What do you think?
Вбити дракона. Українські революції
Врадіївка, Оксана Макар, свавілля «Сім’ї» Януковича, зажерливість суддів та олігархів, сепаратизм у Криму й на Донбасі, Майдан, захоплення Слов’янська, перші жертви й перші герої українсько-російської війни… Епізоди новітньої української історії у книжці польської письменниці Катажини Квятковської-Москалевич змальовані з незвичного для нас погляду стороннього, але не чужого спостерігача. Ця побудована на людських історіях книжка, яку авторка писала понад десять років, — про боротьбу з нашим внутрішнім монстром, якого неможливо вбити, і про силу, яка змушує Україну не здаватись у цій боротьбі.
224 pages, Paperback
First published April 6, 2016
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 17 of 17 reviews
July 26, 2018
Книжка репортажів «Убити дракона» Катажини Квятковської-Москалевич писалась протягом 10 років, видана у 2016 році, а перекладена українською в 2017-му (видавництво «Човен»). Вона майже одразу дивує тим, наскільки добре й точно польська журналістка змогла не тільки побачити поточні українські проблеми, але й уникнути замилування українськими революціями, якими грішать чимало закордонних ЗМІ (крім, звісно, російських — там особливий дискурс). У рецензіях на «Вбити дракона» самі ж поляки говорили, що книга, видається, написана не польською репортеркою, а українською. Квятковській вдалося так добре схопити українську дійсність без звичної екзотизації зокрема тому, що, навчаючись у Харкові за програмою польсько-українських обмінів, вона змогла на власному досвіді побачити, як функціонує країна. Репортерка спостерігала за Україною з 2004-го по 2014-й.
Репортажі викладено Квятковською-Москалевич у хронологічному порядку: починається все з історії нашого сучасника Богдана Хмельницького, якого в ті дні, коли «помаранчеві» тільки-но прийшли до влади й інавгурувався Ющенко, міліція била в тюрмі, намагаючись навісити злочин, якого — знали і він, і міліціонери — Хмельницький не вчиняв. У цих репортажах ідеться про те, як депутати КМДА й Верховної Ради віджимають у жительок історичних будівель у центрі житлову площу силою; як міліція не тільки не розслідує злочини, а сама їх і вчиняє, лишаючись цілковито недоторканною. Власне, історій про ті чи ті злочини української міліції у книжці так багато, що складно не стати повним скептиком щодо діяльності цього органу. Значна частина «Вбити дракона» присвячена подіям на Майдані 2013–2014 рр., а також початку війни на Донбасі й травневим подіям в Одесі. Історії йдуть одна за одною — вони і формують оповідь про про багатоголового дракона, який панує в Україні і якого можна назвати просто — «система».
Назва книжки, «Убити дракона», дещо двозначна. Вона відсилає до однойменого радянського фільму-притчі. Там ідеться про те, як рицар Ланселот убиває дракона — місцевого тирана й узурпатора, після чого бюрократична верхівка міста присвоює його звитяги і через це й сама обертається на дракона. Урешті, мораль фільму зовсім у східному дусі: насправді дракона кожен житель має насамперед убити в собі.
Стислий переказ цього фільму дуже нагадує Україну після кожної революції (Помаранчевої і Гідності): ті, кого вона привела до влади, самі оберталися на драконів — не змінювали систему, а ставали її органічною частиною, як і їхні попередники. Утім, фільм «Убити дракона» в однойменній книжці репортерці показує філософ Андрій — лідер руху «Русский Крым». Андрій каже про розпад Радянського Союзу як про втрату Вітчизни й тужить за ним як за ідеєю, здатну «об’єднати мільйони людей». Іронічно, звісно, що фільм, який Андрій використовує, щоб надати підґрунтя для своєї ідеологічної позиції, був за своєю суттю антирадянським (а п’єса Євгена Шварца «Дракон», за мотивами якої і був знятий фільм, узагалі певний час була заборонена в СРСР). У контексті книжки Квятковської-Москалевич мені здається це дуже сильним жестом, адже першопочатковий месидж — треба вбити дракона в собі, — що в цьому випадку можна було б зчитати як ліберальний заклик до побудови громадянського суспільства у стилі «Не давай хабара, щоб не було хабарництва», розмивається і навіть підривається. Адже дракона в собі можна вбити, треба вбити — це всіма нами визнається (а через абстрактність тези це можна поширити загалом на владні стосунки, а не тільки на Україну). Але і сама книжка, і те, як подана теза про вбивство дракона — усе це навіює недовіру до такого частого «оптимістичного» прочитання цієї книжки.
Квятковській-Москалевич вдається розповідати про проблеми, зовсім різні за масштабами, але при тому залишатися дуже близькою до своїх героїв і зберігати цю близьку дистанцію і до читача. Журналістка пише як про проблеми провінційних містечок, де суд, поліція й прокуратура зрослися в одне беззаконне феодальне ядро (про Врадіївку), так і про історії масштабу подій на київському Майдані чи на Куликовому полі в Одесі. Пишучи ж про, здавалося б, усіляко обговорювані й відомі теми, як-от про секс-туризм в Україні напередодні Євро-2012 чи вбивство Оксани Макар, Квятковська-Москалевич дає проникливий погляд й обирає несподіваний ракурс. Оповідаючи про секс-туризм, авторка зосереджується на проблемах українських секс-робітниць, що хворіють на СНІД, потерпають від свавілля поліцейських, незахищеності з боку держави і ще й від дискримінації з боку лікарів (до слова, журналістка побіжно згадує, що редактор видання, в якому вона хотіла опублікувати цей матеріал, відкинув його з коментарем, що той надто депресивний). Пишучи про нашумілу історію Оксани Макар, Квятковська-Москалевич несподівано доходить висновку, що істерія, яку провокують ЗМІ навколо певної теми, може не тільки посадити за ґрати винних, але й невинних, а постраждалу зобразити не лише як жертву, а ледь не святою.
Отар Довженко в передмові писав, що книжка Квятковської за настроєм подібна до творів Світлани Алєксієвич — з тою тільки різницею, що у Квятковської, на відміну від білоруської письменниці, нема сантимену до «червоної людини». Та, як на мене, в книжці й питання такого не стоїть — про «червону людину», про релікти Радянського Союзу. Здається, так навіть чесніше: всі сучасні проблеми України авторка пов’язує не із Союзом, а винятково із сучасним корумпованим режимом, який не змогла бодай трохи похитнути жодна революція.
Від протиставлення українських революцій, покладених на них сподівань — і реальних історій людей, для яких революційні події не значили нічого, виникає певна двосвітність: здається, що світ Майданів і світ українських драконів (містечкового феодалізму, свавілля влади, корумпованості чиновників) не перетинаються зовсім. Власне, в книжці є навіть показова ілюстрація: коли мешканці Врадіївки зробили пішу ходу на Київ, їх не підтримали ті, хто стояв на Майдані; та коли ж почався Майдан, мешканці Врадіївки теж лишилися осторонь. Власне, у цій двосвітності між провінційним феодалізмом і захопленим Майданом, між широко висвітлюваною ЗМІ радістю від повалення режиму й інерційністю системи Квятковська-Москалевич лишається витверезуючо песимістичною.
Утім, песимізм «Убити дракона» трохи суперечить позиції самої авторки, яку вона озвучувала в кількох інтерв’ю. Її захоплює українське громадянське суспільство, каже вона, але в книжці небагато про громадянське суспільство, а більше — про його наївність і те, що його обдурюють. Найкращі з цього суспільства врешті стають політтехнологами — і як благодійність у позаробочий час допомагають іншим випрацювати критичний підхід до світу. Те саме Квятковська думає про наративи: це лише пам’ять, тож потрібно ставитися до них відповідно, а не як до реальності. Однак таки не можна применшувати силу наративу, адже після читання «Убити дракона» виникає сильне відчуття безпросвітності перед обличчям системи.
Через таку суперечливість інтерв’ю, які давала Квятковська-Москалевич, і збіркою її репортажів у мене вперше після випуску з університету виникає бажання повернутися до літературознавчої тези про недовіру автору. Адже тези репортажистки справді розходяться з месиджем, який постає через її книжку: і через обігрування двозначності назви, і через те, що майже жодна описана історія не є оптимістичною, і через те, що справді формується образ України, в якому система є несхитною, а революції здаються важливими на рівні вибору конкретної людини, але на рівні політичної системи лишаються дрібною, малозначною подією. Звісно, книжка є книжкою, а реальність, яку вона описує, не дорівнює описові цієї реальності. Але так важливо абстрагуватися від свого досвіду сприйняття українських революцій, від позитивних висновків без відповідних засновків, від «руки Москви» в абсолютно всіх проблемах.
Репортажі викладено Квятковською-Москалевич у хронологічному порядку: починається все з історії нашого сучасника Богдана Хмельницького, якого в ті дні, коли «помаранчеві» тільки-но прийшли до влади й інавгурувався Ющенко, міліція била в тюрмі, намагаючись навісити злочин, якого — знали і він, і міліціонери — Хмельницький не вчиняв. У цих репортажах ідеться про те, як депутати КМДА й Верховної Ради віджимають у жительок історичних будівель у центрі житлову площу силою; як міліція не тільки не розслідує злочини, а сама їх і вчиняє, лишаючись цілковито недоторканною. Власне, історій про ті чи ті злочини української міліції у книжці так багато, що складно не стати повним скептиком щодо діяльності цього органу. Значна частина «Вбити дракона» присвячена подіям на Майдані 2013–2014 рр., а також початку війни на Донбасі й травневим подіям в Одесі. Історії йдуть одна за одною — вони і формують оповідь про про багатоголового дракона, який панує в Україні і якого можна назвати просто — «система».
Назва книжки, «Убити дракона», дещо двозначна. Вона відсилає до однойменого радянського фільму-притчі. Там ідеться про те, як рицар Ланселот убиває дракона — місцевого тирана й узурпатора, після чого бюрократична верхівка міста присвоює його звитяги і через це й сама обертається на дракона. Урешті, мораль фільму зовсім у східному дусі: насправді дракона кожен житель має насамперед убити в собі.
Стислий переказ цього фільму дуже нагадує Україну після кожної революції (Помаранчевої і Гідності): ті, кого вона привела до влади, самі оберталися на драконів — не змінювали систему, а ставали її органічною частиною, як і їхні попередники. Утім, фільм «Убити дракона» в однойменній книжці репортерці показує філософ Андрій — лідер руху «Русский Крым». Андрій каже про розпад Радянського Союзу як про втрату Вітчизни й тужить за ним як за ідеєю, здатну «об’єднати мільйони людей». Іронічно, звісно, що фільм, який Андрій використовує, щоб надати підґрунтя для своєї ідеологічної позиції, був за своєю суттю антирадянським (а п’єса Євгена Шварца «Дракон», за мотивами якої і був знятий фільм, узагалі певний час була заборонена в СРСР). У контексті книжки Квятковської-Москалевич мені здається це дуже сильним жестом, адже першопочатковий месидж — треба вбити дракона в собі, — що в цьому випадку можна було б зчитати як ліберальний заклик до побудови громадянського суспільства у стилі «Не давай хабара, щоб не було хабарництва», розмивається і навіть підривається. Адже дракона в собі можна вбити, треба вбити — це всіма нами визнається (а через абстрактність тези це можна поширити загалом на владні стосунки, а не тільки на Україну). Але і сама книжка, і те, як подана теза про вбивство дракона — усе це навіює недовіру до такого частого «оптимістичного» прочитання цієї книжки.
Квятковській-Москалевич вдається розповідати про проблеми, зовсім різні за масштабами, але при тому залишатися дуже близькою до своїх героїв і зберігати цю близьку дистанцію і до читача. Журналістка пише як про проблеми провінційних містечок, де суд, поліція й прокуратура зрослися в одне беззаконне феодальне ядро (про Врадіївку), так і про історії масштабу подій на київському Майдані чи на Куликовому полі в Одесі. Пишучи ж про, здавалося б, усіляко обговорювані й відомі теми, як-от про секс-туризм в Україні напередодні Євро-2012 чи вбивство Оксани Макар, Квятковська-Москалевич дає проникливий погляд й обирає несподіваний ракурс. Оповідаючи про секс-туризм, авторка зосереджується на проблемах українських секс-робітниць, що хворіють на СНІД, потерпають від свавілля поліцейських, незахищеності з боку держави і ще й від дискримінації з боку лікарів (до слова, журналістка побіжно згадує, що редактор видання, в якому вона хотіла опублікувати цей матеріал, відкинув його з коментарем, що той надто депресивний). Пишучи про нашумілу історію Оксани Макар, Квятковська-Москалевич несподівано доходить висновку, що істерія, яку провокують ЗМІ навколо певної теми, може не тільки посадити за ґрати винних, але й невинних, а постраждалу зобразити не лише як жертву, а ледь не святою.
Отар Довженко в передмові писав, що книжка Квятковської за настроєм подібна до творів Світлани Алєксієвич — з тою тільки різницею, що у Квятковської, на відміну від білоруської письменниці, нема сантимену до «червоної людини». Та, як на мене, в книжці й питання такого не стоїть — про «червону людину», про релікти Радянського Союзу. Здається, так навіть чесніше: всі сучасні проблеми України авторка пов’язує не із Союзом, а винятково із сучасним корумпованим режимом, який не змогла бодай трохи похитнути жодна революція.
Від протиставлення українських революцій, покладених на них сподівань — і реальних історій людей, для яких революційні події не значили нічого, виникає певна двосвітність: здається, що світ Майданів і світ українських драконів (містечкового феодалізму, свавілля влади, корумпованості чиновників) не перетинаються зовсім. Власне, в книжці є навіть показова ілюстрація: коли мешканці Врадіївки зробили пішу ходу на Київ, їх не підтримали ті, хто стояв на Майдані; та коли ж почався Майдан, мешканці Врадіївки теж лишилися осторонь. Власне, у цій двосвітності між провінційним феодалізмом і захопленим Майданом, між широко висвітлюваною ЗМІ радістю від повалення режиму й інерційністю системи Квятковська-Москалевич лишається витверезуючо песимістичною.
Утім, песимізм «Убити дракона» трохи суперечить позиції самої авторки, яку вона озвучувала в кількох інтерв’ю. Її захоплює українське громадянське суспільство, каже вона, але в книжці небагато про громадянське суспільство, а більше — про його наївність і те, що його обдурюють. Найкращі з цього суспільства врешті стають політтехнологами — і як благодійність у позаробочий час допомагають іншим випрацювати критичний підхід до світу. Те саме Квятковська думає про наративи: це лише пам’ять, тож потрібно ставитися до них відповідно, а не як до реальності. Однак таки не можна применшувати силу наративу, адже після читання «Убити дракона» виникає сильне відчуття безпросвітності перед обличчям системи.
Через таку суперечливість інтерв’ю, які давала Квятковська-Москалевич, і збіркою її репортажів у мене вперше після випуску з університету виникає бажання повернутися до літературознавчої тези про недовіру автору. Адже тези репортажистки справді розходяться з месиджем, який постає через її книжку: і через обігрування двозначності назви, і через те, що майже жодна описана історія не є оптимістичною, і через те, що справді формується образ України, в якому система є несхитною, а революції здаються важливими на рівні вибору конкретної людини, але на рівні політичної системи лишаються дрібною, малозначною подією. Звісно, книжка є книжкою, а реальність, яку вона описує, не дорівнює описові цієї реальності. Але так важливо абстрагуватися від свого досвіду сприйняття українських революцій, від позитивних висновків без відповідних засновків, від «руки Москви» в абсолютно всіх проблемах.
July 24, 2020
Книга написана польською письменнецею про Україну, описує події Поморанчевої революції та революції гідності через призму історій звичайних українців. Прочитати цю книгу це одночасно викликає дежавю та дозволяє поглянути на все що сталося з боку стороннього спостерігача, це як зупинитися на мить та проаналізувати ще раз події, які минули, але все ще продовжують впливати на життя країни
Read
July 26, 2017Цю книжку я прочитала двічі. Не можна убити дракона й самому не стати новим драконом. Не можна з пригніченого й заляканого суспільства стати спільнотою, де поважають права людини й ліберальні цінності. Про це пише польська репортерка Катажина Квятковська. А ще про те, скільки важить стандартне життя. Мені подобається слово «стандартне», яке означає тут не ординарність, а забезпечення певного рівня – гідного, достойного. Бо про нього як історія Богдана Хмельницького у СІЗО, так і врадіївських матерів та дружин, так і мешканки київської сталінки, яку змусили виселитися з улюбленого дому, так і історія Стальканату в Одесі та інші сюжети цих 13 репортажів.
Коли мова іде про трагічні історії, часто залишається лише героїзм та сором у форматі «зрада-перемога». І так, історія майже міфічного Богдана Хмельницького, який попри сфабриковане слідство й вирок вийшов із в’язниці та став правозахисником – чудова обгортка. Але за обгорткою – донечка, яка 4 роки не бачила батька, дружина, яка не знала, вб’ють чоловіка на наступному допиті чи ні. Таким є кожен репортаж. Квятковська розповідає ці історії емоційно, але без зайвого пафосу, не нав’язує висновок, лишає вибір за нами.
Репортажі – один з моїх улюблених жанрів. І Квятковську раджу усім – бо це наша, дуже свіжа історія, до якої ми ще дуже вразливі. Цю історію нам розказують збоку – і, на щастя, не намагаються нас повчати, не кажуть «це не правильно, зробіть правильно», а лиш застерігають: будьте обережними.
Коли мова іде про трагічні історії, часто залишається лише героїзм та сором у форматі «зрада-перемога». І так, історія майже міфічного Богдана Хмельницького, який попри сфабриковане слідство й вирок вийшов із в’язниці та став правозахисником – чудова обгортка. Але за обгорткою – донечка, яка 4 роки не бачила батька, дружина, яка не знала, вб’ють чоловіка на наступному допиті чи ні. Таким є кожен репортаж. Квятковська розповідає ці історії емоційно, але без зайвого пафосу, не нав’язує висновок, лишає вибір за нами.
Репортажі – один з моїх улюблених жанрів. І Квятковську раджу усім – бо це наша, дуже свіжа історія, до якої ми ще дуже вразливі. Цю історію нам розказують збоку – і, на щастя, не намагаються нас повчати, не кажуть «це не правильно, зробіть правильно», а лиш застерігають: будьте обережними.
November 18, 2017
Ще зовсім недавно я втирала сльози над свіжою книжкою Вітольда Шабловського, а вже ось його колега, Катажина Квятковська-Москалевич, змусила пригадати найновішу нашу історію, і це виявилося ой як нелегко…
Катажина — не просто собі польська репортерка, яка вирішила написати книжку на благодатну українську тему (бо як би там не було, а з 2013 року Україна і її-наші проблеми «у тренді»). Вона багато років вивчала і проживала українську дійсність, зустрічалася віч-на-віч з породженими цією дійсністю монстрами, зблизька бачила рани нашого суспільства і відчувала його збурення. Саме вони, моменти неспокою, великі і маленькі українські революції стали тим нестійким ґрунтом, на якому виросла ця книга репортажів.
До книги увійшло 13 репортажів, найбільший із них — «Хроніки Майдану», в якому ми зустрічаємо як добре знайомих, так і несподіваних героїв. Узагалі підбір героїв (саме цим словом називаються «персонажі» репортажів) тут дуже цікавий. Є випадкові, є відомі на увесь світ, є незручні, є забуті, а є буквально анти-герої. Серед них — Богдан Хмельницький, котрого ув’язнили і катували у Фастівському відділку міліції, намагаючись вибити зізнання у злочині, якого він не робив; безіменний політтехнолог, який розчарувався в ідеалах Помаранчевої революції і продався Партії регіонів, аби на зароблені у неї гроші друкувати посібники для громадських активістів; дві хворі на СНІД повії, мама ВолодимИра і донька Юлія; «жінка-з-під-стовпа» Ірина Довгань і багато інших. Деякі персонажі однієї історії раптом виринають в іншому репортажі. І часто — по інший бік добра або зла.
Про що пише Катажина Квятковська-Москалевич? Про свавілля міліціонерів, про корупцію, про рейдерство, про нелегальну торгівлю біоматеріалів від померлих людей, про Врадіївку і Оксану Макар (і у цих справах розставляє акцентри трішки не так, як ми звикли читати тоді, коли вони були на слуху), про те, як Володимир Немировський і його працівники відстояли «Стальканат» (це, до речі, чи не єдина історія з хеппі-ендом) і те, як його згодом зробили крайнім в Одеській трагедії 2 травня, про Майдан, про рашистські настрої, які панували в Криму задовго до 2014 року, про Юру з Києва і Юру зі Стрия, яких знайшли у річці біля Слов’янська, про проплачені мітинги і про політичні маніпуляції…
Позитивного у цих історіях дуже мало. Репортажі Катажини, окрім згаданих раніше сліз, викликають гнітюче відчуття безнадії. Бо український «дракон» — він як та триголова гідра, тільки гірший: на місці кожної зрубаної голови виростає ще сім. Тож навряд чи ця книга додасть нам хорошого іміджу перед польськими читачами. Але вона важлива не для поляків, а для нас. Адже визнання проблеми — перший крок до одужання, а журналістка ставить нас носом до носа з усіма хворобами нашого суспільства, і їх важко не побачити і не визнати.
Звісно, цю книгу, яку було номіновано на премію імені Рішарда Капусцінського, варто читати журналістам, аби повчитися майстерності у колеги. Авторка тяжіє до мінімалізму — майже сухий виклад, лаконічні короткі розділи, необтяжені зайвими словами речення. Але кожне із них — доречне і влучне. Голоси своїх героїв вона ловить у купе поїзда і з ефірів популярних телешоу, вона знаходить тих, хто допомагає поглянути на історію з іншої точки зору — навіть якщо читача ця точка зору може дратувати. І, звісно, ефектні закінчення. Останнє речення окремих репортажів звучить так, наче авторка забиває цвях у віко труни — «Але куди втікати, якщо всюди Україна?»
Катажина — не просто собі польська репортерка, яка вирішила написати книжку на благодатну українську тему (бо як би там не було, а з 2013 року Україна і її-наші проблеми «у тренді»). Вона багато років вивчала і проживала українську дійсність, зустрічалася віч-на-віч з породженими цією дійсністю монстрами, зблизька бачила рани нашого суспільства і відчувала його збурення. Саме вони, моменти неспокою, великі і маленькі українські революції стали тим нестійким ґрунтом, на якому виросла ця книга репортажів.
До книги увійшло 13 репортажів, найбільший із них — «Хроніки Майдану», в якому ми зустрічаємо як добре знайомих, так і несподіваних героїв. Узагалі підбір героїв (саме цим словом називаються «персонажі» репортажів) тут дуже цікавий. Є випадкові, є відомі на увесь світ, є незручні, є забуті, а є буквально анти-герої. Серед них — Богдан Хмельницький, котрого ув’язнили і катували у Фастівському відділку міліції, намагаючись вибити зізнання у злочині, якого він не робив; безіменний політтехнолог, який розчарувався в ідеалах Помаранчевої революції і продався Партії регіонів, аби на зароблені у неї гроші друкувати посібники для громадських активістів; дві хворі на СНІД повії, мама ВолодимИра і донька Юлія; «жінка-з-під-стовпа» Ірина Довгань і багато інших. Деякі персонажі однієї історії раптом виринають в іншому репортажі. І часто — по інший бік добра або зла.
Про що пише Катажина Квятковська-Москалевич? Про свавілля міліціонерів, про корупцію, про рейдерство, про нелегальну торгівлю біоматеріалів від померлих людей, про Врадіївку і Оксану Макар (і у цих справах розставляє акцентри трішки не так, як ми звикли читати тоді, коли вони були на слуху), про те, як Володимир Немировський і його працівники відстояли «Стальканат» (це, до речі, чи не єдина історія з хеппі-ендом) і те, як його згодом зробили крайнім в Одеській трагедії 2 травня, про Майдан, про рашистські настрої, які панували в Криму задовго до 2014 року, про Юру з Києва і Юру зі Стрия, яких знайшли у річці біля Слов’янська, про проплачені мітинги і про політичні маніпуляції…
Позитивного у цих історіях дуже мало. Репортажі Катажини, окрім згаданих раніше сліз, викликають гнітюче відчуття безнадії. Бо український «дракон» — він як та триголова гідра, тільки гірший: на місці кожної зрубаної голови виростає ще сім. Тож навряд чи ця книга додасть нам хорошого іміджу перед польськими читачами. Але вона важлива не для поляків, а для нас. Адже визнання проблеми — перший крок до одужання, а журналістка ставить нас носом до носа з усіма хворобами нашого суспільства, і їх важко не побачити і не визнати.
Звісно, цю книгу, яку було номіновано на премію імені Рішарда Капусцінського, варто читати журналістам, аби повчитися майстерності у колеги. Авторка тяжіє до мінімалізму — майже сухий виклад, лаконічні короткі розділи, необтяжені зайвими словами речення. Але кожне із них — доречне і влучне. Голоси своїх героїв вона ловить у купе поїзда і з ефірів популярних телешоу, вона знаходить тих, хто допомагає поглянути на історію з іншої точки зору — навіть якщо читача ця точка зору може дратувати. І, звісно, ефектні закінчення. Останнє речення окремих репортажів звучить так, наче авторка забиває цвях у віко труни — «Але куди втікати, якщо всюди Україна?»
January 10, 2023
Kompletnie umknęłaby mi ta książka, gdybym od niechcenia nie wrzuciła jej do koszyka w outlecie, bo zależało mi na darmowej wysyłce. A jest to naprawdę świetny reportaż!
Faktycznie początek był dość specyficzny i nie bardzo mogłam w niego wejść, ale końcówka już całkowicie ścisnęła mnie w środku i miałam momenty, że musiałam odsapnąć. Szkoda, że ta książka utonęła gdzieś w zalewie premier i nowości, bo naprawdę jest warta uwagi.
Faktycznie początek był dość specyficzny i nie bardzo mogłam w niego wejść, ale końcówka już całkowicie ścisnęła mnie w środku i miałam momenty, że musiałam odsapnąć. Szkoda, że ta książka utonęła gdzieś w zalewie premier i nowości, bo naprawdę jest warta uwagi.
October 15, 2017
Книга яку варто читати, в ній описано багато, звісно не всі, подій сучасної української історії. Близько до людей, через їх долі та погляди. Коротко, схоже на статуси у фейсбук, викладається позиція безнадійності нової української боротьби. В що я особисто не вірю, бо доки ми рухаємось, переварюємо те що сталось і будуємо нове - деструкція не переможе. Полякам теж є на що поглянути у власній сучасній історії, як і решті світу. Та все ж цей зріз в багатьох місцях висвітлює нашу реальність без прикрас, хоч і без надій, які в нас є.
August 22, 2021
Nie jest to najlepszy reportaż jaki czytałam, ale wiele dowiedziałam się z niego.
June 9, 2017
I think that this book provides an exceptionally accurate picture of modern Ukraine: merciless, sharp but honest. It leaves the impression of deep sadness, incompleteness and the strong need for further action. At the same time, Katarzyna does not imply any 'way' for Ukraine: East or West, left or right. Wherever it goes, it will face its ghosts or 'dragons'. Despite the bloody days the country is facing, the final battle is yet to come.
August 26, 2017
Я бралася за дану книгу досить обережно, нічого майже не знаючи про авторку. Єдине у чому я була переконана, так це у майстерності поляків у художньому репортажі. І я не помилилася. «Українські революції» - назва досить ризикована, адже сьогодні вона швидше відштовхує від книги, аніж спонукає купити/прочитати. Будьмо чесними, український читач/ка вже досить втомлений темою революцій.
.
Це книга корисна для кожного. Вона дає змогу усвідомити та переосмислити себе у суспільстві, в якому ти живеш. Вона дає унікальні знання «ззовні», бо погляд «іншого» (у даному випадку польскої авторки) дає змогу більш критично оцінити ситуацію. Тобі чудово відомо, що погляд зсередини страждає хворобою суб’єктивності. .
.
Як на мене, то це маст рід цього сезону. Книга, яка створювалася роками. Пані Катажина побувала майже у кожному куточку України, вона зробила замість тебе всю роботу, дізналася і описала найголовніше. Тобі залишилося лише прочитати...
.
Це книга корисна для кожного. Вона дає змогу усвідомити та переосмислити себе у суспільстві, в якому ти живеш. Вона дає унікальні знання «ззовні», бо погляд «іншого» (у даному випадку польскої авторки) дає змогу більш критично оцінити ситуацію. Тобі чудово відомо, що погляд зсередини страждає хворобою суб’єктивності. .
.
Як на мене, то це маст рід цього сезону. Книга, яка створювалася роками. Пані Катажина побувала майже у кожному куточку України, вона зробила замість тебе всю роботу, дізналася і описала найголовніше. Тобі залишилося лише прочитати...
June 23, 2017
Дуже важка психологічно книжка про гіршу сторону України. Майже документально розповідається історія про катування та ув'язнення Богдана Хмельницького в 2005 міліціонерами м. Фастова (вплетена в заяви Ющенка про перебудову системи), про зґвалтування та спалення Оксани Макар у 2012, про свавілля міліції у Врадіївці, про Євромайдан та війну на сході, як логічне завершення всього цього безглуздя та атрофії держави.
November 13, 2019
Our society is under a magnifying glass. Honestly, frankly, unsightly, harsh, sometimes disgusting and extremely disgusting. The book of reportages was written for 10 years and it turned out great. I will recommend it to everyone who lives in Ukraine. This book literally opened my eyes to some tragedies in Ukraine. Bravo!
March 5, 2019
Język, językiem - ale bardzo ciekawa pozycja, opisująca to co się dzieje zaraz za naszą wschodnią granicą. Sporej części faktów nie byłam świadoma. Ciekawa książka.
March 14, 2022
Bardzo ciekawe, ale: 1. Trochę niedosyt 2. Raczej wyrywkowo, brakuje mi całościowego spojrzenia.
Read
March 21, 2022Historie mieszkańców Ukrainy, a gdzieś tam w tle wielka historia najnowsza.
Warto, chociaż styl autorki czasami za mało reporterski, a za bardzo nastawiony na wzbudzanie emocji.
Warto, chociaż styl autorki czasami za mało reporterski, a za bardzo nastawiony na wzbudzanie emocji.
November 15, 2022
3,5 ⭐ nie jest to najlepszy reportaż jaki czytałam, ale warto po niego sięgnąć ze względu na tematykę
April 4, 2022
Po pierwszych 40 stronach myślałam, że mi się nie spodoba (nadal uważam, że ten początek był strasznie słaby), ale po skończeniu jestem zdania, że mimo wszystko było warto.
Książka przedstawia wewnętrzne problemy Ukrainy. Oczywiście, wszystkie historie są niesamowicie wstrząsające, bolesne i bulwersujące, bo przecież to nie do pomyślenia, że takie rzeczy naprawdę mają miejsce. Patologiczne do granic możliwości funkcjonowanie milicji, bezkarność ludzi posiadających koneksje, hipokryzja i olbrzymie okrucieństwo o skali takiej, że ciężko w ogóle sobie to wyobrazić, bo brzmi to wszystko jak scenariusz do filmu sensacyjnego.
Niestety, całościowo wykonanie jest dość słabe. Poziom poszczególnych reportaży dość mocno różni się od siebie, momentami brakuje pewnej skrupulatności, wnikliwości i zagłębienia się w dany temat. Były też fragmenty, przy których odniosłam wrażenie, że autorka bardziej niż na rzetelnym przedstawieniu wydarzeń, skupia się na ujęciu ich w ten sposób, żeby zagrały na emocjach (co jest absolutnie niepotrzebne, bo nawet bez tego są one wystarczająco szokujące).
Ostatecznie po przeczytaniu czuję się zaintrygowana i pewnie będę szukała źródeł, w których znajdę więcej informacji o tematach poruszonych w tym zbiorze reportaży.
Książka przedstawia wewnętrzne problemy Ukrainy. Oczywiście, wszystkie historie są niesamowicie wstrząsające, bolesne i bulwersujące, bo przecież to nie do pomyślenia, że takie rzeczy naprawdę mają miejsce. Patologiczne do granic możliwości funkcjonowanie milicji, bezkarność ludzi posiadających koneksje, hipokryzja i olbrzymie okrucieństwo o skali takiej, że ciężko w ogóle sobie to wyobrazić, bo brzmi to wszystko jak scenariusz do filmu sensacyjnego.
Niestety, całościowo wykonanie jest dość słabe. Poziom poszczególnych reportaży dość mocno różni się od siebie, momentami brakuje pewnej skrupulatności, wnikliwości i zagłębienia się w dany temat. Były też fragmenty, przy których odniosłam wrażenie, że autorka bardziej niż na rzetelnym przedstawieniu wydarzeń, skupia się na ujęciu ich w ten sposób, żeby zagrały na emocjach (co jest absolutnie niepotrzebne, bo nawet bez tego są one wystarczająco szokujące).
Ostatecznie po przeczytaniu czuję się zaintrygowana i pewnie będę szukała źródeł, w których znajdę więcej informacji o tematach poruszonych w tym zbiorze reportaży.
October 21, 2018
Reportaż pokazujący, że rewolucja na Ukrainie na razie niewiele zmieniła, a przyniosła nowe problemy i powiększyła stare.
Displaying 1 - 17 of 17 reviews