What do you think?
Rate this book
Плянета Ді-Пі
«... Залишили Герсфельд на Гессенщині погожого серпня дев'ятого, о годині пів шостої передвечора. Того самого дня в Японії на місто Наґасакі скинуто другу атомову бомбу. Кінець Другої світової війни і початок нашої плянети таборів ДіПі, тобто Displaced Persons, по нашому, позбавлених місця осіб.»
355 pages, Unknown Binding
First published January 1, 1979
1 person is currently reading
55 people want to read
About the author
Улас Самчук
32 books16 followersУлас Самчук - український письменник, журналіст і публіцист, редактор, лауреат УММАН, член уряду УНР на вигнанні, член ОУП «Слово».
Улас Олексійович Самчук народився 20 (за старим стилем 7) лютого 1905 року в селі Дермань Дубенського повіту Волинської губернії (нині Здолбунівський район Рівненської області) у родині Олексія Антоновича та Настасії Ульянівни Самчуків. По суті, світогляд майбутнього визначного письменника світу формували як родина, так і довкілля: "… Дермань для мене центр центрів на планеті. І не тільки тому, що десь там і колись там я народився… Але також тому, що це справді «село, неначе писанка», з його древнім Троїцьким монастирем, Свято-Феодорівською учительською семінарією, садами, парками, гаями, яругами, пречудовими переказами та легендами".
У літературній творчості Самчук був літописцем змагань українського народу протягом сучасного йому півстоліття. Своє перше оповідання — «На старих стежках» — опублікував у 1926 році у варшавському журналі «Наша бесіда», а з 1929 року став постійно співпрацювати з «Літературно-науковим вісником», «Дзвонами» (журнали виходили у Львові), «Самостійною думкою» (Чернівці), «Розбудовою нації» (Берлін), «Сурмою» (без сталого місця перебування редакції).
У найвидатнішому творі Самчука — трилогії «Волинь» (І—III, 1932—1937) виведений збірний образ української молодої людини 1910-х — початку 1920-х pp., що прагне знайти місце України у світі й шляхи її національно-культурного й державного становлення. Робота над першою й другою частинами тривала з 1929 по 1935 роки, над третьою — з 1935 по 1937 роки. Саме роман «Волинь» приніс 32-річному письменнику світову славу. Як стверджує дослідник творчості Уласа Самчука Степан Пінчук:
«У 30-х роках вживалися певні заходи щодо кандидування Уласа Самчука на Нобелівську премію за роман «Волинь» (як і Володимира Винниченка за «Сонячну машину»). Але, на жаль, їхніх імен немає серед Нобелівських лауреатів: твори письменників погромленого і пригнобленого народу виявились неконкурентноздатними не за мірою таланту, а через відсутність перекладів, відповідної реклами»
Ідейним продовженням «Волині» є повість «Кулак» (1932). У романі «Марія» (1934) відтворена голодова трагедія українського народу на центральних і східноукраїнських землях 1932—1933, у романі «Гори говорять» (1934) — боротьба гуцулів з угорцями на Закарпатті.
У повоєнний період творчості Самчука сюжетним продовженням «Волині» є його роман-хроніка «Юність Василя Шеремети» (І-ІІ, 1946-47).
У 1947 закінчив драму «Шумлять жорна».
У незакінченій трилогії «Ост»: «Морозів хутір» (1948) і «Темнота» (1957), зображена українська людина та її роль у незвичайних і трагічних умовах міжвоєнної й сучасної підрадянської дійсності.
Темами останніх книг Самчука є боротьба УПА на Волині (роман «Чого не гоїть вогонь», 1959) і життя українських емігрантів у Канаді («На твердій землі», 1967). Переживанням Другої світової війни присвячені спогади «П'ять по дванадцятій» (1954) і «На білому коні» (1956).
Письменник помер у Торонто 9 липня 1987 р.
Улас Олексійович Самчук народився 20 (за старим стилем 7) лютого 1905 року в селі Дермань Дубенського повіту Волинської губернії (нині Здолбунівський район Рівненської області) у родині Олексія Антоновича та Настасії Ульянівни Самчуків. По суті, світогляд майбутнього визначного письменника світу формували як родина, так і довкілля: "… Дермань для мене центр центрів на планеті. І не тільки тому, що десь там і колись там я народився… Але також тому, що це справді «село, неначе писанка», з його древнім Троїцьким монастирем, Свято-Феодорівською учительською семінарією, садами, парками, гаями, яругами, пречудовими переказами та легендами".
У літературній творчості Самчук був літописцем змагань українського народу протягом сучасного йому півстоліття. Своє перше оповідання — «На старих стежках» — опублікував у 1926 році у варшавському журналі «Наша бесіда», а з 1929 року став постійно співпрацювати з «Літературно-науковим вісником», «Дзвонами» (журнали виходили у Львові), «Самостійною думкою» (Чернівці), «Розбудовою нації» (Берлін), «Сурмою» (без сталого місця перебування редакції).
У найвидатнішому творі Самчука — трилогії «Волинь» (І—III, 1932—1937) виведений збірний образ української молодої людини 1910-х — початку 1920-х pp., що прагне знайти місце України у світі й шляхи її національно-культурного й державного становлення. Робота над першою й другою частинами тривала з 1929 по 1935 роки, над третьою — з 1935 по 1937 роки. Саме роман «Волинь» приніс 32-річному письменнику світову славу. Як стверджує дослідник творчості Уласа Самчука Степан Пінчук:
«У 30-х роках вживалися певні заходи щодо кандидування Уласа Самчука на Нобелівську премію за роман «Волинь» (як і Володимира Винниченка за «Сонячну машину»). Але, на жаль, їхніх імен немає серед Нобелівських лауреатів: твори письменників погромленого і пригнобленого народу виявились неконкурентноздатними не за мірою таланту, а через відсутність перекладів, відповідної реклами»
Ідейним продовженням «Волині» є повість «Кулак» (1932). У романі «Марія» (1934) відтворена голодова трагедія українського народу на центральних і східноукраїнських землях 1932—1933, у романі «Гори говорять» (1934) — боротьба гуцулів з угорцями на Закарпатті.
У повоєнний період творчості Самчука сюжетним продовженням «Волині» є його роман-хроніка «Юність Василя Шеремети» (І-ІІ, 1946-47).
У 1947 закінчив драму «Шумлять жорна».
У незакінченій трилогії «Ост»: «Морозів хутір» (1948) і «Темнота» (1957), зображена українська людина та її роль у незвичайних і трагічних умовах міжвоєнної й сучасної підрадянської дійсності.
Темами останніх книг Самчука є боротьба УПА на Волині (роман «Чого не гоїть вогонь», 1959) і життя українських емігрантів у Канаді («На твердій землі», 1967). Переживанням Другої світової війни присвячені спогади «П'ять по дванадцятій» (1954) і «На білому коні» (1956).
Письменник помер у Торонто 9 липня 1987 р.
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 4 of 4 reviews
August 23, 2023
Улас Самчук. Неймовірна постать в українській культурі і літературі. Цю книгу було цікаво читати через описи умов, в якіх вони жили, через списки всіх людей, з котрими вони поділяли ці умови (у мене тепер довжелеееезний список авторів і діячів культури / політики, про котрих я хочу дізнатись ближче). А ще через те, що я і сама вже 9 років як в еміграції.
Для мене досвід читання цієї книги став дуже особливим, тому що, не зважаючи на те, що у нас в Криму був адекватний вчитель з історії в школі, хлопець з західної України з нормальною проукраїнською позицією, ми ніколи не розмовляли про ДіПі. Я ніколи цього терміну не чула! З іншого боку, у нас у старшій школі не було нормального адекватного вчителя української мови й літератури, нас вчила вчителька руської задля зайвих часів і грошей собі на рахунок, тому, мабудь, з нею теж такого діалогу і відкриття теми не сталось. Тож... Все нібито зрозуміло.
Для мене досвід читання цієї книги став дуже особливим, тому що, не зважаючи на те, що у нас в Криму був адекватний вчитель з історії в школі, хлопець з західної України з нормальною проукраїнською позицією, ми ніколи не розмовляли про ДіПі. Я ніколи цього терміну не чула! З іншого боку, у нас у старшій школі не було нормального адекватного вчителя української мови й літератури, нас вчила вчителька руської задля зайвих часів і грошей собі на рахунок, тому, мабудь, з нею теж такого діалогу і відкриття теми не сталось. Тож... Все нібито зрозуміло.
August 16, 2023
Цікавий документ доби про українських письменників в еміграції, МУР, та вслане самого Уласа Самчука. Значно більше дізнаєшся про це. Є багато думок, суголосних і сьогоденню.
August 8, 2018
Розкішна повість про життя у таборах переселених осіб після ДСВ. Дуже цікаві оповіді про стосунки між українцями, між письменниками, дрібненькі чвари й спроби перетягти ковдру на себе з боку окремих діячів. Дух і документ доби.
February 23, 2024
До болю актуальний і сучасний твір. Щоденникові нотатки Уласа Самчука описують культурне життя української інтелігенції, діяльність Мистецького українського руху (МУР), побутові спогади про життя в таборах Ді-Пі.
Живучи в умовах постійної невизначеності наша інтелігенція створювала хори, школи, мистецькі та культурні кола, а також видавництва, які стають вільним голосом ув’язненої в радянському союзі України.
Твір насичений видатними персоналіями, серед них: Юрій Шевельов, Євген Маланюк, Віктор Домонтович, Іван Багряний, Неофіт Кибалюк, Юрій Косач, Вадим Лесич та інші.
На жаль, не обходилось і без внутрішніх конфліктів, а також засланих козачків з боку Кремля. Далі будуть мої улюблені цитати.
А туга за рідним не гасне, пече
Пливе чужиною ворожою.
– генеральний мотив нашої долі, що її звуть також плянетою і якої не збагнеш розумом, бо це домена трансцендентного, позадосяжного.
«Додавши до цього плач і риданіє Косача, громи і блискавки Донцова, відливи й приливи Маланюка та Осьмачки і хвицання Чапленка – ми були в дуже симпатичному будинку божевільних, у якому, здавалось, немає для нас виходу на чисті води.»
«Поневолення забирає людині всі атути бути людиною. Інтелект, волю, гідність. Людину проймає параліч рабства, постає нація "всьо равно", замість обличчя – пляма, замість імени – Ікс. Німці назвали це трьома літерами "Ост".»
«Осінь і осінь… На землі і на небі. І також в душі. Винятковий, невловимий для вислову, настрій нашого приречення небувалого ще в історії народів Европи. Інколи здається, що це не реальність. Чому і чого ми тут? Незбагнуті примхи долі.»
« Ми оточені зо всіх боків ворожими кордонами, ми відкриті для всіх вітрів інвазії, ми вибиті з колії й ритму політичних процесів, але ось протягом століть, ми не лишень задержуємо за нами наше місце на плянеті, але й втримуємо балянс»
«Війна і так не раз змушувала мене на компроміси, що забрало мені кілька років вартісного часу, але тепер, думаю, настав час розплати за мої кривди. »
«Тонкошкірим тут не місце.»
«життя щоденне скеровує нашу увагу на речі дрібні, буденні, не рахуючись з тим, що діється поза нами.»
«Ми живемо згадками. Всі наші розмови про минуле.»
«дні минають швидко, гарно, одноманітно.»
«Але час тікає швидко. І хай. Яка тут радість жити без грунту під ногами. Єдине забуття – праця.»
«Життьова практика каже, що в часи, коли ми були самі собою і між собою, коли треба було шукати не так компромісу, як просто змоги жити, тоді ми проявляли вийнятково багато безкомпромісовости. Можливо звідсіль і походить те чуже слово анархія. Анархія це брак волі до компромісу. Історія нашої вольности козацької багатюща прикладами розбрату, якого ми сьогодні живущі ніяк не годні збагнути…»
«Питання, мир чи війна, невідступне питання… Щоденне й щогодинне, і під його знаком вкладаються, приходять і відходять наші дні і наші надії. »
«Але тим часом ми тут. Це наша точка буття і точка бачення, ми зневірені і сердиті, і наша мова віддзеркалює тільки наше думання, до якого ми нікого не зобов’язуємо.»
«Тікає швидко, безповоротно, порожній, зайвий час. Нічого нового, нічого цікавого…»
« що там в політиці? Нічого цікавого. В Ню Йорку (Об’єднані Нації) скучні і зайві розмови, які не матимуть практичного значення. Комунізму словами не замовиш, він вимагає кривавої конфронтації. Покищо демократичний світ підогріває себе надією, що той збанкрутує сам від себе. »
«Згадайте у "Слові о Полку" – "на малоє – се великоє молвити".»
«Дуже мале дитя, але дуже велика дружба.»
«А коли ще подумаєм, що нас дожидає в майбутньому, то зовсім погоджуюсь з Вами, що взагалі не хочеться жити, і що те, що діється на нашій батьківщині, є "втілена розпач і безвихідність". Думаю про те, що нащ народ, переживши ж тисячу літ усякі навали й руїни половецькі й татарські, всякі натиски польщини, московщини, важкі руїни 17-го віку, всякі утиски нових часів, – ще таки перебуде й сучасне лихоліття, я вірю, що в його істоті заложені не тільки деструктивні, анархічні, я сказав би – рабські елементи, але й конструктивні, творчі. Наш народ талановитий, невже він отак і згине, виродившись і переродившись? "Перебули ми панщину, переживем і конституцію", як каже галицька приказка. Я особисто напевно того не доживу, але люди молодші, і Ви в тім числі, напевно ще доживете. А як що доживете, збережетесь, то й попрацюєте. В яких формах наступить відродження, того нам не дано знати, але очевидно – в якихось нових формах, яких ми сьогодні й не передбачаємо.»
« У світі забагато дурнів, а глупота, як казав Достоєвський, як і найбільший геній, відограє головну ролю в судьбах людства.»
«Нищення триває далі. Не знаємо, як довго воно протриває, але як би воно не було, ми були, ми є і ми будемо… Схиляємо в пошані голови перед жертвами, несемо їх імена в своїх серцях, чуємося міцними, віримо і вірити будемо!»
«Справді кожна дитина до певної міри геній і кожен геній – дитина. А. Шопенгауер "Світ як воля та уявлення»
«Ця єдність – не та трафаретна, заялозена фраза, якою щодня зловживається… Потрібна інша єдність. Не претендуємо і навіть свідомо відкидаємо згляйшалтовання думки, чи мистецького наставлення. Свідомо хочемо творити різноманітність, але все таки, нам потрібна єдність. Велике космічно-всеобіймаюче почуття згармонізованости. Потрібне з’єднання того вищого порядку, що його мають люди з розвинутим в собі почуттям людського. Потрібно збагнути і усвідомити основне почуття міри, почуття форми, почуття тривалої, узасадненої моральної дисципліни.»
«Стратив ритм діяння, але треба знов розгойдуватись.»
«Мій дорогий червень. Місяць соковитої зелені, запашного квітіння, фіялкових днів, оксамітових ночей. »
«Життя хитре. Воно хоче задобрити наші болі смерти, радощами народження… Хай буде так.»
«Тигролови" Багряного, "Доктор Серафікус" Домонтовича, "Еней і життя інших" Косача, "Старший боярин" Осьмачки, "Юність Василя Шеремета" Самчука – в прозі, "Домаха" Л. Коваленко, "Ордер" Косача і "Шумлять жорна" Самчука – в драмі, "Поет" Осьмачки і "Білий світ" Барки в поезії. »
«Чи варто розмовляти великим з малими та ще й ворожими? Питання значення кардинального, а для мене феноменального. З яких саме причин і якими силами, створено для нас саме таке status qua в історії людських взаємин? Бо ж тут розходиться не тільки про нашу літературу. Культуру взагалі. Політику. Саму субстанцію справи.
«Отже, наш ґеній живий, діючий, непереможний і коли ми, його іменем, дерзновенно робимо виклик "Велика література", це не поза. Це наболілий зов крови, атавізм крилатого минулого, визов безкрилій сучасності. Нам нагадують "триматись пропорцій". Коли відбуваються наші таборові з’їзди МУРу й коли бачимо в тому людей, які вирвались з лабет Колимських каторг, які "творили" в доменах вічної мерзлоти і глибинах шахт невільників, де гівно і людина розцінюються одинакими вартостями, і які виношували свої "збірки поезій" у власній пам’яті (Багряний), не маючи навіть такої "захаляви", як мав Шевченко, то хай буде нам вільно сказати, що ніякі ПЕН-Клюби не можуть з цим морально зрівнятися, дарма що їх твори автоматично друкуються й читаються на всіх мовах світу, а наші тільки у межах ДіПі.
А все таки не сміємо переочити і другий бік цієї медалі. Не сміємо не бачити наших об’єктивних слабостей. Провінція, в яку запроторено нас віками, невідступно, як тінь, переслідує нас, куди б ми не йшли. Замало сили, замало динаміки, розбито незалежність власної уяви, змушено вдаватись до чужих джерел форми, нашу мову затиснуто в лещата кастрації, нашій думці забрано обрії плянети і втиснуто її в межі губернії й воєвідства. Ці "пропорції" мусимо пам’ятати завжди… І не тільки, щоб "зрівнятися" зі світом,«але й виправдати самих себе, перед своїм сумлінням, як гідну вартість світу.»
«Тема: Україна і Росія. Чи зможемо ми витримати тиск русифікації. Зможемо. Чим більше нас русифікують, тим менше ми русифіковані. Кожне тиснення викликає протитиснення.»
«І глобус – бовдур репаний, розхитаний, холодний,
крутнеться шкереберть, впаде на дно безодні,
розсиплеться, мов грудка висохолої глини,
у рокоті розриву – стогоном застигне,
і лиш вітри гудітимуть в кипучій порожнечі,
аж гряне хмурий мряковинний вечір.»
Лесич
Живучи в умовах постійної невизначеності наша інтелігенція створювала хори, школи, мистецькі та культурні кола, а також видавництва, які стають вільним голосом ув’язненої в радянському союзі України.
Твір насичений видатними персоналіями, серед них: Юрій Шевельов, Євген Маланюк, Віктор Домонтович, Іван Багряний, Неофіт Кибалюк, Юрій Косач, Вадим Лесич та інші.
На жаль, не обходилось і без внутрішніх конфліктів, а також засланих козачків з боку Кремля. Далі будуть мої улюблені цитати.
А туга за рідним не гасне, пече
Пливе чужиною ворожою.
– генеральний мотив нашої долі, що її звуть також плянетою і якої не збагнеш розумом, бо це домена трансцендентного, позадосяжного.
«Додавши до цього плач і риданіє Косача, громи і блискавки Донцова, відливи й приливи Маланюка та Осьмачки і хвицання Чапленка – ми були в дуже симпатичному будинку божевільних, у якому, здавалось, немає для нас виходу на чисті води.»
«Поневолення забирає людині всі атути бути людиною. Інтелект, волю, гідність. Людину проймає параліч рабства, постає нація "всьо равно", замість обличчя – пляма, замість імени – Ікс. Німці назвали це трьома літерами "Ост".»
«Осінь і осінь… На землі і на небі. І також в душі. Винятковий, невловимий для вислову, настрій нашого приречення небувалого ще в історії народів Европи. Інколи здається, що це не реальність. Чому і чого ми тут? Незбагнуті примхи долі.»
« Ми оточені зо всіх боків ворожими кордонами, ми відкриті для всіх вітрів інвазії, ми вибиті з колії й ритму політичних процесів, але ось протягом століть, ми не лишень задержуємо за нами наше місце на плянеті, але й втримуємо балянс»
«Війна і так не раз змушувала мене на компроміси, що забрало мені кілька років вартісного часу, але тепер, думаю, настав час розплати за мої кривди. »
«Тонкошкірим тут не місце.»
«життя щоденне скеровує нашу увагу на речі дрібні, буденні, не рахуючись з тим, що діється поза нами.»
«Ми живемо згадками. Всі наші розмови про минуле.»
«дні минають швидко, гарно, одноманітно.»
«Але час тікає швидко. І хай. Яка тут радість жити без грунту під ногами. Єдине забуття – праця.»
«Життьова практика каже, що в часи, коли ми були самі собою і між собою, коли треба було шукати не так компромісу, як просто змоги жити, тоді ми проявляли вийнятково багато безкомпромісовости. Можливо звідсіль і походить те чуже слово анархія. Анархія це брак волі до компромісу. Історія нашої вольности козацької багатюща прикладами розбрату, якого ми сьогодні живущі ніяк не годні збагнути…»
«Питання, мир чи війна, невідступне питання… Щоденне й щогодинне, і під його знаком вкладаються, приходять і відходять наші дні і наші надії. »
«Але тим часом ми тут. Це наша точка буття і точка бачення, ми зневірені і сердиті, і наша мова віддзеркалює тільки наше думання, до якого ми нікого не зобов’язуємо.»
«Тікає швидко, безповоротно, порожній, зайвий час. Нічого нового, нічого цікавого…»
« що там в політиці? Нічого цікавого. В Ню Йорку (Об’єднані Нації) скучні і зайві розмови, які не матимуть практичного значення. Комунізму словами не замовиш, він вимагає кривавої конфронтації. Покищо демократичний світ підогріває себе надією, що той збанкрутує сам від себе. »
«Згадайте у "Слові о Полку" – "на малоє – се великоє молвити".»
«Дуже мале дитя, але дуже велика дружба.»
«А коли ще подумаєм, що нас дожидає в майбутньому, то зовсім погоджуюсь з Вами, що взагалі не хочеться жити, і що те, що діється на нашій батьківщині, є "втілена розпач і безвихідність". Думаю про те, що нащ народ, переживши ж тисячу літ усякі навали й руїни половецькі й татарські, всякі натиски польщини, московщини, важкі руїни 17-го віку, всякі утиски нових часів, – ще таки перебуде й сучасне лихоліття, я вірю, що в його істоті заложені не тільки деструктивні, анархічні, я сказав би – рабські елементи, але й конструктивні, творчі. Наш народ талановитий, невже він отак і згине, виродившись і переродившись? "Перебули ми панщину, переживем і конституцію", як каже галицька приказка. Я особисто напевно того не доживу, але люди молодші, і Ви в тім числі, напевно ще доживете. А як що доживете, збережетесь, то й попрацюєте. В яких формах наступить відродження, того нам не дано знати, але очевидно – в якихось нових формах, яких ми сьогодні й не передбачаємо.»
« У світі забагато дурнів, а глупота, як казав Достоєвський, як і найбільший геній, відограє головну ролю в судьбах людства.»
«Нищення триває далі. Не знаємо, як довго воно протриває, але як би воно не було, ми були, ми є і ми будемо… Схиляємо в пошані голови перед жертвами, несемо їх імена в своїх серцях, чуємося міцними, віримо і вірити будемо!»
«Справді кожна дитина до певної міри геній і кожен геній – дитина. А. Шопенгауер "Світ як воля та уявлення»
«Ця єдність – не та трафаретна, заялозена фраза, якою щодня зловживається… Потрібна інша єдність. Не претендуємо і навіть свідомо відкидаємо згляйшалтовання думки, чи мистецького наставлення. Свідомо хочемо творити різноманітність, але все таки, нам потрібна єдність. Велике космічно-всеобіймаюче почуття згармонізованости. Потрібне з’єднання того вищого порядку, що його мають люди з розвинутим в собі почуттям людського. Потрібно збагнути і усвідомити основне почуття міри, почуття форми, почуття тривалої, узасадненої моральної дисципліни.»
«Стратив ритм діяння, але треба знов розгойдуватись.»
«Мій дорогий червень. Місяць соковитої зелені, запашного квітіння, фіялкових днів, оксамітових ночей. »
«Життя хитре. Воно хоче задобрити наші болі смерти, радощами народження… Хай буде так.»
«Тигролови" Багряного, "Доктор Серафікус" Домонтовича, "Еней і життя інших" Косача, "Старший боярин" Осьмачки, "Юність Василя Шеремета" Самчука – в прозі, "Домаха" Л. Коваленко, "Ордер" Косача і "Шумлять жорна" Самчука – в драмі, "Поет" Осьмачки і "Білий світ" Барки в поезії. »
«Чи варто розмовляти великим з малими та ще й ворожими? Питання значення кардинального, а для мене феноменального. З яких саме причин і якими силами, створено для нас саме таке status qua в історії людських взаємин? Бо ж тут розходиться не тільки про нашу літературу. Культуру взагалі. Політику. Саму субстанцію справи.
«Отже, наш ґеній живий, діючий, непереможний і коли ми, його іменем, дерзновенно робимо виклик "Велика література", це не поза. Це наболілий зов крови, атавізм крилатого минулого, визов безкрилій сучасності. Нам нагадують "триматись пропорцій". Коли відбуваються наші таборові з’їзди МУРу й коли бачимо в тому людей, які вирвались з лабет Колимських каторг, які "творили" в доменах вічної мерзлоти і глибинах шахт невільників, де гівно і людина розцінюються одинакими вартостями, і які виношували свої "збірки поезій" у власній пам’яті (Багряний), не маючи навіть такої "захаляви", як мав Шевченко, то хай буде нам вільно сказати, що ніякі ПЕН-Клюби не можуть з цим морально зрівнятися, дарма що їх твори автоматично друкуються й читаються на всіх мовах світу, а наші тільки у межах ДіПі.
А все таки не сміємо переочити і другий бік цієї медалі. Не сміємо не бачити наших об’єктивних слабостей. Провінція, в яку запроторено нас віками, невідступно, як тінь, переслідує нас, куди б ми не йшли. Замало сили, замало динаміки, розбито незалежність власної уяви, змушено вдаватись до чужих джерел форми, нашу мову затиснуто в лещата кастрації, нашій думці забрано обрії плянети і втиснуто її в межі губернії й воєвідства. Ці "пропорції" мусимо пам’ятати завжди… І не тільки, щоб "зрівнятися" зі світом,«але й виправдати самих себе, перед своїм сумлінням, як гідну вартість світу.»
«Тема: Україна і Росія. Чи зможемо ми витримати тиск русифікації. Зможемо. Чим більше нас русифікують, тим менше ми русифіковані. Кожне тиснення викликає протитиснення.»
«І глобус – бовдур репаний, розхитаний, холодний,
крутнеться шкереберть, впаде на дно безодні,
розсиплеться, мов грудка висохолої глини,
у рокоті розриву – стогоном застигне,
і лиш вітри гудітимуть в кипучій порожнечі,
аж гряне хмурий мряковинний вечір.»
Лесич
Displaying 1 - 4 of 4 reviews