Тоніно Ґверра, проза якого стояла за культовими фільмами Ф. Фелліні, М. Антоніоні, А. Тарковського, є також автором новел, де поєдналися глибина й лаконічність східної притчі з несподіваністю європейського сюрреалізму. Його діалектна поезія змусила читати романьйольською всіх інтелектуалів Італії. Блискучий і самобутній художник, він змінював світ і людей навколо себе, реалізуючи такі дивовижні задуми, як Сад забутих плодів, Святилище думок, Притулок покинутих Мадонн. У збірці, що представляє прозу, вірші, щоденники, живопис Тоніно Ґверри, ми поєднали найвідоміші матеріали з такими, що публікуються вперше.
У дизайні обкладинки використано картину Тоніно Ґверри.
Насправді 3,5, які стосуються не стільки книжки, скільки моїх міркувань щодо неї. Мабуть, прочитати її мені треба було для того, щоб зрозуміти, що шістдесятницьке відсторонене споглядання світу в мистецтві пережило себе. Не фактично, а стилістично - себто, траплятися може, але буде явним анахронізмом (тут привіт деяким українським авторам, переважно поетам). І цікаво, суто повноти картини задля, що сказав би Тоніно Ґверра про нашу війну.
Купуючи цю книжку я спокусилася на анотацію і ціну. Ось власне до останнього треба було бути більш уважнішим, бо ціна за паперову книжку 56 мала б мене насторожити. Але хотілося познайомитися з сучасною італійською прозою. Автор протягом всіх історій ностальгує і захоплюється Росією. Він разом з дружиною постійно відвідують могили відомих в росії росіян. москва для нього рай. Він настільки захоплений цими пригодами, що везе додому в Пеннабілі білу рукавичку, що її видали в кабінеті пушкіна аби він міг покалатати в маленькій срібний дзвіночок, яким письменник колись викликав прислугу. Звісно можна було закрити книгу або себе не гвалтувати цим, я до читала, бо дійсно був хороший переклад Володимира Чайковського і Видавництво Старого Лева робить неймовірно хороші проекти. Але ця книга стала для мене тотальним особистим фіаско
Не зовсім зрозуміло, для чого о 2017 році Видавництву Старого Лева видавати книгу, яка на 70% складається зі спогадів про Росію. Мова Тоніно Гвері справді дуже пейзажна і фігурна, але читалось важко, через вже згадану причину
Наразі неможливо читати, бо на кожному розвороті закочуються очі. Були здогади, що автор народився чи навчався в срср, виявилось- ні. Навіщо в 2017 це видали?