What do you think?
Rate this book
Дім для Дома
Смішний пудель на ім’я Дом розповідає нам історію родини — старого полковника та кількох поколінь жінок. І пес, і люди почуваються ніяково у невеличкій львівській квартирі, де жив раніше... Яка різниця хто? Камені не розкажуть. Або розкажуть — якщо маєш собаче чуття. Та хіба є історії, які допоможуть — полковнику зі сходу України чи хоча б його псові — нарешті відчути себе вдома у Львові 90-х?
Здається, до чужої скрині вже ніколи не підібрати ключа. Вже ніколи не відпустити штурвал винищувача. Ніколи ні пес, ні стіни не приймуть нових господарів. Але буває, чужа таємниця виявляється й твоєю також. І, можливо, героям цієї історії таки вдасться віднайти дім.
Здається, до чужої скрині вже ніколи не підібрати ключа. Вже ніколи не відпустити штурвал винищувача. Ніколи ні пес, ні стіни не приймуть нових господарів. Але буває, чужа таємниця виявляється й твоєю також. І, можливо, героям цієї історії таки вдасться віднайти дім.
384 pages, Hardcover
First published January 1, 2017
101 people are currently reading
1565 people want to read
About the author
Victoria Amelina
8 books145 followersViktoriia Yuriivna Amelina (Ukrainian: Вікторія Юріївна Амеліна), later known as Victoria Amelina, was a Ukrainian novelist. She was the author of two novels and a children's book, a winner of the Joseph Conrad Literary Award and a European Union Prize for Literature finalist.
Viktoriia Yuriivna Amelina was born in Lviv on 1 January 1986. She emigrated to Canada with her family at the age of fourteen, then returned to Ukraine soon after. After completing a degree in computer science in Lviv, Amelina started her career in IT before becoming a full-time writer and poet in 2015.
From 2015, when her first book Синдром листопаду, або Homo Compatiens (The Fall Syndrome: about Homo Compatiens) was published, she dedicated her time solely to writing. Her debut novel deals with the events at Maidan in 2014; the foreword was written by Yurii Izdryk. The novel has received several literary awards, and was welcomed by critics and scholars from Ukraine and wider Europe.
In 2016, Amelina published a book for children called Хтось, або водяне серце (Somebody, or Water Heart).
In 2017, she published a novel Дім для Дома (Dom's Dream Kingdom) about a family of a Soviet colonel who in the 1990s lived in the former childhood apartment in Lviv of the Polish Jewish author Stanisław Lem. The novel was short-listed for the LitAkcent literary award in 2017. and European Union Prize for Literature in 2019.
Amelina was a member of PEN International. In 2018, she took part in 84th World PEN Congress in India as a delegate from Ukraine and gave a speech on Ukrainian filmmaker and political prisoner in Russia Oleg Sentsov.
In 2022, she started writing poetry as well.[11] Her prose and poems have been translated into numerous other languages.
After the Russian invasion of Ukraine started, she worked as a war crimes researcher. In September 2022, while doing research in the Izium region, she uncovered the war diary of fellow Ukrainian writer Volodymyr Vakulenko, who had been killed by the occupying forces.
As of 2022, Amelina lived in Kyiv. On 27 June 2023, she was injured during the Russian attack on Kramatorsk while she was dining at RIA Pizza together with Héctor Abad, Sergio Jaramillo and Catalina Gómez. The restaurant was hit by an Iskander missile. Amelina died due to her injuries on 1 July at the Mechnikov Hospital in Dnipro at the age of 37.
Viktoriia Yuriivna Amelina was born in Lviv on 1 January 1986. She emigrated to Canada with her family at the age of fourteen, then returned to Ukraine soon after. After completing a degree in computer science in Lviv, Amelina started her career in IT before becoming a full-time writer and poet in 2015.
From 2015, when her first book Синдром листопаду, або Homo Compatiens (The Fall Syndrome: about Homo Compatiens) was published, she dedicated her time solely to writing. Her debut novel deals with the events at Maidan in 2014; the foreword was written by Yurii Izdryk. The novel has received several literary awards, and was welcomed by critics and scholars from Ukraine and wider Europe.
In 2016, Amelina published a book for children called Хтось, або водяне серце (Somebody, or Water Heart).
In 2017, she published a novel Дім для Дома (Dom's Dream Kingdom) about a family of a Soviet colonel who in the 1990s lived in the former childhood apartment in Lviv of the Polish Jewish author Stanisław Lem. The novel was short-listed for the LitAkcent literary award in 2017. and European Union Prize for Literature in 2019.
Amelina was a member of PEN International. In 2018, she took part in 84th World PEN Congress in India as a delegate from Ukraine and gave a speech on Ukrainian filmmaker and political prisoner in Russia Oleg Sentsov.
In 2022, she started writing poetry as well.[11] Her prose and poems have been translated into numerous other languages.
After the Russian invasion of Ukraine started, she worked as a war crimes researcher. In September 2022, while doing research in the Izium region, she uncovered the war diary of fellow Ukrainian writer Volodymyr Vakulenko, who had been killed by the occupying forces.
As of 2022, Amelina lived in Kyiv. On 27 June 2023, she was injured during the Russian attack on Kramatorsk while she was dining at RIA Pizza together with Héctor Abad, Sergio Jaramillo and Catalina Gómez. The restaurant was hit by an Iskander missile. Amelina died due to her injuries on 1 July at the Mechnikov Hospital in Dnipro at the age of 37.
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 30 of 224 reviews
August 28, 2019
Одразу зроблю голосну заяву: це одна з найкращих книг, прочитаних мною цьогоріч! Без сумнівів! Чому — постараюся пояснити...
По-перше, вона написана гарною-прегарною мовою. Тут немає надміру метафор чи нанизування епітетів, але текст пахне, пахне, пахне — історіями, емоціями, думками, речами і трошечки їжею.
По-друге, у романі живі й Львів, і люди, які в ньому мешкають. Тих, про кого розповідає авторка, небагато, але вони дуже характерно представляють основні прошарки жителів цього прекрасного міста з неймовірно заплутаною історією.
По-третє, у ньому піднято стільки важливих тем, що й перелічити годі! Про обговорити не йдеться — їх осмислити б якось, хоч би трошки. От є дівчинка, яка осліпла, й мама, котра розказує їй історії, роблячи світ прекрасним. Чи може, треба було б казати правду? А що таке правда, як не чиясь точка зору? Тоді чия саме точка зору правильна? Або, скажімо, що робити, коли ти не знаєш, де коріння твоєї родини? Вигадувати собі нову? Чи жити безрідним? А якщо тобі треба не тільки родина, а й історія? Чи можна її відновити? Чи ж то вже вигадка, а не відновлення?Ну й так далі — питання постають, потім нанизуються, потім ти розумієш, що думаєш про себе, а не про героїв книги. Власне, саме це й важливе в кожному творі — змусити читача зануритсия в себе, у свою історію, не героїв...
Проте головне у романі — незвичайний оповідач. Це пес, білий пудель із темнуватим вухом на прізвісько Домінік, скорочено — Дом. Неправильний, як він про себе каже. Чи то пак думає. Він багато думає, аналізує, робить висновки, вчиться. Багато бачить і чує. І нюхає. А внюхати Дом може все: й сльози, які так і не скотилися з очей, і торішній сніг, і вчорашній сум, і вічну любов. А ще — смуток і біль, брехню й щирість, кістки, закопані глибоко в землі, й недугу, сховану в чиємусь тілі.
Дому потрібен дім. Справжній дім, де живе його Господар (бо ж псам потрібен господар. А часом він потрібен і нам, людям). Однак не складається в Дома з домом — поменшкання, куди його привезли, видається йому тимчасовим. Як і сім’ї Ціликів — їхня львівська квартира, та й сам Львів. З трьома поколіннями родини читач знайомиться особисто, ще з кількома — посереництвом спогадів. А загалом перед очима постає таке багатьом до болю знайоме полотно під назвою "радянський нарід" — на ньому перемішано й переплутано стільки доль і людей, що й годі дізнатися, хто ти є насправді. А знати, хто ти, — важливо. Навіть для пса...
Не знаю, наскільки вийшло в мене пояснити, чому цей роман варто читати... Однак я точно знаю: все, що вийде з-під пера Вікторії Амеліної, я обов’язково читатиму. Бо вона розказує історії про мене.
По-перше, вона написана гарною-прегарною мовою. Тут немає надміру метафор чи нанизування епітетів, але текст пахне, пахне, пахне — історіями, емоціями, думками, речами і трошечки їжею.
По-друге, у романі живі й Львів, і люди, які в ньому мешкають. Тих, про кого розповідає авторка, небагато, але вони дуже характерно представляють основні прошарки жителів цього прекрасного міста з неймовірно заплутаною історією.
По-третє, у ньому піднято стільки важливих тем, що й перелічити годі! Про обговорити не йдеться — їх осмислити б якось, хоч би трошки. От є дівчинка, яка осліпла, й мама, котра розказує їй історії, роблячи світ прекрасним. Чи може, треба було б казати правду? А що таке правда, як не чиясь точка зору? Тоді чия саме точка зору правильна? Або, скажімо, що робити, коли ти не знаєш, де коріння твоєї родини? Вигадувати собі нову? Чи жити безрідним? А якщо тобі треба не тільки родина, а й історія? Чи можна її відновити? Чи ж то вже вигадка, а не відновлення?Ну й так далі — питання постають, потім нанизуються, потім ти розумієш, що думаєш про себе, а не про героїв книги. Власне, саме це й важливе в кожному творі — змусити читача зануритсия в себе, у свою історію, не героїв...
Проте головне у романі — незвичайний оповідач. Це пес, білий пудель із темнуватим вухом на прізвісько Домінік, скорочено — Дом. Неправильний, як він про себе каже. Чи то пак думає. Він багато думає, аналізує, робить висновки, вчиться. Багато бачить і чує. І нюхає. А внюхати Дом може все: й сльози, які так і не скотилися з очей, і торішній сніг, і вчорашній сум, і вічну любов. А ще — смуток і біль, брехню й щирість, кістки, закопані глибоко в землі, й недугу, сховану в чиємусь тілі.
Дому потрібен дім. Справжній дім, де живе його Господар (бо ж псам потрібен господар. А часом він потрібен і нам, людям). Однак не складається в Дома з домом — поменшкання, куди його привезли, видається йому тимчасовим. Як і сім’ї Ціликів — їхня львівська квартира, та й сам Львів. З трьома поколіннями родини читач знайомиться особисто, ще з кількома — посереництвом спогадів. А загалом перед очима постає таке багатьом до болю знайоме полотно під назвою "радянський нарід" — на ньому перемішано й переплутано стільки доль і людей, що й годі дізнатися, хто ти є насправді. А знати, хто ти, — важливо. Навіть для пса...
Не знаю, наскільки вийшло в мене пояснити, чому цей роман варто читати... Однак я точно знаю: все, що вийде з-під пера Вікторії Амеліної, я обов’язково читатиму. Бо вона розказує історії про мене.
June 5, 2023
«Час, скажу вам, пахне паршиво. Ось шинель радянського офіцера часів Другої світової – досі пахне тим офіцером. Ось проломлена каска – пахне чорноземом і кров’ю. Ось друкарська машинка – пахне любовними листами, ревнощами й доносами – хоч би як хотілося думати, що на ній друкував роман якийсь відомий письменник.»
Дуже суб’єктивна оцінка. Звісно, мої оцінки завжди суб’єктивні, та все ж так я говорю про ті, коли складно не те що висловити, а навіть зрозуміти, що саме не спрацювало на повну. Сімейна сага є, історичність є, незвичайний оповідач є, таємниці є, стара скриня як метафора є, ціла копиця порушених тем та проблем є, але чомусь спочатку відволікалася на стиль, потім – на відсутність контакту з героями.
Тим не менш, я справді бажаю книзі бути прочитаною!
п.с. Ґуґлила, що за Новерськ такий, але це «Nowhere», так?
Дуже суб’єктивна оцінка. Звісно, мої оцінки завжди суб’єктивні, та все ж так я говорю про ті, коли складно не те що висловити, а навіть зрозуміти, що саме не спрацювало на повну. Сімейна сага є, історичність є, незвичайний оповідач є, таємниці є, стара скриня як метафора є, ціла копиця порушених тем та проблем є, але чомусь спочатку відволікалася на стиль, потім – на відсутність контакту з героями.
Тим не менш, я справді бажаю книзі бути прочитаною!
п.с. Ґуґлила, що за Новерськ такий, але це «Nowhere», так?
March 18, 2021
Я довго не хотіла читати цієї книжки через одну-єдину причину - тут помирає собака, а я себе намагаюся охороняти від такого типу літературно стимульованих травм, бо й у житті вистачає всякого. Але після тексту радіо Свобода мені видалося доречним більше зануритися у цю тему, ну от і за день проковтнула.
Це повість про українську-російську родину військових, що приїхала до Львова після війни. Розповідь ведеться від імені пуделя - нейтрального і невинного спостерігача. Розповідь зачіпає родину не у моменти радянської стабільності, а на зламі 90-х, коли їм треба віднаходити себе заново в новій економічній і політичній реальності.
Це психологічно тонко прописаний текст, який не намагається нікого ані засуджувати, ані возвеличувати. Галицька бабуся, що відвойовує старе житло має за собою стільки ж само похмурих секретів скільки бабуся негалицька. Основна емоція повісті - розгубленість, метафорично описана через собаку, покинутого господарем, який не перестає його чекати. Старий світ розсипається на очах і старі відповіді перестають працювати з новими запитаннями. Паралельні світи російськомовних радянських родин і україномовних перехрещуються - через сусідство, шлюби, працю - все ж впливають одне на одного. В одному з розділів сліпа дівчинка слухає рецепти від „галицької” бабусі і пробує відтворити з бабусею з Баку.
Авторка дуже постаралася з метафорами і історичним контекстом (але може аж занадто, бо родину Ціликів краєм зачіпає кожна значуща подія ХХ століття - від Голодомору до 9/11 і Снилівського летовища). Метафори у всьому - одна з героїнь вчителька історії, яка йде зі школи, бо розуміє що не може достосуватися до нового наративу, а потім винаходить бізнес-модель, у якій вигадування історії стає порятунком для антикварної крамниці. Велика скриня з родинними таємницями, яку обсесійно хочеться відчинити. Календар, що завмирає на декілька років. А в кінці виявляється, що таємниці і пам’ять зазвичай радше розчаровують, аніж лякають чи тішать.
Що мене дуже потішило, то це Львів мого дитинства, у якому мінімум кав’ярень/батярів/пампухів, а максимум бляшаних кіосків зі снікерсами, Гарика Кричевського і відключень світла.
Це повість про українську-російську родину військових, що приїхала до Львова після війни. Розповідь ведеться від імені пуделя - нейтрального і невинного спостерігача. Розповідь зачіпає родину не у моменти радянської стабільності, а на зламі 90-х, коли їм треба віднаходити себе заново в новій економічній і політичній реальності.
Це психологічно тонко прописаний текст, який не намагається нікого ані засуджувати, ані возвеличувати. Галицька бабуся, що відвойовує старе житло має за собою стільки ж само похмурих секретів скільки бабуся негалицька. Основна емоція повісті - розгубленість, метафорично описана через собаку, покинутого господарем, який не перестає його чекати. Старий світ розсипається на очах і старі відповіді перестають працювати з новими запитаннями. Паралельні світи російськомовних радянських родин і україномовних перехрещуються - через сусідство, шлюби, працю - все ж впливають одне на одного. В одному з розділів сліпа дівчинка слухає рецепти від „галицької” бабусі і пробує відтворити з бабусею з Баку.
Авторка дуже постаралася з метафорами і історичним контекстом (але може аж занадто, бо родину Ціликів краєм зачіпає кожна значуща подія ХХ століття - від Голодомору до 9/11 і Снилівського летовища). Метафори у всьому - одна з героїнь вчителька історії, яка йде зі школи, бо розуміє що не може достосуватися до нового наративу, а потім винаходить бізнес-модель, у якій вигадування історії стає порятунком для антикварної крамниці. Велика скриня з родинними таємницями, яку обсесійно хочеться відчинити. Календар, що завмирає на декілька років. А в кінці виявляється, що таємниці і пам’ять зазвичай радше розчаровують, аніж лякають чи тішать.
Що мене дуже потішило, то це Львів мого дитинства, у якому мінімум кав’ярень/батярів/пампухів, а максимум бляшаних кіосків зі снікерсами, Гарика Кричевського і відключень світла.
January 21, 2018
“Дім для Дома” – історія про розпад імперії в антуражі родинної саги на три покоління, які дуже по-різному намагаються сконструювати собі ідентичність із руїн, і собаку – пуделя Домініка, від імені якого, власне, й ведеться оповідь.
Інтерфейс між людським і звіриним відіграє важливу роль у формуванні ідентичностей: небажані риси і вчинки людей маркуються як звірині (звірство, свинство і т.д.), а уподібнення опонента до тварини легітимізує вбивство. Отже, вибір оповідача-тварини одразу задає коло тем. Пес перебуває поза вербальною і логоцентричною культурою, яка продукує механізми іншування: “Будь я людиною, до цього дня дуже би втомився від одної лише необхідності вирішити, якою саме мовою розповісти цю історію — українською чи російською ... Ні, я б просто нічого ніколи не розповів”. Пес стоїть на межі між своїм і не-своїм, і належний до спільноти, і абсолютно інший водночас, а тому оприявнює механізми виключення й відкидання. Скажімо, на нього може бути алергія (“алергія — поламаний механізм впізнавання. Своє приймаєш за чуже й небезпечне”), від нього можна відмовитися (за визначенням Дерріда, тварини, це ті, ким можна безкарно пожертвувати, щоб заціліти – й Ісус за цим визначенням тварина).
Іще “Дім” - це історія про Львів, найукраїнськіше в популярній уяві місто, яке змогло стати українським, лише ставши радянським (у 1931 році українці складали заледве 15% населення). У романі багато дотепних деталей про вигадування минулого, яке можна використати (з різною метою: щоб продати туристам і заробити чи щоб не почуватися екзистенційно самотнім). (Одна з головних героїнь, скажімо, працює в антикварному салоні, продаючи радше історію, ніж артефакти - скажімо, про прохідну срібну ложечку розказує, що її пронесла через гетто й роки по тому одна єврейка, по якій не лишилося спадкоємців: "Та й усе, що сталося, було настільки страшним, що Сара не хотіла вже мати рідних, аби більше нікого не втратити. Ті, що стануть власниками її маленького спадку, ті, що її пам’ятатимуть, ті й будуть Сариними дітьми". І туристи, які не знали своїх батьків, купивши цю ложечку, вписують себе в історію - і яка різниця, чи вона правдива, якщо їм від того менш самотньо у всесвіті, та?)
Одна з метафор минулого в романі: стара скриня, яку неможливо зсунути з місця, велика, неповоротка, негарна, нікуди її не дінеш, вона лишає на підлозі слід, який уже не вдасться стерти. Від неї є користь: скажімо, на ній можна спати. Тільки відкрити її не можна чи не варто, неясно, що там всередині, та й краще не знати. (В кінці роману її таки відкриють.)
І про засадничу сконструйованість, а не апріорну заданість традицій - теж багато і з прекрасним чуттям на деталі. Скажімо, у романі протиставлена бабця-львівська-пані, як берегиня традиції (квартира у старій кам'яниці у середмісті, традиційні галицькі рефепти, оце от усе, коротше кажучи), названий за святками син, і друга бабця - радянська людина, яку доля поносила всіма обширами однієї шостої суші, ніде вона коріння не пустила, й на питання про традиційні родинні рецепти розгублено белькоче:
— Та які ж у мене... Я ж так. Картоплю, котлетки. Пироги з журналу якого... Он книга «О вкусной и здоровой...» Олів’є на свято. Як всі.
Спойлер: врешті історія за душею знайдеться і в "радянської" бабці, і скелети в шафі - у другої (скажімо, про вибір імені для сина: "Ось знала ж, батька назвали на честь святого. Тільки ж у 60-х молились на інших святих. Лик Юрія в обрамленні металевого сяйва друкували тоді в газетах, у кожній «Правді» — Юрія, спадкоємця Білки та Стрілки").
Коротше, я багато де з цим текстом незгодна, але він хороший. У мене, за великим рахунком, дві претензії:
1) Хотілося б, щоб герої були трошки опукліші і не зводилися виключно до своїх розборок з історією: обсяг тексту достатньо великий, аби дозволити більше однієї теми й уникнути легкого відчуття тематичної клаустрофобії. Бо так у них нема хоббі, крім як проживати смерть імперії, що особливо штучно виглядає з вуст пса.
2) Спойлер фіналу під катом, він, в принципі, анонсований від початку, але.
Інтерфейс між людським і звіриним відіграє важливу роль у формуванні ідентичностей: небажані риси і вчинки людей маркуються як звірині (звірство, свинство і т.д.), а уподібнення опонента до тварини легітимізує вбивство. Отже, вибір оповідача-тварини одразу задає коло тем. Пес перебуває поза вербальною і логоцентричною культурою, яка продукує механізми іншування: “Будь я людиною, до цього дня дуже би втомився від одної лише необхідності вирішити, якою саме мовою розповісти цю історію — українською чи російською ... Ні, я б просто нічого ніколи не розповів”. Пес стоїть на межі між своїм і не-своїм, і належний до спільноти, і абсолютно інший водночас, а тому оприявнює механізми виключення й відкидання. Скажімо, на нього може бути алергія (“алергія — поламаний механізм впізнавання. Своє приймаєш за чуже й небезпечне”), від нього можна відмовитися (за визначенням Дерріда, тварини, це ті, ким можна безкарно пожертвувати, щоб заціліти – й Ісус за цим визначенням тварина).
Іще “Дім” - це історія про Львів, найукраїнськіше в популярній уяві місто, яке змогло стати українським, лише ставши радянським (у 1931 році українці складали заледве 15% населення). У романі багато дотепних деталей про вигадування минулого, яке можна використати (з різною метою: щоб продати туристам і заробити чи щоб не почуватися екзистенційно самотнім). (Одна з головних героїнь, скажімо, працює в антикварному салоні, продаючи радше історію, ніж артефакти - скажімо, про прохідну срібну ложечку розказує, що її пронесла через гетто й роки по тому одна єврейка, по якій не лишилося спадкоємців: "Та й усе, що сталося, було настільки страшним, що Сара не хотіла вже мати рідних, аби більше нікого не втратити. Ті, що стануть власниками її маленького спадку, ті, що її пам’ятатимуть, ті й будуть Сариними дітьми". І туристи, які не знали своїх батьків, купивши цю ложечку, вписують себе в історію - і яка різниця, чи вона правдива, якщо їм від того менш самотньо у всесвіті, та?)
Одна з метафор минулого в романі: стара скриня, яку неможливо зсунути з місця, велика, неповоротка, негарна, нікуди її не дінеш, вона лишає на підлозі слід, який уже не вдасться стерти. Від неї є користь: скажімо, на ній можна спати. Тільки відкрити її не можна чи не варто, неясно, що там всередині, та й краще не знати. (В кінці роману її таки відкриють.)
І про засадничу сконструйованість, а не апріорну заданість традицій - теж багато і з прекрасним чуттям на деталі. Скажімо, у романі протиставлена бабця-львівська-пані, як берегиня традиції (квартира у старій кам'яниці у середмісті, традиційні галицькі рефепти, оце от усе, коротше кажучи), названий за святками син, і друга бабця - радянська людина, яку доля поносила всіма обширами однієї шостої суші, ніде вона коріння не пустила, й на питання про традиційні родинні рецепти розгублено белькоче:
— Та які ж у мене... Я ж так. Картоплю, котлетки. Пироги з журналу якого... Он книга «О вкусной и здоровой...» Олів’є на свято. Як всі.
Спойлер: врешті історія за душею знайдеться і в "радянської" бабці, і скелети в шафі - у другої (скажімо, про вибір імені для сина: "Ось знала ж, батька назвали на честь святого. Тільки ж у 60-х молились на інших святих. Лик Юрія в обрамленні металевого сяйва друкували тоді в газетах, у кожній «Правді» — Юрія, спадкоємця Білки та Стрілки").
Коротше, я багато де з цим текстом незгодна, але він хороший. У мене, за великим рахунком, дві претензії:
1) Хотілося б, щоб герої були трошки опукліші і не зводилися виключно до своїх розборок з історією: обсяг тексту достатньо великий, аби дозволити більше однієї теми й уникнути легкого відчуття тематичної клаустрофобії. Бо так у них нема хоббі, крім як проживати смерть імперії, що особливо штучно виглядає з вуст пса.
2) Спойлер фіналу під катом, він, в принципі, анонсований від початку, але.
August 16, 2023
This is my first review here on Goodreads. For the first time, I felt a genuine need to write something.
Even though I read this book in Ukrainian, I found it important to write this review in English. It's my way of preserving memory of Victoria Amelina. It's my way of sharing one of the pearls of my country's literature with other readers abroad.
In fact, I came across this book early this summer when I began exploring contemporary literature from my country. Right from the start, after reading some reviews, I knew that this book was going to stay in my heart. Unfortunately, not long after discovering this book, the author passed away. The Russian terrorist state took away a light from our literature. Victoria was a writer who had so much, so much to give to our literature. This book is about memories, about the search for identity, about the struggle of a family that as a whole reflects the struggle of my country. It's about the times when we believed in a better future. It's about the times when the question was to stay or to immigrate. It's about the 90s when a family would have meat once a week (if lucky), when a fruit like a banana was considered a luxury, and when Mars chocolates were a delicacy. It's about a Ukrainian family, Tsiliik, and how there were many families like that.
All that's left for me to say is: THANK YOU, VICTORIA.We do not forgive. We do not forget.
Even though I read this book in Ukrainian, I found it important to write this review in English. It's my way of preserving memory of Victoria Amelina. It's my way of sharing one of the pearls of my country's literature with other readers abroad.
In fact, I came across this book early this summer when I began exploring contemporary literature from my country. Right from the start, after reading some reviews, I knew that this book was going to stay in my heart. Unfortunately, not long after discovering this book, the author passed away. The Russian terrorist state took away a light from our literature. Victoria was a writer who had so much, so much to give to our literature. This book is about memories, about the search for identity, about the struggle of a family that as a whole reflects the struggle of my country. It's about the times when we believed in a better future. It's about the times when the question was to stay or to immigrate. It's about the 90s when a family would have meat once a week (if lucky), when a fruit like a banana was considered a luxury, and when Mars chocolates were a delicacy. It's about a Ukrainian family, Tsiliik, and how there were many families like that.
All that's left for me to say is: THANK YOU, VICTORIA.We do not forgive. We do not forget.
June 9, 2024
якби я писала, я б хотіла написати ось так.
у цій книжці лише 400 сторінок, але з нею я отримала кілька доль простих людей , кілька століть історії, яка змінювалась щоразу і буде змінюватись.
вона складалась клаптиками, уривками з того, що почув, собака Дом ( або ж Домінік) і ще й складається з того, що він не почув або не зрозумів; або з того, що люди не зрозуміли чи не хотіли зрозуміти.
вона абсолютно ненавʼязлива ця історія; без гучних фраз чи сенсів; без бажання навчити чи пояснити. вона описує життя, яке буває різним і зазвичай таки нікому незрозумілим і водночас простим.
те, як авторка просто вписала образ скрині і те, що з нього випливло — до мурах. знову ж, ненавʼязливо, але так правдиво про людей
без гучності і претензійності в саме серце. одна з найкращих цьогоріч і прийдеться ще думати про неї багато. відчувається, що в неї вкладеного багато свого, з-під власних думок
у цій книжці лише 400 сторінок, але з нею я отримала кілька доль простих людей , кілька століть історії, яка змінювалась щоразу і буде змінюватись.
вона складалась клаптиками, уривками з того, що почув, собака Дом ( або ж Домінік) і ще й складається з того, що він не почув або не зрозумів; або з того, що люди не зрозуміли чи не хотіли зрозуміти.
вона абсолютно ненавʼязлива ця історія; без гучних фраз чи сенсів; без бажання навчити чи пояснити. вона описує життя, яке буває різним і зазвичай таки нікому незрозумілим і водночас простим.
те, як авторка просто вписала образ скрині і те, що з нього випливло — до мурах. знову ж, ненавʼязливо, але так правдиво про людей
без гучності і претензійності в саме серце. одна з найкращих цьогоріч і прийдеться ще думати про неї багато. відчувається, що в неї вкладеного багато свого, з-під власних думок
April 21, 2025
геніальна книжка. дуже обʼємний, чуттєвий, вдумливий текст. один із кращих, що читала.
болить, що Вікторія Амеліна більше не напише такого…
болить, що Вікторія Амеліна більше не напише такого…
October 24, 2023
"Справжні історії люди чомусь так неохоче розповідають"
Історія однієї української родини, яку ми бачимо очима собаки. Охоплює кінець 80-х та початок 00-х. Рефлексії над розпадом СРСР, падінням Берлінської стіни, бідністю та бандитизмом 90-х років, "Помаранчевою революцією" та іншими подіями, які відбулися в ті часи.
Родзинка в "Дім для Дому" - це власне сам текст, який ми читаємо, пізнаючи історію очима і думками пуделя. Спочатку було важко налаштуватись на це, тому перші 50 сторінок давались трохи важко, але поступово я звик, і пішло-поїхало.
Перед нами прекрасний Львів, велика родина, 90-ті роки. Амеліна користуючись нагодою і обраним проміжком часу та містом вплітає в сюжет багато гілок, показуючи дуже різних людей, які зібрались не просто в одному місті, а в одній квартирі. Кожен з персонажів - це наче зібраний образ певних типів українців. Є колишні партизани і їхні ідеологічні нащадки, є радянські льотчики, які і Україну люблять, і совок люблять, є переселенці з інших країн, які взагалі не можуть зрозуміти, ким вони є, є ті, хто плекає в собі українське, є ті, кому близька росія. Цей зріз дуже гарно зображено, і щонайголовніше він сприймається відносно об'єктивно, без нагороди чи засуджень, адже ми дізнаємось про все від собаки, який не робить висновків, а лише розказує те, що бачить.
Це хороша, мила, щемка історія. Я не скажу, що весь текст дався мені легко, були моменти, крізь які я продирався з силою, але зрештою мені сподобалось майже все. Фінал - це просто сльози, і за ці емоції я готовий вибачати якісь прогалини.
Шукав книгу серед коротких списків "Книги року BBC"і не знайшов, дуже здивувався.
Кому читати: рекомендую любителям сімейних саг, тим кого цікавлять рефлексії на 90-ті роки і хто любить собак.
Історія однієї української родини, яку ми бачимо очима собаки. Охоплює кінець 80-х та початок 00-х. Рефлексії над розпадом СРСР, падінням Берлінської стіни, бідністю та бандитизмом 90-х років, "Помаранчевою революцією" та іншими подіями, які відбулися в ті часи.
Родзинка в "Дім для Дому" - це власне сам текст, який ми читаємо, пізнаючи історію очима і думками пуделя. Спочатку було важко налаштуватись на це, тому перші 50 сторінок давались трохи важко, але поступово я звик, і пішло-поїхало.
Перед нами прекрасний Львів, велика родина, 90-ті роки. Амеліна користуючись нагодою і обраним проміжком часу та містом вплітає в сюжет багато гілок, показуючи дуже різних людей, які зібрались не просто в одному місті, а в одній квартирі. Кожен з персонажів - це наче зібраний образ певних типів українців. Є колишні партизани і їхні ідеологічні нащадки, є радянські льотчики, які і Україну люблять, і совок люблять, є переселенці з інших країн, які взагалі не можуть зрозуміти, ким вони є, є ті, хто плекає в собі українське, є ті, кому близька росія. Цей зріз дуже гарно зображено, і щонайголовніше він сприймається відносно об'єктивно, без нагороди чи засуджень, адже ми дізнаємось про все від собаки, який не робить висновків, а лише розказує те, що бачить.
Це хороша, мила, щемка історія. Я не скажу, що весь текст дався мені легко, були моменти, крізь які я продирався з силою, але зрештою мені сподобалось майже все. Фінал - це просто сльози, і за ці емоції я готовий вибачати якісь прогалини.
Шукав книгу серед коротких списків "Книги року BBC"і не знайшов, дуже здивувався.
Кому читати: рекомендую любителям сімейних саг, тим кого цікавлять рефлексії на 90-ті роки і хто любить собак.
July 3, 2023
I was so sad to hear about the death of young Ukrainian writer Victoria Amelina in Kramatorsk. I looked up which books she had written but none of them have been translated to English so I started reading this Dim Dlja Doma in the Spanish translation on Amazon. This book has a dog protagonist named Dominik whose nickname is Dom, but "dom" also means home in Russian and "dim" means house in Ukrainian. So Dim Dlja Doma is a bilingual pun.
We observe Dom's Ukrainian-Russian-Polish-Jewish family in the period following the end of the USSR from the dog's point of view. Dom the dog has a droll sense of humor: "Mi raza: No soy un caniche cualquiera, sino uno de sangre real. Creo que en mis documentos en inglés contaba un simple standard poodle --caniche estándar--. Reconozcámolos: estándar y real no es que suenen precisamente igual." (My breed: I am not just any poodle, but one of royal blood. I think that in my documents in English it says a simple "standard poodle." Let's face it: standard and royal don't exactly sound the same.)
I haven't finished reading it but I hope someone can translate it to English because I'm probably understanding like 80% of it in Spanish. I aspire to be more truly multilingual in the example of Victoria Amelina and the Polish writer Stanisław Lem, who is central to the plot of this book.
Que descanses en paz (QDEP) Victoria Amelina, someone who was building bridges and meeting with a Colombian delegation at the Ria Lounge pizza bar when a Russian missile struck the restaurant they were in.
We observe Dom's Ukrainian-Russian-Polish-Jewish family in the period following the end of the USSR from the dog's point of view. Dom the dog has a droll sense of humor: "Mi raza: No soy un caniche cualquiera, sino uno de sangre real. Creo que en mis documentos en inglés contaba un simple standard poodle --caniche estándar--. Reconozcámolos: estándar y real no es que suenen precisamente igual." (My breed: I am not just any poodle, but one of royal blood. I think that in my documents in English it says a simple "standard poodle." Let's face it: standard and royal don't exactly sound the same.)
I haven't finished reading it but I hope someone can translate it to English because I'm probably understanding like 80% of it in Spanish. I aspire to be more truly multilingual in the example of Victoria Amelina and the Polish writer Stanisław Lem, who is central to the plot of this book.
Que descanses en paz (QDEP) Victoria Amelina, someone who was building bridges and meeting with a Colombian delegation at the Ria Lounge pizza bar when a Russian missile struck the restaurant they were in.
June 18, 2019
Писати від імені собаки - це зараз мода така? В цій книзі реалізовано саме цей прийом. І так цікаво!
.
Пес тут - голос мудрості, епохи, який по запахам читає історію, знає все про всіх, дає свої мовчазні поради, показує своїми думками світ незрячій дівчинці. Парадокс: німий пес і сліпа дівчинка, здається, бачать більше за інших.
.
Книга дуже меланхолійна. Колір і настрій обкладинки передають настрій всього роману. Якась сірість, безпорадність і цілковита розгубленість в людей зі старою свідомістю в новій країні.
.
Це про загублених, як у Катерини Калитко, людей, тільки їхня земля - це Львів. А кожен з тих, хто мешкає в тій квартирі - інакший, навіть пес, який від свого народження відчуває свою "бракованість" чер��з плямисте вушко.
.
Два світогляди - український і комуністичний, радянський та сучасний, ціла епоха з 1991 до 2005 року розгортається на сторінках. Про людей, які трішки прибрешуть, трішки вкрадуть, трішки недоскажуть. Звичайні люди, котрі намагаються вижити, як наша нещасна країна в ті роки: щось приховай, на чомусь акцентуй увагу - і буде тобі щастя.
.
"Дім для Дома" - це роман про пошуки дому. Можна скільки завгодно переїздити з місця на місце, маскуватися, адаптуватися, стирати з біографії факти минулого, але так його і не знайти. Бо " Дім у люди��и має бути в середині – крихітний, тільки твій, як вравлика. А дім твій – там, де твої сліди".
.
Не сваріть українську літературу. Краще відкривайте її! Вона ще, виявляється, вміє дивувати. .
.
Пес тут - голос мудрості, епохи, який по запахам читає історію, знає все про всіх, дає свої мовчазні поради, показує своїми думками світ незрячій дівчинці. Парадокс: німий пес і сліпа дівчинка, здається, бачать більше за інших.
.
Книга дуже меланхолійна. Колір і настрій обкладинки передають настрій всього роману. Якась сірість, безпорадність і цілковита розгубленість в людей зі старою свідомістю в новій країні.
.
Це про загублених, як у Катерини Калитко, людей, тільки їхня земля - це Львів. А кожен з тих, хто мешкає в тій квартирі - інакший, навіть пес, який від свого народження відчуває свою "бракованість" чер��з плямисте вушко.
.
Два світогляди - український і комуністичний, радянський та сучасний, ціла епоха з 1991 до 2005 року розгортається на сторінках. Про людей, які трішки прибрешуть, трішки вкрадуть, трішки недоскажуть. Звичайні люди, котрі намагаються вижити, як наша нещасна країна в ті роки: щось приховай, на чомусь акцентуй увагу - і буде тобі щастя.
.
"Дім для Дома" - це роман про пошуки дому. Можна скільки завгодно переїздити з місця на місце, маскуватися, адаптуватися, стирати з біографії факти минулого, але так його і не знайти. Бо " Дім у люди��и має бути в середині – крихітний, тільки твій, як вравлика. А дім твій – там, де твої сліди".
.
Не сваріть українську літературу. Краще відкривайте її! Вона ще, виявляється, вміє дивувати. .
July 22, 2020
"Дім для Дома" стала мені напрочуд рідною книгою.
З самого початку мені подобалось, що наратором впродовж всієї історії є пес Домінік (скорочено - Дом). У цьому вже є родзинка. Хоч сам літературний прийом далеко не новий, його ще Вірджинія Вулф використовувала у творі "Флаш", у наших літературних широтах таке зустрічаю вперше і палко тішусь, наскільки майстерно це використано.
Дом - це ідеальний персонаж, ідеальна 1 особа. Він збирає історії випадково, адже "що ж той пес розуміє"; він завжди поряд і допомагає нам не читати, а відчувати історію завдяки запахам, інтонаціям та дрібним деталям. Та й його "неправильність" як пуделя мені також до вподоби, адже мені здається, що кожна людина хоч колись певною мірою почувалась неправильною, зайвою, відстороненою та прагнула мати дім.
"Дім для Дома" - це свого роду ретроспектива, гірка та часом морально непроста мандрівка у 90-ті, де на прикладі однієї родини Ціликів показана складна історія народу. Це різноманіття тем могло би стати кашею, однак авторка так майстерно склала сюжетний пазл, що всі підняті теми - доречні та розкриті. Пошук себе та своєї ідентичності, бажання бути потрібною та знайти своє місце у житті, поняття правди та брехні (зокрема тоді, коли описуєш сліпій дівчинці світ) - і це точно не все, я впевнена, що щось забуваю.
Це світла та меланхолійна книга, після якої я тепер не можу гуляти на вулиці Лепкого без усмішки. Тому що є якесь таке відчуття, ніби вся ця історія дійсно відбувалась. Десь тут жили велика Ба, Оля, Марія, Маша, Дом, а все, що змінилось, - це тільки календар на стіні (зміну якого щороку помічав Дом). Як на мене, то в цьому й полягає вся магія літератури - показати все так, що ти починаєш в це вірити.
Якщо ви любите динамічний розвиток подій, то "Дім для Дома" вам піде важко. Хоч подій у книзі вистачає, вони йдуть плавно і так само буденно, як ви щодня творите свою історію, самі того не помічаючи. Всі ці деталі й особисті історії героїв зачаровують. Вже десь на середині я зрозуміла, що прив'язалась до книги і не хочу, аби вона закінчувалась. А прочитавши, не стрималась і заплакала, позаяк завжди шкода дочитувати такі книги.
10 не відчинених скринь та розповідей Олі про предмети антикваріату з 10.
З самого початку мені подобалось, що наратором впродовж всієї історії є пес Домінік (скорочено - Дом). У цьому вже є родзинка. Хоч сам літературний прийом далеко не новий, його ще Вірджинія Вулф використовувала у творі "Флаш", у наших літературних широтах таке зустрічаю вперше і палко тішусь, наскільки майстерно це використано.
Дом - це ідеальний персонаж, ідеальна 1 особа. Він збирає історії випадково, адже "що ж той пес розуміє"; він завжди поряд і допомагає нам не читати, а відчувати історію завдяки запахам, інтонаціям та дрібним деталям. Та й його "неправильність" як пуделя мені також до вподоби, адже мені здається, що кожна людина хоч колись певною мірою почувалась неправильною, зайвою, відстороненою та прагнула мати дім.
"Дім для Дома" - це свого роду ретроспектива, гірка та часом морально непроста мандрівка у 90-ті, де на прикладі однієї родини Ціликів показана складна історія народу. Це різноманіття тем могло би стати кашею, однак авторка так майстерно склала сюжетний пазл, що всі підняті теми - доречні та розкриті. Пошук себе та своєї ідентичності, бажання бути потрібною та знайти своє місце у житті, поняття правди та брехні (зокрема тоді, коли описуєш сліпій дівчинці світ) - і це точно не все, я впевнена, що щось забуваю.
Це світла та меланхолійна книга, після якої я тепер не можу гуляти на вулиці Лепкого без усмішки. Тому що є якесь таке відчуття, ніби вся ця історія дійсно відбувалась. Десь тут жили велика Ба, Оля, Марія, Маша, Дом, а все, що змінилось, - це тільки календар на стіні (зміну якого щороку помічав Дом). Як на мене, то в цьому й полягає вся магія літератури - показати все так, що ти починаєш в це вірити.
Якщо ви любите динамічний розвиток подій, то "Дім для Дома" вам піде важко. Хоч подій у книзі вистачає, вони йдуть плавно і так само буденно, як ви щодня творите свою історію, самі того не помічаючи. Всі ці деталі й особисті історії героїв зачаровують. Вже десь на середині я зрозуміла, що прив'язалась до книги і не хочу, аби вона закінчувалась. А прочитавши, не стрималась і заплакала, позаяк завжди шкода дочитувати такі книги.
10 не відчинених скринь та розповідей Олі про предмети антикваріату з 10.
May 9, 2020
Така світла, людяна, сповнена любові до героїв, Львова та України книжка...Просто – чудова.
August 24, 2024
Дочитала «Дім для Дома» і плачу. Плачу від того, яка чудова ця книга, і від того, що Вікторія Амеліна більше ніколи нічого не напише.
September 22, 2023
"Дім там, де тебе пам'ятають"
Знаючи, що сталось з авторкою, ця книга читається ще важче. Меланхолійна історія про родину, Львів та розпад імперії, яка росказана від білого пуделя на ім'я Дом. Це цікавий прийом, який робить книжку навіть краще, як на мене.
Цю книжку треба читати всім. Аби пам'ятати. Про Віку, авторку. Про тих, кого вже немає. Про Голодомор. Про весь цей біль, які пережили і продовжують переживати українці. Адже дім там, де тебе пам'ятають.
Знаючи, що сталось з авторкою, ця книга читається ще важче. Меланхолійна історія про родину, Львів та розпад імперії, яка росказана від білого пуделя на ім'я Дом. Це цікавий прийом, який робить книжку навіть краще, як на мене.
Цю книжку треба читати всім. Аби пам'ятати. Про Віку, авторку. Про тих, кого вже немає. Про Голодомор. Про весь цей біль, які пережили і продовжують переживати українці. Адже дім там, де тебе пам'ятають.
March 10, 2025
Ця книга влучила мені прямо в серце — довела до сиріт та сліз. Я думала, вона про пса, а вона про мене. Вона продовжила мої з рідними та чужими людьми розмови про відсутність в українських родинах старовинних реліквій, болюче мовчання дідусів та бабусь, доїдання їжі та причини харчових розладів.
Сплутаність родинної історії, вирви на місці деяких дат, складність хронології: все це підсилює мій страх не встигнути спитати, ніколи не дізнатись. Хто я, хто мої батьки, мої пра та прапра? Який культурний спадок я можу передати моїй племінниці? Які колискові — наші? Я з русифікованої родини, моя бабуся по тату та дідусь по мамі — прийомні, нам з сестрою розповідали один й той самий набір родинних міфів (чи правд?). Я вчу українські приказки, читаю казки, в мене мішана київська українська (була рафінована могилянська, та я, як сорока, крала собі в обіг усі цікаві слова та вирази). Я хочу зберегти і привласнити свою ж культуру, яку декількома поколіннями раніше в мене вкрали.
В нас жодного покоління за останні сотню років, що не застало б війни. В нас крали волю, ідентичність, мову. Наші авторки творять зліпки історії, а їх вбивають. Але пам'ять про них лишається. Їхні книги видаються. Ми — це наша пам'ять.
Слава героям навіки.
Сплутаність родинної історії, вирви на місці деяких дат, складність хронології: все це підсилює мій страх не встигнути спитати, ніколи не дізнатись. Хто я, хто мої батьки, мої пра та прапра? Який культурний спадок я можу передати моїй племінниці? Які колискові — наші? Я з русифікованої родини, моя бабуся по тату та дідусь по мамі — прийомні, нам з сестрою розповідали один й той самий набір родинних міфів (чи правд?). Я вчу українські приказки, читаю казки, в мене мішана київська українська (була рафінована могилянська, та я, як сорока, крала собі в обіг усі цікаві слова та вирази). Я хочу зберегти і привласнити свою ж культуру, яку декількома поколіннями раніше в мене вкрали.
В нас жодного покоління за останні сотню років, що не застало б війни. В нас крали волю, ідентичність, мову. Наші авторки творять зліпки історії, а їх вбивають. Але пам'ять про них лишається. Їхні книги видаються. Ми — це наша пам'ять.
Слава героям навіки.
June 24, 2025
Дуже сподобалось як написано, попри те, що я не дуже люблю тексти від імені тварин. Дуже глибока багатошарова книжка.
Про віднайдення нашої цілісності.
Про віднайдення нашої цілісності.
November 21, 2017
Дуже сильна книжка з багатьох аспектів: подача (де наратором виступає пес), мова (в умовах двомовності персонажів), історія (мультишарова і мультиперсональна), настрій (начебто рівний за стилем оповіді, а втім напрочуд різний, калейдоскопічний), композиційно і навіть за конотаціями. Щемка, але не надміру, напружена, але легка на читання, трагічна, але не безпросвітна. Книжка про одну невкорінену родину, але водночас про цілу націю і про кожного з нас.
November 23, 2023
Як шкода, що я тільки зараз взялася за цю книгу. Якщо коротко, вона прекрасна. Її можна по шматочках розбирати на цитати і кожен знайде в ній щось своє. Місцями це так красиво написано, у мене були сльози на очах. Дуже сподобалось, що оповідь велася від особи собаки. До цього щавжди уникала таких книжок, з думкою що це скоріш за все щось для дітей. Проте в цій книзі, пудель це скоріш призма через яку авторка змальовує світ і мені це неймовірно сподобалось.
Лише деякі з цитат, які хочеться викарбувати у своїй пам'яті:
"Правду кажучи, на запах не відрізниш хто, де й ким народився - слід залишає тільки саме життя."
"П'ятеро жінок різного віку та один чоловік - віку дуже виразного. З білою, щовсім, як у мене, головою. В людей лише зрідка буває таке волосся - не сіро-сиве, як перші приморозки, а біле, наче глибокий сніг. Коли такий випадає, коли він ще цілий, без дірок, залишених людськими чоботами й нашими лапами, вже знаєш: йому залишилося недовго."
Дуже боляче усвідомлювати, що такої талановитої письменниці з нами більше немає. І війна ще триває...
Лише деякі з цитат, які хочеться викарбувати у своїй пам'яті:
"Правду кажучи, на запах не відрізниш хто, де й ким народився - слід залишає тільки саме життя."
"П'ятеро жінок різного віку та один чоловік - віку дуже виразного. З білою, щовсім, як у мене, головою. В людей лише зрідка буває таке волосся - не сіро-сиве, як перші приморозки, а біле, наче глибокий сніг. Коли такий випадає, коли він ще цілий, без дірок, залишених людськими чоботами й нашими лапами, вже знаєш: йому залишилося недовго."
Дуже боляче усвідомлювати, що такої талановитої письменниці з нами більше немає. І війна ще триває...
February 10, 2024
Сімейна сага очима собаки, яка відбувається на зломі часів — на початку проголошення незалежності України і до Помаранчевої Революції.
Сподобалася реальність персонажів, в яких я бачила власну родину (особливо Полковник — викопаний мій Дідусь). Авторка не ідеалізувала жодного з героїв і наділила їх тією справжністю, яка притаманна людям в реальному житті. Мовчазність Полковника, брехня Мами Олі незрячій Марусі і самій собі, неможливість самоідентифікації Великої Ба, заховані пляшки Тамари та туга за першим ідеалізованим коханням Маші-старшої. А на фоні — захламлена квартира, не розпаковані коробки та безліч памʼяті в сервантах.
Та моє улюблене — це історична призма та контекст, в якому відбувається с��жет. Львів — колиска української культури, становлення якої ми як раз і бачимо у книзі, що для мене, сумської дівчинки, відкрило безліч нової інформації та підґрунтя для думок.
P.S. Невимовна біль від того, що Вікторія Амеліна більше нічого не напише — і про це теж багато думала під час читання. Не забути і не пробачити ніколи.
Сподобалася реальність персонажів, в яких я бачила власну родину (особливо Полковник — викопаний мій Дідусь). Авторка не ідеалізувала жодного з героїв і наділила їх тією справжністю, яка притаманна людям в реальному житті. Мовчазність Полковника, брехня Мами Олі незрячій Марусі і самій собі, неможливість самоідентифікації Великої Ба, заховані пляшки Тамари та туга за першим ідеалізованим коханням Маші-старшої. А на фоні — захламлена квартира, не розпаковані коробки та безліч памʼяті в сервантах.
Та моє улюблене — це історична призма та контекст, в якому відбувається с��жет. Львів — колиска української культури, становлення якої ми як раз і бачимо у книзі, що для мене, сумської дівчинки, відкрило безліч нової інформації та підґрунтя для думок.
P.S. Невимовна біль від того, що Вікторія Амеліна більше нічого не напише — і про це теж багато думала під час читання. Не забути і не пробачити ніколи.
July 22, 2024
1 ★ автоматично за собаку.
навряд чи ця книга це та книга, яку я буду памʼятати все життя. проте було дуже приємно поринути в цю історію. скоріш за все, неабияк на враження вплинула начитка, тому що я слухала в АБУК. до речі, увесь прибуток від продажу аудіокнижки АБУК передаватиме сімʼї авторки.
та й родинні саги, все ж таки, це не мої історії. тим не менш, цікаво було спостерігати за героями саме в розрізі 90-00-х в Україні.
навряд чи ця книга це та книга, яку я буду памʼятати все життя. проте було дуже приємно поринути в цю історію. скоріш за все, неабияк на враження вплинула начитка, тому що я слухала в АБУК. до речі, увесь прибуток від продажу аудіокнижки АБУК передаватиме сімʼї авторки.
та й родинні саги, все ж таки, це не мої історії. тим не менш, цікаво було спостерігати за героями саме в розрізі 90-00-х в Україні.
June 10, 2024
Нє, це нечитабельно. Далі 65 сторінки я себе мордувати відмовляюсь.
Просто колекція всього, що я найбільше не люблю в книгах (нудні люди якось нудно живуть, виголошують багатослівні пафосні роздуми про життя, все це без крихти іронії, зате дуже багато сентиментальних спроб плаского сльозовичавлювання), ще й мова оповідача настільки нелогічно виписана, що це просто жах жахливий. Пес не має багатослівно роздумувати про людську історію і політику часів, коли він ще не жив, потім нюхати і думати псячу думку, а потім сентиментально оповідати як за скількісь років до його народження бабця відмовлялась переїжжати і помирала в потязі і про що думали всі оточуючі. Це відчувається не як фішка, а як відверта лажа з наратором 🤷🏻♀️
Просто колекція всього, що я найбільше не люблю в книгах (нудні люди якось нудно живуть, виголошують багатослівні пафосні роздуми про життя, все це без крихти іронії, зате дуже багато сентиментальних спроб плаского сльозовичавлювання), ще й мова оповідача настільки нелогічно виписана, що це просто жах жахливий. Пес не має багатослівно роздумувати про людську історію і політику часів, коли він ще не жив, потім нюхати і думати псячу думку, а потім сентиментально оповідати як за скількісь років до його народження бабця відмовлялась переїжжати і помирала в потязі і про що думали всі оточуючі. Це відчувається не як фішка, а як відверта лажа з наратором 🤷🏻♀️
October 26, 2019
"Українці взагалі, здається, не так нещасний народ, як невчасний".
Враження від книги - парадоксальні. Сімейна сага - не мій жанр, це й вплинуло на оцінку. Але книга добре написана, формат подачі історії очима собаки витриманий від початку і до кінця. Назбиране за плечима українців минуле, навіть те, що лиш у ХХ столітті, пам'ятати складно, боляче і далеко не всім хочеться. Але тут або пропрацьовувати досвід, або покидати його і кудись їхати. Якщо вдасться.
"Дім для Дома" робить невеличкий крок до осмислення, за це спасибі. Але книга натискає на неприємні точки десь усередині - будьте готові.
Враження від книги - парадоксальні. Сімейна сага - не мій жанр, це й вплинуло на оцінку. Але книга добре написана, формат подачі історії очима собаки витриманий від початку і до кінця. Назбиране за плечима українців минуле, навіть те, що лиш у ХХ столітті, пам'ятати складно, боляче і далеко не всім хочеться. Але тут або пропрацьовувати досвід, або покидати його і кудись їхати. Якщо вдасться.
"Дім для Дома" робить невеличкий крок до осмислення, за це спасибі. Але книга натискає на неприємні точки десь усередині - будьте готові.
September 12, 2017
Собаки сприймають світ трохи інакше, ніж люди. Завдяки своєму нюху вони бачать углиб часу, відчитують на картах сучасних міст мапи пам’яті, позначені запахами крові і радості. Завдяки тому, що люди не бояться розповідати секрети у їхній присутності, вони знають більше таємниць, ніж будь-хто інший. Якби пси могли говорити, вони, ймовірно, були б непоганими оповідачами. Волею авторки цього роману, Вікторії Амеліної, пудель Домінік — білий кудлатий пес із жовтою плямкою-дефектом на вусі — отримує дар слова і розповідає нам цю живу, щиру, болісну і світлу історію.
Домінік — Дом, Домік — живе у родині Ціликів, у невеличкій квартирці десь у середмісті Львова. Але не почувається тут удома, не вважає старого полковника і всіх жінок родини — дружину,доньок, онучок — своїми господарями. Він тужить за чоловіком, який взяв його смішним і кудлатим собачим немовлям, виховував і спробував навчати полюванню. А коли з’ясувалося, що Дом — пес із надто добрим, як для мисливського собаки, серцем, віддав доньці. І покинув — і пса, і дитину. Дом мучиться у Львові, цьому місті з безліччю місць, поплямованих щастям і смертю, про які знає лише він, пес, який вміє читати крізь час. І мріє повернутися до тихого і затишного Новерська, який втім, навряд чи існує десь, крім собачої пам’яті, бо, схоже, походить від англійського «Nowhere» – «Ніде».
Старий полковник, радянський льотчик Цілик живе у львівській квартирі, що дісталася від невідомих попередників, разом із дружиною Лілею – Великою Ба, двома доньками – гордою шукачкою кращого життя Тамарою і скромною оповідачкою історій Олею, та двома онучками – бунтівливою Машею і мрійливою Марусею. І кожен з них, окрім хіба що Мами Олі, яка конструює для себе свій Львів, і сліпої Марусі, яка закохується у казкові палаци і мальовничі вулиці з маминих історій, не любить цього будинку, цієї квартири і цього міста, що прийняло до себе Ціликів – типових радянських кочівників, які своїм домом вважали цілий Совєтський Союз і не змогли на його уламках спорудити новий.
Втім, насправді ця історія — не про пуделя Домініка, не про Ціликів і навіть не про Львів. Вона про пам’ять, яку не кожен готовий берегти, з якою кожен справляється по-своєму. У цьому сенсі Дом, який не втрачає надію знайти Господаря, дуже схожий на Машу, доньку військового, яка народилася у Східній Німеччині і вперто чіпляється за спогади про своє німецьке дитинство, малюючи його в думках і на папері. Старий полковник теж до останнього тримається за штурвал літака, хоч і не годен уже злетіти в небо. Але разом з тим вперто бореться з пам’яттю, з тими спогадами дитинства, які мучать його у снах і про які він не говорить нікому. Навіть собаці.
Найбільш вільно з пам’яттю тут поводяться МамаОля і сліпа Маруся. Перша — дарує непримітним речам нові і важливі сенси, оповідає історії, які _могли би_ статися (і ніхто не скаже напевне, що цього не було, адже — могло, могло бути!). А ще, описуючи доньці довколишні вулиці і будинки, робить це місто трішечки гарнішим, святковішим, загадковішим, ніж воно є насправді. Незряча Маруся вірить, що на Високому Замку є справді замок, де відбуваються розкішні бали, що довкола неї — старовинні ошатні будинки, а стара залізна скриня ховає дивовижні скарби. І коли вона поверне зір, то як впорається із тим фактом, що замість палацу на вершині гори потворна телевежа, а з облуплених будинків сипеться ліпнина? Це одне з тих питань, які інтригують і бентежать читача.
Взагалі Вікторія Амеліна дуже вміло розставляє гачечки загадок і таємниць серед цієї, здавалося б, такої простої собачо-родинної історії. То повернеться Господар по Дома чи ні? А Маруся буде знову бачити? Куди зникла Маша і що сталося з нею після того, як сіла у гуркітливий потяг на львівському вокзалі? Що ховається у кованій скрині, крізь залізо якої навіть собачий нюх не може пробитися? І який страшний секрет минулого береже «полковник в крові»?
Власне, беручись за цю книжку, я не очікувала, що буде аж так. Я з деякою осторогою ставлюся до текстів нових для мене українських авторів — навперше, тому, що у більшості випадків маю мільйон претензій до їхнього стилю. І хоч мені страшенно сподобалася дитяча книжечка Вікторія Амеліної «Хтось, або Водяне серце», але як буде з дорослим романом, передбачити було важко. Втім, мої побоювання не справдилися. Я давно не отримувала такої насолоди від читання, від стилю, від оповіді! «Дім для Дома» — справді дуже добре написана книга, і я її тепер раджу усім знайомим книгоманам 🙂
І ще одне. «Дім для Дома» — це, крім усього, книга про Львів. Не оцей, кавово-шоколадний, як у збірочках «КСД», і не той, історично-фантастично-романтичний, як у Винничука. І навіть не про богемний. А про, умовно кажучи», радянський — Львів комуналок і ларьочків з сигаретами, Львів, де живуть діти «освободітєлєй» і перелітні військові, які на пенсії осіли тут. Такий Львів я вперше зустріла у «Домі з вітражем» Жанни Слоньовської, і він у мене викликав якийсь спротив. Але в цьому романі сприймався значно природніше, простіше, живіше. Може, я подорослішала 🙂 А може, Вікторія Амеліна говорить більш близькою до мене мовою, ніж Жанна Слоньовська. Але, як би там не було, я зуміла отримати задоволення і від цього «неромантичного Львова», і від самого тексту.
Домінік — Дом, Домік — живе у родині Ціликів, у невеличкій квартирці десь у середмісті Львова. Але не почувається тут удома, не вважає старого полковника і всіх жінок родини — дружину,доньок, онучок — своїми господарями. Він тужить за чоловіком, який взяв його смішним і кудлатим собачим немовлям, виховував і спробував навчати полюванню. А коли з’ясувалося, що Дом — пес із надто добрим, як для мисливського собаки, серцем, віддав доньці. І покинув — і пса, і дитину. Дом мучиться у Львові, цьому місті з безліччю місць, поплямованих щастям і смертю, про які знає лише він, пес, який вміє читати крізь час. І мріє повернутися до тихого і затишного Новерська, який втім, навряд чи існує десь, крім собачої пам’яті, бо, схоже, походить від англійського «Nowhere» – «Ніде».
Старий полковник, радянський льотчик Цілик живе у львівській квартирі, що дісталася від невідомих попередників, разом із дружиною Лілею – Великою Ба, двома доньками – гордою шукачкою кращого життя Тамарою і скромною оповідачкою історій Олею, та двома онучками – бунтівливою Машею і мрійливою Марусею. І кожен з них, окрім хіба що Мами Олі, яка конструює для себе свій Львів, і сліпої Марусі, яка закохується у казкові палаци і мальовничі вулиці з маминих історій, не любить цього будинку, цієї квартири і цього міста, що прийняло до себе Ціликів – типових радянських кочівників, які своїм домом вважали цілий Совєтський Союз і не змогли на його уламках спорудити новий.
Втім, насправді ця історія — не про пуделя Домініка, не про Ціликів і навіть не про Львів. Вона про пам’ять, яку не кожен готовий берегти, з якою кожен справляється по-своєму. У цьому сенсі Дом, який не втрачає надію знайти Господаря, дуже схожий на Машу, доньку військового, яка народилася у Східній Німеччині і вперто чіпляється за спогади про своє німецьке дитинство, малюючи його в думках і на папері. Старий полковник теж до останнього тримається за штурвал літака, хоч і не годен уже злетіти в небо. Але разом з тим вперто бореться з пам’яттю, з тими спогадами дитинства, які мучать його у снах і про які він не говорить нікому. Навіть собаці.
Найбільш вільно з пам’яттю тут поводяться МамаОля і сліпа Маруся. Перша — дарує непримітним речам нові і важливі сенси, оповідає історії, які _могли би_ статися (і ніхто не скаже напевне, що цього не було, адже — могло, могло бути!). А ще, описуючи доньці довколишні вулиці і будинки, робить це місто трішечки гарнішим, святковішим, загадковішим, ніж воно є насправді. Незряча Маруся вірить, що на Високому Замку є справді замок, де відбуваються розкішні бали, що довкола неї — старовинні ошатні будинки, а стара залізна скриня ховає дивовижні скарби. І коли вона поверне зір, то як впорається із тим фактом, що замість палацу на вершині гори потворна телевежа, а з облуплених будинків сипеться ліпнина? Це одне з тих питань, які інтригують і бентежать читача.
Взагалі Вікторія Амеліна дуже вміло розставляє гачечки загадок і таємниць серед цієї, здавалося б, такої простої собачо-родинної історії. То повернеться Господар по Дома чи ні? А Маруся буде знову бачити? Куди зникла Маша і що сталося з нею після того, як сіла у гуркітливий потяг на львівському вокзалі? Що ховається у кованій скрині, крізь залізо якої навіть собачий нюх не може пробитися? І який страшний секрет минулого береже «полковник в крові»?
Власне, беручись за цю книжку, я не очікувала, що буде аж так. Я з деякою осторогою ставлюся до текстів нових для мене українських авторів — навперше, тому, що у більшості випадків маю мільйон претензій до їхнього стилю. І хоч мені страшенно сподобалася дитяча книжечка Вікторія Амеліної «Хтось, або Водяне серце», але як буде з дорослим романом, передбачити було важко. Втім, мої побоювання не справдилися. Я давно не отримувала такої насолоди від читання, від стилю, від оповіді! «Дім для Дома» — справді дуже добре написана книга, і я її тепер раджу усім знайомим книгоманам 🙂
І ще одне. «Дім для Дома» — це, крім усього, книга про Львів. Не оцей, кавово-шоколадний, як у збірочках «КСД», і не той, історично-фантастично-романтичний, як у Винничука. І навіть не про богемний. А про, умовно кажучи», радянський — Львів комуналок і ларьочків з сигаретами, Львів, де живуть діти «освободітєлєй» і перелітні військові, які на пенсії осіли тут. Такий Львів я вперше зустріла у «Домі з вітражем» Жанни Слоньовської, і він у мене викликав якийсь спротив. Але в цьому романі сприймався значно природніше, простіше, живіше. Може, я подорослішала 🙂 А може, Вікторія Амеліна говорить більш близькою до мене мовою, ніж Жанна Слоньовська. Але, як би там не було, я зуміла отримати задоволення і від цього «неромантичного Львова», і від самого тексту.
September 25, 2025
Чудова книга про памʼять і покоління, проте герої здалися мені надто пласкими
June 8, 2025
Мені спочатку дуже важко давалася ця книжка, не подобали��я мені Цілики і навіть пес Дом, вони відчувалися дуже неправильними і чужими, які не вміють цінувати те хороше, що у них є. Вже значно пізніше, звісно, я зрозуміла, що в цьому і була вся суть. Але і герої протягом історії розкрилися і трансформувалися, вкоренилися і я їх полюбила. Мені подобається, коли книжка змушує мене пройти таку емоційну подорож, тому я залишилася дуже задоволеною.
November 18, 2017
Зізнаюся, книжка мене зачарувала саме "як", а не "про що", хоча й останнє зовсім в ній не провисає.
Вікторія Амеліна дуже тонко, влучно, лаконічно описує історію сім'ї зі Львова. Ні, львівською її важко назвати саме через те, що це дуже звична на наш час сім'я. І тут друге, що мене зачепило - актуальність. Дім для Дома це про нас, про тут і зараз. Хоча й там багато минулого. Про переселенців, переїзди та міграції всередині та зовні країни, і не через жагу до пригод, а реальні обставини країни. Про те, як важко ментально розставатися із старим життям та починати нове, як багато досвідів у нас намішано.
Попри те, що я довго звикала до оповідача пуделя Дома (замудрий він мені, як для пса) - це чудовий хід від письменниці. Бо кому як не псові будеш вірити у цій веремії правд.
Історія тужлива, часом сентиментальна, та правдива і чудово написана. Щиро шкодую, що Дом не потрапив в довгий список Книги року BBC.
Вікторія Амеліна дуже тонко, влучно, лаконічно описує історію сім'ї зі Львова. Ні, львівською її важко назвати саме через те, що це дуже звична на наш час сім'я. І тут друге, що мене зачепило - актуальність. Дім для Дома це про нас, про тут і зараз. Хоча й там багато минулого. Про переселенців, переїзди та міграції всередині та зовні країни, і не через жагу до пригод, а реальні обставини країни. Про те, як важко ментально розставатися із старим життям та починати нове, як багато досвідів у нас намішано.
Попри те, що я довго звикала до оповідача пуделя Дома (замудрий він мені, як для пса) - це чудовий хід від письменниці. Бо кому як не псові будеш вірити у цій веремії правд.
Історія тужлива, часом сентиментальна, та правдива і чудово написана. Щиро шкодую, що Дом не потрапив в довгий список Книги року BBC.
May 18, 2024
Читання принесло одне велике задоволення.
Ще й оповідь веде маленький друг сімʼї.
Ще й оповідь веде маленький друг сімʼї.
November 5, 2017
1 листопада 2017 року по вулиці Мєчнікова йшла пара стареньких російськомовних львів`ян (яких зараз полюбили називати "асвабадітєлямі") з хризантемами і свічками щоб, згідно католицької традиції (!), вшанувати тих своїх, хто похований на Личаківському кладовищі. І я вкотре подумала, як наше місто може поєднувати людей і традиції, що, на перший погляд, є несумісними.
Я дуже довго чекала на книгу, яка торкнеться такої делікатної, але й дражливої теми післявоєнних львів`ян, родин, які "зліпились" після війни з різних людей, мов, пам`яті, традицій, переконань і "скелетів у шафі" і опинились у Львові, в старих кам`яницях, де на горищах, в підвалах, або в закамарках квартир ще можна знайти старі скрині без ключів з невідомими "нутрощами". Я дочекалась. Починає писати покоління 1980-х.
Це книга про одну родину з вул.Б.Лепкого, з відомого (вже тепер!) будинку, родини, яка проживає своє життя, а також кардинальні зміни в цій частині світу, в цій квартирі, і мусить давати собі раду, долати проблеми, змінюватись, і врешті-решт робити свій вибір, чи ти тут свій, чи чужий.
В саміій родині між собою небагато говорять, а от про них розповідає пес на ім`я Домінік (Дом), і це був дуже вдалий "хід", бо псу байдуже, якою мовою ви говорите, звідки ви приїхали, і яке у вас минуле, він вас просто любить, і ви для нього важливі тут і тепер.
Цей роман про дім, пам`ять, і зв`язок поколінь, про те, як можна (і чи можна?) пізнати і примирити в собі і прийняти такі різні досвіди різних гілок своєї родини, що робити з тою частиною історії, яка колись була гордістю, а потім може стати соромом (і навпаки!) твоєї сім`ї, чи зможе місто це все перетравити, і як навчитись про це все говорити.
Мене ця книга зачіпила, і дуже сподобалась. Жодна з моїх бабусь не була галичанкою, обидві приїхали до Львова після війни. Я пам`ятаю дуже різні львівські середовища - і російськомовне, і дуже українське "а-ля" бабця Віра, знайома з місцевою полонією, а також знаю багато польсько-ураїнських, радянсько-польських, єврейсько-українсько-російських і інших родин, які пройшли чи проходять етап розуміння, де твоя столиця, і де твій дім. Я дуже хочу, щоб ми навчились про ці відмінності і різний досвід говорити спокійно, без крайнощів і заперечення, тоді ми краще зрозуміємо себе. І для мене ця книга більша за Львів, ця тема актуальна для всієї моєї країни саме зараз, саме тепер, тому книгу рекомендую не тільки львів янам, а усім, кого хвилює тема дому і Батьківщини.
Приємних вражень!
Я дуже довго чекала на книгу, яка торкнеться такої делікатної, але й дражливої теми післявоєнних львів`ян, родин, які "зліпились" після війни з різних людей, мов, пам`яті, традицій, переконань і "скелетів у шафі" і опинились у Львові, в старих кам`яницях, де на горищах, в підвалах, або в закамарках квартир ще можна знайти старі скрині без ключів з невідомими "нутрощами". Я дочекалась. Починає писати покоління 1980-х.
Це книга про одну родину з вул.Б.Лепкого, з відомого (вже тепер!) будинку, родини, яка проживає своє життя, а також кардинальні зміни в цій частині світу, в цій квартирі, і мусить давати собі раду, долати проблеми, змінюватись, і врешті-решт робити свій вибір, чи ти тут свій, чи чужий.
В саміій родині між собою небагато говорять, а от про них розповідає пес на ім`я Домінік (Дом), і це був дуже вдалий "хід", бо псу байдуже, якою мовою ви говорите, звідки ви приїхали, і яке у вас минуле, він вас просто любить, і ви для нього важливі тут і тепер.
Цей роман про дім, пам`ять, і зв`язок поколінь, про те, як можна (і чи можна?) пізнати і примирити в собі і прийняти такі різні досвіди різних гілок своєї родини, що робити з тою частиною історії, яка колись була гордістю, а потім може стати соромом (і навпаки!) твоєї сім`ї, чи зможе місто це все перетравити, і як навчитись про це все говорити.
Мене ця книга зачіпила, і дуже сподобалась. Жодна з моїх бабусь не була галичанкою, обидві приїхали до Львова після війни. Я пам`ятаю дуже різні львівські середовища - і російськомовне, і дуже українське "а-ля" бабця Віра, знайома з місцевою полонією, а також знаю багато польсько-ураїнських, радянсько-польських, єврейсько-українсько-російських і інших родин, які пройшли чи проходять етап розуміння, де твоя столиця, і де твій дім. Я дуже хочу, щоб ми навчились про ці відмінності і різний досвід говорити спокійно, без крайнощів і заперечення, тоді ми краще зрозуміємо себе. І для мене ця книга більша за Львів, ця тема актуальна для всієї моєї країни саме зараз, саме тепер, тому книгу рекомендую не тільки львів янам, а усім, кого хвилює тема дому і Батьківщини.
Приємних вражень!
November 20, 2023
Nie w gwiazdkach tutaj sprawa, bo to nie jest książka na tyle gwiazdek, czy tyle. Już nie jest.
Mitrężyłem się z nią z jednego, dosyć oczywistego powodu: nie sposób było, wręcz co kilkanaście stron nie przypominać sobie tego, co spotkało autorkę. Jak tylko ukazała się po polsku, wiedziałem że ją kupię i przeczytam. Ale cały czas było coś innego, zwykle też z Ukrainy. I tak aż do końca czerwca, gdy czołówki internetowych gazet doniosły o zbrodniczym ataku na Krematorsk. I nie łatwo było po nią sięgnąć.
Mieli Polacy swoje pokolenie Kolumbów, teraz przechodzą przez to Ukraińcy, walcząc z równie bezwzględnym i bestialskim wrogiem. To na zawsze będzie jeden z głosów tego pokolenia. Trzeba go poznać i trzeba go dobrze zapamiętać.
Mitrężyłem się z nią z jednego, dosyć oczywistego powodu: nie sposób było, wręcz co kilkanaście stron nie przypominać sobie tego, co spotkało autorkę. Jak tylko ukazała się po polsku, wiedziałem że ją kupię i przeczytam. Ale cały czas było coś innego, zwykle też z Ukrainy. I tak aż do końca czerwca, gdy czołówki internetowych gazet doniosły o zbrodniczym ataku na Krematorsk. I nie łatwo było po nią sięgnąć.
Mieli Polacy swoje pokolenie Kolumbów, teraz przechodzą przez to Ukraińcy, walcząc z równie bezwzględnym i bestialskim wrogiem. To na zawsze będzie jeden z głosów tego pokolenia. Trzeba go poznać i trzeba go dobrze zapamiętać.
May 6, 2025
«Дім там, де тебе пам'ятають, — розпошорений, як уламки замерзлих річок над Землею. Я можу зараз сказати «моє місто», та це так само буде безглуздо, як сказати «моє повітря». Навіть повітря, яке ми вдихаємо, вже було чиїмсь і ще буде. Навіть я був чиїмсь псом. Повітря наше, доки воно в нас. Дім наш, доки він в нас. А ми всі завжди в цьому домі — кожен на своїй голові».
вперше в своєму житті прожила життя собаки. тепер ще більше буду фантазувати про що думає моя собака і розповідатиму їй правду, яку ніхто крім неї ніколи не дізнається. можливо вона теж колись напише книгу. хотіла б я її потім прочитати :(
жахливо розплакалась від того, що більше ніколи не прочитаю нових хорошик книжок Вікторії, бо росіяни все ще існують.
вперше в своєму житті прожила життя собаки. тепер ще більше буду фантазувати про що думає моя собака і розповідатиму їй правду, яку ніхто крім неї ніколи не дізнається. можливо вона теж колись напише книгу. хотіла б я її потім прочитати :(
жахливо розплакалась від того, що більше ніколи не прочитаю нових хорошик книжок Вікторії, бо росіяни все ще існують.
Displaying 1 - 30 of 224 reviews