Показовий для української прози 1920-х років твір характеризує напрями шукань Ґео Шкурупія як у галузі змісту, так і в галузі форми. Письменник, поєднавши елементи авантюрного роману та репортажний жанр, на перший план висуває психологічний підтекст. Роман розкриває популярну на той час тему перемоги «нового» життя над «старим».
Таке враження, ніби це компіляція з кількох чернеток, які автор не знав, куди прилаштувати: інсценування самогубства, життя первісної общини, події Польсько-радянської війни, лекція про гідроенергетику, польові замітки... Сюжет уривчастий і багато з цього фактично на нього не впливає. Якщо ж забути про це, то автор, схоже, задумував твір як заклик покинути старе життя і віддатися новому (книжка була написана у перші роки СРСР), але подекуди це виглядає жалюгідно: первісні люди нібито є рівними між собою і натякається, мовляв, ось він - комунізм.
Багатошарова і нелінійна книга. Цікаве поєднання особистого, ліричного, українськості та захоплення соціалістичною реальністю і робочим класом. Хочу прочитати ще щось.
Дивно було читати про віру в комунізм і світле майбутнє крізь призму сьогодення. Та і сам стиль написання схожий на вінегрет із різних стилів. Розумію, що в цьому і фішка даного роману, але я наче подивилася декілька снів у гарячці.