What do you think?
Rate this book
Иловайский дневник
«Иловайский дневник» Романа Зиненко — честная и откровенная книга, написанная непосредственным участником событий, бойцом добровольческого батальона «Днепр-1», прошедшим «Иловайский котел» от начала до конца. Его рассказ о малоизвестных событиях в окруженном Иловайске и выходе бойцов по «кровавому коридору» позволяет читателю пережить вместе с украинскими солдатами одну из самых трагических страниц в истории современной Украины, прочувствовать все то, что испытали бойцы добровольческих батальонов, а многочисленные фотографии помогут лучше представить описанные события.
- GenresNonfictionWar
288 pages, Paperback
Published January 1, 2016
2 people are currently reading
71 people want to read
About the author
Роман Зіненко
3 books3 followersВетеран російсько-української війни, учасник боїв за Іловайськ, автор кількох книг про ті бої.
З початком російсько-української війни був в числі перших 40 бійців, які пройшли бойову підготовку у квітні 2014 року і записалися у добровольчий батальйон «Дніпро-1». Роман став водієм одного з трьох зелених інкасаторських мікроавтобусів, які були передані батальйону Ігорем Коломойським, тогочасним власником «Приватбанку»
Влітку 2014 року фото Романа потрапило на патріотичний плакат «Хай кулі тебе минають», створеного арт-директором Музею плакату, добровольцем 92-ї механізованої бригади Юрієм Неросліком.
21 серпня разом з підрозділами свого батальйону Роман зайшов у Іловайськ, що частково контролювався українськими силами, а частково — проросійськими угрупованнями. В районі залізничного вокзалу прикривав роботу саперів, які підривали залізничні колії, щоб зашкодити постачанню зброї і техніки з Росії. Після масованого заходу російських військ, потрапив у оточення під Іловайськом. В боях 29 серпня, при виході з оточення, втратив загиблим свого командира і друга Дениса Томіловича, коли українська колона була обстріляна російськими військами. Роман вижив, і вийшов з групою солдат, деякі з яких — важкопоранені. Їм знадобилося три доби, щоб вийти з окупованої Новокатеринівки до Комсомольского (нині — Кальміуське), де були українські сили.
З початком російсько-української війни був в числі перших 40 бійців, які пройшли бойову підготовку у квітні 2014 року і записалися у добровольчий батальйон «Дніпро-1». Роман став водієм одного з трьох зелених інкасаторських мікроавтобусів, які були передані батальйону Ігорем Коломойським, тогочасним власником «Приватбанку»
Влітку 2014 року фото Романа потрапило на патріотичний плакат «Хай кулі тебе минають», створеного арт-директором Музею плакату, добровольцем 92-ї механізованої бригади Юрієм Неросліком.
21 серпня разом з підрозділами свого батальйону Роман зайшов у Іловайськ, що частково контролювався українськими силами, а частково — проросійськими угрупованнями. В районі залізничного вокзалу прикривав роботу саперів, які підривали залізничні колії, щоб зашкодити постачанню зброї і техніки з Росії. Після масованого заходу російських військ, потрапив у оточення під Іловайськом. В боях 29 серпня, при виході з оточення, втратив загиблим свого командира і друга Дениса Томіловича, коли українська колона була обстріляна російськими військами. Роман вижив, і вийшов з групою солдат, деякі з яких — важкопоранені. Їм знадобилося три доби, щоб вийти з окупованої Новокатеринівки до Комсомольского (нині — Кальміуське), де були українські сили.
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 14 of 14 reviews
October 11, 2023
І буде Суд... І будуть чиновники і командири дивитися в очі воїнам. І воїни дивитимуться у вічі чиновників та командирів. І буде пекло... Пам’ятайте про це.
January 28, 2024
Маю відчуття, що всі мають прочитати цю книгу.
Автор - доброволець, який у 2014 році потрапив на війну (тоді АТО) і розповів про події, які відбулися з ним і побратимами у Іловайську.
Перші 65% книги будуть описом подій, які передували трагічним дням того чортового Іловайського котла.
Далі було пекло.
«Зелений коридор», який начебто мав дати нашим воїнам вийти і опис того, що відбулося з колоною…це тяжко.
Повторно зупиняється серце в післямові - там є дуже важливе нагадування про те, як суспільство і держава віднеслись до добровольців, котрі ціною життя робили надзусилля для того, щоб захистити нас і свою країну.
Це дуже важко, але я завжди наголошую, що нам необхідно читати таку літературу, бо ми не маємо права забувати!
Автор - доброволець, який у 2014 році потрапив на війну (тоді АТО) і розповів про події, які відбулися з ним і побратимами у Іловайську.
Перші 65% книги будуть описом подій, які передували трагічним дням того чортового Іловайського котла.
Далі було пекло.
«Зелений коридор», який начебто мав дати нашим воїнам вийти і опис того, що відбулося з колоною…це тяжко.
Повторно зупиняється серце в післямові - там є дуже важливе нагадування про те, як суспільство і держава віднеслись до добровольців, котрі ціною життя робили надзусилля для того, щоб захистити нас і свою країну.
Це дуже важко, але я завжди наголошую, що нам необхідно читати таку літературу, бо ми не маємо права забувати!
This entire review has been hidden because of spoilers.
August 4, 2025
Боже, це було морально складно.
Це не просто книга — це хроніка болю, втрат і неймовірного внутрішнього спротиву.
Я почала її ще у 2022 році, але тоді не змогла — це було надто рано, надто важко, надто близько до того, що відбувалося й довкола, і всередині. Зараз — у 2025-му — я нарешті осилила її. Слухала в аудіоформаті, бо, чесно, не певна, що змогла б фізично прочитати. Цей голос, ці історії, ця правда — вони пронизують до кісток.
Зіненко пише без пафосу. Просто і чесно.
Його щоденник — це голос одного з тих, хто бачив Іловайськ зсередини, не з новин, не з чуток. Це про те, як реальність розчавлює героїзм, і як попри це люди залишаються людьми.
Усі ці деталі, всі ці дні, емоції, втома, зневіра, надія, — це щось, що важко забути. І неможливо пробачити.
Це не художня література, і це не та книжка, яку радять "для відпочинку". Але це те, що має бути прочитане.
Бо без цього — ми забудемо, як воно було насправді.
Оцінка: 5/5. Це досвід. Це пам’ять. Це біль.
Це не просто книга — це хроніка болю, втрат і неймовірного внутрішнього спротиву.
Я почала її ще у 2022 році, але тоді не змогла — це було надто рано, надто важко, надто близько до того, що відбувалося й довкола, і всередині. Зараз — у 2025-му — я нарешті осилила її. Слухала в аудіоформаті, бо, чесно, не певна, що змогла б фізично прочитати. Цей голос, ці історії, ця правда — вони пронизують до кісток.
Зіненко пише без пафосу. Просто і чесно.
Його щоденник — це голос одного з тих, хто бачив Іловайськ зсередини, не з новин, не з чуток. Це про те, як реальність розчавлює героїзм, і як попри це люди залишаються людьми.
Усі ці деталі, всі ці дні, емоції, втома, зневіра, надія, — це щось, що важко забути. І неможливо пробачити.
Це не художня література, і це не та книжка, яку радять "для відпочинку". Але це те, що має бути прочитане.
Бо без цього — ми забудемо, як воно було насправді.
Оцінка: 5/5. Це досвід. Це пам’ять. Це біль.
August 2, 2021
Цю книгу боляче читати. Бо тут правда про війну.
Про смерть і біль, життя і радість, віру і жорстокість.
Все, що трапилось в Іловайську, словами військового, що захищав українські землі.
Це не художня книга, а щоденник спогадів боїв за Іловайськ та виходу з оточення.
Про смерть і біль, життя і радість, віру і жорстокість.
Все, що трапилось в Іловайську, словами військового, що захищав українські землі.
Це не художня книга, а щоденник спогадів боїв за Іловайськ та виходу з оточення.
April 10, 2022
Раджу прочитати тим, кому важливо знати, хто у 2014-му і зараз захищає нашу країну, захищає щиро і до останнього подиху. Дякую!
December 2, 2020
"Іловайський щоденник" Романа Зіненка. Фоліо, 2019.
Спогади добровольця на прізвисько "Сєдий", якому пощастило вибратися з Іловайського котла цілим і ще й винести поранених. Книжка написана у формі щоденника: число, події. Записи починаються ранком і закінчуються тим, як оповідач лягає спати.
В книжці багато смішного. Приїхавши в зону АТО добровольцем, під час виконання завдання автор почав отримувати смс-ки від військкомату з вимогами постати перед їх ясні очі і з погрозами кримінальної відповідальності. Звичайно, в батальйоні тут же почалися жартики, мовляв, знайшов найкраще місце, де від військкомату заховатися — сюди точно не підуть шукати. Потім вражає сухістю опис першої смерті і сказано, що жодна інша смерть, побачена зблизька, більше автора так сильно не вразила. Коли описуються людські втрати чи травми, то максимум можна побачити щось на кшталт "злякався" чи "страшно" і захоплення тими, хто не боявся, а, наприклад, надавав медичну допомогу.
Викладення сухе і фактажне. В анотації книги значиться, що це не хроніка — я б посперечалася. Навіть більше, сам автор стверджує, що він емоційна людина, а з того, як все описано — я б і не сказала. Але в сухому викладенні трагічних подій є своя сила: фантазія працює якнайкраще не довкола ліричних описів, а довкола фактів, тому деякі картини постають аж дуже яскраво. Окремої згадки гідні фото авторства Лисейка і Левіна. Спочатку мене брало зло за всрату фоліївську якість друку: наче текст надруковано на газетному папері, викладено на нього крупу, віддано голубам, а коли вони все поклювали і обгидили — аркуші відксерено і видано наклад. Інакше пояснити неприємні і цілком характерні плями на кожній сторінці я не можу. Так от, якщо якість друку спершу злила мене, то потім я вже була рада, що фотографії не розбірливі. Деякі з них надто ефектні. Якби я читала книжку вперше знову, я б спочатку читала опис до фото, а потім би роздивлялася картинку, якби наважилася.
“Ніколи не забуду, як героїчно й сміливо воювали бійці “Донбасу”. Не знаю їх позивних, але запам’яталася мить, коли бойовики майже впритул підібралися до поста і кричать “Аллах акбар! “Укроп”, здавайся!” На що один з бійців “Донбасу” відповідав: “Пішов на х..й!” — і жбурнув у “сепарів” гранату, а після вибуху почав поливати з кулемета.”
Воїни живуть собі, як воїни: отримують завдання, виконують. Вчаться на ходу і платять за свої знання високу ціну. Завжди шукають воду, десь розміщуються на ночівлю, паркують свої автомобілі так, щоб їх не накрило, заряджають техніку від генераторів, жують пайки і навіть святкують. Військові завжди примітні серед цивільних і цікаво, як складаються стосунки між ними. Ніколи не можна до кінця нікому вірити і невідомо, хто кому передає інформацію, але ж доводиться разом переховуватися від обстрілів в тих самих підвалах. Навіть описано, як після виходу з котла змушені були віддати важкопоранених незнайомій людині і невідомо було, куди той чоловік їх повезе — до лікарні, а чи не схоче на бензин витрачатися і просто віддасть сепарні на найближчому ж пості. На щастя, чоловік відвіз їх до безпечноїлікарні за 250 км.
Перше, до чого призвичаюються військові — це до того, що по ним постійно неприцільно стріляють. Розмістившись на території дитячого садочка, вони звикають, що снаряди, що прилітають в землю за тридцять кроків — просто собі як даність, як, скажімо, дощ. Кумедно, прицільні обстріли траплялися, коли один із військових ходив відлити. З часом його вже стали просити потерпіти. Взагалі, багато цікавого про умови, в яких живуть солдати і про їх забобони. Сам автор завжди молився перед їжею і перед тим, як рушати в дорогу — він водій. У когось під каскою неодмінно кепка, а під кепкою — невеличка ікона Божої Матері. Віра — наскрізна тема цієї книжки. Автору часто бачилися знаки, які він не міг пояснити раціонально, але які постійно казали йому: “ти житимеш, ти виберешся”.
Отже, на що був схожий котел очима очевидця? Всі в Іловайську давно усвідомили, що вони в оточенні і чекали наказу відходити. Сторони довго про щось домовлялися, зрештою, наказали сформувати колону і рушати. Їх обстрілювали, але неприцільно. Колону зупиняли, знову про щось домовлялися, чекали наказів, наказували рушати. Минаючи перше кільце облоги, “Сєдий”, водій приватбанківської “скарбнички” — броньованої інкасаторської машини, відмітив про себе молодих бойовиків, які виглядали перелякано і тримали їх на мушці. Дехто показував фак. Українські військові відповідали тим же. Першу лінію вийшло пройти без проблем. За однією із версій, це було зроблено, щоб замкнути кільце і добивати тих, хто повертатиметься назад.
Переїхавши міст над річкою, колона потрапила у селище Чумаки. Дорога стала асфальтованою. Проїхавши пару сотень метрів, екіпаж “скарбнички” зрозумів, що голову колони обстрілюють, а потім вже всю колону накрило шквальним вогнем. На дорозі одразу сформувався великий затор. Танки і інша велика техніка з’їздила в соняшникові поля для розвороту. Деякі автомобілі не могли рухатися і стояли серед дороги, деякі стояли покинуті — екіпажі намагалися врятуватися полями, які були поділені на сектори і обстрілювалися. Далі почався повний хаос, стріляли з усіх сторін, відстрілювалися, рятувалися, добивали і після того, що кожній із сторін довелося побачити в цьому дикому бою лишалося або максимально швидко і ти��о втікати заради власного порятунку, або мститися і забирати з собою на той світ побільше. Дуже багато жорстоких смертей побачено, про деякі стане відомо по поверненні додому. Цікаво, що у “осіб з монголоїдними рисами обличчя” вмикається режим звірячої жорстокості, коли вони потрапляють на наші землі. Щось у наших мирних соняхах так на них діє, що крім, мабуть, прямоходіння, нічого людського не лишається.
Цікаво, що серед бійців регулярних батальйонів у котел потрапили і спецпризначенці. Вони були відправлені заради того, щоб вивести певних військових з Іловайська раніше. Автору невідомо, ким були ті військові і на яких посадах, але йти вони відмовилися і захотіли виходити з усіма. Спецпризначенцям не можна було повертатися без тих, за ким їх відправили, тому вони також змушені були прориватися через кільце.
Постійно приходили повідомлення з невідомих номерів з вимогами “рухатися швидко до дороги” чи до певного, вже окупованого міста, де, мовляв, на поранених чекає “Червоний хрест”. Почувши, що дороги після таких повідомлень регулярно накриває градами, автор не довіряв таким повідомленням і кілька днів переховувався у “зеленці” разом з пораненими. Вже без командування, без розуміння того, що робити, без води, їжі, медикаментів і ковдр. Як вдалося вижити — знову ж, питання, здебільшого, впертої віри. І людей, які все ж таки допомагали.
Люди дивували тим, що коли в Іловайську точилися бої не на життя, а на смерть, вважали, що раз вони не є безпосередньою стороною конфлікту, то їх це не стосується. Їздили собі велосипедами у справах або стояли і спостерігали, як бомблять сусідське подвір’я. Після прильоту міни одразу йшли оглядати воронки і сліди руйнувань, діти бігли наввипередки, щоб першими викопати хвостовик і поповнити власну колекцію. “Якщо люди, які живуть між молотом і ковадлом, не розуміють, що йде війна, то що тоді казати про тих, хто живе за кілька сотень кілометрів від зони конфлікту?”
“Так. Ми виходили на референдум й голосували за ДНР. Ми хотіли більшої незалежності від Києва. Донбас годує та гріє всю Україну, а з нами не хочуть рахуватися. Живемо гірше за всіх. Все було нормально, та хто ж міг припустити, що прийдуть росіяни й почнеться війна? Мені шкода всіх солдатів. Якщо люди в біді, то немає значення, на чиєму вони боці. Допоміг би кожному. Тільки ненавиджу нацистів і карателів” — говорив таксист, при цьому допомагаючи “карателям” дістатися своїх, отак в обидва боки працює злощасна ватна безтолковість.
Дуже важко воїнам при поверненні додому. Ті, хто повернулися з-під Іловайська на наступний же день повели своїх дітей в школу на перший дзвоник. Коли на лінійці лопала повітряна кулька, вони думали, як правильно евакуйовувати малечу. Вночі їм снився вихід з оточення, вони прокидалися і думали, чому це раптом біля них діти і пригадували, чи обладнано бункер в підвалі — для військових “нормою” життя давно вже стало щось інше, але не мир. Але найважче для них це соціум, який живе власним комфортом і курсом долара. “Деякі “експерти” радили залишати передову та йти на Київ проти “хунти”. Рівень диванної ватності і сепаратизму на міських форумах, у соціальних мережах та на міських ринках зашкалював. Дивлячись на людей, які не розуміють та не бажають сприйняти факт агресії проти України, а також тих, хто підтримує “русский мир”, я був цілком переконаний, що переді мною ворог. І цей ворог небезпечніший і підступніший за того, який без розпізнавальних знаків перетнув наш кордон. З тим ворогом все зрозуміло. Йому дали наказ і він його виконує в інтересах політики своєї держави. Ватний та латентний сепаратизм підліший тим, що в безпосередній зоні бойових дій “мирний” прибічник “русского мира” здає противнику позиції і кількість українських військових. На ньому кров наших бійців та патріотів України. Саме ці люди повідомляли бойовикам та агресорам про своїх сусідів, що надавали допомогу бійцям, які виходили з оточення й переховували їх від розправи. У мирному і безтурботному місті, що не зазнало бомбардувань та згарищ, ці люди — просто базіки й здаються сумирними обивателями з “іншою точкою зору”, але варто війні переміститися в це місто, і вони ж стануть зрадниками, донощиками та пособниками...”
Спогади добровольця на прізвисько "Сєдий", якому пощастило вибратися з Іловайського котла цілим і ще й винести поранених. Книжка написана у формі щоденника: число, події. Записи починаються ранком і закінчуються тим, як оповідач лягає спати.
В книжці багато смішного. Приїхавши в зону АТО добровольцем, під час виконання завдання автор почав отримувати смс-ки від військкомату з вимогами постати перед їх ясні очі і з погрозами кримінальної відповідальності. Звичайно, в батальйоні тут же почалися жартики, мовляв, знайшов найкраще місце, де від військкомату заховатися — сюди точно не підуть шукати. Потім вражає сухістю опис першої смерті і сказано, що жодна інша смерть, побачена зблизька, більше автора так сильно не вразила. Коли описуються людські втрати чи травми, то максимум можна побачити щось на кшталт "злякався" чи "страшно" і захоплення тими, хто не боявся, а, наприклад, надавав медичну допомогу.
Викладення сухе і фактажне. В анотації книги значиться, що це не хроніка — я б посперечалася. Навіть більше, сам автор стверджує, що він емоційна людина, а з того, як все описано — я б і не сказала. Але в сухому викладенні трагічних подій є своя сила: фантазія працює якнайкраще не довкола ліричних описів, а довкола фактів, тому деякі картини постають аж дуже яскраво. Окремої згадки гідні фото авторства Лисейка і Левіна. Спочатку мене брало зло за всрату фоліївську якість друку: наче текст надруковано на газетному папері, викладено на нього крупу, віддано голубам, а коли вони все поклювали і обгидили — аркуші відксерено і видано наклад. Інакше пояснити неприємні і цілком характерні плями на кожній сторінці я не можу. Так от, якщо якість друку спершу злила мене, то потім я вже була рада, що фотографії не розбірливі. Деякі з них надто ефектні. Якби я читала книжку вперше знову, я б спочатку читала опис до фото, а потім би роздивлялася картинку, якби наважилася.
“Ніколи не забуду, як героїчно й сміливо воювали бійці “Донбасу”. Не знаю їх позивних, але запам’яталася мить, коли бойовики майже впритул підібралися до поста і кричать “Аллах акбар! “Укроп”, здавайся!” На що один з бійців “Донбасу” відповідав: “Пішов на х..й!” — і жбурнув у “сепарів” гранату, а після вибуху почав поливати з кулемета.”
Воїни живуть собі, як воїни: отримують завдання, виконують. Вчаться на ходу і платять за свої знання високу ціну. Завжди шукають воду, десь розміщуються на ночівлю, паркують свої автомобілі так, щоб їх не накрило, заряджають техніку від генераторів, жують пайки і навіть святкують. Військові завжди примітні серед цивільних і цікаво, як складаються стосунки між ними. Ніколи не можна до кінця нікому вірити і невідомо, хто кому передає інформацію, але ж доводиться разом переховуватися від обстрілів в тих самих підвалах. Навіть описано, як після виходу з котла змушені були віддати важкопоранених незнайомій людині і невідомо було, куди той чоловік їх повезе — до лікарні, а чи не схоче на бензин витрачатися і просто віддасть сепарні на найближчому ж пості. На щастя, чоловік відвіз їх до безпечноїлікарні за 250 км.
Перше, до чого призвичаюються військові — це до того, що по ним постійно неприцільно стріляють. Розмістившись на території дитячого садочка, вони звикають, що снаряди, що прилітають в землю за тридцять кроків — просто собі як даність, як, скажімо, дощ. Кумедно, прицільні обстріли траплялися, коли один із військових ходив відлити. З часом його вже стали просити потерпіти. Взагалі, багато цікавого про умови, в яких живуть солдати і про їх забобони. Сам автор завжди молився перед їжею і перед тим, як рушати в дорогу — він водій. У когось під каскою неодмінно кепка, а під кепкою — невеличка ікона Божої Матері. Віра — наскрізна тема цієї книжки. Автору часто бачилися знаки, які він не міг пояснити раціонально, але які постійно казали йому: “ти житимеш, ти виберешся”.
Отже, на що був схожий котел очима очевидця? Всі в Іловайську давно усвідомили, що вони в оточенні і чекали наказу відходити. Сторони довго про щось домовлялися, зрештою, наказали сформувати колону і рушати. Їх обстрілювали, але неприцільно. Колону зупиняли, знову про щось домовлялися, чекали наказів, наказували рушати. Минаючи перше кільце облоги, “Сєдий”, водій приватбанківської “скарбнички” — броньованої інкасаторської машини, відмітив про себе молодих бойовиків, які виглядали перелякано і тримали їх на мушці. Дехто показував фак. Українські військові відповідали тим же. Першу лінію вийшло пройти без проблем. За однією із версій, це було зроблено, щоб замкнути кільце і добивати тих, хто повертатиметься назад.
Переїхавши міст над річкою, колона потрапила у селище Чумаки. Дорога стала асфальтованою. Проїхавши пару сотень метрів, екіпаж “скарбнички” зрозумів, що голову колони обстрілюють, а потім вже всю колону накрило шквальним вогнем. На дорозі одразу сформувався великий затор. Танки і інша велика техніка з’їздила в соняшникові поля для розвороту. Деякі автомобілі не могли рухатися і стояли серед дороги, деякі стояли покинуті — екіпажі намагалися врятуватися полями, які були поділені на сектори і обстрілювалися. Далі почався повний хаос, стріляли з усіх сторін, відстрілювалися, рятувалися, добивали і після того, що кожній із сторін довелося побачити в цьому дикому бою лишалося або максимально швидко і ти��о втікати заради власного порятунку, або мститися і забирати з собою на той світ побільше. Дуже багато жорстоких смертей побачено, про деякі стане відомо по поверненні додому. Цікаво, що у “осіб з монголоїдними рисами обличчя” вмикається режим звірячої жорстокості, коли вони потрапляють на наші землі. Щось у наших мирних соняхах так на них діє, що крім, мабуть, прямоходіння, нічого людського не лишається.
Цікаво, що серед бійців регулярних батальйонів у котел потрапили і спецпризначенці. Вони були відправлені заради того, щоб вивести певних військових з Іловайська раніше. Автору невідомо, ким були ті військові і на яких посадах, але йти вони відмовилися і захотіли виходити з усіма. Спецпризначенцям не можна було повертатися без тих, за ким їх відправили, тому вони також змушені були прориватися через кільце.
Постійно приходили повідомлення з невідомих номерів з вимогами “рухатися швидко до дороги” чи до певного, вже окупованого міста, де, мовляв, на поранених чекає “Червоний хрест”. Почувши, що дороги після таких повідомлень регулярно накриває градами, автор не довіряв таким повідомленням і кілька днів переховувався у “зеленці” разом з пораненими. Вже без командування, без розуміння того, що робити, без води, їжі, медикаментів і ковдр. Як вдалося вижити — знову ж, питання, здебільшого, впертої віри. І людей, які все ж таки допомагали.
Люди дивували тим, що коли в Іловайську точилися бої не на життя, а на смерть, вважали, що раз вони не є безпосередньою стороною конфлікту, то їх це не стосується. Їздили собі велосипедами у справах або стояли і спостерігали, як бомблять сусідське подвір’я. Після прильоту міни одразу йшли оглядати воронки і сліди руйнувань, діти бігли наввипередки, щоб першими викопати хвостовик і поповнити власну колекцію. “Якщо люди, які живуть між молотом і ковадлом, не розуміють, що йде війна, то що тоді казати про тих, хто живе за кілька сотень кілометрів від зони конфлікту?”
“Так. Ми виходили на референдум й голосували за ДНР. Ми хотіли більшої незалежності від Києва. Донбас годує та гріє всю Україну, а з нами не хочуть рахуватися. Живемо гірше за всіх. Все було нормально, та хто ж міг припустити, що прийдуть росіяни й почнеться війна? Мені шкода всіх солдатів. Якщо люди в біді, то немає значення, на чиєму вони боці. Допоміг би кожному. Тільки ненавиджу нацистів і карателів” — говорив таксист, при цьому допомагаючи “карателям” дістатися своїх, отак в обидва боки працює злощасна ватна безтолковість.
Дуже важко воїнам при поверненні додому. Ті, хто повернулися з-під Іловайська на наступний же день повели своїх дітей в школу на перший дзвоник. Коли на лінійці лопала повітряна кулька, вони думали, як правильно евакуйовувати малечу. Вночі їм снився вихід з оточення, вони прокидалися і думали, чому це раптом біля них діти і пригадували, чи обладнано бункер в підвалі — для військових “нормою” життя давно вже стало щось інше, але не мир. Але найважче для них це соціум, який живе власним комфортом і курсом долара. “Деякі “експерти” радили залишати передову та йти на Київ проти “хунти”. Рівень диванної ватності і сепаратизму на міських форумах, у соціальних мережах та на міських ринках зашкалював. Дивлячись на людей, які не розуміють та не бажають сприйняти факт агресії проти України, а також тих, хто підтримує “русский мир”, я був цілком переконаний, що переді мною ворог. І цей ворог небезпечніший і підступніший за того, який без розпізнавальних знаків перетнув наш кордон. З тим ворогом все зрозуміло. Йому дали наказ і він його виконує в інтересах політики своєї держави. Ватний та латентний сепаратизм підліший тим, що в безпосередній зоні бойових дій “мирний” прибічник “русского мира” здає противнику позиції і кількість українських військових. На ньому кров наших бійців та патріотів України. Саме ці люди повідомляли бойовикам та агресорам про своїх сусідів, що надавали допомогу бійцям, які виходили з оточення й переховували їх від розправи. У мирному і безтурботному місті, що не зазнало бомбардувань та згарищ, ці люди — просто базіки й здаються сумирними обивателями з “іншою точкою зору”, але варто війні переміститися в це місто, і вони ж стануть зрадниками, донощиками та пособниками...”
October 3, 2021
Knyga parašyta kaip dienoraštis. Autorius labai smulkmeniškai padieniui dėlioja dviejų savaičių įvykius: vardija dalyvavusius žmones, jų mintis, nuotaikas ir biografijų nuotrupas, saviškių ir priešų ginkluotę, atveria logistines ir vadovavimo problemas, piešia nelengvą fronto buitį. Turėtų būti labai įdomu visiems, kam teko per pratybas pakramtyti sausos kareivio duonos, nes čia galima pamatyti, kaip viskas (ne)veikia tikrovėje. Kartais atrodo, kad skaitai siaubo romaną, bet ne dėl to, kad autorius bando kurti įtampą, o dėl to, kad viskas tikra: mirtys, emociniai sukrėtimai, žaizdos ir bandymas žūtbūt išlikti, ištrūkti iš apsiausties nepaliekant savų.
December 18, 2022
Оцінка не за художню різноманітність чи велику кількість гарних описів, яка зазвичай мене так приваблює, а за правду, за те, що на сторінках Роман Зіненко відкриває очі на Україну у 2014, а для мене зображує її з нуля, бо коли все починалось, мені було 7.
Іловайський котел очами бойовика як привід до змішаних почуттів, бо почуття гордості й болю охоплює з перших літер хроніки. Всі деталі й жорстокі реалії - тут, за що я просто вдячна, бо говорити про книгу не можливо, її треба відчути самостійно, взявшись за цю працю.
Іловайський котел очами бойовика як привід до змішаних почуттів, бо почуття гордості й болю охоплює з перших літер хроніки. Всі деталі й жорстокі реалії - тут, за що я просто вдячна, бо говорити про книгу не можливо, її треба відчути самостійно, взявшись за цю працю.
January 17, 2023
Було враження, наче пан Роман мені особисто переповідає свої спогади про дні в Іловайську. Дуже прямо й безпосередньо, з купою деталей, імен, фото, кумедних моментів та філософських роздумів. Надихають ті побратими "Сєдого" (позитивний автора), та й сам він, які залишалися спокійними серед найлютішого пекла, вірили в ліпше, не проявляли паніку й слобкодухість. Вчитимусь у них. А ще пам'ятатиму загиблих і шануватиму виживших (на що вони абсолютно заслуговують!)
March 18, 2020
Читається непросто. Я плакала під кінець. Люди йдуть на такий подвиг заради свого народу, це треба знати і пам'ятати. Дякую за захист України!
December 4, 2024
Ілловайський Щоденник” — це проникливий та відвертий розповідь про трагічні події, які відбувалися під час Битви під Іловайськом у серпні 2014 року, однієї з найінтенсивніших і найболючіших епізодів у триваючому конфлікті на Сході України. Цей щоденник у стилі нарису захоплює сиру емоційність та страшні переживання солдатів та цивільних осіб, які опинилися в епіцентрі заворушень, надаючи інтимний погляд на жорстоку реальність війни.
Написаний солдатом, який брав участь у битві, цей твір пропонує глибоко особистий погляд, який виходить за рамки звичайного військового репортажу. Живі описи автора боїв, товариства серед солдатів та безперервної боротьби за виживання одночасно захоплюючі та розривають душу. Кожен запис пронизаний страхом, надією та відчаєм, що визначали ці відчайдушні дні, змушуючи читача відчувати, ніби він знаходиться прямо в окопах.
Те, що робить “Ілловайський Щоденник” особливо потужним, — це його неприкрашена чесність. Формат щоденника дозволяє занурити у події так, як вони відбувалися, без упереджень та “прибирання”, яке часто супроводжує історичні ретроспективи. Ця автентичність перетворює книгу не лише на свідчення подій під Іловайськом, але й на данину стійкості людського духу.
Крім того, щоденник доповнений фотографіями, картами та іншими документами, які підсилюють наратив та забезпечують фактичне обґрунтування особистих історій, описаних у книзі. Ці додатки допомагають читачеві краще зрозуміти військові та стратегічні аспекти битви, а також підкреслюють величезну людську ціну конфлікту.
“Іловайський Щоденник” — це не просто книга; це важливий історичний документ, що зберігає пам’ять про ті темні дні серпня 2014 року. Це обов’язкове читання для всіх, хто цікавиться сучасною історією України, військовою історією або вивченням конфліктів та людської витривалості в екстремальних умовах.
Цей щоденник залишить вас зворушеними, освіченими і, можливо, зміненими. Це потужний нагадування про жахи війни, але також про незаперечну мужність і силу, яку люди можуть проявити перед лицем таких жахіть.
Написаний солдатом, який брав участь у битві, цей твір пропонує глибоко особистий погляд, який виходить за рамки звичайного військового репортажу. Живі описи автора боїв, товариства серед солдатів та безперервної боротьби за виживання одночасно захоплюючі та розривають душу. Кожен запис пронизаний страхом, надією та відчаєм, що визначали ці відчайдушні дні, змушуючи читача відчувати, ніби він знаходиться прямо в окопах.
Те, що робить “Ілловайський Щоденник” особливо потужним, — це його неприкрашена чесність. Формат щоденника дозволяє занурити у події так, як вони відбувалися, без упереджень та “прибирання”, яке часто супроводжує історичні ретроспективи. Ця автентичність перетворює книгу не лише на свідчення подій під Іловайськом, але й на данину стійкості людського духу.
Крім того, щоденник доповнений фотографіями, картами та іншими документами, які підсилюють наратив та забезпечують фактичне обґрунтування особистих історій, описаних у книзі. Ці додатки допомагають читачеві краще зрозуміти військові та стратегічні аспекти битви, а також підкреслюють величезну людську ціну конфлікту.
“Іловайський Щоденник” — це не просто книга; це важливий історичний документ, що зберігає пам’ять про ті темні дні серпня 2014 року. Це обов’язкове читання для всіх, хто цікавиться сучасною історією України, військовою історією або вивченням конфліктів та людської витривалості в екстремальних умовах.
Цей щоденник залишить вас зворушеними, освіченими і, можливо, зміненими. Це потужний нагадування про жахи війни, але також про незаперечну мужність і силу, яку люди можуть проявити перед лицем таких жахіть.
December 23, 2024
Цікаво було відслідковувати тенденцію розуміння добровольцями поняття війни у ретроспективі 2014 року, загальну атмосферу та настрої у війську, зокрема, і погляд на тогочасне керівництво країни з точки зору учасників АТО.
Однак,
СТРАХ – це єдине слово яке не покидало мене від початку і до кінця книги, а також примарно брехливе відчуття хепіенду. Хоча я очевидно розуміла (знала), що його просто не може бути й не було навіть попри те, що для автора книжки все закінчилося «позитивно». Починаючи з 199 сторінки, мене повсякчас переслідувало нав’язливе передчуття тих самих розв’язок запеклих бойовиків, де якесь чудо змінює увесь хід історії.
Насамперед, Іловайська трагедія особисто для мене є найбільш гострою у переживанні подією російсько-української (з огляду на широкий діапазон доступних інформаційних матеріалів від очевидців цих подій), а дивитися на поля таких яскравих та життєдайних соняшників просто морально боляче.
Скурпульозність опису кожного дня до, під час та після трагедії допомагає чітко усвідомити причину-наслідок в обмеженому середовищі, тобто зсередини та у певній мірі «прожити» ці страшні дні. Закарбовані моменти втрати побратимів зіщулюють тебе абсолютно і повністю, роблять безсилим перед обличчям несправедливості війни, спричиненої необґрунтованими зазіханнями російської паторочі.
Однак,
СТРАХ – це єдине слово яке не покидало мене від початку і до кінця книги, а також примарно брехливе відчуття хепіенду. Хоча я очевидно розуміла (знала), що його просто не може бути й не було навіть попри те, що для автора книжки все закінчилося «позитивно». Починаючи з 199 сторінки, мене повсякчас переслідувало нав’язливе передчуття тих самих розв’язок запеклих бойовиків, де якесь чудо змінює увесь хід історії.
Насамперед, Іловайська трагедія особисто для мене є найбільш гострою у переживанні подією російсько-української (з огляду на широкий діапазон доступних інформаційних матеріалів від очевидців цих подій), а дивитися на поля таких яскравих та життєдайних соняшників просто морально боляче.
Скурпульозність опису кожного дня до, під час та після трагедії допомагає чітко усвідомити причину-наслідок в обмеженому середовищі, тобто зсередини та у певній мірі «прожити» ці страшні дні. Закарбовані моменти втрати побратимів зіщулюють тебе абсолютно і повністю, роблять безсилим перед обличчям несправедливості війни, спричиненої необґрунтованими зазіханнями російської паторочі.
October 24, 2020
Хорошая книга, стоит почесть, что бы узнать, что произошло в августе 2014 под Иловайском
December 19, 2021
Skaitai ir negali net pagalvoti ką tam žmogui teko iškentėti
Displaying 1 - 14 of 14 reviews