перше, кожного разу, як повертаюсь до кінга, стається одне й те саме: від книжки буквально неможливо відірватися. цього разу я навіть скіпнув один робочий мітинг, бо НУ ЩО Ж ТАМ ДАЛІ ОХ НАСИПАЙ ЩЕ ОГО ТА ЛАААДНО. дідо має справжній дар, але це ви й без мене знаєте.
друге, дуже подобається його усвідомленість. мало хто наважиться цитувати “колекціонера” фаулза[1] в книжці про кіднепінг. відстороненості й хисту кінга вистачає, аби обережно вплести референси до класики не вдаючись ні до пієтету, ні до плагіату. тридцять років потому він буде робити схожі речі в “біллі саммерсі”, тільки там все буде крутитись навколо тропу «кілер береться за останню справу».
третє, сприймаю “мізері” як пролог до його нонфіку “про письменство”. кінг тут лише краєчком згадує різні літературні прийоми, описує письменницький азарт та стан потоку, обмірковує межу між мистецтвом і бізнесом, приділяє відносно багато часу речам, що мають прямий або опосередкований вплив на робочий процес. неприховані поради він почне давати лише в 2000-ому.
четверте логічно витікає з третього, цей роман — публічний сеанс психоаналізу та химерно (майстерно) закручена афірмація. типу, в якій пекельній ситуації не опинився б пан письменник, все одно він має писати як не в себе, писати через силу, писати, аби відключитись від реальності та не втратити рештки здорового глузду.
п’яте кудись туди ж, роман має доволі прямолінійний постмодерністський підтекст. типу, популярний автор пише про “справжніх фанатів”, котрі не вміють чекати на нові твори, не приймають найменших відхилень від усталеного шляху, та навіть погрожують письменникам, якщо їм щось дуже сильно не подобається. кінгу подібні персонажі немало крові випили свого часу, тож він нормально по них пройшовся. джордж мартін із розумінням посміхається у свою єбєйшу кепку, а патрік ротфусс нервово тамує гикавку.
шосте, паралелі з готичним романом — це любов. знову таки, працюють на різних рівнях. на прямолінійному, бо той текст, що його пише головний герой, пол шелдон, на вимогу божевільної енні вілкс є відверто готичним, принаймні на початку. працює й на рівні сюжетних алюзій: ну, там, трохи попаяний злодій, що мешкає у віддаленому особняку, запроторює героя на умовне “горище” і паралельно потроху втрачає глузд, доки за вікном виє вітер та ллє дощ зі снігом.
сьоме, бджоли? тисяча й одна ніч? бурка? кіплінг? тантал? прокруст? полишу ці теги собі на потім.
кароч, дідо як завжди. шукаєш саспенсний трилер, але щоб ще й містив додаткові шари? та будь ласка, в асортименті.
[1] кінг цитує фаулза в епіграфі до третього розділу: в обраному фрагменті письменництво порівнюється з наркотиком, що допомагає втекти від стрьомної реальності, і ця думка належить головній героїні, але в українській версії “мізері” цей текст прописаний в чоловічій особі. оригінальний шматок доволі відокремлений: можна було б взагалі без згадок будь-якої статі перекласти. з повагою, ваш душніла.