Моя кар'єра. Жіноча проза 20-х років

Наші 20-ті

by Ярина Цимбал (упорядник), Олександра Свекла, Марія Галич

До нової антології популярної літератури 1920-х років увійшли зразки прози чотирьох авторок. У всіх по-різному склалося життя в буремні двадцяті, але кожна змогла стати письменницею, увійти в літературний світ і писати, не маючи для цього таких сприятливих передумов, як, скажімо, вихідці з заможних родин Леся Українка чи Ольга Кобилянська. Героїні пропонованих текстів теж самостійні й емансиповані. Вони борються з традиційною народною мораллю, міркують про стосунки й свою роль у них, опиняються перед важливим життєвим вибором – і роблять його, не озираючись на усталені ієрархії.

До збірки жіночої прози 20-х років увійшли повість Олександри Свекли "Надломлені серцем" і оповідання Марії Галич, Галини Орлівни й Варвари Чередниченко.

Genres: Fiction, Ukrainian Literature

464 pages, Hardcover

Published January 1, 2017

Reviews

[Anna Dovgopol · Rating 4 out of 5]

У 1920-ті, роки НЕПу, люди, які зробили революцію, дійсно вірили у нове краще життя. Це був цікавий час, коли ще не було жорсткої цензури, але вже з'явилося замовлення на літературу, яка б описувала нову дійсність. І писали багато, так, як собі розуміли. Найцікавіше, що почали писати жінки, багато, і це в країнах колишньої імперії було новим явищем, адже до цього модернізм з його письменницями відбувся дуже коротко. І жіноча оптика відрізнялася від чоловічої, для жінок новий режим дійсно обіцяв і давав надію і на кар'єрні можливості, і на нові форми сімейного життя. Цікаво порівняти ці тексти з відомим співцем того часу Підмогильний, чий герой "Міста" підкорював місто підкорюючи жінок. В цих текстах є ще багато чого цікавого, а ще біографії авторка та передмову Ярини, щоб розуміти контекст. Їх варто сприймати як свідчення часу і важливу частину нашої втраченої традиції жіночого письма - адже вже в 30-ті тексти вилучили з обігу, а авторки щодня очікували на репресії. Ці тексти не можна сприймати з позиції "подобається", але вони дуже важливі. Ну і взагалі, початок соцпеалізму, інакше тоді ніхто не писали

[Maria Velykanova · Rating 5 out of 5]

Мої п'ять зірочок передусім належать Ярині Цимбал, яка сформувала справді дуже розмаїту картину, а також вони за той безперечний талант, який демонструють нам ці твори. Совіцька, ідеологічна складова не спонукала мене знижувати оцінку, бо для цих авторок вона є природною, це об’єктивно ознака часу, твори без цієї складової, інші в ідеологічному сенсі, не мали б шансів вийти друком у совіцькій державі. А я — людина, народжена в СССР, мені це відфільтровувати легко.
Ліричний вступ. Я вкрай неначитана в усьому, що стосується Розстріляного Відродження і взагалі всієї тієї епохи. Коли я вчилася в школі, того ще не вивчали, а потім то нагоди не було, то була надто зайнята виживанням, а то обирала інше. Ну і, як зі мною буває, почала вивчення з жінок.
Незнаних. Недооцінених. Досі невідомих. Чоловіків перевидають і перевидають, пишуть про них, знаходять не найвідоміші твори... Про цих жінок — анічичирк. Якби не ця книжка, я й імен цих не чула б.
Читала передмову — плакати хотілося. Потім почала читати самі твори...
Передовсім треба зауважити, що вони за духом дуже совіцькі, і щоб їх зрозуміти, треба розуміти, що тоді відбувалося в свідомості людей. Старі, традиційні уклади сприймалися кайданами, які нарешті настав час скинути. Люди шукали інших форм буття, вбачаючи, приміром, у традиційній родині інструмент пригноблення, бо імперія справді використовувала все, і родину зокрема, для гноблення. В усьому, в усіх царинах життя шукали звільнення, розглядаючи на предмет «а чи не варто це відкинути» буквально все.
Жінка на початку ХХ століття справді була закута в кайдани сімейних обов’язків. Доходило до того, що священники просили Синод розширити перелік підстав для розлучення, але не могли домогтися свого (чи могли лише частково). Тому різкі, докорінні зміни в суспільстві поставили перед жінками дуже багато питань. І в цій збірці ми бачимо передусім ці роздуми, намагання розібратися, як тепер жити, якою бути. Як на мене, найкоректніше формулювання тут буде таким: героїні творів або думають, як саме їм змінити власний світогляд, установки, отримані під час виховання, щоб насправді звільнитися, або ілюструють, що буває, коли людина відмовляється змінюватися чи змінюється якось не так. «Часи нові, начебто кажуть нам ці героїні, — але якими саме вони стануть і наскільки це залежить від нас?».
Напишу трохи про кожний твір, бо вони того варті. А ще величезний плюс за біографії авторок, вони багато пояснюють в їхніх творах.
Марія Галич
«Друкарка». Антураж дуже совіцький — жінка цілком собі зрозуміла і сьогодні. От начебто це виробничий роман свого роду, все соцреалізм, але наскільки ж людиноцентрично, наскільки людяно це написано! Надія (ім’я ж яке!) свого часу поставила в центр власної самоідентифікації фаховість. І от досягла, чого хотіла: вона крута друкарка. І... І що?
Вона роззирається навкруги і не бачить, заради чого живе. Її світ — чорні літери, які вона виклацує на папері. Ритм, у якому танцюють її пальці. Але їй цього... мало? Їй це... обридло? І що ж тоді робити? Наді спадає на думку дивне: вона ж може просто взяти і не піти на роботу! Думка дивує і окриляє її. Та назавтра вона одягається, йде, згадує про терміновий документ, про який зовсім забула... Аж раптом дізнається, що в них скорочення! Починається характерна для совітського суспільства паніка: скоротять — не скоротять... Начебто її проблеми відступають на другий план, але... Але, звісно, нікуди не діваються. Вигорання, сказали б ми. Відсутність інших цілей у житті, сказали б ми. А коли ти почнеш жити, Надю? — сказали б ми. Так чи інакше, розгубленість Надії нам цілком зрозуміла. Описано ж це дуже гарно. І недолугий секретар, вочевидь закоханий у Надю, вона того не бачить, а ми, хоча й дивимося її очима, бачимо. Секретар не знає, як показати любов, але так кумедно старається.
Я б сказала, що з позицій сьогодення твір, може, трошечки затягнутий, його б трохи улаконічнити, і акценти стали б виразнішими. Але вже таким, який є, він прекрасний.
«Наталя». Дівчина, надміру, палка, кидає навчання в інституті вже після першого курсу, бо ж треба не за партою сидіти, а рятувати нужденних! Їхати в село і працювати там учителькою! Приїздить вона, наче білий бвана до туземців: нести світло просвіти. Збирається розповідати селянам, як правильно організовувати робочий час. Ага, звісно.
З часом до неї доходить, що в села є свої порядки, свої життєві правила, і селяни чудово можуть дати собі раду. Але до чого її приводить це розуміння? До апатії. Вона не намагається стати тут своєю, а лише нестримно вигоряє. Бо не була готова до такої роботи, і близько не уявляла, якою вона буде.
Нам показують маленькі фрагменти з її життя, і про те, що коїться в її душі, ми дізнаємося не одразу, наче вихоплюють окремі сторінки з товстого тома. А ще цікаве: в «Друкарці» 27 сторінок, у «Наталі» 40, а враження в мене було, наче я прочитала два приблизно однакових за розміром твори.
«Моя кар’єра». Мені сподобалося найбільше, але це суто смаківщина. Я люблю історії, які дають героям бодай якесь добре завершення, а це оповідання найменш сумне з усіх. І на тему, й досі актуальну.
Головна героїня — співачка. Вона щойно завершила освіту, голос має добрий, і її беруть до театру. Вона захоплена новою, творчою роботу, атмосферою театру, талановитими колегами. Їй хочеться того, чого, власне, було б добре, аби всім хотілося: щоб усі співали добре, бо тоді вистави стануть кращими. Нам показують модерну богему, яка зве себе вигадливими іменами, намагається поєднати високе мистецтво, богемні розваги і вельми приземлену совіцьку дійсність. Але зрештою ми розуміємо — і героїня розуміє, — що перед нами зміїне кубло. Ревнощі, заздрість, інтриги. На цьому етапі текст стає задушливим, важким. Для героїні все завершується добре, питання вирішується цілком суголосно совіцькому порядку денному, але як на мене, і сьогодні важливою є теза, що сродна праця не приноситиме щастя, якщо колеги гімно.
Ще одно оповідання, зовсім маленьке, я наведу повністю, воно б’є під дих. Самі почитайте.
Галина Орлівна
«Ілішва». Непростий текст. На позір це така собі банальна історія про заборонене кохання дівчини з дикого тубільного племені до білого бвани. Якщо ж придивитися уважніше — це доволі очевидний переспів старої історії на цілковито новий лад. І ця історія — про те, як народ здичавів, так би мовити, власними руками, досі пригадує своє славетне минуле, але нині воліє ні в що не лізти, нічим не займатися, чистити взуття у Києві та жити солодкими спогадами про велич предків. (Щось нагадує, правда?). І коли все навкруги намагається змінюватися, щосили чіпляється за старий спадок — про цю тему ми ще поговоримо пізніше. Загалом це історія про те, що відмова від розвитку, від поступу, від руху рівноцінна смерті. Дуже актуальна для тих часів і зрозуміла в їхньому контексті історія.
«Без керми». Історія ще складніша. Про жінку, що заплуталася, намагалася шукати свій шлях, її мотиляло в різні боки, аж до неї вчепилася репутація «рокової жінки», і схоже, невипадково. Підозрюю, що причина цього — в назві: пошуки себе у героїні доволі безсистемні, імпульсивні, вона сама до кінця не розуміє, чого саме прагне, її вчинки тактичні, а не стратегічні. Не маючи мети, не вміє й побудувати свого життя.
«У закутку» — твір, дещо подібний до попереднього: бентежна жіноча душа шукає порятунку, шукає себе, але не може знайти, може, саме тому, що забагато міркує і замало вирішує. А може, справа не в тому.
Загалом мені здалося, що авторка радше препарує сам процес проживання почуттів, жінку як особу, що набуває с��б’єктності, але ще не до кінця усвідомлює, як це — суб’єктність. І ще одне. Загалом зі збірки, зокрема від цих творів, у мене склалося враження, що кохання героїні сприймають передусім як почуття, яке саме вони проживають. Не взаємини, комунікацію, взаємодію двох людей, а от саме почуття, яке раптом відкрилося їй, жінці, для проживання, і вона його куштує, котрась несміливо, котрась відчайдушно.
«Пані». Історія про жінку, котра хотіла робити щось хороше «диким селянам», правда хотіла, щиро. Але дивилася на це лише з власної дзвіниці. Їй бракувало гнучкости, вміння подивитися на світ з різних ракурсів, залізти в шкуру різних людей. Наскільки я змогла зрозуміти, саме ця хиба приписується всім «панам»: нерозуміння і небажання розуміти інші верстви.
Варвара Чередниченко
«Євпаторія». В цьому і наступному творі авторка обмірковує модну в ті часи думку, що кохання як стосунки двох людей застаріло, так само як родина. Що нормальною є поліаморія або постійна зміна партнерів, що людина, з якою вступаєш у статеві стосунки, не мусить обов’язково бути тобі близькою людиною, це докорінно різні типи стосунків. І дехто справді намагався спробувати — а чи не буде такий підхід кращим? Якщо відмовитися від цих традиційних цінностей, може, вийде щось хороше?
Авторка пише дуже обережно, визначити її позицію важко, складається враження, що вона сама розмірковує і використовує твори для власних роздумів. Хіба десь проскочить кілька слів. Так, у наступному творі, невеликій замальовці «Березовий сік», дівчина, обстоюючи поліаморні стосунки, каже: «Щоправда, спершу я хотіла повіситися, але потім полюбила її» (іншу дівчину одного зі своїх коханих). Тобто виходить, що така зміна парадигми теж ламає людину, але чи буде цей злам цілющим, чи виявиться просто зламом? Авторка, здається, все ж міркує над цим.
У «Євпаторії» все ще заплутаніше, і це, до речі, характеризує всю збірку: тут багато героїнь заплутані, розгублені, вони не знаходять вірного шляху, а лише шукають його. Гарний портрет доби: всі на роздоріжжі.
Отже, до Євпаторії незалежно одна від одної приїздять дві подруги: Оксана та Мотря. Оксана вийшла заміж за караїма та їде до його родини; втім, не планує жити тут завжди: її чоловік, інженер, незабаром відвезе її до Москви, де вона бачить для себе блискучі перспективи. В Оксани є брат, зізнаюся чесно, я так і не второпала, як він сюди потрапив, бо стилістика тих часів надміру лаконічна, тут треба розгадувати чимало шарад, і ця проскочила повз мою увагу. Можливо, він тут у санаторії.
Мотря з сином приїхали, бо чоловік Мотрі в санаторії. Я, знов-таки, не вловила, вони разом їхали чи вона до нього доєдналася. Але є нюанс: у Мотрі колись були стосунки з братом Оксани. І з цього тут розкрутиться неабияка історія, в якій Оксана відіграє певну роль, а авторка не дасть цьому жодної моральної оцінки. Думай сам, читачу.
«Євпаторія» — велика повість, тож тут іще вміщається історія Оксани, доволі докладна. Стосунки Оксани з батьками описані скупо, проте емоційно вражають. Чимало місця відведено караїмській родині, яка приймає нову родичку приязно та багато розповідає як про караїмів, так і про, власне, родину, в яку вона входить. От тільки чоловік Оксани навіть не підозрює, хто насправді його кохана, яким життям вона жила. Його погляди на родину, на роль у ній жінки доволі традиційні, тоді як Оксана шукає нових сенсів, нових поглядів на кохання. Чи зможуть вони, такі різні, порозумітися?
У збірці також вміщено два невеликі твори авторки, марковані ет.дами. Перший — «Погромщиця» — розповідає історію жінки, котру якісь невідомі обставини затягнули у вир єврейського погрому. І так вийшло, що вона отримала травми і опинилася в лікарні, у великій загальній палаті, разом із жертвами цього погрому. Це, безперечно, історія про те, як легко вважати чужим і ворожим те, з чим не стикалася раніше, і як швидко розумієш, придивляючись ближче, що так звані «чужі» — люди як люди.
Етюд «8 березня» дуже щемкий для мене, бо в ньому бринить надія. Надія на те, що, як ми знаємо, не справдилося: що вдасться залишити в минулому все погане і побудувати справді справедливий світ.
Олександра Свекла, остання авторка, представлена невеликим романом «Надломлені серцем». Спершу мені було важкувато з ним, перші сторінки не зачепили, й я боялася, що читатиму цей твір довго і складно. Але ні, далі воно полетіло, і я вважаю цей роман чи не найсильнішим твором збірки. Бо тут дуже багато сенсів, і до того ж чимало з них актуальні і зараз.
Отже, починається все з того, що головна героїня, Ірина, кидає свого коханця. Вона каже йому, що любови не існує, є лише сексуальний потяг між самцем і самкою, що вона вагітна, а отже, він їй більше не потрібен, що вагітність була, власне, її метою, а він їй потрібен був як машина для запліднення, а тепер вона пішла жити своє життя. (Він іще скількись-то напосідатиме на неї, намагаючись добитися своїх прав як батька виховувати цю дитину).
Вагітна Ірина переживає низку пригод, бачить багато людей, хороших і не дуже, і ніяк не може позбутися думки, що всі, навіть найкращі, — скалічені жорстоким світом, який дуже довго був заточений на пригноблення. Скалічені своїм спадком, причому дехто готовий за будь-яку ціну той спадок зберегти, а хтось, як-от вона, — за яку ціну цього спадку позбутися. Але як позбутися? Як ростити дитину з новому світі і не калічити її спадком світу старого, як ти сама скалічена? Як скаліченим людям не виростити скалічених дітей, якщо вони собі не можуть дати раду? Чи існує відповідь на це питання?
Окрім цієї теми, є ще інші. Питання довіри і підтримки; питання того, що людина, яка колись була тобі близько і ти їй безоглядно довіряв, може змінитися, і що ж тоді робити зі своїми почуттями до неї; питання про те, що стається з людьми, якщо вони вперто ігнорують зміни світу; питання про те, що у вчителі подався різний непотріб, бо головне було — щоб мав бодай якусь освіту, а що за людина, якось потім розберемося (потім розібралися, але в контексті теми «Як ми виховуємо своїх дітей і як їх не скалічити старими травмами?» це було актуально). А ще — моменти, які вже не знати, авторка вклала чи ми теперішні вичитуємо. Бо роман ідеологічно дуже просовіцький, і в ньому є така дівчина, весела, усміхнена, яка каже про стару дворянку, не припиняючи всміхатися: ох, шкода, вона свого часу моєму чоловікові не попалася, а тепер живе тут і терпи її.

[Марія Горбач · Rating 4 out of 5]

Суперечливі враження від книги. Дуже сподобались оповідання Марії Галич та повість Олександри Свекли (сильний характер і сміливі феміністичні погляди головної героїні Ірини), натомість твори Варвари Чередниченко та Галини Орлівни читались довше і складніше. Ну, і загалом комуністичне тло майже у кожному творі трохи заважало сприйняттю.

Але обов'язково читайте біографії письменниць - у деяких вони варті захоплення не менш, ніж їх твори!)

[Ann Spruzhevnik · Rating 4 out of 5]

Страшне радянське життя, страшна жіноча доля. Не всі оповідання сподобалися, але всі викликали потік думок і бажання ними поділитися

[Adelais · Rating 4 out of 5]

Збірка прози, написаної жінками на початку радянських часів, коли революція ще зовсім поряд, трупи і кров не злічити, а надія на світле майбутнє все одно наче є. Як потім виявилось, то світле з кривавим переплутали, але тут все чесно - авторки не ховають переконань, навіть якщо ми з ними зараз не погоджуємося. Власне, ці переконання особливо мені не заважали читати, збірка вийшла дуже цікава, такий зріз епохи. Є нарис про звичайне робоче життя машиністки ("Друкарка"), де досить впізнавано в конторі душнять, коли хочеться більшого, є про вчительку в глухому селі з усіма відповідними штуками, про актрису, що стала бібліотекаркою, є навіть про дівчинку з асирійської громади, рано віддану заміж, а тут червоноармійці приїхали - і нічим це гарним не закінчилось ("Ілішва"). Взагалі можу тільки захоплюватися укладачкою, що змогла відшукати такі різнопланові тексти і скласти з них широчезне полотно.

[Kateryna · Rating 2 out of 5]

На жаль, книжка виявилася зовсім не для мене. Мені було дуже важко просуватися через весь радянський антураж. В цілому мова непогана, сюжети поб��тові, відповідно до побуту кінця двадцятих років минулого століття. Мені було некомфортно серед усієї радянської термінології і чесно важко проникнутися життєвими проблемами героїв, антураж все зкаривав.