The South Pole - Complete and Unabridged with Illustrations, Charts, Maps and Appendices

Sydpolen #1-2

by Roald Amundsen

This superb edition of The South Pole contains all of the original and essential photographs, charts, maps and appendices from the Amundsen expedition.



This book chronicles the epic journey of Roald Amundsen and his team of hand-picked sailors, from the moment the journey was conceived to the triumphant conclusion and acclaim. The South Pole remains a classic chronicle of exploration and adventure for its detail, descriptions and thoroughness. Amundsen successfully captures both the moments of excitement and action, the day-to-day struggles, and the routines undertaken by the men who undertook the dangerous journey.



In the detailed chapters, we hear of the difficulties the men encountered during their crossing of the icy wastes of the Antarctic. Amundsen's first expedition - which almost ended in fatal disaster - is much detailed, as are the valuable lessons the team picked up in this perilous brush with death. The painstaking preparations and establishment of the base camp is noted, while Amundsen's use of sled dogs and skis are demonstrated as vital for the group's eventual success.



The expedition was imperiled by the limits of their technology; including clothes comprised of animal furs; their ship - the Fram - whose ice-breaking capacities were far inferior to those of the modern day; and the lack of sophisticated navigation tools. Furthermore the route which Amundsen took was across the previously uncharted Axel Heiberg Glacier; fortuitously, the flatter terrain offered a straightforward means of passage.



The moment of triumph as the group finally reached the South Pole of the Earth is tempered by the reminder that they must traverse the glacier again on the return trip. Several of the sled dogs were killed for their meat during the trek home. Remarkably there were no human fatalities, a fact which only increased the admiration and laudatory sentiments from the leaders of the time.



The Amundsen expedition was one of the most famous of its era, being as it marked the first time a human had ever reached the South Pole. Tragically the rival Scott expedition - which ran concurrently with Amundsen's - resulted in the death of most of the expedition members, including Scott himself.

Genres: Nonfiction, History, Travel, Biography, Adventure, Memoir, Historical

258 pages, Kindle Edition

First published January 1, 1912

About the author

Roald Amundsen (1872-1928) was Norwegian explorer, first man to reach the South Pole (1911).

Roald Amundsen first navigated completely Amundsen Gulf, an inlet, opening of the Arctic Ocean in Northwest Territories, Canada, on the Beaufort Sea, during his expedition of 1903 to 1906 to the region.

A Norwegian expedition explored and named Amundsen Sea, an arm of the southern Pacific Ocean off the coast of Marie Byrd Land, Antarctica, in the late 1920s.

At the turn of the late 19th century, Amundsen led the expedition successfully to traverse the Northwest Passage.

https://en.wikipedia.org/wiki/Roald_A...

Reviews

[Literally Lesia · Rating 5 out of 5]

Мене завжди захоплювали книжки про подорожі в далекі країни очима мандрівників. Я люблю читати про кожну маленьку деталь, тоді я ніби й сама подорожую разом з автором. Ця історія - про експедицію Амундсена зі своєю командою на вже дуже відомому кораблі «Фрам» до Південного полюсу, їх підготовку, шлях і все, що сталося по дорозі до заповітної мрії. Книжка не тільки подарувала мені нові знання, а й нагадала про мою юність, коли я зачитувалася книжками про морські пригоди, для мене такі емоції завжди велетенський плюс. Тому однозначно пʼять зірок і точно буду перечитувати і рекомендувати іншим.

[Данило Судин · Rating 2 out of 5]

❄️ Не буду ходити околяса: ці записки Амундсена наразі є претендентом №1 на найгірший нон-фікшн, який я прочитав в 2025 році

❓ Але чому так сталося?
🤔 З одного боку, Амундсен — керівник тієї експедиції, яка змогла досягнути Південного полюса і повернутися назад. І — що найголовніше! — в процесі жоден учасник експедиції не загинув!

🤔 Інтерес до спогадів Амундсена підігрівав той факт, що майже одночасно з ним на Південний полюс рухався Скотт. Але, по-перше, він спізнився, по-друге, всі учасники цього походу — включно зі Скоттом! — загинули в Антарктиді

🤔 З такими очікуваннями я підійшов до книги Амундсена:
1⃣ Це буде історія про виклики, які довелося долати норвежцям на шляху до полюса.
2⃣ Але їм це вдалося завдяки ґрунтовній підготовці — вивченню природних умов, а також ретельному плануванню
3⃣ і злагодженій командній роботі.

Нічого з цього в тексті немає.

❄️ Мої очікування до тексту не випадкові. Насправді, в більшості хороших текстів про людей в екстремальних умовах є хоча б один з компонентів. Наведу приклади з книг про альпінізм

1⃣ Ретельний опис труднощів — Аннапурна Моріса Ерцоґа. Це спогади керівника французької експедиції на Аннапурну 1950. Тоді вперше підкорили вершину, висота якої перевищує 8000 метрів на рівнем моря. В цій книзі ви прочитаєте і про обмороження, і про снігову сліпоту... Завдяки таким описам розумієш, чому екстремальні умови є екстремальними
💡 Ключовим є модус оповіді "фізичні виклики для людини"

2⃣ Детальний опис планування експедиції (та пояснення, чому діяти треба було так, а не інакше) — Сходження на Еверест Джона Ганта. Це розповідь про Британську експедицію на Еверест 1953. Гант доволі сухо описує, як організовував експедицію, як потім вони вирішували технічні задачі в процесі штурму Евересту.
Завдяки таким текстам дізнаєшся більше про "місцевість"
💡 Ключовий модус тексту — "природознавчий опис середовища"

3⃣ Взаємодія команди є не менш цікавим способом розповісти історію. Найкращим текстом буде У розрідженому повітрі Джона Кракауера про трагедію 1996 на Евересті. Кракауер менше уваги приділяє опису Евересту чи його природних умов, а зосереджується на описах провідників (професійних альпіністів) та їхніх клієнтів (звичайний людей, які мають гроші, а тому схотіли купити "тур" на Еверест)
💡 Ключовий модус тексту — "психологічні виклики для групи людей в екстремальних умовах"

🧐 Ясно, що один текст може поєднувати ці історії. А може будуватися довкола одного з модусів. Наприклад, Ерцог замовчує роль команди, майже не розповідає про Аннапурну (я мусив гуглити, як виглядає гора і яким був маршрут французів в 1950). Натомість Гант також говорить про командну роботу. Небагато, але це важлива як частина його історії. Також в його книзі є інформація, як високогірні умови впливають на людей

❗️ Але в тексті Амундсена жодного з цих компонентів немає
1⃣ Амундсен не хоче (чи просто не цікавився ними?) втомлювати читачів описами природніх умов в Антарктиді. Види льоду? Види тюленів? Особливості погоди? Тороси? Нічого цього немає...
2⃣ Амундсен подає всі труднощі шляху до полюса як дрібниці. Мовляв, так, у нас закінчилися припаси, але ми знали, що скоро буде склад (якщо його не розграбували собаки чи антарктичні птахи). Нічого переживати! Хоча саме через брак припасів і неможливість дійти до складу і загинув Скотт. Його загону забракло кількадесят кілометрів до складу!
3⃣ Амундсен, на щастя, не приписує всіх заслуг собі. Але безнадійно описує командну роботу. В нього весь текст — "всі як один взялися до справи"

🤨 Під кінець тексту у мене склалося враження, що Амундсен пише текст в стилістиці біографій Леніна для дітей. Жорстокі подробиці опускаємо, "фоном" пригод особливо не цікавимося, для "галочки" пишемо про команду, хоча розуміємо, що все розумне придумав Амундсен...

😅 Книга має 660 сторінок, з яких Амундсену належать 460. І от їх можна скоротити до 200, або й 160. Попри велику кількість слів, Амундсен подає мало інформації. Як не дивно, але два останні розділи (на 160 сторінок), написані капітаном "Фрама" та керівником "підмісії" (східний загін мав вивчати Землю короля Едуарда VII, поки Амундсен крокував на полюс), цікавіші та інформативніші, ніж текст керівника...

❓ В чому секрет? Колеги Амундсена пишуть і про снігову сліпоту, і про обмороження. І для них це серйозна проблема, а не просто дрібна незручність. Вони описують, як виглядає шлях через сніги. Як на внутрішніх стінках намету утворюється іній, паморозь, а потім і крига — від чого всі речі починають відсирівати... І так далі. Амундсен все це ігнорує

🤔 Він навіть подає подорож сніговою пустелею, яка тривала 9⃣9⃣ днів як... щось дрібне. Наче група йшла 2–3 тижні на полюс...

🤔 Я розумію, чому Амундсен вибрав такий стиль письма: він творить легенду про "Останнього вікінга", який з легкістю долає перешкоди, де зламалися інші

Але від цього текст стає НЕ просто... "безбарвним"

😠 Адже Амундсен додає "дрібку" від себе — фірмовий гумор та жарти

⚠️ Для контексту треба додати декілька речей, які можуть бути тригерними. Тому майте на увазі, якщо читатимете цю книгу. Під час полярних експедицій собаки були не лише тягловою силою. Їх також використовували як корм — для інших собак, але й... для полярників. Вже цей факт доволі брутальний. Але Амундсен вирішує, з одного боку, показати, що в його експедиції не було жорстокого ставлення до тварин, з іншого — подати всі ці історії в "позитивному" ключі

🔵 Найчастіше це стосується собак. Наприклад, Амундсен може написати: ми знали, що на цій стоянці нам треба буде позбутися більшості собак, що наповнювало наші серця сумом, але передчуття, що скоро ми поласуємо котлетками зі свіжого м'яса переважувало всі сумні думки
😭 І таких випадків/ описів в тексті багато

🔵 Крім того, Амундсен описує і полювання на моржів та тюленів. З одного боку, зрозуміло, що експедиція, яка пів року прожила в Антарктиді, потребуватиме свіжини. З іншого, навіщо писати це в такому "гумористичному" ключі?
🔵 Наприклад, до поселення Амундсена прибився імператорський пінгвін. Як жартував колега Амундсена, їх називають джентльменами у фраку: через забарвлення та звичку кланятися. І це добрий гумор. А от Амундсен пише: ми прокинулися, а вранці біля дверей стояв пінгвін і ввічливо кланявся, а тому ми не могли відповісти на це грубістю — і швиденько з'їли його

😠 Брак цікавинок про похід до Полюса, і поєднанні з таким гумором створює гнітюче враження від тексту

🔵 Якби не останні два розділи, написані колегами Амундсена, а також додатки, написані не ним, книга була б зовсім нудною. А так під кінець хоч щось цікаве

🔵 Доволі несподівано для мене, але що поробиш... Буду знати, що Амундсен — сміливий мандрівник, але кепський письменник

[Greg · Rating 4 out of 5]

Victory awaits him who has everything in order—luck, people call it. Defeat is certain for him who has neglected to the necessary precautions in time; this is called bad luck.

The heroic age of polar exploration is defined by ambition, privation, bad luck compounded by bad planning, sometimes eating shoe leather, cannibalism, or worse, death, and hubris…lots of hubris. For those interested in these stories, hardship, tragedy and the quest to overcome the elements in pursuit of geographic glory tend to translate into more interesting stories. Names like John Franklin, Horace Greeley, S.A. Andrée and, to some extent, Fridtjof Nansen and Ernest Shackleton still resonate because they are associated with great sacrifices, incredible feats of accomplishment and heroic failures. The notable exceptions to the rule were the multiple expeditions of William Parry and Roald Amundsen. Parry, whose ship-based wintering in the Canadian Arctic was relatively trouble free as he established long-held records in the early 19th century of furthest west and north in the Northwest Passage, lacked the ability to promote himself. Being a good soldier in service of his country was quite enough for him. He was no Robert Scott who, along with his companions died a glorious death on their return as runners-up in the race to the South Pole. Nor was Amundsen, whose successful 1903-06 expedition to conquer the Northwest Passage while spending two winters beset by ice as he learned how to live successfully in polar regions learning from his Inuit hosts. His expedition accomplished the first-ever navigation of the Northwest Passage. As Roland Huntford made clear in his brilliant comparative biography, much of Scott's mystique is built on propagandistic editing of his story and, ironically, rests in large part on the fact that Amundsen, the winner, made it look too easy, an unforgivable sin for Edwardians who wanted to believe a heroic story, regardless if it is was honest and truthful. And while Amundsen’s account certainly was churned out quickly—it was published before Scott’s fate was known—it is an astonishingly honest, matter-of-fact account that would still provide relevant lessons for any modern-day amateur trekker or professional explorer.

Roald Amundsen was my childhood hero. I’ve read many books about him, but never before anything written by him. I guess that’s because biographers and historians have portrayed him as a great explorer, an enigma of a personality and not much of a writer. Imagine my surprise when I realized that his narrative was endearingly charming, witty, and self-deprecatingly humble.

Amundsen’s goal in life was to be the first to set foot on the north pole. Frederick Cook and Robert Peary each claimed to have reached it respectively in 1908 and 1909. Cook, a well-liked and accomplished veteran of the polar regions—who was a shipmate of Amundsen’s on the Beglica expedition that was the first to winter in the Antarctic in 1898-99, was quickly exposed as a charlatan. (Another member of the Belgica crew was the Polish meteorologist Henryk Arctowski, who defined the concept of “wind chill” during the expedition.) Peary got the credit for attaining the pole and Amundsen and the rest of the world accepted his claim. Peary’s undeserved glory lasting 60 years until Wally Herbert finally corrected the record. In public, Amundsen changed his plans to put together an expedition to conduct scientific studies in the Arctic, getting permission from Nansen to use “his” ship, the Fram. In private and shared only with his brother, Amundsen made other plans. As he put together a crew and provisions for a multi-year wintering Arctic expedition, his real intention was to be the first to the south pole. Scott and the Royal Geographic Society felt the pole belonged to them, having tried once and using the route Shackleton has pioneered in his unsuccessful quest before setting the record for furthest south. Scott’s route would begin on the western edge of the Ross Ice Shelf, or Barrier, at McMurdo Sound. Amundsen’s plan would be more direct. After reading the histories of James Ross, who decades earlier was the first to see the Barrier, and accounts of Shackleton’s 1908 expedition, Amundsen noted a geographical consistency near the eastern edge of the Barrier, the Bay of Whales, an indentation in the Barrier that had not changed in more than 80 years.

The plan was to round Cape Horn and enter the Arctic through the Bering Straits as the public remained fooled. Amundsen was astounded that no one caught on even after having more than 90 dogs delivered to Norway for the beginning of the expeditions—after all, wouldn’t it have been more logical to pick them up in Alaska? He did not inform his crew—not one decided to leave the ship—until they were to depart from the last port of call in Madeira before sailing away from civilization around the Cape of Good Hope. Letters were left behind with his brother informing the world of the change of plans, infuriating Scott and his allies and inspiring the whole of Norway.

Amundsen prepared with incredible foresight, putting together his crew carefully, each with a particular purpose and personality that would meld into a team. He had veterans from his Northwest Passage expedition who understood how to care for and drive dogs, expert sledge makers—one of whom eliminated more than 50 pounds per sledge without compromising their strength, cooks, navigators and scientists. Recounting these preparations might seem to make for boring reading, but his comical description of the rudimentary medical “training” of one crew member sets the tone for the rest of his account:

Lieutenant Gjertsen, who had a pronounced aptitude both for drawing teeth and amputating legs, went through a “lightening course” at the hospital and the dental hospital. He clearly showed that much may be learnt in a short time by giving one’s mind to it. With surprising rapidity and apparent confidence Lieutenant Gjertsen disposed of the most complicated cases—whether invariably to the patient’s advantage is another question, which I shall leave undecided. He drew teeth with a dexterity that strongly reminded one of the conjurer’s art; one moment he showed an empty pair of forceps, the next there was a big molar in their grip. The yells one heard while the operation was in progress seemed to indicate that it was not entirely painless.

He had a shelter made that would serve as the base on the Barrier for the nine of the shore party. It was put together while still in Norway, taken apart with each piece numbered, and then rebuilt on the Barrier. In addition to the dogs and sledges, the most important equipment was a relatively new Norwegian invention, skis, or as the plural was used then, ski. Previous British expeditions had tried ski, but lack of familiarity, training and a penchant to glorify the “nobility” of man-hauling all added up to a willful, sometimes deadly, ignorance, one that left Amundsen baffled, “However much we may learn from Scott’s and Shackleton’s narratives, it was difficult for us to understand their statements that the use of ski on the Barrier was not a success…we for forced to the opposite conclusion, that ski were the only means to employ.” While Scott and Shackleton trudged along with their men dragging heavy sleds, step-by-step, Amundsen’s team spread the weight out with sledges pulled by dogs and ski that moved along at a gliding pace, with greater speed and more efficient use of precious calories and resources. But Amundsen was not perfect, as he finally admitted in his trek south. For all his preparation, he overlooked the most obvious piece of equipment, “For we may just as well confess it: we had forgotten to bring out a tool which is a commonplace necessity on a Polar expedition—namely, a snow-shovel.” Does it get any funnier?

After establishing their home base north of the Bay of Whales, Framheim, the Fram departed for the winter to conduct studies on South Atlantic currents, leaving behind Amundsen and the four who would accompany him to the pole, three who would explore the eastern edge of Barrier where it met King Edward VII Land at the same time of the pole trek, and one cook. Before winter, all energies were focused refining equipment and killing as many seals and penguins they would need for food to supplement their supplies. They took many trips to establish food and equipment depots on the Barrier at one-degree intervals from 80° to 83° latitude south. Additionally, much work was done to lay out black flags and other markers at intervals on each side of each depot with directions attached to them. These would be important should the expedition miss the depots in storms. This was an innovation unknown to British expeditions, who relied on memory and dumb luck (or lack thereof) to hope to find large white mounds on an endless white plain. The planning journeys were also practice runs for the dogs and ski. His preparations were thorough, and his men and dogs rose to every challenge as he remarked in third person on the eve of their departure to the pole: “Well, with men like these I don’t think Amundsen will deserve any credit for reaching the Pole. He ought to be thrashed if he doesn’t.”

Our object was to reach the Pole—everything else was secondary.

Other than things needed for the survival of his men, everything related to the expedition had a tactical, unsentimental, utilitarian purpose. The dogs were arguably the best example of this mindset. On the one hand, he and his men were devoted to their care, gave each one a name, and were very observant about their habits, temperament and care. For example, as they reached the depot at 82° southward to lay depot, Amundsen expressed regret for how his driven attitude hand affected the dogs, “This is the only dark memory of my stay in the South—the over-taxing of these fine animals—I had asked more of them than they were capable of doing.” Based on the reports of Scott’s and Shackleton’s expeditions, Amundsen inferred they would reach a mountain range that would have to be navigated to get up to the plateau where the pole was located. A part of the plan was to kill and butcher many of the dogs once they reached the plateau. Otherwise they would have had too many dogs for the final push and the journey back to Framheim. Fresh meat also meant there would be fresh food for men and the remaining dogs—who would eat every part of their former comrades, teeth included—to stave off scurvy. It is a bit disconcerting to read about their admiration of the dogs, to admire their sadness about unexpected deaths, mostly from the sense of duty even as their bodies were failing, and then note, “…but the thought of fresh dog cutlets that awaited us when we got to the top made our mouths water.” But not all were deserving of respect. When, on the return from the pole, one of the dogs, Svartflekken, broke down on the return from the pole, a characteristically honest Amundsen admits the dog was a “[b]ad character. If a man, he would have ended up in penal servitude.” The dog “was comparatively fat, and was consumed with evident satisfaction.”

After negotiating the ascent and some very dangerous areas of crevasses—which to novices like us would be terrifying, but to them, hanging by their straps on the edge of an icy abyss was just another easy obstacle to overcome—the final chapter of reaching the pole was almost anticlimactic. Indeed, when they passed the record for furthest south, when “88° 23´ was past; we were farther south than any human being had ever been. No other moment of the whole trip affected me like this.” But, ever indebted to those who prepared the way, Amundsen was magnanimous, “Sir Ernest Shackleton’s name will always be written in the annals of Antarctic exploration in letters of fire.” When they had reached the pole a few days later, since exact geographical readings there were an impossibility at that time, Amundsen and his men split up and went 10 kilometers in opposite and perpendicular directions to ensure that they “had therefore included the actual Pole.” Scott and his companions would find a tent topped with a Norwegian flag. In it was a letter and some supplies for his rivals.

The journey back was relatively uneventful. They had prepared so well that they even left large caches of supplies behind. Not one life had been lost, not one story of extreme privation where their lives were held in the balance. Making it look too easy earned them everlasting respect and admiration from those who knew how demanding, grueling and unpredictable the polar regions are. It earned them never-ending enmity from those who preferred heroic deaths, even though Scott was plagued by lack of planning, impulsive decision-making and poor leadership traits. And while one might want a Shackleton when in the middle of a seemingly hopeless crisis, it would be much better to have an Amundsen to avoid it in the first place.

Addendum: My copy of the book turned out to have a number of pages missing from the captain’s account of the voyage of the Fram in the south Atlantic as well as the first appendix. When I contacted Rowman & Littlefield Publishing Company about it, they immediately replaced it, which was unexpected since I purchased volume more than a decade earlier through Amazon. A nice touch of class on their part!

[Іван Синєпалов · Rating 4 out of 5]

Колись цілком випадково надибав в інтернеті відскановану копію українського перекладу спогадів Руаля Амундсена про полярну подорож. Книгу видали у 1935 році, тож друкованого примірника зараз уже, мабуть, і не знайдеш. Але читати книгу з монітора – сумнівне задоволення. Тому скористався послугами контори, яка друкує книжки від одного примірника і замав собі такий прекрасний передрук.

Книга починається текстом першого телеграфного повідомлення із описом походу до полюса, яке Амундсен надіслав із Австралії. Такий собі стислий переказ того, що потім буде переповідано ще раз, але вже детальніше.

Амундсен пише легко і дотепно. Воно й не дивно: чом би не писати легко й дотепно, коли виправа завершилася успішно? Та й важко уявити таку мандрівку без гумору, це ж була б божевільня. Він не жартує навмисне аби пожартувати, але трапляються кинуті мимохідь фразочки, що злегка підточують кумедністю всепоглинальні білизну й мороз. Та й назвати бортову канарку Фрітьйофом на честь Нансена – це вже досить весело, як на мене.

Канарку учасники виправи любили. Гірше довелося собакам. Цілком зрозуміло, як сьогодні сприйняли б холоднокровно розпланований поступовий забій собак дорогою до полюса (і не менш холоднокровне втілення цього плану). Але за тодішніх умов, мабуть, це був єдино можливий вихід. Чи був вартий галоп до південного полюса життів восьми десятка собак? Ох і питаннячко для сьогоденної етики.

Спомини Амундсена страждають на ідеалізацію команди і взаємин всередині неї. Жодної сварки, жодної сутички, жодного спротиву. І це при тому, що з 19 членів екіпажу тільки сам Амундсен, капітан Нільсен і лейтенант Преструд знали про справжню мету мандрівки: усім іншим він оголосив про це тільки тоді, коли вони досягнули Африки. Але це можна зрозуміти, звісно. Амундсен вирішив не кидати тінь на свою команду, і в цьому нема нічого дивного.

Але й без психологічного аспекту, який міг би значно прикрасити спомини, виходить дуже гарна класична романтична оповідь про боротьбу людини із природою, де однаково важливими для підсумкового успіху вия��илися ретельна підготовка і неабияке везіння.

Стислий звіт капітана Нільсена про океанографічні дослідження, які «Фрам» здійснював, поки береговий загін намагався досягнути полюса, і такий само стислий звіт лейтенанта Преструда про дослідження землі на схід від місця висадки добре доповнюють історію Амундсена. Цікаво споглядати, як водночас розвиваються три історії – три сюжетні лінії, – хай і викладені вони не паралельно, а послідовно.

У книжці, на жаль, не вказано ані імені автора перекладу, ані того, з якої мови цей переклад робився. Спершу я був майже впевнений, що то переклад із російської – поширена ж бо практика, але, прочитавши, схиляюся до того, що переклад робили з англійського варіанту. Може, навіть з норвезького оригіналу, хоча це й дуже сумнівно.

Як і в будь-якому порядному перекладі того часу, у цьому є купа цікавинок. Наприклад, перекладач жодного разу не вживає слова «відстань», тільки «віддаль». Замість запозичення «айсберг» перекладач просто перекладає це слово: «крижана гора». Або ж прекрасне слово «фарбарня», яке, хоча і є в Академічному тлумачному словнику української мови, але я його вперше побачив саме тут. Чи не менш прекрасний варіант перекладу фрази «last, but not least»: «наостанці, – але не як останнього значення». Намагатимусь цю фразу вживати.

Чотири зірочки ставлю лише тому, що те українське видання має численні скорочення. Хотілося б усе-таки прочитати книгу повністю.

[Louisa · Rating 4 out of 5]

Roald Amundsen's account of the expedition to the geographic South Pole is a fascinating read. Although Amundsen attributed the success of the expedition to "good luck", it seems obvious that the Norwegians were simply better prepared than Captain Scott and his crew. The equipment, the sledges with well-trained dogs, the supply depots with seal meat at regular intervals along the route, the sunglasses to avoid snow blindness; it was all thought of in advance. It is then perhaps not surprising that the expedition went so smoothly. It struck me how much fun they seemed to have; they must really have enjoyed the whole experience, although Amundsen may have glossed over some of their troubles. It is not very clear how aware they were of the dangers of scurvy and how to avoid it, but Amundsen describes how he was careful to provide healthy food for the team members and for the dogs and how they had to kill some of the animals so that they could eat fresh dog meat (which, as it turns out, contains vitamin C and prevents/cures scurvy). My Dutch translation includes a map of the route they took and some beautiful black and white photographs of the expedition.

[Skirmantė Rugsėjis · Rating 3 out of 5]

Ne visai įprastinė knyga apie tokią tolimą ekspediciją bei ilgą, varginančią kelionę. Ir taip yra todėl, kad knyga labai pozityvi. Iš seniau skaitytų įvairiausių knygų esu įpratusi išvysti istorijas apie maištus, badą, ligas, mirtis, nesėkmes... Viso to šioje knygoje nėra. Nuo pat pradžių kelionė suplanuota ir įvykdyta taip kruopščiai, kad net sutapo nuspėta ir įvykusi sugrįžimo data!

Žinoma, labai smagu suvokti, kad autorius ir keliautojas padarė tai, ko nepavyko daugeliui kitų ir nepatyrė jokios rimtos nesėkmės. Bet kita vertus, man buvo keista nuolatos skaityti vien džiaugsmingas natas. O ir pasiruošimo skyriai be galo ilgi (pačios kelionės nuo Franheimo iki poliaus aprašymas tėra vienas skyrius, apie 20-30 puslapių). Tad nors ir kaip įdomu, galiausiai ši informacija ima varginti. Kiek kokio maisto turėjo, kaip kaustė batus, kaip rinkosi akinius...

Suprantu, kad taip ir buvo. Tiesiog ilgi laukimo mėnesiai, žiemojimas, laukiant kelionės. Nuobodulys bandant rasti veiklos. Bet iš skaitytojos pusės man trūko daugiau grėsmės, pavojaus, baimės, kas įprasta tokiose ekspedicijose. Autorius nutylėjo savo ginčą su kitu draugu, o tai verčia manyti, kad gal specialiai buvo pasirinkta ne viską aprašyti, o tik pozityvius dalykus?

Vis tik labiausiai liūdino ne tikrųjų nesėkmių ir jų įveikimo nebuvimas. Kas keli puslapiai buvo minimi šunys be kurių ši ekspedicija būtų buvusi neįmanoma. Ir niekaip negalėjau perlipti per savo jausmus skaitydama, kad šie šunys buvo apskaičiuotai žudomi.

"Dabar jų buvo 42. Su visais turimais tikėjomės pasiekti plynaukštę. Ten 24 keturkojai būtų nužudyti, o likusią kelionės atkarpą įveiksime trejomis rogėmis ir su 18 šunų. Iš tų 18 vėliau teks nužudyti dar 6..."

Autorius nepagražindamas pasakoja, kaip botagais plakė tuos šunis, kaip kalės būdavo žudomos su savo šuniukais ir sušeriamos likusiems šunims (vėliau ir žmonės valgė šunieną), pripažįsta, kad buvo žiaurus tiems gyvūnams, nes norėjo pasiekti tikslą.

Ir man tai per žiauru. Gal esu per didelė gyvūnų mylėtoja, bet skamba taip šiurkščiai, kad šunys (sveiki!) padėję pasiekti norimą tašką tiesiog nušaunami, nes toks kelionės planas. Ir man kažkaip sumenksta šio žmogaus šlovė bei jo pasiekimai, kurie niekada nebūtų įvykę be tų keturkojų. Ar tikrai nebuvo įmanoma jų išsaugoti ir išmaitinti, jei nuo pat pradžių būtų galvota kitaip? Atsikratyti pagalbininkų lengviausias būdas, bet jis toks nežmogiškas... Ir tai man smarkiai sugadino šį kūrinį. Nepajutau pagarbos šiam keliautojui, nepaisant jo milžiniškos sėkmės.

Pernelyg jau ciniškas charakteris. Pernelyg viskas sklandžiai žmonėms ir košmariškai šunims. Rekomenduoju tik stiprių nervų dokumentikos mėgėjams, nes šunų skerdynės čia aprašinėjamos tikrai šaltakraujiškai ir dažnai.

[Sasha · Rating 5 out of 5]

Few books have influenced my own adventuring more than this one. Amundsen's genius for planning and his singular toughness in risk-riddled explorations of the unknown impressed upon me the necessity of clear-headed foresight during an expedition. Perhaps the most fascinating part of the book for me was to read of how he and his crew nourished themselves, cared for their physical needs and dealt with medical emergencies along their journey. I recommend this book as a must-read selection before attempting any long-term outdoor adventure. I think it offers insights into what can be done with minimal gear, a clear-headed, reasonable perspective, thorough knowledge of what may be expected, and dogged hopefulness for success.

[Marina · Rating 4 out of 5]

Recensione originale: https://sonnenbarke.wordpress.com/201...

A quanto ne so questo libro non è stato tradotto in italiano, ma la traduzione inglese è scaricabile gratuitamente da Project Gutenberg, in quanto di pubblico dominio. Purtroppo l'ebook è fatto parecchio male, soprattutto verso la fine, con errori di battitura e frasi che si ripetono e si interrompono a metà. Cosa che, devo dire, è la prima volta che mi succede con gli ebook di Project Gutenberg, che di solito sono ben fatti. Inoltre, in questo caso si avverte la mancanza delle illustrazioni, soprattutto nella parte finale dove a queste illustrazioni, presenti nell'originale, si fa costante riferimento.

Si tratta del resoconto, scritto dall'esploratore norvegese Roald Amundsen, della sua spedizione in Antartide a bordo della nave Fram. Amundsen, insieme ai suoi compagni, fu il primo ad arrivare al Polo Sud. Prima di lui Shackleton era riuscito ad arrivare a 88° S, a soli 180 km dal Polo, ma fu costretto a tornare indietro.

La storia di questa impresa è assai particolare. Amundsen aveva previsto e organizzato una spedizione per conquistare il Polo Nord, ma Robert Peary vi arrivò (nel 1909) prima che Amundsen potesse salpare. Ufficialmente la spedizione di Amundsen avrebbe dovuto essere esplorativa, perciò sarebbe potuto partire ugualmente, ma è evidente che all'esploratore stava più a cuore battere il record che l'esplorazione scientifica. Così decise di dirigersi verso il Polo Sud, ma lo fece in gran segretezza, tanto che non solo il pubblico, ma perfino i membri dell'equipaggio, ad eccezione del capitano della Fram, non sapevano che la direzione fosse quella. Solo una volta fatta tappa a Madeira Amundsen rivelò la vera direzione della propria spedizione. 

Il viaggio ebbe luogo dal 1910 al 1912 e fu concluso con successo. Non fu privo di base scientifica, infatti gli ultimi capitoli del libro danno la parola a vari esperti che parlano delle scoperte meteorologiche, oceanografiche, geologiche ecc. fatte dagli esploratori in Antartide e nell'Oceano Atlantico. Vale a dire che gli ultimi capitoli sono piuttosto pesanti, nonché incomprensibili per le persone non addette ai lavori, ma il resto del libro è interessantissimo. Ciò non toglie però che la lettura proceda lenta, perché a tratti un po' pesante nonostante il grande interesse.

Amundsen racconta dettagliatamente la preparazione del viaggio, il viaggio sulla Fram, l'arrivo in Antartide, la conquista del Polo Sud. Tanto dettagliatamente che il cartaceo conta 500 pagine. Nonostante la verbosità, il viaggio di Amundsen riveste un grande interesse per chiunque sia interessato alle esplorazioni, all'Antartide o più in generale alle regioni polari.

La cosa che più mi ha colpito è che, arrivati al Polo Sud, Amundsen e i suoi compagni non provano l'emozione che si sarebbero aspettati di provare. Naturalmente sono fieri dell'impresa compiuta, ma dopotutto il Polo Sud non è diverso dal resto dell'Antartide... Ma soprattutto mi ha colpito il fatto che Amundsen si sente, ed è, letteralmente dall'altra parte del mondo rispetto a quello che era il suo sogno. L'esploratore sognava infatti, e da sempre, di essere il primo ad arrivare al Polo Nord, ed eccolo ora invece al Polo Sud! Sebbene sia certamente orgoglioso di questo suo successo, l'amarezza si sente comunque nelle sue parole, anche se cerca di mascherarla.

La storia dei preparativi è decisamente noiosa e sembra più un ringraziamento pubblicitario ai suoi sponsor. La storia del viaggio in nave nell'oceano non è entusiasmante, ma racconta dettagli della vita sulla Fram che sono curiosi da leggere, come ad esempio cosa mangiavano a bordo, come si comportavano, come osservavano le feste comandate. Certamente però, e inevitabilmente, la parte più interessante è quella che compone il nucleo del libro, ovvero la storia della permanenza in Antartide e della conquista del Polo Sud. Amundsen e i suoi compagni trascorrono l'inverno in quella che chiamaranno Framheim, che sarà dunque la loro base per tutta la stagione, e in cui parte della compagnia trascorrerà un intero anno, dato che non tutti parteciperanno alla spedizione fino al Polo.

La spedizione in terra antartica non è certo priva di pericoli, anzi i tantissimi incontri con i molti spaventosi crepacci fanno venire i brividi, ma Amundsen e compagnia, a quanto dice lui, affrontavano tutto con il sorriso sulle labbra e la loro voglia costante di ridere, scherzare e soprattutto andare avanti è davvero piacevole da leggere. Ho il sospetto che nella realtà le cose siano andate un po' diversamente: immagino che non siano mancati sconforto, paura e perfino terrore di fronte a tutte le avversità e i pericoli. Naturalmente l'autore tende a romanzare un po' l'avventura e a mostrarla tutta sotto una luce rosea che difficilmente può corrispondere a verità. Tuttavia ciò non rende il libro meno interessante.

Qui trovate una breve pagina su Roald Amundsen e nel sito troverete altre informazioni sugli altri esploratori polari. Invece se conoscete l'inglese, oltre a consigliarvi di leggere questo bel libro, vi raccomando questo sito interamente dedicato al Polo Sud, dove c'è un'ottima e dettagliata pagina sull'esploratore Roald Amundsen.

[knygugriauzike_gabriele · Rating 3 out of 5]

R. Amundsen - garsus norvegų keliautojas, knygoje aprašantis nuotykių ir pavojų kupinos kelionės į sniego, stingdančio šalčio ir ledo karalystę prisiminimus. 1909 m. R. Amundsen sugalvojo planą: aplenkti savo varžovą, britų kapitoną R. F. Scotto, kuris planavo pasiekti piečiausią planetos tašką. Vyras norėjo būti pirmasis tai padaręs, todėl jau XX a. pradžioje laivu „Framas“ R. Amundsen drauge su įgula išplaukė Antarktidos link...

Knygos, kuriose aprašytos vienokios ar kitokios kelionės/ekspedicijos (tiek pagal metus jau įtrauktos į istorinius archyvus, tiek nūdienos), kuriose išdėstytos net pačios smulkiausios pastarųjų detalės, tenka pripažinti, nėra toji literatūra, kurią be galo mėgčiau ir skaityčiau su pasimėgavimu. Kelionių kryptis manęs nedomina taip stipriai kaip istorinių faktų kupinos istorijos. Išimtis yra tos knygos, kuriose kelionės nėra pagrindinis taškas, į kurį krypsta visas dėmesys, pavyzdžiui, „Iš spengiančios tylos: po katastrofos“. Pastarojoje labiau orientuojamasi ne į pačią katastrofą, bet į žmogaus psichologiją, vidinius išgyvenimus, potyrius. Vis dėlto knygai „Pietų ašigalis“ nusprendžiau suteikti galimybę surasti kelią į mano širdį, kadangi suvokiu, kad tokie kūriniai labai vertingi, kupini svarbių gyvenimiškų pamokų. Su džiaugsmu pranešu, kad rasti kelią jai iš dalies pavyko. Na, bent jau kryptį tai tikrai. Ir turbūt supratote dėl kokių dalykų, bet apie viską nuo pradžių...

Vienintelis dalykas, kurio baiminausi prieš pradėdama, yra tai, kad knygos tekstas bus nuobodus ir varginantis. Ši mano baimė pasitvirtino, bet tik iš dalies, perkopus į antrąją istorijos pusę, kai nebebuvo tiek įdomu, kai asmeninis smalsumo lygis nukrito žemiau nulio. Gal reikėjo šią knygą skaityti lėčiau, įterpiant kokį nors kitą kūrinį, o gal koją vis dėlto pakišo mano menkas susižavėjimas ekspedicijų tema ir itin didelis jautrumas, kuris neleido toleruoti daugelio epizodų, kėlusių pasibaisėjimą ir pasišlykštėjimą. Jei iš pradžių visas siužetas skaitėsi it sviestu pateptas, tai vėliau gerokai apkarto ir strigo it sausa duona.

Tikėjausi, kad autorius knygoje nepašykštės nei savo asmeninių jausmų, nei intrigos kūrimo taktikos, nei nuostabą keliančių epizodų ar kitų staigmenų. Deja, visas siužetas man pasirodė pernelyg tolygūs, plaukiantis pasroviui, be jokių nukrypimų nuo tikslo ar paprastų bangavimų. O būtent jų man ir pritrūko. Net labai. Skaičiau ir supratau, kad tai tiesiog kelioninė kasdienybė. Aišku, labai nelengva, nestokojanti iššūkių ir skirta ne kiekvienam, bet, nors ir tikra bei nepagražinta, itin primityvi ir nuspėjama. Bendrame vaizdinyje detaliai aprašytas pasiruošimas laukiantiems sunkumams (prieš leidžiantis į kelionę), būsto ir sandėliukų įrengimas (jau kelionėje), man atrodė kaip tas fragmentas, kuris užgožė pačią ekspediciją. Mano akimis, jai skirta mažiau dėmesio, lyginant su antroje vietoje pagal svarbumą esančiais epizodais.

Ištvermė, drąsa, motyvacija ir užsidegimas, higienos normų paisymas, esant sunkioms sąlygomis, tarpusavio bendrystė - dalykai, kurie manęs nenustojo žavėti iki pat kūrinio pabaigos. Tolima ekspedicija yra vieta, kurioje nesunku paslysti ir pasukti negerais keliais, kurioje lengvai gali išsiskirti tiek skirtingų žmonių požiūriai, tiek dingti noras atlikti elementarius darbus, tokius kaip aplinkos tvarkymas ar asmeninė higiena. Šie ryžtingi vyrai įrodė, kad įmanoma atsispirti lengvabūdiškumui, jei tik turime kruopelytę valios ir, aišku, savigarbos. Keliautojų kūrybiškumas, mokėjimas išsiversti nepavydėtinose sąlygose ir nepaliaujamas tikslo siekimas ne tik paliko įspūdį, bet ir motyvavo. Besąlygiška meilė Norvegijai, savo tėvynei, kitaip tariant, patriotizmas - dar viena priežastis, raginusi nors truputį pamilti knygą.

Tiesa, knygos pradžioje mano širdį sušildė itin jautriai ir įtaigiai papasakotas ryšys, užsimezgęs tarp keliautojų ir šunų. Pripažinsiu, keli momentai net sugraudino ir dar kartą įrodė, kad mūsų mažieji draugai - protingi, viską kuo puikiausiai suprantantys gyviai. Smagu dar ir tai, kad knygos gale yra du puslapiai, kuriuose aprašyti pagrindinių keliautojų likimai.

Minėjau, kad kai kurie epizodai mane sukrėtė, o būdama empatiška - negalėjau ramiai skaityti, ypač, kai tokia situacija buvo paminėta ne kartą. Puikiai suprantu, kad toks elgesys buvo vienintelis išsigelbėjimas, esant ten, kur maisto nėra tiek, kiek nori, kur negali tada, kada užsinori, nueiti į prekybos centrą, tačiau morališkai negalėjau to pakelti. Kalbu apie tai, kad nugaišusius arba mirtinai pasiligojusius šunis keliautojai naudojo kaip maistą kitiems šunims arba valgė patys. Augindama šunį, jausdama besaikę meilę visiems gyvūnams nepajėgiau šaltai į tai žiūrėti. Tiesiog nepajėgiau.

„Pietų ašigalis“ - kūrinys, skirtas toligaus siužeto mėgėjams, kuriems ne tiek svarbūs kvapą gniaužiantys nuotykiai, kiek pačių kelionių detalės, tokios kaip valgytas maistas, dėvėti rūbai ir kiti turėti rakandai. Tai - kūrinys, kurį perskaitę greičiausiai nepasijusite lyg patyrę nepamirštamą nuotykį, bet suprasite, kas svarbiausia, kai esi toli nuo namų, nuo artimųjų, nuo tėvynės, nuo paprasčiausių patogumų ir komforto.

Rekomenduoju tiems, kurie išsiilgo knygų apie kelionę ir nori, skaitydami R. Amundsen prisiminimus nukeliauti ne bet kur, o į tolimąją Antarktidą. „Pietų ašigalis“ - knyga, kuri turėtų patikti visiems, besidomintiems tolimais ir stingdančiu šalčiu alsuojančiais kraštais, norintiems iš arti pajusti keliautojų, tokių kaip R. Amundsen, charakterį ir tai, iš ko susideda keliautojo buitis. Siūlau perskaityti, jeigu apskritai mėgstate realias istorijas apie keliones, papasakotas pačių keliautojų žodžiais.

3/5⭐

[Igor Mogilnyak · Rating 5 out of 5]

4,5⭐️

Дуже детально все описано і для кращої візуалізації є багато фото. Додатки вже пролистував, бо не так цікаво як вся експедиція. Амундсен як і Пірі топи!

[Matt · Rating 3 out of 5]

This is generally a good read, although at times Amundsen's writing style can be very irritating and sometimes downright dishonest. At the time he wrote this, most official expedition books pretended everything was always jolly-good, no one was ever complained or argued, and everything always went exactly as planned. The British in particular were very bad about this. He takes up this habit and takes it further than even the brits ever would. In a few instances, Amundsen is profoundly dishonest about what actually went on during the expedition.

For historical purposes, anyone interested in the history of Antarctic exploration has got to read this. However, it must be read with very large grain of salt.

Amundsen certainly may have been the greatest explorer of his time, but he could also be very full of b.s.

[Millie · Rating 4 out of 5]

This was an excellent read. I read it because I thought it was unfair that I always favoured British polar explorers, and I was right! Amundsen was totally better at polar exploring than Scott!

The Norwegians were much better prepared, and much luckier with their weather, and they really did deserve to reach the Pole first.

[Yulia Maleta · Rating 3 out of 5]

Аж надто деталізований опис підкорення Південного полюса. Місцями читати дуже захопливо, місцями ставало нудно, бо ж писалося це якоюсь мірою для наступних поколінь експедиторів, і описувалося багато-багато побутових штук, якихось деталей і досліджень. Мені, звісно, цікаво було як цим шаленцям вдалося понад сто років тому зробити майже неможливе, тому перша половина книжки пролетіла легко, а потім я почала буксувати. Тобто, частина книжки читається як крутий пригодницький роман, а частина — як технічний звіт.

Дуже цікавими для мене були спостереження Амундсена за собаками протягом усієї експедиції (хто про що, а я за своє), тому коли їх почали масово знищувати — серце кров'ю обливалося. Це жахлива сцена, яку уявити страшно. Так, Амундсен теж співчуває тваринам, але для нього місія понад усе, тож він готовий на такі жертви. До того ж, пізніше, він з товаришами був шокований знущаннями над тваринами (пінгвінамт, тюленями) японцями — теж дуже неприємний і страшний опис. Тому я не можу звинуватити його в безсердечності. Але... Чи можливо були зробити якось інакше? Я без поняття, тож не можу судити, але мене це вразило.

Звісно, маю відзначити круте наше видання з якісним перекладом, вклеєною картою, купою фотографій з експедиції, qr кодом на доповнену реальність з моделлю корабля — ну це вау.

Ця книжка для тих, хто готовий разом з Амундсеном пройти крізь снігові бурі, неймовірну втому та важкі рішення заради підкорення найхолоднішої точки планети і зрозуміти як людям вдавалося виживати і йти до своєї мети. Але не в усьому довіряйте автору — зрозумієте чому з післямови😉

[Sladjana Kovacevic · Rating 5 out of 5]

THE SOUTH POLE-ROALD AMUNDSEN
✒️"When the fog lifted, we found ourselves surrounded by open sea, practically free from ice, on all sides. A blue-black sea, with a heavy, dark sky above it, is not usually reckoned among the sights that delight the eye. To our organs of vision it was a real relief to come into surroundings where dark colours predominated. For months we had been staring at a dazzling sea of white, where artificial means had constantly to be employed to protect the eyes against the excessive flood of light. As a rule, it was even necessary to limit the exposure of the pupils to a minimum, and to draw the eyelids together. Now we could once more look on the world with open eyes"
😎Dane čitanja pdf izdanja koristim da završim ovo delo,koje godinama razvlačim,jer mi hladno i kad pomislim 🥶
😎Osim hladnoće,na i oko Južnog Pola ima raznih zanimljivih prirodnih fenomena i živog sveta.
😎Ono što je posebno zanimljivo je detaljan opis priprema za ekspediciju i zaista sam fascinirana koji je to nivo organizacije i koliko se pazi na svaki detalj.
😎Nakon glavnog dela gde se opisuje putovanje i taj momenat veći od svih-kad se pobode zastava,slede dodatna poglavlja
😎To su utisci brodskih oficira i naučnika koji su pratili Amundzena,i sve to daje potpuniju sliku koliko je takav jedan poduhvat naučno važan. Merenje temperature,saliniteta,vremenske zone i šta sve ne.
😎Vredno je čitanja,čak i ako ste zimogrožljivi pa otežete,stvarno vredi izgurati do kraja 😁
#7sensesofabook #roaldamundsen #thesouthpole

[Ira Therebel · Rating 3 out of 5]

Roald Amundsen was one of the greatest explorers and this expedition is something that one really wants to read about. But while Amundsen was a great explorer, he is a horrible writer. Well of course, this was not his expertise. But the book is hard to go through as it is very tedious in many parts. He is very descriptive. Unfortunately what he describes are such things as their equipment and food which wasn't really of any interest to me. And these descriptions go on for pages. Likely he was so detailed about these things because he was aiming the book to future explorers and for them this information would be useful as this expedition was successful because he was so well prepared.

A big part of the book was dedicated to the dogs who were an important part of the expedition. Reading it was kind of painful since they suffered and were killed pretty often. While I am for animal rights I can't really judge him. When reading it I kept of thinking that unfortunately back then without those dogs the expedition would not be possible. He had respect for the animals, one can see it from how he refers to them and mourns the fact that they had to die. I actually liked his attitude towards animals especially for that time. They killed them for food and he didn't like how the Japanese explorers they met at the end tortured an animal.

While this is a hard and in many parts boring read due to the writing I still liked it because it is an interesting adventure. So reading the progress and what went on was a good part of the book. I didn't feel though there were enough details on their everyday life besides the bisquits that they ate and this would actually be of interest to me.

[S.P. · Rating 5 out of 5]

Along with "South" (Shackelton) and "The Worst Journey in the World" (Cherry-Garrard), this ranks as one of the three best polar exploration/adventure non-fiction works of all time. Of particular interest is the stark (and, ultimately, tragic) difference of approach among the three exploration parties. As for "flare," Amundsen's account ranks somewhere between Shackelton's (a dramatic page-turner with breathless "plot turns") and Cherry-Garrard's (equal parts dry scientific report and heart-breaking narration). On the whole, "The South Pole" is difficult to put down.

[Laura Jean]

I should finish this...I know I should. But I got heartily sick of Amundsen patting himself on the back. I realize that in order to accomplish the things he did, he probably had to have a bit of an inflated ego, but it was a bit much...especially when you consider that other explorers died attempting this feat just mere months after he succeeded. It just comes off a bit callous.

[Alex · Rating 4 out of 5]

First hand account of the successful trek to the South Pole. Amundsen spends a great deal of time talking about logistics and placing of depots in preparation for his polar attempt. Also a lot of discussion (somewhat ruthlessly) in culling the sled dogs as they weakened or as food was needed. Overall, a pretty engaging account of his remarkable feat.

[Raúl · Rating 5 out of 5]

Fantástica historia de la exploración del Polo Sur, contada por su protagonista, con rigor y sobriedad. Al final del libro hay interesantes apéndices desarrollando los distintos apartados científicos de la expedición.

[Povilas Rudinskis · Rating 5 out of 5]

Dar viena puiki knyga apie poliarines ekspedicijas, labai įdomi ir įtraukianti, aišku nes pats mėgstu keliones ir visiškai neprailgo tie maisto ir įrangos aprašymai, nes ir pats tokius darau xDd.
Taip pat rekomenduoju perskaityt Paskutinė R. Skoto ekspedicija ir Endurance apie Shackeltoną

[Nataliia Zolotukhina · Rating 5 out of 5]

Це було захопливо, хоча місцями і не завжди зрозуміло за браком технічних знань.
Якби була Олімпіада за найкращий проджект-менеджмент, то пан Руаль безперечно отримав би "золото"!
Раджу читати книгу, попередньо прослухавши (на youtube) лекції про відкриття Південного полюса взагалі, аби мати контекст щодо інших експедицій, які не були успішними.
В книзі Амундсен про них майже не згадує (і на те є причини), але знаючи про які, цю історію сприймаєш більш драматично.

Впродовж 600 сторінок було дуже цікаво (і комфортно, хе-хе) подорожувати з Амундсеном і його командою. А таке собі нордичне почуття гумору робить читання більш приємним:

- Уперше прочитавши різні свідчення про характер і походження бар’єра, ми всі - ті, хто народився і виріс з лижами на ногах, - зрозуміли, що без цього знаряддя тут не обійтися.

- Нашому товаришеві вдалося врятуватися тільки завдяки розсудливості й блискавичній реакції, хоча хтось би назвав це удачею.

- І найприємніша людина може прикро вас вразити, перш ніж на неї подіє кофеїн.

[AnThRaX · Rating 4 out of 5]

Амундсену несказанно повезло, он сделал свои открытия до того, как права животных и процент женщин в любой компании, предприятии, экспедиции стали главным мерилом общественной пользы и социальной добродетели. Иначе по возвращении в цивилзованый мир его бы ждал отнюдь не триумф )))
На протяжении книги меня преследовал вопрос - можно ли было изменить незавидную участь собак? К концу пришел к заключению, похоже в тех условиях и при том развитии технологий это был единственный возможный выход.

[Rebecca · Rating 4 out of 5]

An extremely readable and often humorous account of Amundsen's successfull journey to the south pole. The difference between the tone of this and Cherry Garard's Worst Journey In the World is striking.

Major CW warning though if you are a dog lover...

[Gris · Rating 5 out of 5]

No et deixa freda (perdó)

[Abdullah Almuslem · Rating 4 out of 5]

This book was so long that I spent more than two weeks to finish it (which I rarely do). I am so fond of the north and south poles that this is probably the sixth book I read about polar expeditions. Comparing this book with other books, I did not find the excitement that I found in Nansen book (Furthest North) or Shackleton crazy expedition to the South Pole.

But I must say, this is probably the most well planned expedition of all. The Norwegian explorer Roald Amundsen was the first explorer to reach the actual South Pole and this book tells the story by his pen. Amundsen left nothing for chance. He planned for everything. You will find him discussing how important one pair of boots that fit a man in such expedition. He talks about how they spent hours and days trying to design the right boots for walking in loss ice. Cloths was also a big topic for him and how he carefully chose the right cloths for his crew. For food, he made sure that food is never short for his crew or dogs. He brought with him many Eskimo dogs (99 one), which he used for his sledge journey.

Amundsen reached the first station of the South Pole in 1911; he built their home in the barrier, which he called "Framheim". It was a series of tunnel below the ice, which he kept warm to live inside it with comfort. His plan to reach the South Pole was by slowly doing reconnaissance trips and establishing points of food supplies along a straight line toward the South Pole. Everywhere, he stored the seal flesh under the ice so he can use it as he goes. He also planned to kill some of his dogs to be used as a source of food if necessary, which is something Nansen has done during his march toward the North Pole in 1896. After a failed attempt to reach the pole in September 1911 due to the extremely cold temperature, he split the group and sent the other group to explore the King Edward VII Land. Then, in October, he left for the pole and after two month, he reached the 90 degree in the center of the pole. This was around three weeks before the Poor British Robert Scott reached the same spot finding the Norwegian flag planned in the pole. I read the book (Scott's Last Expedition) few years ago which was the diary found on the dead body of the Robert Scott when he returned from the Pole disappointed by losing the race of reaching the South Pole. It was so painful to read the diary of Scott describing how he felt when he found the Norwegian flag planted in the South Pole and then reading his Final letters to his family before he froze to death with his companions.

Amundsen explains why his expedition succeed while Scott did not. The first thing is choosing the starting point. Amundson after studying all the previous Journeys came to conclusion that the great barrier is the best place to start from and "He was right". Another difference, He was lucky in the weather while Scott had extremely rough weather in his road. The last and the most important difference is the choice of the transportation mean. Amundson was right by choosing dogs to drive his sledges while Scott was wrong in choosing the ponies. Amundson in this book mention this as the main difference between his expedition and Scott's expedition "The greatest difference between Scott’s and my equipment lay undoubtedly in our choice of draught animals. We had heard that Scott, relying on his own experience, and that of Shackleton, had come to the conclusion that Manchurian ponies were superior to dogs on the Barrier". Dogs were far superior in these areas were ponies died very quickly and became burden on Scott.

One thing you can get out of this book is how careful planning and paying attention to the smallest detail can make a huge difference between a successful journey and a fail one. This is certainly an applicable rule on everything in life and it is just fascinating to read about a proof of the rule (which is this book).

I end this long review with one of Amundsen sayings in the book: And yet even to-day we hear people ask in surprise: What is the use of these voyages of exploration? What good do they do us? Little brains, I always answer to myself, have only room for thoughts of bread and butter.

[Johannes · Rating 5 out of 5]

The book is incredible. My version is the extended edition which published by Kagge Vintage which includes forewords by Børge Ousland and Fridtjof Nansen, and it also includes the "east party's" and Lieutenant Nilsen's accounts og the historic voyage.

The main part of the book is written by Roald Amundsen, chefen himself. It starts of with a detailed description of the south pole's history together with the important voyages and explorers that laid the foundation what the Norwegains would later accomplish. This gives a great sense of the enourmous task that reaching the South Pole was at the time.

Amundsen continues to describe the planning that went into the voyage, and provides interesting details about his decision to not tell anyone anyone, including the King, the crew, and Fridtjof Nansen, that they were in fact aiming for the South Pole with Fram, and not the North Pole, as originally intended. The book describes well the challenges they had with regards to obtaining finances, along with planning the logistics of such a complicated trip.

The most interesting part of the book is by far when they set out from Norway, arrive in the Bay of Whales, builds Framhein, and vividly describes the trip across Antarctica to the South Pole. By reading the book you will also learn a bit about the technology and steps they took at the time to improve their equipment, which today seems obvious but at the time was groundbreaking.

By including the writing from the "east party" and Lieutenant, the book provides different views at the same story, and its fun when the storylines combine.

It is no secret that Amundsen ++ wrote this book with the intention of setting the Norwegian's voyage and actions in the best light possible. This is worth remembering, as all stories have different sides to them. For instance there is no mention of the terrible treatment of Johansen, and they do not seem to be to bothered about killing + eating tens of dogs, but that was maybe the norm back then on such trips.

The images in the book are amazing, and provides great context. I would however not reccommend the pocket version due to the lower image resolution.

[A.L. · Rating 4 out of 5]

A really marvellous first hand account of Amundsen’s journey to Antarctica and the South Pole, starting with the preparations in Norway and continuing, all the way through their successful attempt on the Pole and their return to Hobart, Tasmania. (There is one aborted attempt early on: it was just too cold.) Amundsen is witty and seems quite approachable and pleasant, and, all in all, both better prepared and more adaptable than Scott’s contemporary mission. He’s constantly having clothes, shoes, and equipment altered to better suit the conditions. There’s something very Scandinavian in the way the team not only set out to survive in the Antarctic, but also to make their shelter a pleasant home, compete with whole tunnels and rooms of snow, to give them enough space for all their work. This is a marvellous, often humorous, telling, with additional chapters at the end from Lieutenant Prestrud, detailing his exploration of King Edward VII Land, and from First-Lieutenant Thorvald Nilsen telling of the voyage of the Fram while the explorers were left on Antarctica. It’s hard to understand why this lurks in the shadows compared to accounts of Scott and Shackleton. After all, this was the man who got to the Pole.

[Sebastian · Rating 4 out of 5]

Book on the conquest of the south pole by the leader of the expedition. He compiled it from his diary entries shortly after returning home. Not always an enjoyable read as he devotes a lot of the text to snow and weather conditions and descriptions of the terrain they encountered and it is almost impossible to picture it just from the words. On the other hand, for someone who is not a writer by trade, it is well written and paints a fascinating picture of the hardships these men endured in their 100 day, 3000 km trek to the south pole and back. The very limited food supplies they and their sled dogs had to rely on (since they had to carry it all with them), the simplicity of their gear and the constant dangers from hidden crevasses, not knowing if they would find a viable entry point to the terra firma from the ice shelf they started on and the ever-present danger of losing too many dogs (they started out with 52, returned with 11) makes this a compelling read, all the more when you realize this was more than one hundred years ago.

[Arne · Rating 4 out of 5]

Amazing and ridiculous, I can imagine telling your wife that you'll be away for three years, won't be able to contact her at all and most probably won't be coming back. Bravery. And we're not even talking about walking to the South Pole yet.

But all humour aside, Roald is not an author, egad, he's an old school badass (http://www.badassoftheweek.com/index....) so the story is a study in understatement. He mentions frozen fingers and faces but if you're looking for polar drama this is not it.

There are a few points where you have "what" moments; like when all their instruments froze, or when the temperature was -73deg Celsius without wind chill, or when a whole sled is dangling by the traces over a crevasse, or when they eat their dogs to stay alive. How about nope. Nope nope nope.

I'd have enjoyed a comparison of the Shackelton and Amundsen expeditions side by side like.

[S]

An interesting first hand account of the Norwegian expedition's successful attempt to reach the South Pole.

Strangely enough the journey to and capturing of the Pole is probably the least interesting bit of the book. It's basically pages and pages of good snow, bad snow, nearly fell in a hole, killed some dogs, good snow, bad snow, tent, tent, tent, killed some dogs, snow, snow, pole.

The preparation leading up to the initial sea voyage, the voyage itself and then the establishing of a camp at the Antarctic were far more interesting to read about. You really get a sense of how well prepared they were, for any eventuality, and although I haven't read an account of Scott's expedition it's not hard to see why Amundsen's expedition was the successful one.