Кулемети й вишні. Історії про добрих людей з Волині

by Witold Szabłowski, Вітольд Шабловський, Andriy Bondar (Translator)

Відомий польський репортер Вітольд Шабловський упродовж трьох років розшукував у Польщі та в Україні очевидців Волинської трагедії і їхніх нащадків. Розповіді про пережиті ними події 1943 року лягли в основу книжки «Кулемети й вишні. Історії про добрих людей з Волині».

Ці історії — про зруйновані у вирі війни людські долі й обірвані життя, і водночас — про людяність, силу духу та милосердя. Через спалах міжнаціональної ворожнечі сусіди стали ворогами. Однак і в ситуації смертельної небезпеки чимало людей були готові ризикувати життям задля порятунку ближнього — насамперед людини, а не представника певної нації.

Ця книжка є спробою знайти шлях до примирення і прощення попри трагічні сторінки в історії польського та українського народів.

Genres: Nonfiction, History, Polish Literature, Reportage, Poland, War

352 pages, Hardcover

First published September 9, 2016

About the author

Witold Szabłowski is an award-winning Polish journalist. At age twenty-five he became the youngest reporter at the Polish daily newspaper Gazeta Wyborcza’s weekly supplement, Duży Format, where he covered international stories in countries including Cuba, South Africa, and Iceland. His features on the problem of illegal immigrants flocking to the EU won the European Parliament Journalism Prize; his reportage on the 1943 massacre of Poles in Ukraine won the Polish Press Agency’s Ryszard Kapuściński Award; and his book about Turkey, The Assassin from Apricot City, won the Beata Pawlak Award and an English PEN award, and was nominated for the Nike Award, Poland’s most prestigious literary prize. Szabłowski lives in Warsaw.

Reviews

[Данило Судин · Rating 3 out of 5]

Основна проблема цієї книги Шабловського - вона написана для поляків. Це її цільова аудиторія. І тому в книги саме такий зміст. Український переклад просто марний: він викликатиме дуже специфічні реакції.
По-перше, майже ⅞ книги набір персонажів дуже стандартний: хороші українці та погані українці, хороші євреї та погані євреї, і просто хороші поляки. Так, майже всю книгу нам показують лише хороших поляків. І лише наприкінці автор раптом розвертається - і починає шмагати "польськість". Оця остання ⅛ тексту буде деякою розрадою українським читачам, але не дуже великою.
Бо поляки далі залишаються хорошими, просто занадто гоноровими, упередженими щодо українців. Та й по всьому. Автор лише раз в тексті згадує, що в міжвоєнний період українцям в Польщі жилося несолодко. І це коротка згадка на 1 речення, та ще й зі слів українки - дуже ненадійної, з погляду Шабловського, нараторки. Адже до того він пише, що в кожного тут своя правда. Мовляв, українці також намагаються себе виставити жертвами.
По-друге, навіть шмагаючи польськість, автор орієнталізує українців. Весь його текст - це опис нужденності українськоно села. Від цього віє таким собі жахом занепаду та деградації. І знову Шабловський дає ключ посередині тексту. Українські селяни миряться з полякими дуже просто. На звинувачення, що ви нас вбивали, вони кажуть: так, це правда, але що з того? Мовляв, подивіться, як ми зараз живемо: як і жили селяни в 1940-х рр. А от ви, поляки, зараз всі заможні як наша поміщиця в 1940-х. І це дуже суголосне позиції автора: поляки, каже він, не пригадуйте українцям минулого - вони он і так злиденні, життя їх і так покарало. Що ж, для польського читача - гарний аргумент, хоча і відгонить польською гоноровитістю, яку Шабловський так критикує. Але чи українські читачі погодяться на такий образ? Хоча в останній ⅛ тексту Шабловськиц стає дуже критичним до поляків: ви пам'ятаєте, що українці різуни, але забуваєте, що українці також і рятували поляків в 1940-х рр. Але цього замало, і подано це запізно.
По-третє, автор залишається в рамках польського історичного наративу. Для нього УПА - це Волинська трагедія і все. Чи робила УПА ще щось? Та ні. Хоча для українців УПА - це і боротьба проти СРСР в 1945-1950 рр. І те, що тоді виробляла радянська влада... За цих умов очевидним стає, чому УПА мають позитивний образ. Але для польського наративу УПА після 1944 р. вже нецікава: поляків виселили з території УРСР, а тому УПА їм вже не загрожує. Втім, навіть в польському наративі могла б бути "симетрична" частина: дії поляків на Закерзонні. Там також були спалені українські села, люди, яких вбивали жорстоко і масово. За Волинську трагедію українці повинні попросити пробачення, але за Закерзоння - поляки. І не шукати порахунків, хто першим почав, хто більше людей замордував - АК чи УПА? Просто перегорнути цю сторінку, бо в ній обидві сторони вчинили багато злочинів. Але Шабловський цього уникає. В нього і на Волині в 1943 р. не фігурує АК, а лише мирні польські селяни. Та й радянські партизани відсутні, хоча навіть польський історик Ґжеґож Мотика визнає, що частина вбивств поляків - на совісті "совітів", які таким чином підігрівали ненависть поляків та українців.
Підсумовуючи. Волинь-43 - це ганебна сторінка української історії. Але це був неминучий наслідок україно-польських відносин ще з 1918 р. На жаль, тут логіка історії настільки звузила простір для маневру, що відвернути трагедію було майже неможливо. І українці повинні просити пробачення, але не в односторонньому порядку: поляки в 1946-1947 рр. також наробили біди.
Але текст Шабловського націлений на поляків. Він намагається пробити польську пиху та комплекс жертви, тому навіть згладжує кути з описом заселення поляків на Повернуті землі. Але для поляків і така згадка - це гострий докір. Як і розповіді, що не всі українці були різунами. Але успішна для польського суспільства стратегія побудови оповіді виявляється провальною для українського читача. Тому це важливий текст, але для українського контексту він не влучає в ціль. Тут мала би бути інша розповідь

[Vityska · Rating 5 out of 5]

"Кулемети і вишні" - це книга, яка примушує дуже-дуже багато думати. Думати про спокуту, про помсту і прощення, про рахунки, які виставляє історія і про те, чи треба на них взагалі зважати. Відкладати текст, аналізувати, співставляти з тим, що знаєш із інших джерел. Ця сильна і пронизлива книжка про страшні, негідні, відважні і прекрасні вчинки звертається не тільки до почуттів, а й до розуму, до родинної пам'яті. Це книга про Волинську трагедію. Як і кожен текст, який стосується української історії початку ХХ століття, її важко "читати без брому". Але, на відміну від багатьох інших текстів, цей - не про те, що робить ворогами, а про те, що об'єднує.

Вітольд Шабловський зібрав голоси свідків Волинської трагедії. Він зібрав історії "добрих людей з Волині", які у різний спосіб допомагали сусідам-полякам і сусідам-євреям рятуватися від винищення. Хтось ховав утікачів, хтось виходжував поранених, хтось копав для них криївки, хтось возив їжу, а хтось забирав маленьких польських сиріт у свої українські сім'ї і виховував їх, як рідних дітей. Серед голосів, які нам розповідають про ці буремні події, - голос польського космонавта Мирослава Гермашевсього, чеського пастора Яна Єлінека, простих українських селянок пані Шури і пані Олі та багатьох інших. Кожен із них розказує свою історію, і кожна з цих історій - правдива, хай навіть вони суперечать одна одній.

"Кулемети і вишні" - це не лише багатий матеріал для роздумів. Це ще й прекрасний зразок журналістської майстерності. Вітольда Шабловсього вважають одним із найсильніших майстрів художнього репортажу у Польщі, і не дарма. Особливо його майстерність проявилася в розділі "Тиждень з життя чоловіків". Для журналістів, які хочуть вчитися репортажистиці, то, думаю, мастрід.

[Mariana Gevak · Rating 4 out of 5]

"Кулемети й вишні" Вітольд Шабловський.

Складна, дещо суперечлива та дуже потрібна книга.
Читати її непросто, місцями неприємно.
Десь бачила, що це книга написана для поляків, а нам потрібні книги для українців.

Так, поляки тут зображені хай трішки, але лояльніше, хай на крихту, але більшими жертвами, які таки більше заслужили співчуття.
Ну, але ж книгу таки писав поляк і йому болить його. Хоч він намагався не звинувачувати, а розповідати.
Та все ж, для нас, як для українців, це дослідження важливе не менше.

По-перше, всі, хто не з Волині, можуть дізнатися, наскільки багатонаціональною і мультикультурною вона була у першій половині 20ст. Волинь вміщала українські, польські, чеські та єврейські поселення. Хтось дружив, хтось не дуже, але всі в однаковій мірі любили свій дім.

По-друге, маємо визнати, що українці таки вбивали волинян інших національностей. Не шукати виправдання, не мірятися кількістю жертв, а просто визнати, як історичний факт. Можливо, після цього зможемо будувати нові стосунки.

По-третє. Історія ходить по колу. Вбити у воєнний час не так і складно. Наче розв'язується якийсь мішок пороків і гріхів, які лізуть з кожної шпари і роблять з людей монстрів. Навіть злочинних наказів непотрібно. Загальної атмосфери достатньо.
І у цьому безнадійному хаосі знаходяться люди, які рятують. Для яких життя все ще має найвищу цінність.
Хтось вважатиме їх диваками, хтось нерозумними, хтось навіть зрадниками, а ми зараз—героями. Бо значно простіше віддати на смерть, коли це роблять усі, аніж спробувати чуже життя зберегти, ризикуючи своїм і власної родини.

І саме цей останній пункт домінує у книзі. Люди рятували людей. Українці рятували поляків, чехів та євреїв. Пересічні прості українці, які не розумілися на політиці, глобальних процесах, але вірили, що просто так забирати чиєсь життя не можна.

Волинська різанина ще довго буде каменем розбрату, як між народами, так і між окремими людьми. Бо у кожного своя правда і своя історія. І кожен хоче доказати своє. Хоч вартувало б взаємно визнати вину і щиро попросити вибачення за всіх невинно вбитих.

[Joice · Rating 4 out of 5]

Ця книга цінна тим, що автор зібрав впродовж декількох років свідчення мешканців Волині, теперішніх та колишніх. Має звісно недоліки - таки як суперечливі висновки автора, наприклад, щодо бульбівців. Але книга варта ��ути прочитаною в пошуках відомостей про події на Волині під час Другої Світової війни, це тяжка правда та спадщина, яку нам всім треба знати та прийняти.
Це ще одна прочитана книга, яка підтверджує, що Україна історично була (і є) багатонаціональною і це нам теж потрібно визнати і прийняти, щоб жити всім разом за принципами взаємоповаги

[Yaroslava Tymoshchuk · Rating 5 out of 5]

одна з найкращих книжок року, враження після прочитання дуже схожі, як після перегляду фільму "Список Шиндлера".

[Богдана Неборак]

Шабловському вдалося відповісти на два важливі для мене питання: як було? У чому проблема тепер? Знеособлена історія цифр та фактів відсуває світ, історія людей — наближує. Було так, що одні люди помагали іншим у істеричній неймовірній ситуації, а інші — ні. Українці, поляки, чехи, євреї — всі робили й одне, й інше. Моторошно: кілька утопічних ідей у різних таборах здатні запустити механізм, в якім міжлюдські стосунки та й просто здоровий глузд не значитимуть нічого. Друге: "Їм би тільки хотілося почути перед смертю, що людей не можна палити у стодолах. Що так просто не можна робити".

Не думаю, що ця книжка усім сподобається, бо ми часто хочемо чути однозначні відповіді, знати великого героя і мерзенного зрадника. Але в людських стосунках, історіях трагедій, їх годі шукати.

Небезпечно вірити в однозначні відповіді та абсолютні рішення. Уявляти людину як рівняння "1 + х = 2" дуже просто, хочеться робити саме так. Біда лиш, що тому, хто бачить абсолютне й однозначне рішення, жодна ціна на шляху "до" не виглядатиме надто високою. Рятувати людство, націю можна лиш так, не рахуючись із затратами, очерствивши серце. А от живу людину так не врятуєш. Про це говорив із українцями, поляками, чехами та євреями Вітольд Шабловський, про це його книжка "Кулемети й вишні". Читайте, бо добрі історії потрібно постійно нагадувати. А от погані виїдають зсередини, передаються дітям, не забуваються. Нехай їх хоч щось врівноважує.

[Olena Yuriichuk · Rating 5 out of 5]

Дуже бракує схожих книг, де відкидають вбік звинувачення чи спроби розібратися - зрештою, нас, молодих, яким з тією історією, яка вже трапилася і є, жити, там не було, щоб мати право судити, - бракує цих оповідей, спогадів, бракує через страх колись розповісти, а тепер неможливість це дізнатись.

"Кулемети й вишні" - така назва мені більш до вподоби, ніж польська - "Справедливі зрадники", яка була розкритикована самим Шабловським і який хотів залишити оцю, що з'явилася в Україні, первісну. Бо чи можна говорити про зрадників, якщо кожна сторінка - це оповідь про тих, кого євреї назвали потім праведниками, тих сусідів і добрих людей, які робили все можливе, бо "треба було, то й рятували". Бо це "як яблука в серпні, як зелений борщ навесні, коли городи тонуть у щавлі".

Зворушлива, дуже відверта і болюча - відкладала після кількох розділів, іноді й після якоїсь оповіді, а фінал не могла не читати без сліз.

"... Чехи розповідають іноді цю історію і кажуть: «Цей єврей - ошуканець». А я їм тоді відповідаю: «Немає чехів, євреїв, українців або німців. Є люди. І саме людина може вкрасти або ошукати.
Або вбити"

"У нас не могло бути кращої історії, ніж ми мали. Це незаперечний факт. Але в нас може бути краще майбутнє - і це велика амбіція та великий шанс для обох наших народів"

[Dariusz Płochocki · Rating 4 out of 5]

(Mimo całych ostatnich zawiłości z osobą autora)

"Mordować może człowiek i to człowieka należy winić."
To wyjątkowo ważne dzieło, pokazujące ludzką twarz na Kresach dawnej Rzeczpospolitej, nie oceniające, skupiające się na faktach. Widać w niej butność Polaków wobec swoich sąsiadów i ich straszny los, wcześniej Żydów, później także Ukraińców, pomocną dłoń wyciągają najczęściej Ci, po których nikt by się tego nie spodziewał.
W czasach gdy etykietujemy innych ze względu na pochodzenie, wiarę i poglądy polityczne, dobrze przeczytać do czego to może prowadzić, ślepy, zwierzęcy nacjonalizm.

[Mariana Semenyshyn · Rating 5 out of 5]

Читаючи, я переживала таку палітру почуттів, яку,напевно ніколи не зможу описати, тому я просто дуже прошу вас прочитати саме цю книгу Шабловського.

Найсильніше і найболючіше я переживала ЛЮБОВ.

Я хочу, щоб цю книжку прочитало якомога більше українців та поляків. Щоб кожен з нас зміг зцілитися і жити далі.

ЛЮБИТИ і жити далі.

[Wojciech Szot · Rating 3 out of 5]

“Kto mówi prawdę? Wszyscy. Tylko, że każdy swoją.
Każdy ma tu swoją pamięć. Każdy ma swoją historię”.

Z tego co zdążyłem się zorientować, książka Witolda Szabłowskiego, “Sprawiedliwi zdrajcy. Sąsiedzi z Wołynia” miała przyzwoite i bardzo dobre recenzje. Idąc tym tropem, po tygodniu z poezją i selfpublishingiem, chcąc przeżyć coś mocnego, chwyciłem się jej jako ostatniej deski ratunku przed utonięciem w kolejnym tomie zebranych poezji, tym razem poetki Lipskiej. Jakże ja teraz żałuję, że nie usiadłem do owych wierszy.

Historie zebrane przez Szabłowskiego są ciekawe (wątek czeski na Wołyniu zaskakujący dla mnie), problemy w odpowiedni sposób naświetlone, jest dla każdego coś - no właśnie - miłego. Bo to dobrze napisana książka, w której jakoś zagubiła się groza. Albo może ja jej nie odnalazłem. Czuję się srodze zawiedziony też tym, że to, co miało być wielką wyprawą autora na Ukrainę (jak pisze wydawca: “Szabłowski rusza na Ukrainę”), jest aż w tak dużym stopniu oparte o istniejącą już literaturę i bywa po prostu reporterskim jej opracowaniem. Nie, żebym odmawiał reporterowi dokonań, ale mam takie poczucie, że o ile w polskim reportażu mamy do czynienia z istnym wyścigiem, kto dłużej, dalej, więcej i głębiej, tak Szabłowski chciał wziąć w nim udział i po prostu poszedł do biblioteki. Patrząc na osiągnięcia niektórych naszych reportażystów, należy być wdzięcznym za bibliografię.

Może za dużo Hatzfelda, Aleksiejewej, czy choćby Szejnert przeczytałem, by dać się wciągnąć w opowiadania Szabłowskiego. Przyznaje, że sceny ze “Sprawiedliwych zdrajców” nie utkwią mi powidokami pod powieką.

Na koniec wracam do otwierającego ten wpis cytatu - to jest tak wyjątkowo nieodkrywcze, po dziesiątkach reportaży i opisów czy to wołyńskich, czy holocaustowych itd., po dyskusjach o statusie “prawdy” w reportażu, że aż przykro mi się zrobiło jak dotarłem do tego fragmentu. A może nie miało wstrząsnąć? Może w XXI wieku potrzebujemy po prostu ciekawych, dobrze opisanych opowieści, w których odnaleźć możemy pocieszenie i pytanie “unde malum” nie brzmi już jak u Hannah Arendt? Bo “Sprawiedliwi zdrajcy” przepełnieni są swoistym optymizmem, którego osobiście kompletnie nie podzielam.

[Lily Borovets · Rating 5 out of 5]

Напередодні 14 жовтня, Шабловський дозволяє переосмислити ставлення до героїв.
Він намагається відповісти: а що трапилось на Волині в 1943 з перспективи мешканців того часу?

Нам дуже хочеться мати однозначне ставлення до історичних подій, але там, де є відносини між людьми - хіба це можливо? Нам лише можна вибирати - з ким солідаризуватись: з тими, хто стріляє\спалює, чи тими, у кого стріляють\спалюють. Цей вибір, як лакмусовий папірець на зрілість.

Ця книга на контрастах - з одного боку, читаючи, хочеться вибачатись... кожної хвилини і важко вірити, що нас із цими подіями відділяє якихось 75 років. А з іншого боку - ще ця книга про любов - таку щиру і просту, але яка рятує інших.

[Marianna the Booklover · Rating 5 out of 5]

"Nas w naszej historii tylko mordowali, nie ma miejsca na takich, co próbowali ratować, ani na takich, którzy się modlą i którzy nam wieszają ruczniki i poprawiają, jak ktoś zerwie.

Nie dajemy swoim sprawiedliwym medali, nie sadzimy im drzewek. Nie dajemy im też telewizorów. Szczerze mówiąc, to w ogóle o nich nie pamiętamy."

Całe szczęście są tacy reporterzy, jak Witold Szabłowski, którzy nam o nich przypominają. Wspaniała książka.

[Paweł Jaworski · Rating 5 out of 5]

Tematem Wołynia zacząłem interesować się po obejrzeniu głośnego filmu Wojciecha Smarzowskiego, który nie do końca przypadł mi do gustu, pozostawił z mętlikiem w głowie. Zabrałem się więc za książkę Grzegorza Motyki pt. "Wołyń 43", która pozwoliła mi uporządkować i poszerzyć moją wiedzę na temat rzezi wołyńskiej. Dopełnieniem miała być książka "Sprawiedliwi zdrajcy".

Szabłowski w swojej książce ukazuje ludzką twarz tych tragicznych wydarzeń. Przeprowadza wywiady, rozmowy z ludźmi, którzy mieszkali lub dalej mieszkają w tamtych rejonach. Najważniejsze jest to, że jego rozmówcami są zarówno Polacy, jak i Ukraińcy, którzy opowiadają o tych tragicznych momentach w historii obu narodów. Ich historie są pełne bólu, strachu i niezrozumienia dla całej sytuacji. Widać jak bardzo Ukraińcy pomagali Polakom, a Polacy Ukraińcom. Okazuje się, że w historii nie wszystko jest czarne lub białe.

Książkę polecam wszystkim, zwłaszcza tym, którzy z takim zaangażowaniem szerzą ogólnikowe stwierdzenia, że na Wołyniu Ukraińcy mordowali Polaków (mordowali głównie przedstawiciele organizacji UPA). Reportaż Szabłowskiego pozwala lepiej zrozumieć zawiłe stosunki jakie w tamtych czasach panowały na obszarach przygranicznych. Bardzo dużym plusem jest gorzka końcówka, która ukazuje współczesne stosunki polsko-ukraińskie, a także wątek mieszości czeskiej.

Polecam!

[Hymerka · Rating 4 out of 5]

Волинська трагедія — чи Волинська різанина, як називають ці трагічні події поляки — кілька років тому спричинила страшний вибух ненависті після того, як у Польщі офіційно назвали її геноцидом. Я воліла б, щоб історію залишили історикам, а не політикам, які спекулюють на подіях майже 80-річної давнини. Вітольд Шабловський, визнаний польський майстер художнього репортажу, вирішує відшукати серед українців не злочинців, а праведників, тих людей, які ризикуючи своїм власним життям і життями своїх найближчих, допомагали сусідам-полякам, своїм друзям або й навіть незнайомцям. Як на мене, це просто диво, що після стількох десятиліть він таки знаходить живих свідків і записує їхні історії з перших уст. Дуже тяжко читати, наприклад, про те, як розкопують масове поховання з десятками дитячих скелетиків. Чи про те, як на місці колись великого і гарного села, тепер самі хащі і неможливо навіть здогадатися, що тут колись мешкали люди. У книзі багато важких, надзвичайно болісних сторінок, від яких стискається серце. Проте — це книга про доброту, любов і взаємодопомогу, про те, як залишитися людиною у абсолютно божевільних, ненормальних обставинах. Це потрібна і важлива книга, познайомтеся з нею, щоб пам'ятати і пробачати.

[Tomek · Rating 5 out of 5]

Blyskotliwie i brawurowo napisana opowiesc o ludzkiej przyzwoitosci, dobroci, wierze w wartosci. Ksiazka, ktora jak najszybciej powinna stac sie lektura obowiazkowa w Polsce, na Ukrainie i w Czechach. Zdecydowanie polecam tym wszystkim, ktorzy szukaja pocieszenia w tych mrocznych czasach, jakie nastaly teraz w Polsce i na swiecie. To jest swiatelko w tunelu! Wystarczy pojsc w jego strone...

[Szymon Zet · Rating 4 out of 5]

"Sprawiedliwi zdrajcy" są wszystkim tym czym NIE JEST książka "My z Jedwabnego" - dobrze napisanym, w miarę obiektywnym i nienachalnym reportażem na kontrowersyjny temat. Czyli jednak się da.

[Ivan · Rating 5 out of 5]

Дуже зворушливо. Мене вразило, як добре Шабловський вміє створювати сильні образи, як майстерно вибудовує драматургію та сюжет своїх розповідей, як просто і глибоко пише про складне та неоднозначне. Його герої — це люди, що в умовах тотального обезцінення людського життя, наражаючись на смерть, рятували інших. Хтось робив це з релігійних мотивів, хтось з ідеологічних. Дехто рятував своїх друзів та сусідів. Були й такі, що рятували випадкових людей. Насправді, мало хто з них може чітко окреслити, що саме змушувало їх це робити. "Добрі люди часто такі наївні, що аж не хочеться ставати на їхній бік" — пише в одному з епіграфів до книги.

На думку одного з оглядачів на Goodreads, основна проблема цієї книги Шабловського полягає в тому, що вона написана виключно для польської аудиторії, що вона не дає повного розуміння історії та не бере до уваги української пам'яті про війну. Цей оглядач безперечно має рацію, проте у нього, мабуть, від самого початку були занадто високі очікування. Цінність книги Шабловського не у її вичерпності. Читач тут не знайде розлогих роз'яснень, чому на Волині у 1943 році почалися етнічні чистки. Автор справді присвятив більшість сторінок саме тим сюжетам, які добре вписуються в польський національний наратив. Проте водночас він вводить у свою розповідь два важливі моменти, які є актуальними для всіх нас.

По-перше, цей репортаж не залишить у читача найменшого сумніву, що зло не має національності, що кожен народ та кожна людина здатна чинити несправедливість по відношенню до інших. Так само здатна чинити добро. Один з героїв книги — чеський пастор Ян Єлінек — спершу рятував польських селян від українців, потім українську сім’ю від поляків, а наприкінці війни вже у Чехії допомагав російським емігрантам не потрапити до ГУЛАГу, роздаючи їм фальшиві свідоцтва про народження.

По-друге, Шабловський не боїться бути критичним до польського наративу та показати, що культивування образу жертви може призвести до зарозумілості та браку емпатії до іншого. Робить він це з допомогою розповіді української емігрантки у Польщі, дідусь якої під час війни рятував поляків: “Полякові українець потрібен для того, щоби краще почуватися. Щоб почуватися розумним, багатим і практичним”. Оця здатність побачити зворотню сторону мученицької нарації про власну історію та вміння прислухатися до голосу іншого є, на мою думку, дуже потрібною навичкою для українського читача, що нерідко виховується з думкою про те, що у всі часи найбільше завжди страждали саме українці.

[Maryna Ponomaryova · Rating 5 out of 5]

Мій третій Вітольд Шабловський і все ще зірковий. Щоб написати таку книгу, про праведників, про добрих людей з Волині, які переховували у себе поляків, носили їм їсти, ризикували життям своїм і своїх дітей, поки українські націоналісти вбивали, катували, зачиняли у костелах і спалювали польських чоловіків, жінок і дітей, сотнями скидали у братські могили - потрібна відвага. Описані й витоки ворожнечі, і як поляки зневажали українців, і про двосторонні звірства, які вибухнули цією масштабною трагедією, і досі вібрують. Такі події важкі і неприємні, у них важко розбиратися, але почувши многоголосся і різні перспективи, прочитавши історії «малих людей» починаєш вірити, що людяність все таки є, і добрі люди, герої, все таки є. Важлива книга, щоб почати діалог, і розібратися в цьому, і побачити, що не все є чорно-білим.

[pbeatricev · Rating 4 out of 5]

4/5⭐️
Bardzo dobry reportaż, poruszający ciężką tematykę. Szabłowskiemu udało się stworzyć tekst, który bardzo szybko się czyta. Jednak w pewnych momentach musiałam przerywać lekturę, ponieważ wydarzenia tam opisywane były zbyt straszne. Warto docenić również formę reportażu na jaką zdecydował się Szabłowski. On sam jest tłem, nie wtrąca zbyt dużo od siebie. Pozwala mówić swoim rozmówcom, którzy opowiadają o tragicznych wydarzeniach z ich młodości. Uważam, że jest to jedna z książek, którą każdy powinien przeczytać.

[Roksolana Kulchynska · Rating 3 out of 5]

Книга досить хаотична, часто незрозуміло, де починається одна історія і де завершується інша. Після неї більше питань, аніж відповідей. Автор не намагається розібратися у причинах і ставить ярлики на УПА та бандерівцях.

[Ivanna Velychynska · Rating 5 out of 5]

Дуже хороша книга для ознайомлення з тематикою. У мене залишилось більше питань, ніж було до її прочитання.
Спонукає до пошуків нових джерел та відомостей, а також розпитувань серед близьких.

[Iryna Dobrohorska · Rating 4 out of 5]

Чудові історії про добрих людей, які ризикували своїм життям, рятуючи людей (без посилань на їх національність) чи у найбільш складні часи. Дуже потужний епілог, де події на Волині 1943 резонують зі ставленням поляків до українців сьогодні, і навпаки.

[Ta · Rating 5 out of 5]

To samo bezwzględne okrucieństwo co w "Miastach śmierci" tylko bohaterowie inni. Lektura obowiązkowa dla tych, którzy marzą o czystości etnicznej.

[Iryna Kupchynska · Rating 5 out of 5]

Розказуючи страшну історію, автор відводить центральне місце дії - доброті і людяності, від чого історія ще живіша

[Magdalena · Rating 5 out of 5]

Bałam się tej książki. Oj, jak bardzo bałam się tej książki! Moja babcia do śmierci wspominała przerażenie, którego doświadczyła jako dziewczynka, będąc od Wołynia tuż, tuż. I uciekając w głąb Polski. Bałam się epatowania drastycznymi obrazami, co już kilkakrotnie nie pozwoliło mi dokończyć lektury artykułów na temat "rzezi wołyńskiej". Dlatego nie szukałam "Sprawiedliwych zdrajców". Ale książka znalazła mnie. Pożyczył mi ją i zarekomendował mój szef, uspokajając przy okazji, że drastycznie nie będzie. A że jakoś nie wypadało odmówić, "Sprawiedliwi zdrajcy" stali się pierwszą książką przeczytaną przeze mnie w 2019 roku.

I rzeczywiście, moje obawy były bezpodstawne. Bo reportaż Witolda Szabłowskiego to lektura od początku do końca doskonała.

Już paradoksalny tytuł wskazuje na niezwykłość tej opowieści. Wszak zdrajca sprawiedliwy być nie może. A może jednak? A może zdradzając coś, ratujemy coś większego? A może bycie sprawiedliwym wymaga czasami zdrady? Sporo pytań się ciśnie do głowy, a odpowiedzi musimy udzielić sobie sami, także po lekturze tego dobrego i mocnego dokumentu.

Autor zadał sobie wiele trudu próbując upamiętnić w swoim reportażu tych, którzy z jednej strony zasłużyli na miano sprawiedliwych, z drugiej zaś nazywani byli zdrajcami. Przywraca pamięć wszystkim, którzy w czasie rzezi wołyńskiej z lat 40-tych XX wieku z narażeniem życia własnego i własnych rodzin ratowali przede wszystkim Polaków, ale rozszerza swoją opowieść także na tych, którzy w tym czasie ratowali Żydów. Opowiada przede wszystkim o Ukraińcach ale także o Czechach i Polakach. Jeździ na Wołyń, szuka nieistniejących wiosek, nieistniejących grobów i rozmawia z ludźmi. Z potomkami tych którzy zginęli i tych którzy ich ratowali. Z ich opowieści tworzy wielogłosową historię sąsiedztwa. Niełatwej koegzystencji, ukazanej bez uproszczeń i stereotypów. Pokazuje bohaterstwo i podłość. Ale i to, co pomiędzy, niełatwe wybory, różne spojrzenia na te samą sytuację. Nieustannie jednak dobro nazywa dobrem, a zło złem. Nie szuka na siłę winnych i za wszelką cenę nie usprawiedliwia. Nie odbiera ofiarom godności ani nie wybiela katów. Udaje mu się uchwycić złożoność świata i historii, a jednocześnie wszędzie widzi przede wszystkim człowieka. Dobrego człowieka w złych czasach. I to, moim zdaniem, jest najmocniejszą stroną książki.

Nie bez znaczenia jest fakt, że Szabłowski ma lekkie pióro i pisze po prostu dobrze. Pomimo trudnej tematyki, udaje mu się uniknąć zarówno epatowania okrucieństwem, jak i popadania w patos. Posługuje się prostym, przystępnym językiem, a jednocześnie jego reportaż wciąga i czyta się lepiej niż niejedna fabuła.

Warto przeczytać, przede wszystkim po to, żeby spojrzeć na rzeczywistość wielowymiarowo, wyjść ze swojego czarno-białego świata, uprzedzeń, etykietek, szufladek. I żeby uwierzyć, że dobrzy ludzie istnieją. Nawet w najgorszych czasach.

[Eugenia Kutaliova · Rating 5 out of 5]

Купила цю книжку, бо прочитала, що вона про Волинь. Хоча я і народилася в Києві, все ж вважаю Волинь моєю малою батьківщиною, бо звідти родом моя мама і там ми проводили всі канікули. Якось так сталося, що я, буваючи там чи не щороку, спілкуючись з родичами, з бабусею, яка народилася в 1933 році і пережила війну, я взагалі нічого не знала про волинську трагедію. Ну щось там ще Царьов на Громадському белькотів. От і познайомилася, і це мене вразило. Я припускаю, що польський журналіст міг висвітлювати події зі значним перекосом у бік свого народу, не вдаючись до подробиць і причин, чому упівці так вчиняли. Але як сказав чеський пастор, один з героїв книжки, він рятував не поляків, євреїв, чехів, українців, а людей, які потребували допомоги. Згадуються в книжці і мої рідні Колки, звідки моя мама. Колись я говорила з бабусею про УПА, вона казала, що тоді була маленька і всього не могла зрозуміти, але їх усі боялися, бо то були ще ті бандити. Тоді я її переконувала, що то могли бути стрибки, перевдягнуті нквдисти, але тепер замислилася, може, вона в чомусь і була права.

Автор книжки, Вітольд Шабловський, їздить Україною і збирає свідчення очевидців про трагічні події, які відбувалися тут в 1943-44 роках. Книжка дуже емоційно і просто написана. Ось пані Ганя, яка вижила в тій різанині. Її маленьку знайшли і вдочерили українці, любили її як лялечку і все життя від усього оберігали, навіть коли і вони, і Ганя вже постарілися. Але Ганя знає, що вона полька і дуже хоче відшукати хоч якихось своїх родичів. У книзі є декілька детективних ліній, які розв'язуються наприкінці. Ми бачимо різні долі, різних людей: і з минулого, і тих, що живуть нині. Автор намагається зрозуміти для себе, що це було, скільки людей тоді полягли, розшукує давно зрівняні з землею поселення і колонії, бере участь в ексгумації братських могил.

І саме ці яскраво описані жахіття вражають і примушують замислитися над тим, що відбулося. Як нам тепер треба будувати стосунки з поляками. Що в нашій історії є білі плями, які не можна залишити без уваги, що ці злочини треба розслідувати і їх не можна пояснити лише прагненням зберегти цілісність держави. Тема дуже болюча, тут може бути багато маніпуляцій фактами і цифрами, перетягування правди на свій бік. Мені тепер буде дуже важливо і цікаво дізнатися про ці події більше.

У книжці дуже багато фотографій, і вона взагалі така вся душевна. Читала хоч і жахаючись, але все одно відчувається, що автор любить і своїх героїв, і те, що він робить. Раджу тим, хто цікавиться історією. Ну і тим, хто з Волині.

[Aleksandra · Rating 5 out of 5]

O Wołyniu do niedawna nie wiedziałam prawie nic. Potem był film Smarzowskiego, który otworzył mi oczy i zachęcił do poczytania czegoś więcej o zbrodniach z 1943 roku i tak trafiłam na tę książkę. Poruszająca lektura. Polecam.

[Tetiana Skoryk · Rating 5 out of 5]

We forgive and we ask for forgiveness. I do hope that finally both sides understand that history is not black and white...and that history is about ...people....

[Witoldzio · Rating 4 out of 5]

Ksiazka bardzo mi sie podobala, autor skoncentrowal sie na kilku historiach rodzinnych, w tym na jednej o ktorej slyszalem jako dziecko od sasiadow (ale nie znalem roli Ukraincow ktorzy ich uratowali). W reportazach autor cytuje wypowiedzi mieszkancow, potomkow ofiar, potomkow bohaterow. Jest juz w tej chwili w Polsce odznaczenie (Krzyz Wshodni) dla osob ktore ratowaly Polakow na dawnych terenach wschodnich, ale nie wiem kto je otrzymal i jak to funkcjonuje.

O roli Ukraincow ktorzy pomagali nie mowilo sie w Polsce nigdy, a juz sam temat rodzin mieszanych po prostu nie istnieje. Ja, na przyklad, o swym mieszanym pochodzeniu dowiedzialem sie dopiero po 50 latach zycia i w dobra dekade po po upadku komunizmu. Jesli byl strach w Polsce, to jaki byl strach na Ukrainie.
Dowiedzialem sie z ksiazki o Bulbowcach, o ktorych wczeniej nie slyszalem. Dowiedzialem sie tez o roli adwentystow i innych mniejszosci (tym razem narodowych) w tym konflikcie.
Jak w to w reportazach, cytowanie czasem moze prowadzic do nieporozumien a nawet do rozpowszechniania nieprawdziwych i niekompletnych informacji. Polsko czeskie stosunki, na przyklad, byly przed wojna bardzo zle, ale wina za to nie nalezy tylko skladac na Polske i zabor Zaolzia. To byl akurat drobiazg nie majacy znaczenia dla reszty ksiazki, ale wlasnie dziwi mnie ze w reportazach pozwala sie, bez komentarza, na rozpowszechnianie pol-prawdy. Mnie to denerwuje. Np. wedlug czeskiego pastora zdarzalo sie ze Polacy obcinali w 19tym wieku Ukraincom uszy. O tym nigdy nie slyszalem, a tu mamy cytat z czyjejs wypowiedzi, bez zadnego komentarza. To dla mnie nie sa drobiazgi. Albo ucinali i to nalezy potwierdzic, albo nie ucinali i trzeba dodac ze staruszek po prostu fantazjuje. To nie jest tak ze sami sie domyslimy ze dziadek akurat w tym momemcie plotl bzdury.

Pamietajmy ze po wojnie na tych terenach zapadl komunizm, a wiec dalej, donoszenie, areszty, zycie w strachu za popieranie Polakow lub popieranie UPA, okropna bieda, lapowki, znajomosci. Zaczeli tez czasem ludzie opowiadac ze strachu przerozne historie, te historie niekoniecznie byly prawdziwe. Do wielu miejscowosci sprowadzili sie Ukraincy i Lemkowie (przechrzczeni na Ukraincow) z Polski ktorzy naopowiadali roznych rzeczy o Polsce, jednoczesnie ich rola bylo jakby zajecie miejsca po Polakach, zamkniecie tego rozdzialu.
Temat ten jest niezwykle bolesny, autor ma jednak racje, spotkania, szczere rozmowy, wspolna terapia, wzajemne wizyty, to chyba jedyna wyjscie. Mamy dzis jednak czesto sytuacje w ktorej weterani UPA uznani zostali za bohaterow. Czy w takiej sytuacji uda sie cos dodac, skomentowac? Moze dyskusja musi odbywac sie tylko na lokalnym poziomie, miedzy ludzmi ktorzy na siebie patrza jako potomkowie dawnych sasiadow?

[Iryna Slavych · Rating 5 out of 5]

Ми часто згадуємо про Голодомор, як геноцид української нації. Ми відзначаємо Дні пам'яті жертв геноциду кримськотатарського народу, а також жертв Голокосту, як геноциду євреїв. Проте в українській історії є темна пляма, про яку історикам соромно згадувати - ті вчинки українських націоналістів, які стали причиною геноциду поляків.

Волинська різанина.

Що спонукало націоналістів до таких жахливих вбивств поляків?

Вітольд Шабловський вирішив проникнути у суть і зазирнув у історію.

Споконвіків поляки випромінювали над українцями свою пиху:"шмагали бідного українця батогом". Але хіба ревуть воли як ясла повні? Крапля за краплею, і польська пихатість породила в українців до них страшну ненависть. Націоналісти прагнули очистити від поляків та представників інших націй Волинь, а з часом Галичину, щоби ці землі після війни стали частиною незалежної України.

Тому весна 1943р. була особлива:
в рух пішли сапи, вила, ножі, сокири іноді кулемети. Вбивали холоднокровно всіх, хто мав польське коріння, навіть дітей, жінок та старих. Палали стодоли живцем напхані людьми. Такими жорстокими були методи бандерівців у боротьбі за незалежну Україну.

Але відомий польський репортер В. Шабловський у своїй праці й не намагався розбурхати міжнаціональний україно-польський конфлікт, автор згадує про тих, хто ризикував своїм життям заради порятунку чужих людей. Тут розповіді про "добрих людей з Волині", які у вирі жахливих подій, проявили милосердя, людяність, простягнули руку допомоги.

"Я ніколи не рятував нікого через те, що він поляк, чех, єврей чи німець. Я рятував людей".

Зараз Польща допомагає Україні ввійти до Європи. Заробітчани ж кажуть, що "полякові українець потрібен для того щоби краще почуватися: розумнішим, багатшим, практичнішим". Так було й до війни, та і тепер.

Чи вибачила Польща Україні Волинську трагедію?Дуже раджу почитати цю книжку. Якщо уважно придивитися, то і над поляками, і над українцями ще досі літають іскри від пожежі стодоли. А так би хотілось, щоби у пам'яті поляків зосталися спогади не про кривдників, а про добрих людей з Волині