What do you think?
Rate this book
Недуга
Зі сторінок роману Є. Плужника (1898–1936) «Недуга» постає яскрава картина життя київської інтелігенції 20-х років минулого століття. Головна тема твору — людина і любов. Любов, що поєднує серця на все життя, залицяння, закоханість, пристрасть і любов як незвана гостя у житті людини, що давно у шлюбі. Саме така драматична любов випала на долю головного героя роману — директора заводу Івана Орловця, що закохався у відому співачку Ірину Завадську. Він впізнає у ній дівчину зі своєї юності і, як з’ясувалося, не може наказати собі забути її. Як бути? Роман захоплює глибоким психологічним змістом, гострими дискусіями, передає дух того часу і буде цікавим сучасному читачеві.
239 pages, Hardcover
First published January 1, 1928
28 people are currently reading
561 people want to read
About the author
Євген Плужник
19 books9 followersWriter. In the years 1923–8 he belonged to the Kyiv writers' groups Aspys, Lanka, and MARS and contributed poetry to several Soviet Ukrainian journals. During his lifetime he published only two poetry collections, Dni (Days) in 1926 and Rannia osin’ (Early Autumn) in 1927; a third, Rivnovaha (Equilibrium), first appeared posthumously in an émigré edition in Augsburg in 1948. He also wrote the novel Neduha (Illness, 1928), which was banned from circulation shortly after its publication. Two of his plays, Profesor Sukhorab and U dvori na peredmisti (In the Courtyard in the Suburb), appeared in Zhyttia i revoliutsiia in 1929; a drama in verse, ‘Shkidnyky’ (Wreckers), was never published. He also translated Russian literature into Ukrainian and compiled (with Valeriian Pidmohylny) a dictionary of Ukrainian official phraseology (1926) and (with Vasyl Atamaniuk and Feliks Yakubovsky) an anthology of Ukrainian poetry (1930–2).
Although Pluzhnyk was one of the finest Ukrainian poets of the 1920s (he has been compared to Rainer Maria Rilke), Party criticism was hostile to his contemplative, laconic, and frequently gloomy lyricism and depiction of revolutionary atrocities and Soviet reality. After his novel was banned from circulation, he published very little. In December 1934 he was arrested together with many other Ukrainian figures, and in March 1935 he was sentenced by a military tribunal to death by firing squad. The verdict was commuted to 10 years' imprisonment in the Solovets Islands in the White Sea, where he soon died of the tuberculosis that had afflicted him since 1926. He was rehabilitated posthumously in 1956, and editions of his collected poems were published in Kyiv in 1966 and 1988. An uncensored edition appeared in Munich in 1979.
(Roman Senkus, Internet Encyclopedia of Ukraine)
Although Pluzhnyk was one of the finest Ukrainian poets of the 1920s (he has been compared to Rainer Maria Rilke), Party criticism was hostile to his contemplative, laconic, and frequently gloomy lyricism and depiction of revolutionary atrocities and Soviet reality. After his novel was banned from circulation, he published very little. In December 1934 he was arrested together with many other Ukrainian figures, and in March 1935 he was sentenced by a military tribunal to death by firing squad. The verdict was commuted to 10 years' imprisonment in the Solovets Islands in the White Sea, where he soon died of the tuberculosis that had afflicted him since 1926. He was rehabilitated posthumously in 1956, and editions of his collected poems were published in Kyiv in 1966 and 1988. An uncensored edition appeared in Munich in 1979.
(Roman Senkus, Internet Encyclopedia of Ukraine)
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 30 of 83 reviews
July 13, 2024
З’явився ще один текст 1928 року, який виривається в топ моїх улюблених. До “Міста” Підмогильного і “Дівчинки з ведмедиком” Домонтовича додається прекрасна, сумна і дуже інтимна “Недуга” Євгена Плужника. Єдиний прозовий твір цього видатного поета.
“Недуга” — текст, в якому більше роздумів та розмов, ніж дій, але їхня динамічність, гострота та відвертість повністю захоплює тебе, і не потрібні зайві дії заради дії чи інші художні засоби, щоб перебувати в історії тут і зараз, не відпускати її та лишатись максимально сконцентрованим.
Київ 1920-х років. Війна закінчилась, революції теж. Головний герой — директор заводу Іван Орловець, який в один з днів приходить послухати оперу, десь картаючи себе за цей прояв “буржуазності”, бачить на сцені відому співачку Ірину Завадську, і починає відчувати “недугу”. Ця зустріч запускає цілу ланку питань, на які Орловець намагається знайти відповіді протягом роману.
😏 Чи можливі стосунки між ідейними ворогами?
😏Чи можна будувати щось хороше та величне для інших, якщо не можеш опанувати хаос та бардак у своєму житті?
😏Як зрозуміти, що ти справді кохаєш когось (і взагалі — що таке кохання?), а не прикипів до людини на рівні шаленої пристрасті?
😏Чи є розподіл між особистим життям людини і громадянським? (десь трішки про work life balance навіть)
😏Якщо нова післяреволюційна доба така прекрасна, то чому людина живе сірим, убогим і нещасним життям?
Не так цікаві питання (хоча цікаві ж!), як хочеться дізнатись, до яких висновків дійде Орловець — людина “правильна”, зі статусом, логічна та врівноважена (принаймні на початку). І чий погляд на життя він обере - адже порадників декілька і всі вони з дуже різними поглядами. Арка Орловця розкривається на якомусь екзистенційному рівні, ти спостерігаєш за його спробами зрозуміти як діяти в цій неконтрольованій для нього ситуації, коли з одного боку є спокійне та налагоджене життя, а з іншого — тригер, в обличчі спокусливої Завадської, який змушує Орловця переосмислювати власне життя та задавати собі непрості питання.
Тексту 100 років скоро, але він аніскільки не застарілий. Всі ті ж проблеми, всі ті ж спокуси, всі ті ж посиденьки в барах з друзями, коли виливаєш їм душу і шукаєш поради, всі ті ж дилеми між “правильно та неправильно”.
Ну і неврастенія та втома, які діагностував Орловцю лікар, також анітрохи не застарілі )))
Не зрозумів, чому на Goodreads не дотягує до 4 (згадується в цьому контексті, що і критики тих часів не дуже прийняли цю прозову спробу Плужника, певно дуже пещені були), це дуже розумний, поетичний роман, з прекрасною ілюстрацією на конкретних прикладах різних філософських екзистенційних питань. Я читав із захватом.
“Недуга” — текст, в якому більше роздумів та розмов, ніж дій, але їхня динамічність, гострота та відвертість повністю захоплює тебе, і не потрібні зайві дії заради дії чи інші художні засоби, щоб перебувати в історії тут і зараз, не відпускати її та лишатись максимально сконцентрованим.
Київ 1920-х років. Війна закінчилась, революції теж. Головний герой — директор заводу Іван Орловець, який в один з днів приходить послухати оперу, десь картаючи себе за цей прояв “буржуазності”, бачить на сцені відому співачку Ірину Завадську, і починає відчувати “недугу”. Ця зустріч запускає цілу ланку питань, на які Орловець намагається знайти відповіді протягом роману.
😏 Чи можливі стосунки між ідейними ворогами?
😏Чи можна будувати щось хороше та величне для інших, якщо не можеш опанувати хаос та бардак у своєму житті?
😏Як зрозуміти, що ти справді кохаєш когось (і взагалі — що таке кохання?), а не прикипів до людини на рівні шаленої пристрасті?
😏Чи є розподіл між особистим життям людини і громадянським? (десь трішки про work life balance навіть)
😏Якщо нова післяреволюційна доба така прекрасна, то чому людина живе сірим, убогим і нещасним життям?
Не так цікаві питання (хоча цікаві ж!), як хочеться дізнатись, до яких висновків дійде Орловець — людина “правильна”, зі статусом, логічна та врівноважена (принаймні на початку). І чий погляд на життя він обере - адже порадників декілька і всі вони з дуже різними поглядами. Арка Орловця розкривається на якомусь екзистенційному рівні, ти спостерігаєш за його спробами зрозуміти як діяти в цій неконтрольованій для нього ситуації, коли з одного боку є спокійне та налагоджене життя, а з іншого — тригер, в обличчі спокусливої Завадської, який змушує Орловця переосмислювати власне життя та задавати собі непрості питання.
Тексту 100 років скоро, але він аніскільки не застарілий. Всі ті ж проблеми, всі ті ж спокуси, всі ті ж посиденьки в барах з друзями, коли виливаєш їм душу і шукаєш поради, всі ті ж дилеми між “правильно та неправильно”.
Ну і неврастенія та втома, які діагностував Орловцю лікар, також анітрохи не застарілі )))
Не зрозумів, чому на Goodreads не дотягує до 4 (згадується в цьому контексті, що і критики тих часів не дуже прийняли цю прозову спробу Плужника, певно дуже пещені були), це дуже розумний, поетичний роман, з прекрасною ілюстрацією на конкретних прикладах різних філософських екзистенційних питань. Я читав із захватом.
July 10, 2023
«Друже мій, для цього треба вміти жити; розумієте – вміти. Треба вчитися жити! О, наука жити! Яка це складна, прекрасна й, на жаль, невідома наука! Люди зважили зорі, перемогли всі стихії, навчились будувати хмарочоси й убивати один одного, але жити… жити вони не вміють! Не вміють!»
👉«Недуга» - єдиний роман Плужника. Більш відомий як поет та навіть автор п'єс, Плужник у літературно багатому 1928 році (рік виходу знаменитого роману «Місто» його друга Валер’яна Підмогильного, «Майстра корабля» Яновського та «Дівчинки з ведмедиком» В.Домонтовича) видає роман, за легендою написаний на спір. На думку авторки передмови до видання «Віхоли» Ольги Полюхович, окрім того, що ця версія не має жодних документальних підтверджень, вона ще й суперечить скромному характерові автора (дружина Галина Коваленко в еміграції лишила спогади про нього).
👉Сюжет роману доволі простий. Життя суспільства у 1920-х. Директор заводу Іван Орловець під час відвідин опери бачить на сцені Ірину Завадську та втрачає спокій. Його внутрішнє пролетарське нутро чинить неабиякий спротив ідеї, що його може приваблювати ця буржуйка, яка грає Кармен і яку він колись в молодості вже зустрічав.
"- А нащо тобі боротися з цим? Може, краще скоритись?
- Та відчуй же — не хочу я цього,— не ствердив, а мов поскарживсь Іван Семенович.
- Чому не хочеш? — як щасливий шахіст "шах і мат", вигукнув пошепки Писаренко.
Іван Семенович подививсь на нього пильно та сліпо і тихо-тихо вронив:
- Зміщанюсь..."
👉У Івана Семеновича одразу розширюється коло спілкування, усі йому щось радять, усі мають власну думку, хтось відверто з ним конкурує, хтось просто порушує особисті кордони.
Мабуть, будь-який інтелектуальний український роман сторічної давнини, це про теревені: питання приватного життя, коли суспільство уже йде до «нового і світлого», кохання vs потяг, класові загони, інфантильність героя і що ж врешті за «недуга» така. І мені цікаво було розмірковувати над тим, де саме автор є іронічним, а де – серйозним. Ось, наприклад, отут, як вам здається?👇
"- Скажи мені, Кунице,— по довгій павзі промовив Іван Семенович, дивлячись на "Дев'ятий вал" Айвазовського,— скажи мені, Кунице, чи не видається тобі життя нудним?
- Нудним? — не доніс Куниця кухля до рота.— Тобто, як нудним? Не розумію...
- Ну, як би тобі сказати... Що от могло б воно бути куди цікавішим... Складнішим...
Куниця якось злякано зиркнув навкруги, мов боячись, щоб не почув хтось Івана Семеновича, й зашипів, захлинаючись здивуванням та обуренням: — Та ти при розумі, а? При розумі ти, питають тебе! Та ти розумієш, що ти верзеш? І коли? Коли? Тепер, коли будівництво... Тепер, коли... Ну, що ти скажеш?"
📌Роман читається дуже легко, але враження від нього у мене дуже рівні. І ще момент для тих, хто бере читати його, бо «київський роман». Прочитавши книгу, я б на цьому акценту не робила.
👉«Недуга» - єдиний роман Плужника. Більш відомий як поет та навіть автор п'єс, Плужник у літературно багатому 1928 році (рік виходу знаменитого роману «Місто» його друга Валер’яна Підмогильного, «Майстра корабля» Яновського та «Дівчинки з ведмедиком» В.Домонтовича) видає роман, за легендою написаний на спір. На думку авторки передмови до видання «Віхоли» Ольги Полюхович, окрім того, що ця версія не має жодних документальних підтверджень, вона ще й суперечить скромному характерові автора (дружина Галина Коваленко в еміграції лишила спогади про нього).
👉Сюжет роману доволі простий. Життя суспільства у 1920-х. Директор заводу Іван Орловець під час відвідин опери бачить на сцені Ірину Завадську та втрачає спокій. Його внутрішнє пролетарське нутро чинить неабиякий спротив ідеї, що його може приваблювати ця буржуйка, яка грає Кармен і яку він колись в молодості вже зустрічав.
"- А нащо тобі боротися з цим? Може, краще скоритись?
- Та відчуй же — не хочу я цього,— не ствердив, а мов поскарживсь Іван Семенович.
- Чому не хочеш? — як щасливий шахіст "шах і мат", вигукнув пошепки Писаренко.
Іван Семенович подививсь на нього пильно та сліпо і тихо-тихо вронив:
- Зміщанюсь..."
👉У Івана Семеновича одразу розширюється коло спілкування, усі йому щось радять, усі мають власну думку, хтось відверто з ним конкурує, хтось просто порушує особисті кордони.
Мабуть, будь-який інтелектуальний український роман сторічної давнини, це про теревені: питання приватного життя, коли суспільство уже йде до «нового і світлого», кохання vs потяг, класові загони, інфантильність героя і що ж врешті за «недуга» така. І мені цікаво було розмірковувати над тим, де саме автор є іронічним, а де – серйозним. Ось, наприклад, отут, як вам здається?👇
"- Скажи мені, Кунице,— по довгій павзі промовив Іван Семенович, дивлячись на "Дев'ятий вал" Айвазовського,— скажи мені, Кунице, чи не видається тобі життя нудним?
- Нудним? — не доніс Куниця кухля до рота.— Тобто, як нудним? Не розумію...
- Ну, як би тобі сказати... Що от могло б воно бути куди цікавішим... Складнішим...
Куниця якось злякано зиркнув навкруги, мов боячись, щоб не почув хтось Івана Семеновича, й зашипів, захлинаючись здивуванням та обуренням: — Та ти при розумі, а? При розумі ти, питають тебе! Та ти розумієш, що ти верзеш? І коли? Коли? Тепер, коли будівництво... Тепер, коли... Ну, що ти скажеш?"
📌Роман читається дуже легко, але враження від нього у мене дуже рівні. І ще момент для тих, хто бере читати його, бо «київський роман». Прочитавши книгу, я б на цьому акценту не робила.
August 3, 2023
Мех
Можете не читати, нічого не втратите.
Чувак іде в оперу, бачить співачку, і починає марити нею, бігає за нею, вирішив що закоханий, кидається на неї ніби хоче зґвалтувати, обговорює все по пів книги з товаришами, не може зрозуміти чи кохає чи просто хоче переспати, вирішує що кохати буржуйку неможливо, але все ж зізнається дружині, вона від нього йде (хоч зради як такої не було), потім дізнається що співачка кохає іншого, але все одно не відстає від неї, потім спить з якоюсь лєвою балериною просто так, а в кінці співачка їде за коханим на Урал (бо він їй скзаав що якщо любить його - мусить вибрати між оперою і ним - ще один мудак).
Купа слів типу «самиця» і іншої мізогінної лексики.
Хоч жінки наче і адекватно поводяться і намагаються гг пояснити, який він ідіот, та все одно приємного мало.
Можете не читати, нічого не втратите.
Чувак іде в оперу, бачить співачку, і починає марити нею, бігає за нею, вирішив що закоханий, кидається на неї ніби хоче зґвалтувати, обговорює все по пів книги з товаришами, не може зрозуміти чи кохає чи просто хоче переспати, вирішує що кохати буржуйку неможливо, але все ж зізнається дружині, вона від нього йде (хоч зради як такої не було), потім дізнається що співачка кохає іншого, але все одно не відстає від неї, потім спить з якоюсь лєвою балериною просто так, а в кінці співачка їде за коханим на Урал (бо він їй скзаав що якщо любить його - мусить вибрати між оперою і ним - ще один мудак).
Купа слів типу «самиця» і іншої мізогінної лексики.
Хоч жінки наче і адекватно поводяться і намагаються гг пояснити, який він ідіот, та все одно приємного мало.
February 15, 2024
Я прийшов до висновку, що я достатньо розумний щоб зрозуміти, що я занадто тупий щоб зрозуміти цю книжку.
Тобто я бачу ЯК мені автор хоче щось показати, та не розумію ЩО.
Не дивлячись на це, книжка мені дійсно сподобалася, і як на мене вона краще 90% шкільної програми української літератури. Неймовірний стиль написання, класно прописані персонажі, розбіжність поглядів на світ...
Додатковий плюс за достатньо велику згадку про Миргород)))
Улюблений персонаж - звісно Сичов)
Тобто я бачу ЯК мені автор хоче щось показати, та не розумію ЩО.
Не дивлячись на це, книжка мені дійсно сподобалася, і як на мене вона краще 90% шкільної програми української літератури. Неймовірний стиль написання, класно прописані персонажі, розбіжність поглядів на світ...
Додатковий плюс за достатньо велику згадку про Миргород)))
Улюблений персонаж - звісно Сичов)
June 3, 2024
З перших сторінок роману можна зрозуміти — Плужник добре дружив з Підмогильним) тому що атмосфера пореволюційного Києва дууууже схожа з "Містом" і "Невеличкою драмою". Щоправда у Підмогильного герої більш прописані, а от в "Недузі" вони здаються якимись трохи картонними.
В принципі, якщо втиснути сюжет у твітерний пост, то вийде, що герої всю книгу ходять в оперу, п'ють горілку, сидять в гостях і розмовляють. Безкінечні суперечки, дискусії, дебати. Про любов, про природу пристрасті, про класову ненависть, про жінок, про взаємини, про те як жити, а не існувати, про родину і побут, про психоемоційне здоров'я. Насправді трохи нагадує наш час 🤪 Т��м таки "хворим" суспільством з якоюсь дивною недугою
В принципі, якщо втиснути сюжет у твітерний пост, то вийде, що герої всю книгу ходять в оперу, п'ють горілку, сидять в гостях і розмовляють. Безкінечні суперечки, дискусії, дебати. Про любов, про природу пристрасті, про класову ненависть, про жінок, про взаємини, про те як жити, а не існувати, про родину і побут, про психоемоційне здоров'я. Насправді трохи нагадує наш час 🤪 Т��м таки "хворим" суспільством з якоюсь дивною недугою
January 9, 2025
Головний герой, директор заводу Іван Семенович, живе стабільне впорядковане життя, аж раптом він йде в оперу. На сцені він бачить гарну та ефектну співачку і впізнає в ній знайому дівчину з дитинства, яку колись катав на гойдалці (обкладинка відповідає цій сцені). Івана Семеновича охоплює почуття, яке він не годен ідентифікувати: кохання, сексуальний потяг чи ... недуга?
Майже всю книгу ми будемо спостерігати за внутрішньою боротьбою головного героя:
1. Він одружений та не хоче зраджувати, але не може викинути з голови цю співачку.
2. Співачка та він — представники ворожих класів, адже вона — буржуйка, а він — порядний пролетаріат. Ось він, головний конфлікт.
Іван Семенович не тільки самостійно багато думає на ці теми, а ще й активно обговорює їх з усіма навколо: колеги, знайомі, люди за сусіднім столиком в барі, та й врешті з дружиною. Навіть зі своїм "суперником" за увагу співачки — Звірятиним, який дуже відрізняється світоглядом від головного героя.
Не зважаючи на відсутність великої кількості подій та перевагу роздумів/монологів/діалогів, книгу було легко та цікаво читати. Багато питань не втратило актуальності (окрім міжкласовості): як правильно жити, як будувати світле майбутнє для нащадків, якщо маєш стільки проблем в особистому теперішньому, що таке кохання та як його відрізнити від пристрасті.
Що не сподобалося:
— ця книга може спокійно побити рекорд за вживання трикрапки, настільки часто вони вживаються. Але книжковим клубом доведено, що люди, читаючи електронну книгу, цього не помічали.
— дивно було наприкінці доволі цілісної історії вставити наче окреме оповідання на 35 сторінок про якогось чоловіка з бару, який не мав жодного стосунку до головних персонажів.
Хочеш не хочеш, а текст подумки порівнювала з "Невеличкою драмою" Підмогильного: однаковий час написання, схожа камерність декорацій, та подібна канва з однією жінкою та купою прихильників навколо. Але в "Недузі" не вистачило глибини роздумів та фактурності персонажів.
Загалом, люблю літературу "Наших 20-их", тому задоволена, що і з цим твором тепер знайома.
Запрошую до нашого telegram-каналу "Під сонцем - теплий книжковий канал"
Майже всю книгу ми будемо спостерігати за внутрішньою боротьбою головного героя:
1. Він одружений та не хоче зраджувати, але не може викинути з голови цю співачку.
2. Співачка та він — представники ворожих класів, адже вона — буржуйка, а він — порядний пролетаріат. Ось він, головний конфлікт.
"Нісенітниця... — повторив він про себе. — Ні се ні те..." Так, він справді ні се ні те. В цьому й причина всієї плутанини останніх днів... Досі не знаючи, як мусить він ставитись, а головне, досі не зрозумівши, як він уже ставиться до всього того, що проситься в його життя після зустрічі з Завадською, плутається він ну своїх почуттях і думках, і не знає, на яку ступити.
"От воно в чім моя недуга", — подумав Іван Семенович.
Іван Семенович не тільки самостійно багато думає на ці теми, а ще й активно обговорює їх з усіма навколо: колеги, знайомі, люди за сусіднім столиком в барі, та й врешті з дружиною. Навіть зі своїм "суперником" за увагу співачки — Звірятиним, який дуже відрізняється світоглядом від головного героя.
— Я? Захворів? — щиро здивувався Звірятин. — Та я, вельмишановний, за все життя тільки п'ять разів хворів: вперше, як зуби різались, ще малим, а чотири рази — дипломатично, при перемінах влади.
Не зважаючи на відсутність великої кількості подій та перевагу роздумів/монологів/діалогів, книгу було легко та цікаво читати. Багато питань не втратило актуальності (окрім міжкласовості): як правильно жити, як будувати світле майбутнє для нащадків, якщо маєш стільки проблем в особистому теперішньому, що таке кохання та як його відрізнити від пристрасті.
Що не сподобалося:
— ця книга може спокійно побити рекорд за вживання трикрапки, настільки часто вони вживаються. Але книжковим клубом доведено, що люди, читаючи електронну книгу, цього не помічали.
— дивно було наприкінці доволі цілісної історії вставити наче окреме оповідання на 35 сторінок про якогось чоловіка з бару, який не мав жодного стосунку до головних персонажів.
Хочеш не хочеш, а текст подумки порівнювала з "Невеличкою драмою" Підмогильного: однаковий час написання, схожа камерність декорацій, та подібна канва з однією жінкою та купою прихильників навколо. Але в "Недузі" не вистачило глибини роздумів та фактурності персонажів.
Загалом, люблю літературу "Наших 20-их", тому задоволена, що і з цим твором тепер знайома.
Запрошую до нашого telegram-каналу "Під сонцем - теплий книжковий канал"
July 8, 2023
"Всі ми однакові. Будуємо велике життя для всіх, говоримо про новий для всіх побут, а неспроможні збудувати й малого для себе, живемо, мов на пересадці або на заїзді..."
June 18, 2021
«Після морозного вечора на дворі густе, душне повітря фойє в‘ялило груди...»
⠀
Є такий вид критики - судити по першій фразі книги. І по ній одразу видно, що Євген Плужник впорався. Проживши всього 37 років, йому вдалося залишити своє діло, свою мову, голос, літературу потрібну й щедро доповнюючу наш золотий фонд важливих книг.
⠀
Хочете поспілкуватися з автором, розквіт діяльності якого розпочався 100 років назад, у 1920-ті? Читайте цю книгу! Київ тут не згадується як такий, але ти розумієш, що це він - його заводи, вулички, візники, характери й... театр!
⠀
З оперною співачкою-красунею Іриною Завадською, і ось робітнича кляса у бекеші й рипучих черевиках - закомплексований мрійник Іван Орловець. Свої яскраві, а проте незастосовні почуття до артистки, з якою Іван мав спільну батьківщину на Донеччині й дитинство, головний герой прагне приховати, вилікувати, нарікши їх недугою, пояснити за дружніми розмовами і зрозуміти головне - чи має право чесна трудяща людина на палкі, такі бажані, по серцю почуття й дії? Чи можна брати те, що хочеться, чи тільки те, що дається тобі саме в руки?
Ця дилема може виглядати зараз дивною, але, повірте, 100 років не так сильно і змінили нас, ми ще досі почасти живемо у тінях наших предків.
⠀
Що мене вразило: виразна, чудесна й образна мова, коли до книги тягне, як Орловця до Завадської - це знак її якости, не инакше. Розум автора, чіткі філософські форми, нарація відповідей, яких я досі не знаходила, а тут все стало на місце.
⠀
Непідробність характерів, а яке їх змалювання! Браво майстерності автора, браво, цій яскравій зірці, на жаль, згаслій зарано на Соловках, браво таланту й справжній (українського ґатунку) філософії, яка нам і досі близька й потрібна! Тепер я хочу поринути у сторічну літературну подорож!
⠀
Є такий вид критики - судити по першій фразі книги. І по ній одразу видно, що Євген Плужник впорався. Проживши всього 37 років, йому вдалося залишити своє діло, свою мову, голос, літературу потрібну й щедро доповнюючу наш золотий фонд важливих книг.
⠀
Хочете поспілкуватися з автором, розквіт діяльності якого розпочався 100 років назад, у 1920-ті? Читайте цю книгу! Київ тут не згадується як такий, але ти розумієш, що це він - його заводи, вулички, візники, характери й... театр!
⠀
З оперною співачкою-красунею Іриною Завадською, і ось робітнича кляса у бекеші й рипучих черевиках - закомплексований мрійник Іван Орловець. Свої яскраві, а проте незастосовні почуття до артистки, з якою Іван мав спільну батьківщину на Донеччині й дитинство, головний герой прагне приховати, вилікувати, нарікши їх недугою, пояснити за дружніми розмовами і зрозуміти головне - чи має право чесна трудяща людина на палкі, такі бажані, по серцю почуття й дії? Чи можна брати те, що хочеться, чи тільки те, що дається тобі саме в руки?
Ця дилема може виглядати зараз дивною, але, повірте, 100 років не так сильно і змінили нас, ми ще досі почасти живемо у тінях наших предків.
⠀
Що мене вразило: виразна, чудесна й образна мова, коли до книги тягне, як Орловця до Завадської - це знак її якости, не инакше. Розум автора, чіткі філософські форми, нарація відповідей, яких я досі не знаходила, а тут все стало на місце.
⠀
Непідробність характерів, а яке їх змалювання! Браво майстерності автора, браво, цій яскравій зірці, на жаль, згаслій зарано на Соловках, браво таланту й справжній (українського ґатунку) філософії, яка нам і досі близька й потрібна! Тепер я хочу поринути у сторічну літературну подорож!
March 31, 2024
Починав читати з певним побоюванням, бо читав критичні відгуки. Але ця книга стала кращою в серії Неканонічний канон (з 5 прочитаних).
Мені близькі міркування, яким присвячена ця книга. Про любов в житті, про любов і пристрасть, про особисте і суспільне.
Я можу уявити себе на місці гг, хоч і не завжди погоджуюсь з ним.
Хоча, по великому рахунку, я скоріше Сквирський. Або Завадська))).
Окремо треба відзначити стиль і мову. Її неймовірну поетичність, хоча це й зрозуміло, бо автор в першу чергу поет.
Погоджуюсь, що відчувається близька дружба з Підмогильним. В той же час, Недуга для мене конкурує з Містом на рівних.
Ну і звісно не ведіться на "київськість". Окрім згадки, що все відбувається тут, жодного Міста в тексті немає. Ну і крім адреси Завадської, це єдине місце, яке я можу ідентифікувати.
Мені близькі міркування, яким присвячена ця книга. Про любов в житті, про любов і пристрасть, про особисте і суспільне.
Я можу уявити себе на місці гг, хоч і не завжди погоджуюсь з ним.
Хоча, по великому рахунку, я скоріше Сквирський. Або Завадська))).
Окремо треба відзначити стиль і мову. Її неймовірну поетичність, хоча це й зрозуміло, бо автор в першу чергу поет.
Погоджуюсь, що відчувається близька дружба з Підмогильним. В той же час, Недуга для мене конкурує з Містом на рівних.
Ну і звісно не ведіться на "київськість". Окрім згадки, що все відбувається тут, жодного Міста в тексті немає. Ну і крім адреси Завадської, це єдине місце, яке я можу ідентифікувати.
July 7, 2025
це шо, була якась сатира на підмогильного?))
ну або я зіпсована душа, бо підхіхікувала весь час...
"Він і сам розуміє, що так негаразд робити — кидати друга в капіталістичному оточенні..."
таке неможливо написати без дулі в кишені, камон.
плужник, звісно, поет... у мові це відчувається, читати це приємно, але мене не залишало відчуття, шо я гортаю якийсь внутряк, локальний жарт, який вийшов за межі групи. легке необовʼязкове мляво-філософське читво не про київ.
dnf 200/238
2,5/5
ну або я зіпсована душа, бо підхіхікувала весь час...
"Він і сам розуміє, що так негаразд робити — кидати друга в капіталістичному оточенні..."
таке неможливо написати без дулі в кишені, камон.
плужник, звісно, поет... у мові це відчувається, читати це приємно, але мене не залишало відчуття, шо я гортаю якийсь внутряк, локальний жарт, який вийшов за межі групи. легке необовʼязкове мляво-філософське читво не про київ.
dnf 200/238
2,5/5
January 28, 2024
Неочікувано, це виявився найнудніший твір української літератури, який я коли-небудь читала. Були вечори, коли я засинала з книгою в руках, що буває зі мною дуже рідко!
Початок роману був дуже схожий на "Невеличка драма" Валер'яна Підмогильного. Директор заводу Іван Орловець разом з другом відвідує оперу. Там він бачить відому співачку Ірину Завадську, згадує минуле і, неочікувано для себе, в неї закохується. Принаймні думає, що закохався. Далі я очікувала розвиток їх стосунків, але цього не сталося. Іван Орловець буде приходити до співачки додому, мовчки сидіти там з іншими гостями і не більше. Більшу частину твору займають переживання головного героя щодо свого начебто кохання. Думки про роботу, про дружину та про класову боротьбу (фі!). Врешті своїми переживаннями Іван Орловець дістане своїх друзів, колег, Ірину Завадську і навіть дружину, яка від нього піде.
Але в романі є й гарні моменти. Наприклад, роздуми про побут людини. Про те, що "треба вміти жити", як сказав один з героїв Сквирський, а не тільки будувати майбутнє нащадкам, проживаючи сіре життя. Ще добре виписані характери героїв. Звірятин, який егоїстично бере від життя все, та Сквирський, який не знає як жити і філософствує. І навіть справжнє кохання в творі є. Але не у головного героя, а у Сквирського і Завадської. Про них щоправда написано вкрай мало і герої сильно ускладнюють собі життя.
Це єдиний роман поета Євгена Плужника, за легендою, написаний на спір. І на мою особисту думку, це відчувається і його вірші написані набагато краще.
Початок роману був дуже схожий на "Невеличка драма" Валер'яна Підмогильного. Директор заводу Іван Орловець разом з другом відвідує оперу. Там він бачить відому співачку Ірину Завадську, згадує минуле і, неочікувано для себе, в неї закохується. Принаймні думає, що закохався. Далі я очікувала розвиток їх стосунків, але цього не сталося. Іван Орловець буде приходити до співачки додому, мовчки сидіти там з іншими гостями і не більше. Більшу частину твору займають переживання головного героя щодо свого начебто кохання. Думки про роботу, про дружину та про класову боротьбу (фі!). Врешті своїми переживаннями Іван Орловець дістане своїх друзів, колег, Ірину Завадську і навіть дружину, яка від нього піде.
Але в романі є й гарні моменти. Наприклад, роздуми про побут людини. Про те, що "треба вміти жити", як сказав один з героїв Сквирський, а не тільки будувати майбутнє нащадкам, проживаючи сіре життя. Ще добре виписані характери героїв. Звірятин, який егоїстично бере від життя все, та Сквирський, який не знає як жити і філософствує. І навіть справжнє кохання в творі є. Але не у головного героя, а у Сквирського і Завадської. Про них щоправда написано вкрай мало і герої сильно ускладнюють собі життя.
Це єдиний роман поета Євгена Плужника, за легендою, написаний на спір. І на мою особисту думку, це відчувається і його вірші написані набагато краще.
June 8, 2025
3.5 ⭐️
Ох уже ці екзистенційні кризи середнього віку! Мова - прекрасна, сюжет - так собі, не дуже люблю я ці безсенсові самокопання типу "люблю/не люблю", "хочу/не хочу" у стосунках.
Києва як такого тут немає зовсім, мені взагалі здалося, що дія відбувається в якомусь провінц��йному містечку, і лише потім згадала, що в анотації йшлося про київську інтелігенцію. Так що трохи розчарована цим
Ох уже ці екзистенційні кризи середнього віку! Мова - прекрасна, сюжет - так собі, не дуже люблю я ці безсенсові самокопання типу "люблю/не люблю", "хочу/не хочу" у стосунках.
Києва як такого тут немає зовсім, мені взагалі здалося, що дія відбувається в якомусь провінц��йному містечку, і лише потім згадала, що в анотації йшлося про київську інтелігенцію. Так що трохи розчарована цим
October 22, 2023
Український огляд нижче (Ukrainian language review is below)
This is a Ukrainian novel from the 1920s, the only novel written by Євген Плужник, who was chiefly a poet. The English title is Unwell/Illness (the first version is more current following the sense, but at the same time in Ukrainian it is a noun, so I add an alternative).
I’ve read it now because this year I plan to read more Ukrainian classics, so I took From Kulish to the present day: 100 iconic novels and novellas in Ukrainian (Ukr) and decided to go through the list as it is composed, i.e. chronologically. This is the #26 on the list.
A few words about the author. He started publishing his verses in the 1920s and was praised by a lot of literary critics. In 1926 he almost died from a bout of TB. In 1934 he was arrested by the NKVD. He was accused (falsely) of belonging to a nationalist terrorist organization and in March 1935, together with other prominent cultural figures of Ukraine, was sentenced to death but the sentence was changed to long-term camp imprisonment on the Solovki Islands, where he died of tuberculosis in 1936.
The book starts in the mid-20s, when a director of Soviet enterprise, Ivan Semenovych Orlovets, visits an opera and is shocked to see that the prima singer, Zavadska, is a woman he once met before the 1917 revolution. He recalls not even her face, but her legs: once, he and other workers strutted on their day off and on a swing, they see a young lady. But she can't swing, has no force to push. He started swinging her, higher and higher and the wind rolled up her skirt, opened her legs high, up to the white lace on her thighs... now seeing her again, Ivan is infatuated.
He strongly objects that he is in love with her, even as he starts to visit both opera and her apartment, where a group of people gathers for a party. The reason for his objection is that he is from workers, a proletarian, while she is the daughter of a former factory boss. He becomes visibly unwell, doesn’t sleep… Others see what it is about:
- And why, let me ask you, can't people of different classes fall in love? Not because they will have different tastes, habits, preferences, sympathies, of course, but because they will naturally have different tastes, habits, preferences, sympathies... After all, you will not deny that very often people of different, even opposite, natures fall in love... Oh, of course, you will say that in the case of "proletarian - bourgeois" there will be a greater force than the difference in character - the difference with the mother's milk of the perceived ideology... Well, of course! How can you do without ideology... But I'm sorry, I don't understand, and probably never will, why lovers with different personalities can adapt to each other, but those with different ideologies cannot? Why do you think that the process of mutual adaptation is impossible for them? Of course, it can be very difficult, painful, and time-consuming, that's true. It is also clear that there will be some kind of spiritual struggle between such lovers for some time, until each of them gives up a little bit of his or her own, until they reach some kind of minimal harmony. I agree with this. But all of this does not at all deny the very possibility of this process, and therefore sometimes of one or another result of it...
- No, no... You have it all wrong... Ivan Semenovych interrupted him thoughtfully... Such people simply cannot have the need to adapt to each other...
A bit later (and it was a surprise to me!) readers find out that Ivan is married. Moreover, he tells about his problems to his wife, who as a true comrade he assumes must support him – here we have a great psychological portrait of a lot of adult men, who, facing emotional storm go to their spouse like a kid to his mother.
This story is a great way to see the 1920s in Soviet Ukraine, where to speed up a recovery the New Economic Policy (NEP) was introduced and a lot of workers, often barely literate are installed on management posts, while to tap a real expertise specialists (usually shortened to ‘spec’) are hired from ‘enemy classes’ and even sometimes get a higher pay; the small enterprise serving population is booming, but these are too ‘petit bourgeoise’. Thus, people, who could have been executed on a spot just a few years ago now are sought-out professionals.
"How they, these intelligentsia, care about their personal lives!" Ivan Semenovych grimaced, trying to dismiss the thoughts Skvirsky had inspired.
- "And you don't?" Mufke dived into the darkness somewhere. "We are all the same. Otherwise, one might think that people like you, for example, care about future generations and forget about themselves... Martyrs... Well, let me ask you, how will it work out then: you will care exclusively for the future, and those future ones will care even more for the future ones, and life will be in the same place?
No, he, Mufke, does not agree to this. If you want the future to live well, you have to start living better today... And most importantly, when you start rebuilding your whole life, as we are doing now, don't forget about your little personal life... Otherwise, it may happen: we will build a magnificent palace, but inside, in separate cells, there will be rot and stench...
Книга починається в середині 20-х років, коли директор радянського заводу, старий революціонер і справжній пролетар Іван Семенович Орловець відвідує оперу, це кубло старорежимності і міщанства. Там він випадково бачить ноги прими - співачки Ірини Едуардівни Завадської і впізнає її по ногах. Ще до революції 1917 року вони з іншими робітниками гуляли у свій вихідний і на гойдалці побачили стоїть панянка. Та несила їй — не розгойдається... А хлопці підморгують: "Ану, Іване, хитни!" Скочив я на гойдалку ту, раз! раз! — розгойдав так, що аж у вухах свистить! … Так і літали ми, одне в одне вдивляючись, немов поглядами сили свої міряючи... Затявсь я тоді примусити її заговорити до мене, попросити мене, щоб спинився! І примусив би! Да! — вигукнув Іван Семенович палко.— Та вітер нашкодив..."
…
— Закотив їй вітер спідницю, високо відкрив ноги, до білих мережив на стегнах...
Тепер, побачивши її знову, Іван закохався.
Він рішуче заперечує, що закоханий у неї, навіть коли починає відвідувати і оперу, і її квартиру, де щовечора збирається група людей явно не пролетарів. Причина його заперечення в тому, що він з робітників, пролетар, а вона донька буржуа
— Ми всі чекаємо вашої ласкавої відповіди,— чомусь і собі підвівся Звірятин.— Щоб було ясніше, скажіть, чи могли б ви, Іване Семенович Орловець, чистої води пролетар, закохатися,— зробив він невеличку павзу,— в Ірину Едуардівну Завадську, буржуйку й дочку буржуя?
— Ах, так? — хитнувся назад Іван Семенович.— Так от ви як?..— хрипко додав він, почуваючи, як холод залив йому груди. І, тамуючи в собі сміх, що вже лоскотав йому горло, нахилився весь до Звірятина:— Жартуєте, добродію! Хе! Ви ж на собі знаєте, що почуває пролетар до буржуя,— те, що й буржуй до нього! Вони або ненавидять один одного, або ж... зневажають,— кинув він і, круто повернувшись, пішов з кімнати.
Трохи пізніше (і це було для мене несподіванкою!) читачі дізнаються, що Іван одружений. Крім того, він розповідає про свої проблеми своїй дружині, бо вважає, що вона як справжній товариш, має його підтримати – тут ми маємо чудовий психологічний портрет багатьох дорослих чоловіків, які перед емоційною бурею біжать до своєї дружини, як дитина до матері.
— Як вони, ці інтелігентики, про своє особисте життя турбуються! — скривився Іван Семенович, пробуючи хоч цим від думок, Сквирським навіяних, відмахнутися.
— А ви ні? — пірнув кудись у темряву Мюфке.— Всі ми однакові,— почувсь його голос згодом.— Філантропію ви покиньте. А то можна подумати, що такі, як ви, наприклад, за прийдешні покоління дбаючи, зовсім про себе забувають... Мученики-с... Ну, а тільки ж дозвольте спитати вас, як же воно тоді вийде: ви за майбутніх виключно дбатимете, а ті майбутні ще за дальших — а життя на тім самім місці?
Бо ні, він, Мюфке, на це не згоджується. Коли хочеш, щоб і майбутнім добре жилося, починай і сьогодні жити краще... А головне, починаючи, як от ми тепер, все життя перебудовувати, не забувай і за маленьке життішко оте особисте... А то й таке статися може: пишний палац збудуємо, а всередині, по комірчинах окремих,— гниль та сморід...
***
— Ах, так, дорогий товаришу Кунице? Та-ак? — зарипів стільцем рецензент і підвівся, блідий, і в гніві на скривджену дитину скидаючись.— Так ви думаєте, що, як будуєте ви всякі літаки та Дніпрельстани, так ви вже все можете? Да? Так чого ж тоді в особистому житті кожного у вас гниль, гидота, пліснява? А? Ну, кажіть, кажіть! — наступав він на нього.
This is a Ukrainian novel from the 1920s, the only novel written by Євген Плужник, who was chiefly a poet. The English title is Unwell/Illness (the first version is more current following the sense, but at the same time in Ukrainian it is a noun, so I add an alternative).
I’ve read it now because this year I plan to read more Ukrainian classics, so I took From Kulish to the present day: 100 iconic novels and novellas in Ukrainian (Ukr) and decided to go through the list as it is composed, i.e. chronologically. This is the #26 on the list.
A few words about the author. He started publishing his verses in the 1920s and was praised by a lot of literary critics. In 1926 he almost died from a bout of TB. In 1934 he was arrested by the NKVD. He was accused (falsely) of belonging to a nationalist terrorist organization and in March 1935, together with other prominent cultural figures of Ukraine, was sentenced to death but the sentence was changed to long-term camp imprisonment on the Solovki Islands, where he died of tuberculosis in 1936.
The book starts in the mid-20s, when a director of Soviet enterprise, Ivan Semenovych Orlovets, visits an opera and is shocked to see that the prima singer, Zavadska, is a woman he once met before the 1917 revolution. He recalls not even her face, but her legs: once, he and other workers strutted on their day off and on a swing, they see a young lady. But she can't swing, has no force to push. He started swinging her, higher and higher and the wind rolled up her skirt, opened her legs high, up to the white lace on her thighs... now seeing her again, Ivan is infatuated.
He strongly objects that he is in love with her, even as he starts to visit both opera and her apartment, where a group of people gathers for a party. The reason for his objection is that he is from workers, a proletarian, while she is the daughter of a former factory boss. He becomes visibly unwell, doesn’t sleep… Others see what it is about:
- And why, let me ask you, can't people of different classes fall in love? Not because they will have different tastes, habits, preferences, sympathies, of course, but because they will naturally have different tastes, habits, preferences, sympathies... After all, you will not deny that very often people of different, even opposite, natures fall in love... Oh, of course, you will say that in the case of "proletarian - bourgeois" there will be a greater force than the difference in character - the difference with the mother's milk of the perceived ideology... Well, of course! How can you do without ideology... But I'm sorry, I don't understand, and probably never will, why lovers with different personalities can adapt to each other, but those with different ideologies cannot? Why do you think that the process of mutual adaptation is impossible for them? Of course, it can be very difficult, painful, and time-consuming, that's true. It is also clear that there will be some kind of spiritual struggle between such lovers for some time, until each of them gives up a little bit of his or her own, until they reach some kind of minimal harmony. I agree with this. But all of this does not at all deny the very possibility of this process, and therefore sometimes of one or another result of it...
- No, no... You have it all wrong... Ivan Semenovych interrupted him thoughtfully... Such people simply cannot have the need to adapt to each other...
A bit later (and it was a surprise to me!) readers find out that Ivan is married. Moreover, he tells about his problems to his wife, who as a true comrade he assumes must support him – here we have a great psychological portrait of a lot of adult men, who, facing emotional storm go to their spouse like a kid to his mother.
This story is a great way to see the 1920s in Soviet Ukraine, where to speed up a recovery the New Economic Policy (NEP) was introduced and a lot of workers, often barely literate are installed on management posts, while to tap a real expertise specialists (usually shortened to ‘spec’) are hired from ‘enemy classes’ and even sometimes get a higher pay; the small enterprise serving population is booming, but these are too ‘petit bourgeoise’. Thus, people, who could have been executed on a spot just a few years ago now are sought-out professionals.
"How they, these intelligentsia, care about their personal lives!" Ivan Semenovych grimaced, trying to dismiss the thoughts Skvirsky had inspired.
- "And you don't?" Mufke dived into the darkness somewhere. "We are all the same. Otherwise, one might think that people like you, for example, care about future generations and forget about themselves... Martyrs... Well, let me ask you, how will it work out then: you will care exclusively for the future, and those future ones will care even more for the future ones, and life will be in the same place?
No, he, Mufke, does not agree to this. If you want the future to live well, you have to start living better today... And most importantly, when you start rebuilding your whole life, as we are doing now, don't forget about your little personal life... Otherwise, it may happen: we will build a magnificent palace, but inside, in separate cells, there will be rot and stench...
Книга починається в середині 20-х років, коли директор радянського заводу, старий революціонер і справжній пролетар Іван Семенович Орловець відвідує оперу, це кубло старорежимності і міщанства. Там він випадково бачить ноги прими - співачки Ірини Едуардівни Завадської і впізнає її по ногах. Ще до революції 1917 року вони з іншими робітниками гуляли у свій вихідний і на гойдалці побачили стоїть панянка. Та несила їй — не розгойдається... А хлопці підморгують: "Ану, Іване, хитни!" Скочив я на гойдалку ту, раз! раз! — розгойдав так, що аж у вухах свистить! … Так і літали ми, одне в одне вдивляючись, немов поглядами сили свої міряючи... Затявсь я тоді примусити її заговорити до мене, попросити мене, щоб спинився! І примусив би! Да! — вигукнув Іван Семенович палко.— Та вітер нашкодив..."
…
— Закотив їй вітер спідницю, високо відкрив ноги, до білих мережив на стегнах...
Тепер, побачивши її знову, Іван закохався.
Він рішуче заперечує, що закоханий у неї, навіть коли починає відвідувати і оперу, і її квартиру, де щовечора збирається група людей явно не пролетарів. Причина його заперечення в тому, що він з робітників, пролетар, а вона донька буржуа
— Ми всі чекаємо вашої ласкавої відповіди,— чомусь і собі підвівся Звірятин.— Щоб було ясніше, скажіть, чи могли б ви, Іване Семенович Орловець, чистої води пролетар, закохатися,— зробив він невеличку павзу,— в Ірину Едуардівну Завадську, буржуйку й дочку буржуя?
— Ах, так? — хитнувся назад Іван Семенович.— Так от ви як?..— хрипко додав він, почуваючи, як холод залив йому груди. І, тамуючи в собі сміх, що вже лоскотав йому горло, нахилився весь до Звірятина:— Жартуєте, добродію! Хе! Ви ж на собі знаєте, що почуває пролетар до буржуя,— те, що й буржуй до нього! Вони або ненавидять один одного, або ж... зневажають,— кинув він і, круто повернувшись, пішов з кімнати.
Трохи пізніше (і це було для мене несподіванкою!) читачі дізнаються, що Іван одружений. Крім того, він розповідає про свої проблеми своїй дружині, бо вважає, що вона як справжній товариш, має його підтримати – тут ми маємо чудовий психологічний портрет багатьох дорослих чоловіків, які перед емоційною бурею біжать до своєї дружини, як дитина до матері.
— Як вони, ці інтелігентики, про своє особисте життя турбуються! — скривився Іван Семенович, пробуючи хоч цим від думок, Сквирським навіяних, відмахнутися.
— А ви ні? — пірнув кудись у темряву Мюфке.— Всі ми однакові,— почувсь його голос згодом.— Філантропію ви покиньте. А то можна подумати, що такі, як ви, наприклад, за прийдешні покоління дбаючи, зовсім про себе забувають... Мученики-с... Ну, а тільки ж дозвольте спитати вас, як же воно тоді вийде: ви за майбутніх виключно дбатимете, а ті майбутні ще за дальших — а життя на тім самім місці?
Бо ні, він, Мюфке, на це не згоджується. Коли хочеш, щоб і майбутнім добре жилося, починай і сьогодні жити краще... А головне, починаючи, як от ми тепер, все життя перебудовувати, не забувай і за маленьке життішко оте особисте... А то й таке статися може: пишний палац збудуємо, а всередині, по комірчинах окремих,— гниль та сморід...
***
— Ах, так, дорогий товаришу Кунице? Та-ак? — зарипів стільцем рецензент і підвівся, блідий, і в гніві на скривджену дитину скидаючись.— Так ви думаєте, що, як будуєте ви всякі літаки та Дніпрельстани, так ви вже все можете? Да? Так чого ж тоді в особистому житті кожного у вас гниль, гидота, пліснява? А? Ну, кажіть, кажіть! — наступав він на нього.
July 13, 2022
"Завод дихав стиха і глибоко, і здавалося - з кожним подихом його віє з-за будинку Управи ласкавим і спокійним теплом разом з пахощами заліза й вугілля. Диким і неможливим видалося Іванові Семеновичу покинути, хоч би й на час, цю співучу махину, таку могутню, а й покірну, зрештою.
За якусь невеличку мить, протягом кількох кроків, силою коротеньких думок, безліччю спогадів майнули перед ним останні роки, повні боротьби з цим велетнем, - і такими дрібними, такими нікчемними здались йому всі його останні турботи, хвилювання, думки!..".
А думки й турботи у цього чоловіка - нещодавного революціонера, успішного непівця і свідомого пролетаря, раптом звелися до вирішення однієї дилеми: чи можливе кохання між пролетарем і представницею ворожого класу, чи це всього лиш "полове питання" і як таке, яйця виїденого не варте та вирішується на раз-два. Бо ж "пролетар(...) може або ненавидіти буржуйку, або ж(...) зневажати її!" , "пролетар і буржуйка - класові вороги, отже, й ніякого кохання бути між ними не може". Але ця партійна настанова дає збій і життя героя перетворюється на суцільні суперечки - і з собою, і з "партійним активом" в особі колег-товаришів, і взагалі ця історія читається майже як "Коханець леді Чаттерлей" по-українськи. З класичних Лоуренсівських мотивів тут, окрім головних героїв - різнокласових представників протилежної статі, ще й заводське виробництво з чоловічим колективом (як і штольні у британського автора), і безкінечні розмови про "полове питання", роздуми про приватне й громадське життя і як їх гармонійно поєднати (цього немає в "Коханці леді Чаттерлей", але повно в "Закоханих жінках"). А якщо згадати прихильність Лоуренса до соціалістичної ідеології, то діалоги героїв Євгена Плужника можна сміливо викладати на сторінки британського класика.
"- Ну й інтелігентик би з тебе вийшов! Ан-тик!
Іван Семенович промовчав - інакше відповів би зло й обурено. Не ображало, а дратувало його, що почали вони - Писаренко, а тепер і Куниця - ставитись до нього якось звисока, з якоюсь дошкульною жалістю чи негаразд прихованим презирством. "Міщанин!, "інтелігентик"! А що ж різнить його від них? Чим він завинив кінець кінцем! Хіба тим, що - супроти волі його - примусило життя переживати таке, чого не зазнали інші".
За якусь невеличку мить, протягом кількох кроків, силою коротеньких думок, безліччю спогадів майнули перед ним останні роки, повні боротьби з цим велетнем, - і такими дрібними, такими нікчемними здались йому всі його останні турботи, хвилювання, думки!..".
А думки й турботи у цього чоловіка - нещодавного революціонера, успішного непівця і свідомого пролетаря, раптом звелися до вирішення однієї дилеми: чи можливе кохання між пролетарем і представницею ворожого класу, чи це всього лиш "полове питання" і як таке, яйця виїденого не варте та вирішується на раз-два. Бо ж "пролетар(...) може або ненавидіти буржуйку, або ж(...) зневажати її!" , "пролетар і буржуйка - класові вороги, отже, й ніякого кохання бути між ними не може". Але ця партійна настанова дає збій і життя героя перетворюється на суцільні суперечки - і з собою, і з "партійним активом" в особі колег-товаришів, і взагалі ця історія читається майже як "Коханець леді Чаттерлей" по-українськи. З класичних Лоуренсівських мотивів тут, окрім головних героїв - різнокласових представників протилежної статі, ще й заводське виробництво з чоловічим колективом (як і штольні у британського автора), і безкінечні розмови про "полове питання", роздуми про приватне й громадське життя і як їх гармонійно поєднати (цього немає в "Коханці леді Чаттерлей", але повно в "Закоханих жінках"). А якщо згадати прихильність Лоуренса до соціалістичної ідеології, то діалоги героїв Євгена Плужника можна сміливо викладати на сторінки британського класика.
"- Ну й інтелігентик би з тебе вийшов! Ан-тик!
Іван Семенович промовчав - інакше відповів би зло й обурено. Не ображало, а дратувало його, що почали вони - Писаренко, а тепер і Куниця - ставитись до нього якось звисока, з якоюсь дошкульною жалістю чи негаразд прихованим презирством. "Міщанин!, "інтелігентик"! А що ж різнить його від них? Чим він завинив кінець кінцем! Хіба тим, що - супроти волі його - примусило життя переживати таке, чого не зазнали інші".
April 10, 2024
Ти бачив у мені тільки дружину, забуваючи про мене – людину...
Я знав Євгена Плужника лише як поет, навіть не чув, що він має в своєму творчому доробку роман (хоч і єдиний). Загалом непогано, хоч мені чомусь сам текст дався важко, навіть не знаю через що це сталось.
Сюжет роману може здатися простим. Дія відбувається в суспільстві 1920-х років. Під час відвідин оперної вистави, директор заводу Іван Орловець помічає на сцені Ірину Завадську та втрачає спокій на душі. Його внутрішнє пролетарське серце ставить сильний опір ідеї, що його може приваблювати ця буржуазна жінка, яку він колись в молодості вже зустрічав.
Також я зустрічав, що цей роман порівнюють з «Містом» Підмогильного ніби за «київську» атмосферу, проте її тут досить мало, тому зверніть на це увагу, якщо саме це вам цікаво отримати від цієї історії.
January 24, 2024
Автор описав всіх чоловіків, як невпевнених і сповнених жалості до себе істот.
Дійсно, я теж інших не зустрічав.
Дійсно, я теж інших не зустрічав.
June 28, 2024
ну це клас! офісному планктону зі структурованою рутиною та стабільною карʼєрою раптово ламає життя захоплення оперною співачкою. навколо несеться Київ 1920-х, а ти розбирайся з тією недугою – почуттями.
легко написана, подеколи хорні, подекуди смішно – якраз ідеально розтягнути на декілька спекотних вечорів.
легко написана, подеколи хорні, подекуди смішно – якраз ідеально розтягнути на декілька спекотних вечорів.
August 17, 2022
Перше питання яке в мене виникло: чому я не читав прози Плужника до цього. Знав його як визначного поета-гуманіста, репресованого сталіним учасником "Розстріляного відродження", але не знав як прозаїка. Але це не дивно, бо роман "Недуга" єдиний прозовий твір знищеного у 37 років поета та перекладача Плужника.
Роман про кохання. Про те, як воно перетворює суто абстрактні питання, як наприклад "чи може бути кохання між пролетарем та міщанкою" в реальні муки для людини. Які руйнують звичне життя і кидають у вир пристрасті.
Смачнюща мова: "инший" , "бекеші" тощо. Атмосфера 20-х років у Києві. Кохання непмана Івана Орловця до міщанки-співачки Ірини Завадської чудово доповнюється трагікомічною історією життя товариша Сичова (новела в романі). Відчуття непевності, нестійкості, нового життя, яке ще не стабілізувалося.
Дуже раджу навіть тим, хто не фанатіє від любовних романів а-ля "Коханець леді Чаттерлей". Просто щоб зрозуміти які творчі пошуки були в українських творців 20-30 і як їх знищила русня.
Роман про кохання. Про те, як воно перетворює суто абстрактні питання, як наприклад "чи може бути кохання між пролетарем та міщанкою" в реальні муки для людини. Які руйнують звичне життя і кидають у вир пристрасті.
Смачнюща мова: "инший" , "бекеші" тощо. Атмосфера 20-х років у Києві. Кохання непмана Івана Орловця до міщанки-співачки Ірини Завадської чудово доповнюється трагікомічною історією життя товариша Сичова (новела в романі). Відчуття непевності, нестійкості, нового життя, яке ще не стабілізувалося.
Дуже раджу навіть тим, хто не фанатіє від любовних романів а-ля "Коханець леді Чаттерлей". Просто щоб зрозуміти які творчі пошуки були в українських творців 20-30 і як їх знищила русня.
October 15, 2025
Якби могла, я б забула і прочитала цю книгу ще раз!
По-перше, мова! Ну як можна так гарно писати "Присніжений антрацит грав де-не-де, мов дорогі самоцвіти" "розкидав хтось нестерпучо білі вогники низом, а вгорі золотаві" "кучеряві крайки відбивались на снігах долі" - це і тисячі інших зворотів просто захоплюють своєю красою.
По-друге, роздуми головного героя і всіх персонажів навколо нього "загальне чи особисте", "любов чи ненависть", "міщанство чи пролетарскість". Звісно я уявляю купку чоловіків, що ходять по траекторії опера-дім-робота-пивнушка-чужий дім і ведуть свої душевні розмови через любов до оперної співачки. Оце Київ 20-х про який я хочу читати.
і основне, це Наталя! о так, ця персонажка хоч і з'являється всередині книги, але яка вона *слей*, в цій історії і в житті, я хочу бути нею, бо її монолог для мене відкликається найбільше і сильніше.
По-перше, мова! Ну як можна так гарно писати "Присніжений антрацит грав де-не-де, мов дорогі самоцвіти" "розкидав хтось нестерпучо білі вогники низом, а вгорі золотаві" "кучеряві крайки відбивались на снігах долі" - це і тисячі інших зворотів просто захоплюють своєю красою.
По-друге, роздуми головного героя і всіх персонажів навколо нього "загальне чи особисте", "любов чи ненависть", "міщанство чи пролетарскість". Звісно я уявляю купку чоловіків, що ходять по траекторії опера-дім-робота-пивнушка-чужий дім і ведуть свої душевні розмови через любов до оперної співачки. Оце Київ 20-х про який я хочу читати.
і основне, це Наталя! о так, ця персонажка хоч і з'являється всередині книги, але яка вона *слей*, в цій історії і в житті, я хочу бути нею, бо її монолог для мене відкликається найбільше і сильніше.
August 17, 2024
«Нехтуючи розмовами, люди вашого типу роблять грубу помилку: коли мусить людина, щоб жити, думати, то й розмовляти про життя треба їй, як машині викидати геть відроблену пару». Можливо, щоб підкреслити цю тезу Плужник будує свою книгу здебільшого на діалогах, забуваючи, що в книжці має бути ще щось крім розмов. Функція кожного з його персонажів зводиться до того, щоб висловлювати протилежні світогляди, а місця написані лише як відображення емоційного або класового стану персонажів. Це не те, що ми звикли читати у класиків, де колір фіранок може щось символізувати.
Хоча «Недугу» і відносять до інтелектуально-урбаністичної прози у неї мало спільного із Підмогильним або Домонтовичем. Тут нема особливого вайбу Києва чи історично-культурного контексту. Ти з ходу потрапляєш в безкінечні суперечки про сенс, мету та вплив середовища, які втім ні до чого не приводять.
«Побут — непереможна сила, що часто диктує нам свою волю... То як же може людина, в побуті своїм скупа, бідна, неохайна, творити для инших побут світлий, кращий, новий? Адже творитиме вона його по образу свойому й подобію?» Автор цікаво маскує бунт проти нової реальності під певного роду фаталізмом головного героя. Відчувається розчарування, від того, що хоча революція відбулась, це не принесло змін у побуті. На цьому конфлікті побудована основна лінія сюжету, від якої відштовхуються діалоги на непритаманні пролетаріату теми.
«Як же можу я будувати для всіх щось прекрасне, коли не стає мені снаги чи волі створити щось бодай пристойне для самого себе?..» Митець висловлює неможливе – у країні рівності та справедливості творчість апріорі неможлива, тому що вона потребує волі та особистого життя, до яких радянській людині зась.
Цей твір також можна назвати певною мірою феміністичним. Жінки в ньому володіють більшою субʼєктністю за чоловіків. Дружина головного героя не лише аналізує ситуацію, що складалась краще за нього, вона також швидко переходить від сформованих суджень до дій, тим самим змінюючи своє життя.
«Що не личить? Говорити про особисте життя чи жити ним?» Уся інтелектуальність «Недуги» зводиться до недоінтрижки та декількох діалогів між чоловіками, кожен з яких відстоює свій світогляд. Залишається загадкою, яким чином жінці вдалась принаймі спроба вирватись із циклу звичного побуту, коли жоден із групи чоловіків так і не насмілився дійти далі дискурсій про високе.
Хоча «Недугу» і відносять до інтелектуально-урбаністичної прози у неї мало спільного із Підмогильним або Домонтовичем. Тут нема особливого вайбу Києва чи історично-культурного контексту. Ти з ходу потрапляєш в безкінечні суперечки про сенс, мету та вплив середовища, які втім ні до чого не приводять.
«Побут — непереможна сила, що часто диктує нам свою волю... То як же може людина, в побуті своїм скупа, бідна, неохайна, творити для инших побут світлий, кращий, новий? Адже творитиме вона його по образу свойому й подобію?» Автор цікаво маскує бунт проти нової реальності під певного роду фаталізмом головного героя. Відчувається розчарування, від того, що хоча революція відбулась, це не принесло змін у побуті. На цьому конфлікті побудована основна лінія сюжету, від якої відштовхуються діалоги на непритаманні пролетаріату теми.
«Як же можу я будувати для всіх щось прекрасне, коли не стає мені снаги чи волі створити щось бодай пристойне для самого себе?..» Митець висловлює неможливе – у країні рівності та справедливості творчість апріорі неможлива, тому що вона потребує волі та особистого життя, до яких радянській людині зась.
Цей твір також можна назвати певною мірою феміністичним. Жінки в ньому володіють більшою субʼєктністю за чоловіків. Дружина головного героя не лише аналізує ситуацію, що складалась краще за нього, вона також швидко переходить від сформованих суджень до дій, тим самим змінюючи своє життя.
«Що не личить? Говорити про особисте життя чи жити ним?» Уся інтелектуальність «Недуги» зводиться до недоінтрижки та декількох діалогів між чоловіками, кожен з яких відстоює свій світогляд. Залишається загадкою, яким чином жінці вдалась принаймі спроба вирватись із циклу звичного побуту, коли жоден із групи чоловіків так і не насмілився дійти далі дискурсій про високе.
January 29, 2025
this didn’t age well
September 19, 2024
плужник перш за все поет, тому якщо кортить почитати менш відомий (за Місто, наприклад) роман з 20-х, ідіть почитайте домонтовича. в євгена он є збірка Рання Осінь, якраз під сезон. загалом книга непогана, читається легко, слова майже гуглити не доводиться. далебі, автор не клятий галичанин. не думаю що тема «міжкласового кохання», яка наче як є фішкою роману, зберегла таку ж актуальність як і 96 років тому, але на щастя вона не єдина. та й взагалі саме вона особливо не розкрита. ну тобто мені все одно. ну тобто відверто похуй. ну як-то кажуть абсолютно поїбати мені на класи там блять, хуяси. ваще дебільно виходить, гг займає високу посаду на своєму цегляному заводі, але вийобується про класи наче він дефолтний пролетаріят. хоча той же сквирський у нього буквально в підпорядкуванні (ставте плюс якщо теж уявляли його як боса мафії з капітана врунгеля). типу це тупо не має сенсу лол, як ванік може страждати через те що його любовний (або ж пристрасний) інтерес - міщанка, якщо і він сам очевидно людина не бідна? ладно, похуй в принципі.
з розкритих тем в романі мені найбільше сподобалась тема ґендеру канєшно, тут плужник реалії свого часу показав чудово, але найсумніше що змінилось-то набагато менше йопта, ніж хотілось би. чоловіки як завжди типу дохуя рішучі, а по факти нюні розпускають бе ме блять, ведуть себе як мудаки кончені. ну зі спойлерами я нижче напишу, там смішно буде, обіцяю. так от, персонажів не-мудаків тут раз два і обчьолся. основна проблематика твору полягає в погляді чоловіка на жінку як не на людину. бля ладно я пробував без спойлерів але не можу
Спойлери:
коли завадська каже івану що мовляв ти до мене як до предмета ставишся, йому буквально нема що сказати. дуже показова хуйня насправді, плужник knows his shit. гг весь такий типу горопашний, страждає від пристрасті або ще чогось, а сам-то про почуття ані ірини, ані СВОЄЇ ДРУЖИНИ АХАХАХХАХАХАХАХ ЯК Я ОХУЇВ КОЛИ РОЗКРИЛИ ЩО В НЬОГО ДРУЖИНА Є АХХАХАХАХАХАХАХХАХА не подумав. йоу, наскільки треба бути уїбаном аби прийти до своєї дружини (не один! а з морал сапорт груп ахахаххаха я не можу бляяя) і сказати «ну я коротше в іншу жінку походу закохався, допоможи мені це розрулити»? ну тобто ок, можливо це не так погано, найгірше те, що він здивувався коли вона справедливо зʼїбала від нього та його тараканів подалі. ваше жінки як на мене непогано прописані, розумніші за чоловічих персонажів точно (що так-то реалістично, кажу ж, плужник knew his shit), ну хіба що сквирський норм тіп, до нього фактично претензій немає, хіба шо він drama queen, на урал ахахахаххах. так от, жіночі персонажі наче грають роль матерів, які вимушені навчати своїх придуркуватих тридцятилітніх дітлахів емоційного інтелекту з нуля (knew his shit!!!). в той час як ваніки зі звірятинами абсолютно не цінують цих жінок як людей та дивляться на них як на здобич. знову ж таки, я ж не вигадую, хто читав підтвердить - це буквально слова завадської. те що про дружину іван пів роману не згадував, а під кінець зганяв до ще однієї жінки (добре що хочаб не зґвалтував, як в Місті, хоча тут було близько), тільки підтверджує мої слова.
якщо чесно то до постійних роздумів гг про природу свого кохання я можу relate, але ж блін, оце якесь принципове розділення життя на «громадське» та «особисте» я ваще не викупив. я не можу навіть це пояснити, просто дивно якось що цій темі в тексті стільки присвячено, але чи має ця демагогія взагалі сенс? хз) до того ж, цю лінію наче як завершує сичов своєю розповіддю, але теж мене щось не вразило.
взагалі чим ближче до фіналу тим цікавіше стає, наприклад весь епізод зі сичовим бомба. аристарх аристархович ахахаххахаха сукааааа. а те де він в миргороді робить закони, ось зараз абсолютно неіронічно, як на мене так це рефлексія на комуни раннього совку не гірше за Я (Романтика) хвильового. і взагалі, вся його історія фактично спеціяльно оркестрована таким чином аби йти нога в ногу з лінією партії про поганих панів та несправедливість - це теж цікавий момент, сичов явно не раз бував в мусарні. ну тобто ця несправедливість вочевидь існувала, але те як він на цьому наголошує явно складено так аби чека не доїбались.
закінчення я не зрозумів якщо чесно. ну тобто зрозумів, гг фактично став байдужим до співачки. але чому після того як він доїбався до неї як гандон та довів її до плачу, вони знову стали besties? чому балерина взагалі його прийняла? чому він віддав всі бабки сичову? якщо хтось викупає, поясніть будь ласка.
ще варто зазначити, що пейзажі плужник тут опис охуєнно, що в цілому очікувано.
коротше книга не шедевр, але тема ґендерних стосунків в україні 20-х років розкрита чудово.
з розкритих тем в романі мені найбільше сподобалась тема ґендеру канєшно, тут плужник реалії свого часу показав чудово, але найсумніше що змінилось-то набагато менше йопта, ніж хотілось би. чоловіки як завжди типу дохуя рішучі, а по факти нюні розпускають бе ме блять, ведуть себе як мудаки кончені. ну зі спойлерами я нижче напишу, там смішно буде, обіцяю. так от, персонажів не-мудаків тут раз два і обчьолся. основна проблематика твору полягає в погляді чоловіка на жінку як не на людину. бля ладно я пробував без спойлерів але не можу
Спойлери:
коли завадська каже івану що мовляв ти до мене як до предмета ставишся, йому буквально нема що сказати. дуже показова хуйня насправді, плужник knows his shit. гг весь такий типу горопашний, страждає від пристрасті або ще чогось, а сам-то про почуття ані ірини, ані СВОЄЇ ДРУЖИНИ АХАХАХХАХАХАХАХ ЯК Я ОХУЇВ КОЛИ РОЗКРИЛИ ЩО В НЬОГО ДРУЖИНА Є АХХАХАХАХАХАХАХХАХА не подумав. йоу, наскільки треба бути уїбаном аби прийти до своєї дружини (не один! а з морал сапорт груп ахахаххаха я не можу бляяя) і сказати «ну я коротше в іншу жінку походу закохався, допоможи мені це розрулити»? ну тобто ок, можливо це не так погано, найгірше те, що він здивувався коли вона справедливо зʼїбала від нього та його тараканів подалі. ваше жінки як на мене непогано прописані, розумніші за чоловічих персонажів точно (що так-то реалістично, кажу ж, плужник knew his shit), ну хіба що сквирський норм тіп, до нього фактично претензій немає, хіба шо він drama queen, на урал ахахахаххах. так от, жіночі персонажі наче грають роль матерів, які вимушені навчати своїх придуркуватих тридцятилітніх дітлахів емоційного інтелекту з нуля (knew his shit!!!). в той час як ваніки зі звірятинами абсолютно не цінують цих жінок як людей та дивляться на них як на здобич. знову ж таки, я ж не вигадую, хто читав підтвердить - це буквально слова завадської. те що про дружину іван пів роману не згадував, а під кінець зганяв до ще однієї жінки (добре що хочаб не зґвалтував, як в Місті, хоча тут було близько), тільки підтверджує мої слова.
якщо чесно то до постійних роздумів гг про природу свого кохання я можу relate, але ж блін, оце якесь принципове розділення життя на «громадське» та «особисте» я ваще не викупив. я не можу навіть це пояснити, просто дивно якось що цій темі в тексті стільки присвячено, але чи має ця демагогія взагалі сенс? хз) до того ж, цю лінію наче як завершує сичов своєю розповіддю, але теж мене щось не вразило.
взагалі чим ближче до фіналу тим цікавіше стає, наприклад весь епізод зі сичовим бомба. аристарх аристархович ахахаххахаха сукааааа. а те де він в миргороді робить закони, ось зараз абсолютно неіронічно, як на мене так це рефлексія на комуни раннього совку не гірше за Я (Романтика) хвильового. і взагалі, вся його історія фактично спеціяльно оркестрована таким чином аби йти нога в ногу з лінією партії про поганих панів та несправедливість - це теж цікавий момент, сичов явно не раз бував в мусарні. ну тобто ця несправедливість вочевидь існувала, але те як він на цьому наголошує явно складено так аби чека не доїбались.
закінчення я не зрозумів якщо чесно. ну тобто зрозумів, гг фактично став байдужим до співачки. але чому після того як він доїбався до неї як гандон та довів її до плачу, вони знову стали besties? чому балерина взагалі його прийняла? чому він віддав всі бабки сичову? якщо хтось викупає, поясніть будь ласка.
ще варто зазначити, що пейзажі плужник тут опис охуєнно, що в цілому очікувано.
коротше книга не шедевр, але тема ґендерних стосунків в україні 20-х років розкрита чудово.
May 17, 2023
Нормальні піздостраждання за свої гроші. Книжка стає кращою ближче до кінця, добре, що вона невеличка і можна не встигнути відкласти.
September 21, 2024
Плужник переважно відомий, як поет. "Недугу" ж він написав, бо колеги взяли його "на слабо".
Анотація обіцяє нам оповідь про життя київської інтелігенції та мисьтецьких кіл 1920-х. І в цілому це справджується: наш головний герой - директор заводу, і в зачині роману він відвідує оперу. Подальший сюжет нібито крутиться саме після цієї події, та, на жаль, мені не надто вийшло насолодитися ним.
Чомусь мені було важко читати. З одного боку наче завʼязка і зрозуміла, та якось я постійно губилася в тексті. До речі, про те, що головний герой - саме директор заводу, а не просто дрібний начальник там, я зрозуміла вже з ключів, які читала після самого роману. В головного героя є декілька колег, а також він спілкується з представниками тих-таки мистецьких кіл, та всі ті більшість чоловічих персонажів злилися для мене в якусь незрозумілу сіру масу. Натомість жіночі персонажі, як це часто буває в книгах 100-річної давнини, не проходять тест Бекдел та зображені з певною долею мізогінії.
Один з основних конфліктів роману - класовий: протистояння (справжнє чи надумане) пролетаріату (сюди належить наш головний герой) та буржуазії (оті митці). В другій половині роману є оригінальна вставна новела, в якій теж простежується цей конфлікт. Але проблема в тому, що новела ця, хоч і цікава, та трохи відірвана від основного тескту - за це Плужника критикували і сучасники.
Під час обговорення розділилися думки щодо того, як цей роман класифікувати. Більшість учасниць відносили його до психологічного, але мене більше зачепила філософська складова та роздуми про природу кохання (цікаво було спостерігати за дискусією про відмінність "кохання до жінки" від "кохання до людини" 🌚).
Направду ключ до тексту розкриває ще багато аспектів, як-то недосяжне прагнення до ідеалу, тощо - але я, на жаль, не побачила цього власне в самому романі. До речі, мені досі не зрозуміло, чому Віхола публікує ці ключі саме на початку книг серії "Неканонічний канон", адже вони містять купу сюжетних спойлерів, і набагато корисніше читати їх наприкінці.
Також роман розглядають з урбаністичної точки зору, але і тут я її не надто побачила. Назва міста жодного разу не згадується - звісно, враховуючи, що тут є опера, ми можемо зробити певні припущення. З топонімів називається лише вулиці Німецька - зараз це вулиця з чотирьох кварталів біля Палацу "Україна". Ми бачимо якісь заводські території, та що це за завод і в якому він районі - невідомо. Направду під час обговорення мені зазначили, що героя супроводжують і трамваї, і кавʼярні, і інші атрибути київського життя - та для мене вони якось геть змазалися. На противагу можна взяти роман Валерʼяна Підмогильного, і навіть не "Місто" (яке я поки що не читала), а "Невеличку драму", яку позиціонують як "роман в одній кімнаті". Там я прямо відчувала Київ, хоч його було і небагато.
До речі про Підмогильного. Він дуже близько товаришував з Плужником, саме він спровокував Євгена на написання "Недуги", а також зробив його прототипом одного з персонажів "Міста". Разом в 30-х вони були заслані на Соловки, і на День народження Валерʼяна Плужник за рік помер там від сухот. Ми не знаємо, чи написав би Плужник ще романи, якби не заслання совітами. Але тепер він для нас назавжди закарбується саме як один з розстріляного відродження.
Хоч "Недуга" і не надто мені зайшла, та я планую познайомитися з Плужником як з поетом. Думаю, вірші відгукнуться мені більше, ніж проза.
Більше відгуків: https://t.me/kseniia_reads
Анотація обіцяє нам оповідь про життя київської інтелігенції та мисьтецьких кіл 1920-х. І в цілому це справджується: наш головний герой - директор заводу, і в зачині роману він відвідує оперу. Подальший сюжет нібито крутиться саме після цієї події, та, на жаль, мені не надто вийшло насолодитися ним.
Чомусь мені було важко читати. З одного боку наче завʼязка і зрозуміла, та якось я постійно губилася в тексті. До речі, про те, що головний герой - саме директор заводу, а не просто дрібний начальник там, я зрозуміла вже з ключів, які читала після самого роману. В головного героя є декілька колег, а також він спілкується з представниками тих-таки мистецьких кіл, та всі ті більшість чоловічих персонажів злилися для мене в якусь незрозумілу сіру масу. Натомість жіночі персонажі, як це часто буває в книгах 100-річної давнини, не проходять тест Бекдел та зображені з певною долею мізогінії.
Один з основних конфліктів роману - класовий: протистояння (справжнє чи надумане) пролетаріату (сюди належить наш головний герой) та буржуазії (оті митці). В другій половині роману є оригінальна вставна новела, в якій теж простежується цей конфлікт. Але проблема в тому, що новела ця, хоч і цікава, та трохи відірвана від основного тескту - за це Плужника критикували і сучасники.
Під час обговорення розділилися думки щодо того, як цей роман класифікувати. Більшість учасниць відносили його до психологічного, але мене більше зачепила філософська складова та роздуми про природу кохання (цікаво було спостерігати за дискусією про відмінність "кохання до жінки" від "кохання до людини" 🌚).
Направду ключ до тексту розкриває ще багато аспектів, як-то недосяжне прагнення до ідеалу, тощо - але я, на жаль, не побачила цього власне в самому романі. До речі, мені досі не зрозуміло, чому Віхола публікує ці ключі саме на початку книг серії "Неканонічний канон", адже вони містять купу сюжетних спойлерів, і набагато корисніше читати їх наприкінці.
Також роман розглядають з урбаністичної точки зору, але і тут я її не надто побачила. Назва міста жодного разу не згадується - звісно, враховуючи, що тут є опера, ми можемо зробити певні припущення. З топонімів називається лише вулиці Німецька - зараз це вулиця з чотирьох кварталів біля Палацу "Україна". Ми бачимо якісь заводські території, та що це за завод і в якому він районі - невідомо. Направду під час обговорення мені зазначили, що героя супроводжують і трамваї, і кавʼярні, і інші атрибути київського життя - та для мене вони якось геть змазалися. На противагу можна взяти роман Валерʼяна Підмогильного, і навіть не "Місто" (яке я поки що не читала), а "Невеличку драму", яку позиціонують як "роман в одній кімнаті". Там я прямо відчувала Київ, хоч його було і небагато.
До речі про Підмогильного. Він дуже близько товаришував з Плужником, саме він спровокував Євгена на написання "Недуги", а також зробив його прототипом одного з персонажів "Міста". Разом в 30-х вони були заслані на Соловки, і на День народження Валерʼяна Плужник за рік помер там від сухот. Ми не знаємо, чи написав би Плужник ще романи, якби не заслання совітами. Але тепер він для нас назавжди закарбується саме як один з розстріляного відродження.
Хоч "Недуга" і не надто мені зайшла, та я планую познайомитися з Плужником як з поетом. Думаю, вірші відгукнуться мені більше, ніж проза.
Більше відгуків: https://t.me/kseniia_reads
October 19, 2025
Чудовий автор, прекрасний твір, що охоплює важливі теми, які актуальні і на зараз, та й цікава історія, хоч вона і не є дуже динамічною, але всерівно подумки її переживаєш з героєм.
Автор визначає важливі теми у творі, зокрема відмінність між коханням та пристрастю; оцінювання жінки не лише як жінки, а ще як людини та особистості, що не всім це можливо зробити та цікаво; потреби людей у цьому житті - брати все чи брати те, що найважливіше і ближче до твоїх ідей, та робити його кращим; способи проживати це життя: або йти за течією і сподіватися на випадок, або будувати це життя активно та на власний розсуд.
Багато для себе зберегла цитат, думок та ідей героїв, тому в цій історії є і філософія, і романтика, і драма.
Отже, якщо хочете прочитати книжку з розумними думками від автора, неквапливим сюжетом та описом побуту тих років, ця історія вам сподобається.
Автор визначає важливі теми у творі, зокрема відмінність між коханням та пристрастю; оцінювання жінки не лише як жінки, а ще як людини та особистості, що не всім це можливо зробити та цікаво; потреби людей у цьому житті - брати все чи брати те, що найважливіше і ближче до твоїх ідей, та робити його кращим; способи проживати це життя: або йти за течією і сподіватися на випадок, або будувати це життя активно та на власний розсуд.
Багато для себе зберегла цитат, думок та ідей героїв, тому в цій історії є і філософія, і романтика, і драма.
Отже, якщо хочете прочитати книжку з розумними думками від автора, неквапливим сюжетом та описом побуту тих років, ця історія вам сподобається.
September 7, 2025
непоганий роман ідей, єдиним мінусом для мене були вайби "чоловік у кризі середнього віку незадоволений своїм життям"
February 21, 2025
Трохи дивно читати про «випробування», які влаштовують одне одному герої цієї книги. Токсичні стосунки, ніби спостерігаєш за стражданнями підлітків. Проте читання швидке, а нерозуміння дій героїв компенсується дивовижною поетичністю тексту. Тепер хочу почитати поезію Плужника, бо ж дивно знайомитися з цим автором через його єдиний прозовий твір.
May 1, 2023
Мені сподобалось, і все тут. Чудово вловлені двадцяті роки в Києві і вдумливо прописані переживання Івана. А ще ми зі Сквирським добре посиділи б за пляшечкою-іншою та довжелезними розмовами, вкрашилася в цього героя з перших рядків його появи.
Так вийшло, що за цією книгою одразу ж потрапили "Записки кирпатого Мефістофеля", і ніби часи ті же, і люди ті же, за класом відрізнялись тільки. Можна порівнювати чи ні, але а) Винниченко для мене як людина залишає питання і сумніви, б) головний герой Яков втручався в інших людей і вважав, що може регулювати чуже життя, тут і там «порішав» долі, коли у самого в голові хаотичність і небезпечні закиди, коли як Іван з «Недуги» намагався збагнути себе в першу чергу і переживав, що зачіпав оточуючих. Івана молодчинка. Будь як Іван. (Хоча мрркей, ми тут оцінюємо хорошесть книги не за моральністю героїв.) Що це говорить про мене – то я краще не буду обдумувати, але контраст романів відкрив мені неочевидні частини мене.
Так вийшло, що за цією книгою одразу ж потрапили "Записки кирпатого Мефістофеля", і ніби часи ті же, і люди ті же, за класом відрізнялись тільки. Можна порівнювати чи ні, але а) Винниченко для мене як людина залишає питання і сумніви, б) головний герой Яков втручався в інших людей і вважав, що може регулювати чуже життя, тут і там «порішав» долі, коли у самого в голові хаотичність і небезпечні закиди, коли як Іван з «Недуги» намагався збагнути себе в першу чергу і переживав, що зачіпав оточуючих. Івана молодчинка. Будь як Іван. (Хоча мрркей, ми тут оцінюємо хорошесть книги не за моральністю героїв.) Що це говорить про мене – то я краще не буду обдумувати, але контраст романів відкрив мені неочевидні частини мене.
December 23, 2023
загалом, мені сподобався цей роман
місцями було нуднувато читати, я аж сама втомилася від постійних поневірянь Орловця
проте, роман, справді, підіймає багато важливих питань, які тоді, вочевидь, стояли на порядку денному суспільства
по вайбу нагадує «Місто» Підмогильного та «Записки Крипатого Мефістофеля» Винниченко (з прочитаного мною)
місцями було нуднувато читати, я аж сама втомилася від постійних поневірянь Орловця
проте, роман, справді, підіймає багато важливих питань, які тоді, вочевидь, стояли на порядку денному суспільства
по вайбу нагадує «Місто» Підмогильного та «Записки Крипатого Мефістофеля» Винниченко (з прочитаного мною)
December 28, 2023
починалось все так чудово, а під кінець.. чоловік виявився чоловіком, end of story
Displaying 1 - 30 of 83 reviews