"Це так чудово — і не скажеш, що намалювала жінка."
Як же давно мені не траплялося настільки приємної книжки про мистецтво! Під "приємністю" я маю на увазі легкість, плавність викладу, повагу до читача. Бріджит Квінн розповідає про п'ятнадцятьох мисткинь — художниць, скульпторок, майстринь з ленд-арту — максимально пропускаючи їх через власний досвід. Завдяки цьому вона досягає ефекту особливої інтимності; картини, скульптури, арт-об'єкти переходять з поля музейних експонатів у площину приватного. Нонфікш часто холодний, а тут навпаки: про кожну зі своїх героїнь Бріджит Квінн пише, як про близьку подругу. Більшість із них мали долі, яким не позаздриш, усе життя стикалися з насильством, зневагою, ігноруванням, байдуже наскільки обдарованими і майстерними були (зверніть увагу на фразу, яку я винесла на початок: я серйозно думаю, що вона планувалася, як комплімент). Якщо жінка — художниця, то це явно неспроста! Певно, курва, яка спить зі своїми моделями. Або її любасик малює замість неї. А чо' вона така страшненька? Що, гарнішої не могли знайти? Кажіть, що хочете, але з такими упередженнями чоловікам-художникам не доводиться стикатися, хоча, знаєте, далеко не всі з них були красенями (сховайся, Дюрере!). Панове, яка різниця, чи була красунечкою жінка, яка створила шедевр? Я вам скажу: ніякої! Це не має жодного значення!
А ось, наприклад, уривочок про те, як складно Розі Бонер було отримати право носити штани:
"1850 року Бонер отримала від поліції Permission de Travestissement, дозвіл на перевдягання. «Перевдягатися» (себто носити штани) на той час було незаконно, тож, аби уникнути арешту, Бонер потрібен був офіційний документ. Він давав їй право носити чоловіче вбрання на публіці, з певними обмеженнями щодо чоловічого одягу на «виставах, балах чи інших місцях публічних зібрань». Дозвіл треба було поновлювати щопівроку, для цього потрібен був підпис лікаря."
А ще вона любила коротке волосся, курила, жила з іншою жінкою. Одне страшніше за інше! Горіти їй у пеклі!..
Або ні. Або вона просто хотіла жити, так як хотіла, виглядати так, як себе почувала, мати можливість бувати там, де їй бажалося.
Хіба після цього всього дивно, що тварин вона любила більше, ніж людей?..
Маю зазначити, що у нас із авторкою досить сильно різниться досвід відкриття багатьох зі згаданих у книзі художниць. Як дитина з інтелігентної української родини, я виросла з іменами Марії Примаченко і Катерини Білокур на вустах, ще малою я була на виставках цілком навіть живих сучасних художниць, тож для мене питання про те, чи жінки можуть творити так зване високе мистецтво, ніколи навіть не стояло. Та й імена майже всіх героїнь цієї книги я вже знала завдяки інтересу до історії мистецтва, який у мене рано проклюнувся, тому передмова мене сильно подивувала. Водночас, неможливо не помітити, що авторка, вочевидь, свідомо уникає розповіді про деяких справді відомих художниць (відразу згадується ім'я Фріди Кало). Думаю, вона робить це навмисне, щоб відкрити (американцям) менш відомі імена. Але хтозна? Можливо, вона просто обрала своїх улюблениць. Хай там як, я залюбки почитала б по окремій книжці про кожну з них, особливо, якщо ці книжки напише Бріджит Квінн.
Усіх героїнь книжки зобразила Ліза Конгдон у невибагливій, можна сказати, кострубатій манері. Ці мальовані портретики такі прості, що будь-хто може їх відтворити, вони нагадують мені те, як малюють діти. Але як на мене, це класно, вони наче промовляють: кожен (чи то пак, кожна) може малювати.
Кожна може творити.
Якщо шукати недоліки видання, то вони тут такі: щодо форми — книга у м'якій обкладинці, а таку річ, звичайно, хочеться берегти і леліяти, що легше робити з книгами у палітурці; щодо змісту — іноді трішки засильно відчувалося, що авторка — американка, особливо в останніх розділах про найбільш наближених до сучасності мисткинь. Що ж, гадаю, це зворотній бік "інтимності" цього видання.
Загалом "Неймовірні" гарно перекладена і любовно видана, палко рекомендую.