What do you think?
Rate this book
Лютеція
Роман «Лютеція» – черговий постмодерний витвір Юрія Винничука з елементами містики, детективу, еротики, гумору і смутку. Автор зупиняється, як колись Данте, «на півдорозі», щоб озирнутися назад і довідатися, хто він насправді, прагнучи звести порахунки зі своїм молодечим бунтом проти оточуючої совєтської дійсності, розкопати щось більше про свою родину, а все це на фоні нестримних любовних пригод не тільки самого автора, але й львівського Дон Жуана Івана Вагилевича.
Таємничу Лютецію, дівчину зі снів, розшукують герої роману. На перепоні цих пошуків стоїть не менш таємнича організація, члени якої носять імена карт. А десь поза цим світом триває Велика Битва, звістки про яку приносять ціною свого життя мужні Листарі, до яких належить і Лютеція.
Таємничу Лютецію, дівчину зі снів, розшукують герої роману. На перепоні цих пошуків стоїть не менш таємнича організація, члени якої носять імена карт. А десь поза цим світом триває Велика Битва, звістки про яку приносять ціною свого життя мужні Листарі, до яких належить і Лютеція.
- GenresFiction
314 pages, Hardcover
First published September 1, 2017
1 person is currently reading
78 people want to read
About the author
Yuri Vynnychuk
76 books127 followersYuri Vynnychuk (sometimes spelled as Yuriy Vynnychuk, Yuryy Vynnychuk, Iurii Vynnychuk, Yurii Vynnychuk, Jurij Wynnytschuk, Jurij Wynnyczuk, Jurij Vіnіčuk, Youri Vinitchouk) is a contemporary Ukrainian writer.
Ukrainian language profile: Юрій Винничук
Ukrainian language profile: Юрій Винничук
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 11 of 11 reviews
January 27, 2024
— Про що книжка? — питає мама.
— Про походеньки мудака по дівках, які огидно читати через те, як він до них ставиться.
— То нащо ти її читаєш?
— … Щоб дочитати і з чистою совістю поставити одиницю.
Якщо брати згрубша, то анотація не бреше, коли називає це «витвором з елементами містики, детективу, еротики, гумору і смутку». Але те саме іншими словами — це насмиканий салат з різного роду городини, яка не завжди пасує одна до одної, який поєднує, як заправка, лише один головний персонаж.
Головний персонаж (і це той випадок, коли мені язик не повертається сказати «герой», щоб не тратити на нього гарне слово) просто огидний, і мене лякає автобіографічність викладу тексту, бо це має означати, що цей мізогін і мудак — реальна людина. Знаєте, я розумію, що людина грішна, що ніхто не ідеальний, але я також хочу бачити хоча б натяк на авторський осуд поведінки персонажа («це неправильно, не робіть так», «я був молодий і дурний, я змінився»), і коли я її не бачу, а за відчуттями, автор практично пишається описаним, ну то вибачте, що я гніваюся. Розділ другий, автор описує, як йому погано ведеться, і як йому себе шкода (прямо так і пише), і як його ніхто не розуміє, і скрушно хитає головою, що його вважають неробою, але він такий бідний, що мусить їсти яйця сусідських курей і не признаватися сусідкам: «Я не знав, яким чином спокутувати свій гріх. Може, одружитися з донькою сусідки?» Якої, перепрошую, нев'їбенної думки про себе треба бути, щоб додуматися до цього? А потім преспокійно описувати, як він лапає малолітку («Восьмикласниця, що з неї взяти»), по чому додати таке: «Мине ще два роки, заки вона не пручатиметься й пригостить мене всіма своїми привабами в моєму саду на коцику серед лопухів і бзикання комах. Але на ту пору я вже на ній женитися передумаю». Хочеться кричати в рупор «тобі 35, йолопе», закувати в кайданки і сховати цього монстра подалі від чесного поспільства — але ні, він пише книжки, і їх видають. «Чудовий постмодерний витвір», матері його ковіньку.
На щастя, подальші «елементи еротики» стосуються повнолітніх жінок, але боже ж мій, я не хочу їх рахувати. Як і випиті на сторінках пляшки вина — здебільшого без їжі — теж. Книжка видана в 2017, тобто через 30 років після описуваних подій. (Я не хочу сперечатись про те, що це художня книжка, а отже я можу сприймати її як цілковиту вигадку; нагадую, текст написаний автобіографічно, і якщо автор хоче, щоб я сприймала її як правду, то я так і роблю, і підгорає мені відповідно). То що це, жаль за втраченою молодістю? ностальгія за богемним життям — яке, як описується, складалося з фарцування, писання чужих мемуарів, непомірної кількості вина і відкритих стосунків з ким завгодно?
Те, що безладним любасуванням у книжці займається не лише головний персонаж, а ще й Вагилевич, не рятує ситуацію абсолютно. Вставні розділи зі щоденника Івана Вагилевича з описами його нічних походеньок і снів не відрізняються від походеньок авторських нічим, окрім лише деяких історичних деталей, які нагадують, що начебто йдеться про 1840-ві, а не 1980-ті. Відчувається, як погана гра в ляльковому театрі, коли актор міняє маску, але при цьому не міняє ні голос, ні решту вбрання, і глядачеві треба вдати, що він повірив.
Містика в книжці є: сни, які повторюються і продовжуються, як паралельний світ; сюжет снів той же в двох персонажів сучасності і півторасотрічної давнини; сни переплітаються з явою; міфічні протистояння виявляються дійсними. І що автор з цим усім робить? Перемежовує голими жінками і з усіх персонажів містичної складової сюжету докладно виписує лише ту одну, з якою хоче переспати. Сенк'ю вері мач.
Детективна складова теж була б нічого так — якби ж їй приділили увагу, чорт забирай. Тут і стрибання на карету на ходу є, і таємничі вбивства є, і таємні клуби зі шпигунством є — а чим це все закінчується? Чи буде навіть спойлером, якщо я скажу що на останній сторінці персонаж — тадам! — жаліє себе? Ні тобі розв'язки, ні пояснень, сидиш такий, читачу, зі своїми запитаннями, як бовдур (*вставка: мем з Коліном Фарреллом «ну да, ну да, пішов я нафіг»*).
Гумор і смуток, згадані в анотації, концентруються в розділах про родичів автора і його дитячі спогади. Абсолютно не зрозуміло, що ці розділи привносять в сюжет, якщо вони не стосуються його жоднісіньким чином. Однак зі всього написаного це були ті сторінки, які читати було справді цікаво: про батька-дантиста і радянську тюрму, про повстанську юність стрийка, про похорони і зміну ставлень з плином часу. Це якась книжка в книжці, таке враження, що вона тут суто як наповнювач, бо інакше тут би ніколи не вийшло триста сторінок, але чесно кажучи, було б воно окремою серйозною книжкою, це було б нааабагато цікавіше читати, ніж оцей салат.
Єдина завершеність, яка у цій книжці є, стосується персонажів, які померли. І то тільки тому, що для них-то усе завершилось, бо запитання в читача все одно лишились, а відповідей катма. Приблизно такими ж відчуваються персонажки, що виходять заміж — бо вони вмирають для автора, і для автора це те саме (тьху). Поза цим завершених ниток практично немає — і якщо це пов'язано з тим, що Винничук поєднує свої книжки, то хай він сам у цьому своєму книжкосвіті і живе.
Якщо облишити говорити про сюжет і докинути кілька слів про якість тексту, до деякі шматки прямо приємно написані: гарні речення, красиві порівняння, приємна мелодика. Однак в інших місцях є казна-що і збоку бантик, а персонажі мають такі репліки, які точно не відповідають обставинам ні їхньому характеру. Тобто і тут салат.
Можливо я, як сказано в інших відгуках, непідготовлена читачка. До цього я читала хіба Весняні ігри в осінніх садах — це мене підготувало на надміру хіті, але не примирило з ним.
В мовному плані єдина цікавинка, яку хочеться відмітити, «зазнати розкоші» у значенні «відчути оргазм». Пішло в словничок.
— Про походеньки мудака по дівках, які огидно читати через те, як він до них ставиться.
— То нащо ти її читаєш?
— … Щоб дочитати і з чистою совістю поставити одиницю.
Якщо брати згрубша, то анотація не бреше, коли називає це «витвором з елементами містики, детективу, еротики, гумору і смутку». Але те саме іншими словами — це насмиканий салат з різного роду городини, яка не завжди пасує одна до одної, який поєднує, як заправка, лише один головний персонаж.
Головний персонаж (і це той випадок, коли мені язик не повертається сказати «герой», щоб не тратити на нього гарне слово) просто огидний, і мене лякає автобіографічність викладу тексту, бо це має означати, що цей мізогін і мудак — реальна людина. Знаєте, я розумію, що людина грішна, що ніхто не ідеальний, але я також хочу бачити хоча б натяк на авторський осуд поведінки персонажа («це неправильно, не робіть так», «я був молодий і дурний, я змінився»), і коли я її не бачу, а за відчуттями, автор практично пишається описаним, ну то вибачте, що я гніваюся. Розділ другий, автор описує, як йому погано ведеться, і як йому себе шкода (прямо так і пише), і як його ніхто не розуміє, і скрушно хитає головою, що його вважають неробою, але він такий бідний, що мусить їсти яйця сусідських курей і не признаватися сусідкам: «Я не знав, яким чином спокутувати свій гріх. Може, одружитися з донькою сусідки?» Якої, перепрошую, нев'їбенної думки про себе треба бути, щоб додуматися до цього? А потім преспокійно описувати, як він лапає малолітку («Восьмикласниця, що з неї взяти»), по чому додати таке: «Мине ще два роки, заки вона не пручатиметься й пригостить мене всіма своїми привабами в моєму саду на коцику серед лопухів і бзикання комах. Але на ту пору я вже на ній женитися передумаю». Хочеться кричати в рупор «тобі 35, йолопе», закувати в кайданки і сховати цього монстра подалі від чесного поспільства — але ні, він пише книжки, і їх видають. «Чудовий постмодерний витвір», матері його ковіньку.
На щастя, подальші «елементи еротики» стосуються повнолітніх жінок, але боже ж мій, я не хочу їх рахувати. Як і випиті на сторінках пляшки вина — здебільшого без їжі — теж. Книжка видана в 2017, тобто через 30 років після описуваних подій. (Я не хочу сперечатись про те, що це художня книжка, а отже я можу сприймати її як цілковиту вигадку; нагадую, текст написаний автобіографічно, і якщо автор хоче, щоб я сприймала її як правду, то я так і роблю, і підгорає мені відповідно). То що це, жаль за втраченою молодістю? ностальгія за богемним життям — яке, як описується, складалося з фарцування, писання чужих мемуарів, непомірної кількості вина і відкритих стосунків з ким завгодно?
Те, що безладним любасуванням у книжці займається не лише головний персонаж, а ще й Вагилевич, не рятує ситуацію абсолютно. Вставні розділи зі щоденника Івана Вагилевича з описами його нічних походеньок і снів не відрізняються від походеньок авторських нічим, окрім лише деяких історичних деталей, які нагадують, що начебто йдеться про 1840-ві, а не 1980-ті. Відчувається, як погана гра в ляльковому театрі, коли актор міняє маску, але при цьому не міняє ні голос, ні решту вбрання, і глядачеві треба вдати, що він повірив.
Містика в книжці є: сни, які повторюються і продовжуються, як паралельний світ; сюжет снів той же в двох персонажів сучасності і півторасотрічної давнини; сни переплітаються з явою; міфічні протистояння виявляються дійсними. І що автор з цим усім робить? Перемежовує голими жінками і з усіх персонажів містичної складової сюжету докладно виписує лише ту одну, з якою хоче переспати. Сенк'ю вері мач.
Детективна складова теж була б нічого так — якби ж їй приділили увагу, чорт забирай. Тут і стрибання на карету на ходу є, і таємничі вбивства є, і таємні клуби зі шпигунством є — а чим це все закінчується? Чи буде навіть спойлером, якщо я скажу що на останній сторінці персонаж — тадам! — жаліє себе? Ні тобі розв'язки, ні пояснень, сидиш такий, читачу, зі своїми запитаннями, як бовдур (*вставка: мем з Коліном Фарреллом «ну да, ну да, пішов я нафіг»*).
Гумор і смуток, згадані в анотації, концентруються в розділах про родичів автора і його дитячі спогади. Абсолютно не зрозуміло, що ці розділи привносять в сюжет, якщо вони не стосуються його жоднісіньким чином. Однак зі всього написаного це були ті сторінки, які читати було справді цікаво: про батька-дантиста і радянську тюрму, про повстанську юність стрийка, про похорони і зміну ставлень з плином часу. Це якась книжка в книжці, таке враження, що вона тут суто як наповнювач, бо інакше тут би ніколи не вийшло триста сторінок, але чесно кажучи, було б воно окремою серйозною книжкою, це було б нааабагато цікавіше читати, ніж оцей салат.
Єдина завершеність, яка у цій книжці є, стосується персонажів, які померли. І то тільки тому, що для них-то усе завершилось, бо запитання в читача все одно лишились, а відповідей катма. Приблизно такими ж відчуваються персонажки, що виходять заміж — бо вони вмирають для автора, і для автора це те саме (тьху). Поза цим завершених ниток практично немає — і якщо це пов'язано з тим, що Винничук поєднує свої книжки, то хай він сам у цьому своєму книжкосвіті і живе.
Якщо облишити говорити про сюжет і докинути кілька слів про якість тексту, до деякі шматки прямо приємно написані: гарні речення, красиві порівняння, приємна мелодика. Однак в інших місцях є казна-що і збоку бантик, а персонажі мають такі репліки, які точно не відповідають обставинам ні їхньому характеру. Тобто і тут салат.
Можливо я, як сказано в інших відгуках, непідготовлена читачка. До цього я читала хіба Весняні ігри в осінніх садах — це мене підготувало на надміру хіті, але не примирило з ним.
В мовному плані єдина цікавинка, яку хочеться відмітити, «зазнати розкоші» у значенні «відчути оргазм». Пішло в словничок.
April 4, 2018
Ну що сказати, про дитинство цілком пристойно. Про молодість - місцями цікаво. Про секс - нудно. А оцю Лютецію я б повикидала, разом із Вагилевичем. Переповідати сни півкнижки - це знущання.
Коротше кажучи, менше пекельного постмодернізму, більше Ізя з Зеньом.
Коротше кажучи, менше пекельного постмодернізму, більше Ізя з Зеньом.
August 15, 2023
Wyborna, naprawdę wyborna powieść.
Może nie do końca równa, ale wciąga kapitalnie, rozciągnięta na kilku płaszczyznach fabuła - pierwsza klasa. I kolejny piękny literacki pokłon dla Lwowa.
Słowa uznania dla Warstw i - a jakże - niezawodnego Bohdana Zadury.
Może nie do końca równa, ale wciąga kapitalnie, rozciągnięta na kilku płaszczyznach fabuła - pierwsza klasa. I kolejny piękny literacki pokłon dla Lwowa.
Słowa uznania dla Warstw i - a jakże - niezawodnego Bohdana Zadury.
February 24, 2019
Дуже дивно виглядає той збіг, що я, не знаючи нічого про сюжет цієї книги, взявся читати її відразу після "Діви ночі". І на моє здивування, обидва романи дуже часто перекликалися. "Лютеція" - наче своєрідне продовження життя ліричного героя попередньо вказаного роману.
Напевно, це один із найбльш химерних романів Винничука. В ньому так само присутні й сюжетні покликання (якщо не запозичення) на його попередні тексти, зокрема сюрреалістичні оповідання. А чому химерний - бо перш за все аморфний. Я не відзначив для себе ні чіткого початку, ні логічного завершення. Потік образів, снів і любовних пригод як ліричного героя, так і Вагилевича. І це швидше плюс цієї книги. Але підколив цей роман мене зовсім іншим. Навіть не тим, що Винничук тут постає у всій красі свого жанрового різноманіття та своїх класичних прийомів. Ні.
Особисто я випив цей роман, як чашу смутку й ностальгії. Чомусь автор постає тут найбільш справжнім та зрілим. В тексті розкидані дуже проникливі монологи й роздуми, які, може, й не надто пасують до тексту - але це тільки на перший погляд. Весь роман - це туга за втраченим, а може й узагалі ніколи не здобутим. І втрачені сни, і втрачені роки, і встрачені люди, спогади, місця, книги, почуття... Місцями читати було відверто боляче. Вперше мені Винничук явився між рядків уже немолодим чоловіком, свідомим прожитих років і того, що шальки терезів схилилися аж ніяк не на користь молодості й життя. А повсюдна ностальгія, хоч часом і невиразна, настільки корелює з моїми власними думками останніх місяців (а то й років), що сприймаю цю книгу як власну (не в тому плані, що написану мною чи для мене - а в тому, що я б її викрав і ніколи б нікому не дав читати, маючи її тільки для себе).
Може, і є здоровий глузд в словах "не створи собі кумира", але в українській літературі Винничук для мене є ніким іншим, як обожнюваним кумиром.
Напевно, це один із найбльш химерних романів Винничука. В ньому так само присутні й сюжетні покликання (якщо не запозичення) на його попередні тексти, зокрема сюрреалістичні оповідання. А чому химерний - бо перш за все аморфний. Я не відзначив для себе ні чіткого початку, ні логічного завершення. Потік образів, снів і любовних пригод як ліричного героя, так і Вагилевича. І це швидше плюс цієї книги. Але підколив цей роман мене зовсім іншим. Навіть не тим, що Винничук тут постає у всій красі свого жанрового різноманіття та своїх класичних прийомів. Ні.
Особисто я випив цей роман, як чашу смутку й ностальгії. Чомусь автор постає тут найбільш справжнім та зрілим. В тексті розкидані дуже проникливі монологи й роздуми, які, може, й не надто пасують до тексту - але це тільки на перший погляд. Весь роман - це туга за втраченим, а може й узагалі ніколи не здобутим. І втрачені сни, і втрачені роки, і встрачені люди, спогади, місця, книги, почуття... Місцями читати було відверто боляче. Вперше мені Винничук явився між рядків уже немолодим чоловіком, свідомим прожитих років і того, що шальки терезів схилилися аж ніяк не на користь молодості й життя. А повсюдна ностальгія, хоч часом і невиразна, настільки корелює з моїми власними думками останніх місяців (а то й років), що сприймаю цю книгу як власну (не в тому плані, що написану мною чи для мене - а в тому, що я б її викрав і ніколи б нікому не дав читати, маючи її тільки для себе).
Може, і є здоровий глузд в словах "не створи собі кумира", але в українській літературі Винничук для мене є ніким іншим, як обожнюваним кумиром.
February 15, 2018
"Лютеція" сподобалася очікуваним набором суто Винничукових тем, смаків, відгоміном його попередніх творів. Цікавий тут і автобіографінчий аспект, переплетений з історичними подіями. Поза тим, цей роман - насамеперд для поціновувачів Винничукової прози, для тих, хто хоче ще і ще та певним чином є вже "підготовленим читачем". Для того ж, хто щойно знайомиться з прозою Винничука, напевно, варто починати з іншого, скажімо з "Мальви Ланди" чи "Танго смерті".
November 12, 2024
Książka jest pięknie wydana.
Niestety odczuwam pewne rozczarowanie, że tak mało jest tu realizmu magicznego. Zbyt dużo autor poświęcił wspomnieniom z dzieciństwa, upchnął w mojej ocenie retrospektywę autobiograficzną niezwiązaną z historią Lutecji i Wielkiej Bitwy (o których tak naprawdę możemy sobie gdybać bo praktycznie nic nie wiadomo - czy taki był zamysł?).
Początek był męczący i trudno było się połapać w życiu uczuciowym jednego z głównych bohaterów. Sporo sprośności często niesmacznych i rubasznych. Przepiękny wstęp nagle przerwany dziwnymi pijackimi ekscesami, nierówne przeplatanie wątków. Miejscami piękny język i humor a miejscami jakby celowe skoki i zwalnianie tempa historii do której dobijamy na finiszu pełni pytań, niedopowiedzeń i niedosytu.
Niestety odczuwam pewne rozczarowanie, że tak mało jest tu realizmu magicznego. Zbyt dużo autor poświęcił wspomnieniom z dzieciństwa, upchnął w mojej ocenie retrospektywę autobiograficzną niezwiązaną z historią Lutecji i Wielkiej Bitwy (o których tak naprawdę możemy sobie gdybać bo praktycznie nic nie wiadomo - czy taki był zamysł?).
Początek był męczący i trudno było się połapać w życiu uczuciowym jednego z głównych bohaterów. Sporo sprośności często niesmacznych i rubasznych. Przepiękny wstęp nagle przerwany dziwnymi pijackimi ekscesami, nierówne przeplatanie wątków. Miejscami piękny język i humor a miejscami jakby celowe skoki i zwalnianie tempa historii do której dobijamy na finiszu pełni pytań, niedopowiedzeń i niedosytu.
January 13, 2021
Химерне поєднання частково автобіографічної розповіді та опису певного періоду життя Івана Вагилевича. Обидві теми об'єднує таємниця та пошук таємничої жінки Лютеції. Власне містична складова роману мене зовсім не вразила, адже таємниці повністю не розкриті. Не дуже цікаві метання Вагилевича у пошуках ідеальної жінки, розповіді про його безладне статеве життя. Загалом розповідь про Вагилевича обірвана. Смерть Люції (Лютеції) залишилась без пояснень. Цікавіше було читати частини твору, присвячені дитинству протагоніста у Станіславі. Приємно згадати другу половину 80-их років, яку я також провів у Львові, відомі тогочасні львівські локації.
September 19, 2023
Важко сказати навіщо там ті лінії зі спогадами про дитинство і друзів батька 🙄, для кількості сторінок хіба.
Так, то цілком типовий Винничук з усім тим, чого від нього чекаєш.
Так, то цілком типовий Винничук з усім тим, чого від нього чекаєш.
July 30, 2018
Роман "Лютеція" українського письменника Юрія Винничука. Це моє друге знайомство з цим письменником. Перше було "Цензор снів", який мені дуже сподобався. "Лютеція" теж непоганий роман, але зачепив мене трохи менше. Цікава манера письма, тонкий гумор, львівські діалектні розмовні слівця, містика, детектив, романтичні стосунки, еротика - це якщо коротко про твір.
Хоч твір про пошук таємничої дівчини зі снів на ім'я Лютеція. Але ця сюжетна лінія не є головною. Вона наче злишилася десь на задвірках. Їй автор приділив увагу в кінці твору.
Основними у цьому романі є спогади автора, хоча не зовсім зрозуміло чи це справжні реальні спогади чи просто фантазія. Вони досить цікаві та гумористичні, місцями з певним сумом, але мало стосуються головної теми роману. Спогади про дитинство, якого сучасні діти не мають, молодість, юність, спроби знайти наречену.
Також автор вмістив у свій роман розповідь про поета, громадськогодіяча, етнографа Івана Вагилевича. Історія його любовних походеньок, інтимне листування, щоденник, в якому він описує свої сни. Ці сни дуже схожі зі снами автора, де з'являється дівчина Лютеція.
Хоч твір про пошук таємничої дівчини зі снів на ім'я Лютеція. Але ця сюжетна лінія не є головною. Вона наче злишилася десь на задвірках. Їй автор приділив увагу в кінці твору.
Основними у цьому романі є спогади автора, хоча не зовсім зрозуміло чи це справжні реальні спогади чи просто фантазія. Вони досить цікаві та гумористичні, місцями з певним сумом, але мало стосуються головної теми роману. Спогади про дитинство, якого сучасні діти не мають, молодість, юність, спроби знайти наречену.
Також автор вмістив у свій роман розповідь про поета, громадськогодіяча, етнографа Івана Вагилевича. Історія його любовних походеньок, інтимне листування, щоденник, в якому він описує свої сни. Ці сни дуже схожі зі снами автора, де з'являється дівчина Лютеція.
Displaying 1 - 11 of 11 reviews