Дуже дивно виглядає той збіг, що я, не знаючи нічого про сюжет цієї книги, взявся читати її відразу після "Діви ночі". І на моє здивування, обидва романи дуже часто перекликалися. "Лютеція" - наче своєрідне продовження життя ліричного героя попередньо вказаного роману.
Напевно, це один із найбльш химерних романів Винничука. В ньому так само присутні й сюжетні покликання (якщо не запозичення) на його попередні тексти, зокрема сюрреалістичні оповідання. А чому химерний - бо перш за все аморфний. Я не відзначив для себе ні чіткого початку, ні логічного завершення. Потік образів, снів і любовних пригод як ліричного героя, так і Вагилевича. І це швидше плюс цієї книги. Але підколив цей роман мене зовсім іншим. Навіть не тим, що Винничук тут постає у всій красі свого жанрового різноманіття та своїх класичних прийомів. Ні.
Особисто я випив цей роман, як чашу смутку й ностальгії. Чомусь автор постає тут найбільш справжнім та зрілим. В тексті розкидані дуже проникливі монологи й роздуми, які, може, й не надто пасують до тексту - але це тільки на перший погляд. Весь роман - це туга за втраченим, а може й узагалі ніколи не здобутим. І втрачені сни, і втрачені роки, і встрачені люди, спогади, місця, книги, почуття... Місцями читати було відверто боляче. Вперше мені Винничук явився між рядків уже немолодим чоловіком, свідомим прожитих років і того, що шальки терезів схилилися аж ніяк не на користь молодості й життя. А повсюдна ностальгія, хоч часом і невиразна, настільки корелює з моїми власними думками останніх місяців (а то й років), що сприймаю цю книгу як власну (не в тому плані, що написану мною чи для мене - а в тому, що я б її викрав і ніколи б нікому не дав читати, маючи її тільки для себе).
Може, і є здоровий глузд в словах "не створи собі кумира", але в українській літературі Винничук для мене є ніким іншим, як обожнюваним кумиром.