What do you think?
Rate this book
Книга про батька. З мого дитинства
Книга, видана видавництвом «Богуславкнига» в рамках культурного проекту «Любіть українське. «Книга про батька» — це не поспіхом написаний твір, а виважене рішення, на яке вона довгі роки не наважувалася, робота, над якою працювала впродовж останніх 30-ти років свого життя. «Сьогодні починаю книгу, яку неможливо писати, важко читати та поширити», — писала Софія Яблонська.
Це і своєрідна сповідь, і послання нащадкам, щоб вказати «шлях для думання чи психічного відчуття, яким не треба йти» , і свідчення великої доччиної любові.
А ще, це захоплююча розповідь про омріяну нею Україну. Софія Яблонська була знаменитим оповідачем… Гортаючи сторінки, ви відчуєте радісну метушню і пахощі на кухні перед Різдвом, тиху урочистість, «наче над хатою пролетів ангел», на саме Різдво, захоплення від повернення бузьків у покинуте колись гніздо, любов до землі та плекання рослин, гордість від упорядкування комор, все оте рідне – українське.
Неймовірно реалістично передана атмосфера страху та напруження періоду Першої світової війни, коли на галицьку землю має вступити російське військо.
Ви обов’язково захочете перечитати цю книгу ще і ще раз, щоб відчути та пережити ту правдивість і відвертість почуттів, переживань, які можна примірити і до себе…
Це і своєрідна сповідь, і послання нащадкам, щоб вказати «шлях для думання чи психічного відчуття, яким не треба йти» , і свідчення великої доччиної любові.
А ще, це захоплююча розповідь про омріяну нею Україну. Софія Яблонська була знаменитим оповідачем… Гортаючи сторінки, ви відчуєте радісну метушню і пахощі на кухні перед Різдвом, тиху урочистість, «наче над хатою пролетів ангел», на саме Різдво, захоплення від повернення бузьків у покинуте колись гніздо, любов до землі та плекання рослин, гордість від упорядкування комор, все оте рідне – українське.
Неймовірно реалістично передана атмосфера страху та напруження періоду Першої світової війни, коли на галицьку землю має вступити російське військо.
Ви обов’язково захочете перечитати цю книгу ще і ще раз, щоб відчути та пережити ту правдивість і відвертість почуттів, переживань, які можна примірити і до себе…
- GenresUkrainian Literature
272 pages, Hardcover
First published January 1, 1977
13 people are currently reading
206 people want to read
About the author
Софія Яблонська
9 books33 followersукраїнська та французька письменниця, журналістка, мандрівниця, фотографка.
Народилася 15 травня 1907 р. у с. Германів (тепер Тарасівка Пустомитівського р-ну Львівської обл.) в сім'ї священника і лікаря Івана Яблонського та його дружини Модести (доньки отця Антона та Олімпії Ульварських).
Софія відвідувала учительську семінарію та курси крою і шиття в «Труді», де познайомилася з Оленою Кисілевською, пізніше вчилася книговедення та вступила до драматичної школи, яка відкрила їй двері до театру, де вона з успіхом дебютувала.
1922 року вступила на перший курс учительської семінарії.
1922—1923 роки ― Софія відвідує курс комерційної діяльності для жінок від Національної комерційної академії у Львові (Panstwowa Akademia Handlu we Lwowie).
1924—1925 роки ― Софія навчається в Драматичній школі на курсах акторського мистецтва. 1926 року займається кінопрокатом, керує двома кінотеатрами в Тернополі, співпрацює з маляром
Від 1927 року навчається у Парижі техніки знімання документального кіно. В Парижі потоваришувала з Степаном Левинським, українським письменником, мандрівником і дипломатом, який був захоплений культурою Сходу. Перебуваючи у богемному середовищі французьких митців, зацікавилась ідеями подорожей до екзотичних країн.
У грудні 1928 року вирушає в першу далеку мандрівку до Північної Африки, в Марокко. Касабланка — Маракеш — Маґадор — Тарудан — Аґадір — такий маршрут здійснила Софія за чотири місяці.
В кінці березня 1929 року повертається до Парижу.
Літо-осінь 1929—1930 років Софія проводить в місті Криниця-Здруй, яке було відомим курортом (теперішня територія Польщі). Там удвох з мамою Модестою орендують пансіонат і здають відпочивальникам номери. Цим невеличким бізнесом заробляють гроші.
У грудні 1931 року підписала контракт з товариством «Опторг Юнан-Фу» щодо створення документальних нарисів та їде в навколосвітню подорож. Через Порт-Саїд, Джибуті, Цейлон у французький Індокитай, відвідала Лаос, Камбоджу, провінцію Юньнань (Китай), Сіам, Малайський архіпелаг, Яву та Балі, острів Таїті, Австралію й Нову Зеландію, Північну Америку (США та Канаду).
Після навколосвітньої подорожі, в січні 1935 року, Софія Яблонська приїздить до Криниці та відвідує маму, сестру і брата. Проводить творчі зустрічі та публічні виступи. Жіноче товариство школи ім. Шевченка запрошує Софію виступити перед старшими ученицями.
В жіночій пресі ― часописах Нова хата та Жіноча доля ― регулярно публікувались репортажі з подорожей Софії Яблонської. Її постать була популярною серед феміністично налаштованої молоді тодішньої Галичини.
1939 року Софія востаннє приїздить до Галичини, встигає побачитись з родиною та друзями. В липні покидає українську землю назавжди. Кілька місяців живе в Парижі, а 29 вересня 1939 року прибуває в Індокитай.
29 жовтня 1939 року батько Софії Яблонської, отець Іван Яблонський, дізнавшись про окупацію радянськими військами і анексію Галичини, вчинив самогубство. Він уже відчув на собі більшовицький режим перебуваючи в Росії у 1918—1921 рр.
П'ятнадцять років Софія прожила в Китаї, де познайомилася і одружилася з французом Жаном Уденом. Народила і виховала трьох синів — Алана, Данка Мішеля і Жака Мірка.
Старший син Алан був військовим лікарем, помер на Алжирській війні 1961 року.[1]
Молодший син Жак Мірко Уден Jacques Oudin (homme politique) був відомим у Франції політиком, двічі обирався сенатором, протягом двох термінів засідав у Фінансовому комітеті країни, має наукову ступінь з права, лицар Почесного Легіону, лицар ордену Palmes academiques, нагороджений орденом за заслуги в сільському господарстві.
1946 року сім'я повернулася до Європи й оселилися спочатку в Парижі. В цей період Софія пережила кілька важких втрат: 1946 року помер Степан Левинський, потім трагічна смерть сестри Ольги, згодом смерть матері, 1955 року важко переживає трагічну смерть чоловіка Жана Удена. Після всіх втрат Софія покидає Париж і виїздить на о. Нуармутьє (Франція). Доля подарувала їй зустріч із Марта Калитов
Народилася 15 травня 1907 р. у с. Германів (тепер Тарасівка Пустомитівського р-ну Львівської обл.) в сім'ї священника і лікаря Івана Яблонського та його дружини Модести (доньки отця Антона та Олімпії Ульварських).
Софія відвідувала учительську семінарію та курси крою і шиття в «Труді», де познайомилася з Оленою Кисілевською, пізніше вчилася книговедення та вступила до драматичної школи, яка відкрила їй двері до театру, де вона з успіхом дебютувала.
1922 року вступила на перший курс учительської семінарії.
1922—1923 роки ― Софія відвідує курс комерційної діяльності для жінок від Національної комерційної академії у Львові (Panstwowa Akademia Handlu we Lwowie).
1924—1925 роки ― Софія навчається в Драматичній школі на курсах акторського мистецтва. 1926 року займається кінопрокатом, керує двома кінотеатрами в Тернополі, співпрацює з маляром
Від 1927 року навчається у Парижі техніки знімання документального кіно. В Парижі потоваришувала з Степаном Левинським, українським письменником, мандрівником і дипломатом, який був захоплений культурою Сходу. Перебуваючи у богемному середовищі французьких митців, зацікавилась ідеями подорожей до екзотичних країн.
У грудні 1928 року вирушає в першу далеку мандрівку до Північної Африки, в Марокко. Касабланка — Маракеш — Маґадор — Тарудан — Аґадір — такий маршрут здійснила Софія за чотири місяці.
В кінці березня 1929 року повертається до Парижу.
Літо-осінь 1929—1930 років Софія проводить в місті Криниця-Здруй, яке було відомим курортом (теперішня територія Польщі). Там удвох з мамою Модестою орендують пансіонат і здають відпочивальникам номери. Цим невеличким бізнесом заробляють гроші.
У грудні 1931 року підписала контракт з товариством «Опторг Юнан-Фу» щодо створення документальних нарисів та їде в навколосвітню подорож. Через Порт-Саїд, Джибуті, Цейлон у французький Індокитай, відвідала Лаос, Камбоджу, провінцію Юньнань (Китай), Сіам, Малайський архіпелаг, Яву та Балі, острів Таїті, Австралію й Нову Зеландію, Північну Америку (США та Канаду).
Після навколосвітньої подорожі, в січні 1935 року, Софія Яблонська приїздить до Криниці та відвідує маму, сестру і брата. Проводить творчі зустрічі та публічні виступи. Жіноче товариство школи ім. Шевченка запрошує Софію виступити перед старшими ученицями.
В жіночій пресі ― часописах Нова хата та Жіноча доля ― регулярно публікувались репортажі з подорожей Софії Яблонської. Її постать була популярною серед феміністично налаштованої молоді тодішньої Галичини.
1939 року Софія востаннє приїздить до Галичини, встигає побачитись з родиною та друзями. В липні покидає українську землю назавжди. Кілька місяців живе в Парижі, а 29 вересня 1939 року прибуває в Індокитай.
29 жовтня 1939 року батько Софії Яблонської, отець Іван Яблонський, дізнавшись про окупацію радянськими військами і анексію Галичини, вчинив самогубство. Він уже відчув на собі більшовицький режим перебуваючи в Росії у 1918—1921 рр.
П'ятнадцять років Софія прожила в Китаї, де познайомилася і одружилася з французом Жаном Уденом. Народила і виховала трьох синів — Алана, Данка Мішеля і Жака Мірка.
Старший син Алан був військовим лікарем, помер на Алжирській війні 1961 року.[1]
Молодший син Жак Мірко Уден Jacques Oudin (homme politique) був відомим у Франції політиком, двічі обирався сенатором, протягом двох термінів засідав у Фінансовому комітеті країни, має наукову ступінь з права, лицар Почесного Легіону, лицар ордену Palmes academiques, нагороджений орденом за заслуги в сільському господарстві.
1946 року сім'я повернулася до Європи й оселилися спочатку в Парижі. В цей період Софія пережила кілька важких втрат: 1946 року помер Степан Левинський, потім трагічна смерть сестри Ольги, згодом смерть матері, 1955 року важко переживає трагічну смерть чоловіка Жана Удена. Після всіх втрат Софія покидає Париж і виїздить на о. Нуармутьє (Франція). Доля подарувала їй зустріч із Марта Калитов
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 16 of 16 reviews
December 6, 2020
Книга-спогад про батька, матір, братів та сестер, і дитинство на селі, Софії Яблонської, мандрівної письменниці з Львівщини. Оповідь дуже просякнута любов'ю до батька, незважаючи на двоякість його персони, і цінна мені насамперед описом побуту, та приготувань до свят українців у селі на початку 20ст, перед і під час першої світової.
Постать Софії дуже заворожує - донька священника з Львівщини, вона у свої 20 вже працювала акторкою у Парижі, а затим об'їздила ледь не весь світ, фотографуючи і пишучи мандрівні нотатки в журналах, які також вийшли як книжки. Їх, до слова, дуже хочеться прочитати. Вона 15 років з своїм чоловіком-французом жила у Китаї, а далі переїхала у Францію. Хоча де-не-коли відвідувала Україну, так і не повернулася сюди жити.
Книгу про батька писала вже майже наприкінці життя (яке трагічно обірвалося у автокатастрофі), і твір залишився незавершеним. У книзі містяться декілька післямов, які більше розповідають про її батьків та подальшу долю братів і сестер. Загалом все прочитане залишає якийсь сумний присмак, але дуже раджу прочитати хоча б першу половину розповіді, де ми знайомимося з малою Софією, яку рідні називають Зоїка, її нянею Юстиною, дізнаємося її пригоди з псом Боруном та пізніше, Галушкою, відвідуємо кухню, комору та стрих, який особливо манив малу Софію гірляндами трав, які там сушилися.
Також у книзі дуже багато повчань батька Софії, якого вона сильно поважала, що робить оповідь (як вона задумувала), майже посібником з виховання дітей.
"Ми є на землі, щоби боротись проти часу, інакше він нас поїсть. Коли йому не протидіяти, він робить нас гнилими так, наче б ми вже були мертві. Треба любити речі, любити все, що ти робиш, бо воно робить тебе багатшою за все інше. А головне, треба любити свою працю, бо працювати, значить боротись проти часу, значить творити!"
Постать Софії дуже заворожує - донька священника з Львівщини, вона у свої 20 вже працювала акторкою у Парижі, а затим об'їздила ледь не весь світ, фотографуючи і пишучи мандрівні нотатки в журналах, які також вийшли як книжки. Їх, до слова, дуже хочеться прочитати. Вона 15 років з своїм чоловіком-французом жила у Китаї, а далі переїхала у Францію. Хоча де-не-коли відвідувала Україну, так і не повернулася сюди жити.
Книгу про батька писала вже майже наприкінці життя (яке трагічно обірвалося у автокатастрофі), і твір залишився незавершеним. У книзі містяться декілька післямов, які більше розповідають про її батьків та подальшу долю братів і сестер. Загалом все прочитане залишає якийсь сумний присмак, але дуже раджу прочитати хоча б першу половину розповіді, де ми знайомимося з малою Софією, яку рідні називають Зоїка, її нянею Юстиною, дізнаємося її пригоди з псом Боруном та пізніше, Галушкою, відвідуємо кухню, комору та стрих, який особливо манив малу Софію гірляндами трав, які там сушилися.
Також у книзі дуже багато повчань батька Софії, якого вона сильно поважала, що робить оповідь (як вона задумувала), майже посібником з виховання дітей.
"Ми є на землі, щоби боротись проти часу, інакше він нас поїсть. Коли йому не протидіяти, він робить нас гнилими так, наче б ми вже були мертві. Треба любити речі, любити все, що ти робиш, бо воно робить тебе багатшою за все інше. А головне, треба любити свою працю, бо працювати, значить боротись проти часу, значить творити!"
February 26, 2021
Хоч у назві і сказано, що книга про батька, мене найбільше зачарувала оповідачка, голос Софії Яблонської, коли та була малою.
Свій талант створювати прозорі вікна у інші краї вона тут застосувала, щоб створити вікно у часі. І в це вікно затягує надзвичайно міцно - цю книгу, практично без сюжету, без інтриг, ці історії маленької дівчинки про господарство, сімейні свята, розмови з нянею, з мамою і татом неможливо припинити читати.
Єдине, чого шкода, - що книжка не дописана, і що така маленька.
Свій талант створювати прозорі вікна у інші краї вона тут застосувала, щоб створити вікно у часі. І в це вікно затягує надзвичайно міцно - цю книгу, практично без сюжету, без інтриг, ці історії маленької дівчинки про господарство, сімейні свята, розмови з нянею, з мамою і татом неможливо припинити читати.
Єдине, чого шкода, - що книжка не дописана, і що така маленька.
January 17, 2025
Радий, що Underbooks взялися перевидавати творчість Яблонської, бо дошукатися зараз ні видань Ґабора в його Приватній колекції від Піраміди, ні видань Родоводу зараз майже неможливо. Як і цієї книжки.
Книжка доволі суперечливих вражінь, передовсім, власне, через персону батька Софії - греко-католицького священника-москвофіла. І Софія подає в цій книжці ті погляди, як їх запам'ятала, бо писала її в старшому віці і це здається, остання її книжка. Себто і саме дитинство, і те, як батько виховував її, і як, судячи з Зоїкіних поглядів, ставився до неї та инших - був хорошою людиною, але зі своїм русофільством промахнувся. В Галичині кінця 19-го-початку 20-го століття насправді не бракувало москвофілів, але в якийсь момент вони таки програли тим, хто виступав передовсім за єдність українського народу, а не за етемерне слов'янофільство чи єднання довкола росіян, тому поступово ця течія маргіналізувалася, а під час Першої світової майже зникла з двох причин - по-перше, самі росіяни традиційно вміють знищувати будь-які ілюзії своєю поведінкою в захоплених містах. По-друге, австрійською владою, котра відправляла за найменшу підозру у симпатіях до росії до концтабору Талергоф (почитайте про нього, при нагоді), в якому, до речі, загинуло багато абсолютно невинних людей. Це додатково нагадування про те, що імперії не бувають хорошими.
Повертаючись до Софії (в родинному колі її називали Зоїка, Зюточка), то помітно, що її багатий світ уяви та сприйняття довколишнього поставали якраз в селі межи звичайних людей, передовсім з нянею Юстиною, а заодно на природі, де вона проводила багато часу зі звірями - улюбленим собакою, коровами й иншою живністю. А головне, де проводила час в розпитуваннях батька про все, що її цікавило. І виглядало на те, що батько трактував її як дорослу, то й відповідно давав їй дорослі знання. Тут варто так само згадати, що тогочасні священники часто направду мали хорошу освіту й багато із них несли в села освіту, виступали в ролі новаторів. Тому Софії було цікаво зоставатися в селі з батьком й дізнаватися про світ від нього, а не бути в місті з мамою та з братами і сестрами, чию любов вона відчувала менше.
І отак та цікавість до свого маленького світу переросла в її любов до пізнання світу великого, але ніколи не забувала про свою Україну, котру таки по-иншому трактувала, як батько.
Книжка доволі суперечливих вражінь, передовсім, власне, через персону батька Софії - греко-католицького священника-москвофіла. І Софія подає в цій книжці ті погляди, як їх запам'ятала, бо писала її в старшому віці і це здається, остання її книжка. Себто і саме дитинство, і те, як батько виховував її, і як, судячи з Зоїкіних поглядів, ставився до неї та инших - був хорошою людиною, але зі своїм русофільством промахнувся. В Галичині кінця 19-го-початку 20-го століття насправді не бракувало москвофілів, але в якийсь момент вони таки програли тим, хто виступав передовсім за єдність українського народу, а не за етемерне слов'янофільство чи єднання довкола росіян, тому поступово ця течія маргіналізувалася, а під час Першої світової майже зникла з двох причин - по-перше, самі росіяни традиційно вміють знищувати будь-які ілюзії своєю поведінкою в захоплених містах. По-друге, австрійською владою, котра відправляла за найменшу підозру у симпатіях до росії до концтабору Талергоф (почитайте про нього, при нагоді), в якому, до речі, загинуло багато абсолютно невинних людей. Це додатково нагадування про те, що імперії не бувають хорошими.
Повертаючись до Софії (в родинному колі її називали Зоїка, Зюточка), то помітно, що її багатий світ уяви та сприйняття довколишнього поставали якраз в селі межи звичайних людей, передовсім з нянею Юстиною, а заодно на природі, де вона проводила багато часу зі звірями - улюбленим собакою, коровами й иншою живністю. А головне, де проводила час в розпитуваннях батька про все, що її цікавило. І виглядало на те, що батько трактував її як дорослу, то й відповідно давав їй дорослі знання. Тут варто так само згадати, що тогочасні священники часто направду мали хорошу освіту й багато із них несли в села освіту, виступали в ролі новаторів. Тому Софії було цікаво зоставатися в селі з батьком й дізнаватися про світ від нього, а не бути в місті з мамою та з братами і сестрами, чию любов вона відчувала менше.
І отак та цікавість до свого маленького світу переросла в її любов до пізнання світу великого, але ніколи не забувала про свою Україну, котру таки по-иншому трактувала, як батько.
March 25, 2025
Здивувалась, що ця книга сподобалась мені більше за «Чар Марока». Дитячі спогади спочатку тішили. А потім спогади і опис переживання війни, втікання від пострілів гармат, життя в підвалі попали в саме серце. Століття минуло, а нічого не змінилось. Таке ж життя, знову війна…
July 10, 2024
Яблонська пускає нас у своє особисте, до своєї родини, і дуже щемко розповідає про свого батька. Зокрема, тут є про те, як родина під час Першої світової мусить скходити до пивниці, тому що місто обстрілює російська артилерія (пройшло 100 років, а деякі речі не змінюється), і як взагалі місто живе під час облоги.
March 7, 2021
мене вразила маленька Софія, її розуміння світу та думки. можливо, діти бувають такими набагато частіше, ніж нам здається, але ми не даємо їм досить свободи та безпеки, щоб дізнатися про те, що насправді відбувається в їх маленьких та мудрих головках. а запитання та зауваження Софії до дорослих та від них до неї викликали в мене чимало сліз, які я ховала десь дуже глибоко та не могла сама по собі відпустити на волю. читати другу третину книги було нестерпно, бо сто років по тому вдома знову йде війна.
April 20, 2018
Свідомо закрила книжку, прочитавши лише одну з післямов. Бачила краєм ока останню, мабуть, найважливішу, в якій йдеться, власне, про батька Софії Яблонської (хто не знає про неї - гугліть, здивуєтесь) і його іноді неприємні факти біографії (каюсь, клаптями читала одразу як отримала).
Так само свідомо відкладала відгук на кілька днів, щоб "перетравити" оповідь - незвичайно легку, цікаву, з діалектизмами, насичену теплом і пахощами зілля, яке сушилось на стриху, і яке Зоїка перевіряла, заходячи у ту країну магії та див.
"Книга про батька" - вдумлива оповідь від імені самої Зоїки (Софії Яблонської), коли тій було - до слова, скільки саме років? точно не підліток і ще далека од школи, але надто розвинута для свого віку. Короткі нариси про життя та побут селян, розрізнену родину - мати, сестри та брати мешкають у місті, а сама Зоїка з татом-священиком, а заодно й лікарем без диплому але з покликанням, у селі.
Розмови зі служницею Юстиною, біганина з псом Боруном, а потім й з Галушкою, дитячі пустощі, хвилювання, усвідомлення того, що у світі можуть коїтися війни, помирати улюбленці, а світ - бути не лише приязним та яскравим, але й сповненим болю та несправдливості - і основою всьому є Батько, до якого Зоїка звертається у миті тривоги, розкриваючи серце, ділячись недитячими переживаннями та спостереженнями.
* Тут я пригадала мамині слова: підслуховувати під дверима, однаково, що красти. Бо злодій краде гроші замкнені в скритці, а закриті двері то також скритка для таємниці.
*Війна робить з людини ангела тільки тоді, коли вона гине на полі бою.
*Кожного разу, коли тебе мучать сумні думки, берися скоро до праці, поборюй твої настрої ударами сокири у стовбур дерева, чи ножицями по полотні, але ніколи не дозволь, щоб час зробив тебе сумною, тому що неврастенія це вже початок серцевої недуги.
Так само свідомо відкладала відгук на кілька днів, щоб "перетравити" оповідь - незвичайно легку, цікаву, з діалектизмами, насичену теплом і пахощами зілля, яке сушилось на стриху, і яке Зоїка перевіряла, заходячи у ту країну магії та див.
"Книга про батька" - вдумлива оповідь від імені самої Зоїки (Софії Яблонської), коли тій було - до слова, скільки саме років? точно не підліток і ще далека од школи, але надто розвинута для свого віку. Короткі нариси про життя та побут селян, розрізнену родину - мати, сестри та брати мешкають у місті, а сама Зоїка з татом-священиком, а заодно й лікарем без диплому але з покликанням, у селі.
Розмови зі служницею Юстиною, біганина з псом Боруном, а потім й з Галушкою, дитячі пустощі, хвилювання, усвідомлення того, що у світі можуть коїтися війни, помирати улюбленці, а світ - бути не лише приязним та яскравим, але й сповненим болю та несправдливості - і основою всьому є Батько, до якого Зоїка звертається у миті тривоги, розкриваючи серце, ділячись недитячими переживаннями та спостереженнями.
* Тут я пригадала мамині слова: підслуховувати під дверима, однаково, що красти. Бо злодій краде гроші замкнені в скритці, а закриті двері то також скритка для таємниці.
*Війна робить з людини ангела тільки тоді, коли вона гине на полі бою.
*Кожного разу, коли тебе мучать сумні думки, берися скоро до праці, поборюй твої настрої ударами сокири у стовбур дерева, чи ножицями по полотні, але ніколи не дозволь, щоб час зробив тебе сумною, тому що неврастенія це вже початок серцевої недуги.
November 8, 2017
Цього вечора хочу познайомити вас із книгою, яка наповнила своїм теплом мої кілька останніх вечорів. "Книга про батька. З мого дитинства" - автобіографічна книга, у якій йдеться про буття маленької Софії Яблонської, або Зоїки, як кличуть її близькі та рідні.
Зоїка живе переважно з батьком у селі, адже місто, де мешкає мати з братами та сестрами, видається дівчинці затісним та несправжнім. Дитя села та природи, Зоїка знаходить розраду у буденному, звертає увагу на найменші дрібниці у побуті та поспішає спитати про наболіле тата або помічницю Юстину. Так, читачеві відкриваються особливості обрядів та побуту тогочасної Галичини, переживання мешканців регіону з приводу наближення війни, а також сила-силенна мудрих думок, які злітають з уст батька Зоїки.
До прочитання цієї книги про Софію Яблонську я знала зовсім трохи, більше як про фігуру жіночого руху. Натомість зараз я знаю, що це була унікальна постать, про яку повинно знати якомога більше людей. Майбутня акторка, після навчання і тяжкої праці, вона вирішила переїхати до Франції. Так почались її мандри світом, яких спрагла її авантюрна душа. Вона невтомно подорожує Європою, Африкою, Китаєм, завойовує серця місцевого люду і пише подорожні нариси. Власне, саме Яблонську можна вважати однією з перших жінок-журналісток України.
Якщо ви любите класичну українську літературу, або ж, наприклад, твори на штиб "Солодкої Дарусі" - вам книга прийдеться до смаку. А взагалі, я б радила її усім - так захоплюють описи з минулого💛
Зоїка живе переважно з батьком у селі, адже місто, де мешкає мати з братами та сестрами, видається дівчинці затісним та несправжнім. Дитя села та природи, Зоїка знаходить розраду у буденному, звертає увагу на найменші дрібниці у побуті та поспішає спитати про наболіле тата або помічницю Юстину. Так, читачеві відкриваються особливості обрядів та побуту тогочасної Галичини, переживання мешканців регіону з приводу наближення війни, а також сила-силенна мудрих думок, які злітають з уст батька Зоїки.
До прочитання цієї книги про Софію Яблонську я знала зовсім трохи, більше як про фігуру жіночого руху. Натомість зараз я знаю, що це була унікальна постать, про яку повинно знати якомога більше людей. Майбутня акторка, після навчання і тяжкої праці, вона вирішила переїхати до Франції. Так почались її мандри світом, яких спрагла її авантюрна душа. Вона невтомно подорожує Європою, Африкою, Китаєм, завойовує серця місцевого люду і пише подорожні нариси. Власне, саме Яблонську можна вважати однією з перших жінок-журналісток України.
Якщо ви любите класичну українську літературу, або ж, наприклад, твори на штиб "Солодкої Дарусі" - вам книга прийдеться до смаку. А взагалі, я б радила її усім - так захоплюють описи з минулого💛
October 29, 2020
Роз'ятрила. Це книга не лише про батька, любов до якого українська письменниця, добре незнана в Україні, як і багато талановитих українців ХХ століття, увіковічнила у книзі. Викарбувала у книзі, не змігши сказати батьку про це ні в живу, ні уже після смерті на його могилі. Ця книга про трагедію тисяч родин, які втратили зв'язок один з одним, розкидані трагедіями по світу, які дізнавалися про смерть рідних роками опісля, яким довелося пережити гірше, мабуть, за смерть - життя у незнанні про долю тих, кого любили. Роз'ятрило, бо таку ж трагічну втрату родинної тяглості маю у своєму роді...
November 4, 2022
Книга справила враження на мене. Вона не така повна романтизму як чар Марокко, не така легка та романтична, оскільки подейкуйди розповідає сумні моменти життя українського села. Дитинство авторки було наповнене улюбленою нянькою, природою, зв’язком з землею та глибокою повагою до роботи тата. Стосунки з ним в неї не були легкі. Її батько мав тверді принципи та як неодноразово висловлювались про нього, з ним важко було співжити. Це саме і підтверджує Софія. Перша частина книги досить весела - завдяки їй модна дізнатись про особливості побуту галицьких селян, їх вірування, проблеми, стосунки між собою, звичаї, кухню. Та найцікавіше те, що Софія описує деякі моменти зі свого виховання. Дивно, чому деякі діти є тихими та мовчазними на перший погляд, але насправді таять у собі безліч питань та дорослих домислів.
Книга повна галичанських діалектів та польських запозичень. Не згаючи польської, іноді важко зрозуміти справжнє значення слів.
Тепер трохи синтементальщини.
- [ ] Не будучи обізнаним зі середовищем, у якому виріс, не пізнаєш себе. Ця книга пробудила такі рідні-давно-забуті слова, звички, спогади. Відчуття морозяної ночі у селі, вичікування першої зірки на Різдво, наприклад. Чи перша відтеплінь на Великдень, спільні свята з кузинами. Софія яблонська, можливо, не найзнаменитіша письменниця, проте їй вдалось передати делікатність дитячоі психіки, її допитливість та наївність. І це через десятиліття писання книги.
- [x] Браво Яблонській, читачі запам’ятають її батька як людину некористливу, трудолюбиву, яка постійно в пошуках істини. А саму Яблонську я точно добавлю в список авторок, які я буду рекомендувати своїм галицьким подругам.
Книга повна галичанських діалектів та польських запозичень. Не згаючи польської, іноді важко зрозуміти справжнє значення слів.
Тепер трохи синтементальщини.
- [ ] Не будучи обізнаним зі середовищем, у якому виріс, не пізнаєш себе. Ця книга пробудила такі рідні-давно-забуті слова, звички, спогади. Відчуття морозяної ночі у селі, вичікування першої зірки на Різдво, наприклад. Чи перша відтеплінь на Великдень, спільні свята з кузинами. Софія яблонська, можливо, не найзнаменитіша письменниця, проте їй вдалось передати делікатність дитячоі психіки, її допитливість та наївність. І це через десятиліття писання книги.
- [x] Браво Яблонській, читачі запам’ятають її батька як людину некористливу, трудолюбиву, яка постійно в пошуках істини. А саму Яблонську я точно добавлю в список авторок, які я буду рекомендувати своїм галицьким подругам.
January 18, 2025
Повість мене повністю зачарувала! Мова, герої, умови і спосіб їх життя – в творі описуються дуже атмосферно.
Надзвичайною, зі слів доньки, і дуже суперечливою, зі свідчень архівних матеріалів, постає перед нами образ батька, священника Івана Яблонського. Людини зі складною долею. Напевно, як і більшості його сучасників.
Мені сподобалася розказана історія, точно так же, як сподобався спосіб оповіді і викладу матеріалу. Затишком віє навіть від тих кількох днів, що сім’я прожила у пивниці.
Обов’язково буду шукати можливість читати твори Софії Яблонської ще!
************
Кожного разу, коли тебе мучать сумні думки, берися скоро до праці, поборюй твої настрої ударами сокири у стовбур дерева, чи ножицями по полотні, але ніколи не дозволь, щоб час зробив тебе сумною.
Треба трошки солі, трішки сліз, щоби цінувати радість.
Надзвичайною, зі слів доньки, і дуже суперечливою, зі свідчень архівних матеріалів, постає перед нами образ батька, священника Івана Яблонського. Людини зі складною долею. Напевно, як і більшості його сучасників.
Мені сподобалася розказана історія, точно так же, як сподобався спосіб оповіді і викладу матеріалу. Затишком віє навіть від тих кількох днів, що сім’я прожила у пивниці.
Обов’язково буду шукати можливість читати твори Софії Яблонської ще!
************
Кожного разу, коли тебе мучать сумні думки, берися скоро до праці, поборюй твої настрої ударами сокири у стовбур дерева, чи ножицями по полотні, але ніколи не дозволь, щоб час зробив тебе сумною.
Треба трошки солі, трішки сліз, щоби цінувати радість.
February 28, 2025
спочатку це дуже затишні дитячі спогади про дитинство в селі, про найкращого друга - пса Боруна, про настанови тата, про допитливість і відкритість до світу. Друга ж частина - присвячена проживання досвіду війни в окупованому місті на початку Першої світової.
Облаштування пивниці (підвалу),
в якості укриття, евакуація під свист снарядів, пропагандні чутки про ворога, який їсть немовлят.
І знову воно, це бридке відчуття - минуло 110 років, а відчувається на те, що час не йде по спіралі, а просто крутить цим людством як у водовороті.
Облаштування пивниці (підвалу),
в якості укриття, евакуація під свист снарядів, пропагандні чутки про ворога, який їсть немовлят.
І знову воно, це бридке відчуття - минуло 110 років, а відчувається на те, що час не йде по спіралі, а просто крутить цим людством як у водовороті.
January 10, 2025
Книга, яка вартує прочитання кожним і кожною.
Найболючіше (але водночас і те, що затягує найбільше) - це те, що життя Софії проживається так само і через 100 років
Найболючіше (але водночас і те, що затягує найбільше) - це те, що життя Софії проживається так само і через 100 років
February 6, 2025
Це щось неймовірне!!
June 14, 2025
Прегарні замальовки з сільського життя Софії Яблонської у родині священника-лікаря напередодні Першої Світової.
December 20, 2025
Абсолютно всім для прочитання!!!
Displaying 1 - 16 of 16 reviews