What do you think?
Rate this book
Спустошення
Реставрація імперії і проект надлюдини, воля й обумовленість, герої креативного класу і нова Орда, що жене своїх коней із розверзлих надр свідомості. Спустошення шириться світом...
Спекотний серпневий день. Троє чоловіків опиняються на одній лінії подій. Кожен здійснює відчайдушну спробу змінити власний сценарій, сценарій людей навколо, сценарій історії. Відомий журналіст Федір Могила влаштовується помічником серйозного інвестора, який бажає вкрай швидко сформувати ринок психотехнологій. Вони вступають в альянс із колишнім працівником радянських закритих лабораторій, професором Гуровим, щоб здійснити інноваційний прорив. Однак кожен із учасників цього союзу, як виявляється, має приховані мотиви. Що це? Сценарії, запущені з аномальної Зони? Постінформаційний апокаліпсис? Чи жадоба сенсу, щоби вистояти у боротьбі зі Звіром, якого Гайдеґґер називав Ніщо?
Новий роман Любка Дереша «Спустошення» — про межу, з-за якої не повертаються.
«Спустошення» Дереша — це неофіційний гімн для мілленіалів та інтелектуальних кочівників. Це роман для тих, хто знає щось про маніпуляції свідомістю і медитацію, про хаос і несвідоме, про «чорних лебедів» і про Звіра, котрий крадеться у пітьмі.
Цю книжку не вийде читати разом — її треба читати наодинці, вдумливо, входячи в її настрій і ритм, вловлюючи її красу. Так вона розкриється для того, хто шукає в літературі глибини. В цій книжці є атмосфера, є історія про любов і велику таємницю, кожна з яких по-своєму поглинає людину, даючи густе і неперевершене відчуття безнадії й романтики, як це вміє робити тільки Дереш.
Спекотний серпневий день. Троє чоловіків опиняються на одній лінії подій. Кожен здійснює відчайдушну спробу змінити власний сценарій, сценарій людей навколо, сценарій історії. Відомий журналіст Федір Могила влаштовується помічником серйозного інвестора, який бажає вкрай швидко сформувати ринок психотехнологій. Вони вступають в альянс із колишнім працівником радянських закритих лабораторій, професором Гуровим, щоб здійснити інноваційний прорив. Однак кожен із учасників цього союзу, як виявляється, має приховані мотиви. Що це? Сценарії, запущені з аномальної Зони? Постінформаційний апокаліпсис? Чи жадоба сенсу, щоби вистояти у боротьбі зі Звіром, якого Гайдеґґер називав Ніщо?
Новий роман Любка Дереша «Спустошення» — про межу, з-за якої не повертаються.
«Спустошення» Дереша — це неофіційний гімн для мілленіалів та інтелектуальних кочівників. Це роман для тих, хто знає щось про маніпуляції свідомістю і медитацію, про хаос і несвідоме, про «чорних лебедів» і про Звіра, котрий крадеться у пітьмі.
Цю книжку не вийде читати разом — її треба читати наодинці, вдумливо, входячи в її настрій і ритм, вловлюючи її красу. Так вона розкриється для того, хто шукає в літературі глибини. В цій книжці є атмосфера, є історія про любов і велику таємницю, кожна з яких по-своєму поглинає людину, даючи густе і неперевершене відчуття безнадії й романтики, як це вміє робити тільки Дереш.
- GenresFiction
448 pages, Hardcover
First published January 1, 2017
12 people are currently reading
100 people want to read
About the author
Lyubko Deresh
28 books152 followersЛюбко Дереш (* 10 серпня 1984, Пустомити, Україна) — сучасний український письменник. Повне ім'я — Любомир Андрійович Дереш.
Народився у місті Пустомити Львівської області, закінчив Львівський фізико-математичний ліцей та економічний факультет Львівського університету.
В 15 років Любко Дереш написав свій перший роман — «Культ», а виданий він був, коли автору виповнилося вісімнадцять. Книга молодого письменника відразу ж викликала неабияку хвилю пристрасних дебатів у молодіжних кав’ярнях і модних редакціях. Роман був перекладений на кілька іноземних мов.
Згодом вийшли романи Дереша, які стали національними бестселерами («Поклоніння ящірці», «Архе», «Намір!», «Трохи пітьми», «Голова Якова»).
Lyubko Deresh (* 10 August 1984, Pystomyty, Ukraine) — is a contemporary Ukrainian writer. Full name — Liubomyr Andriyovych Deresh.
Born in Pystomyty near Lviv, in 1984, Deresh graduated from Lviv physics-mathimatics lyceum and got his undergraduate degree in Economics from Lviv University.
At the age of 15 Deresh wrote his first novel, Cult (an excert from Cult was translated by Peter Constantine and published in the "Fiction" magazine in 2008), which he managed to publish 3 years later in 2001 when he turned eighteen. Young writer's quickly gained prominence thanks to the success of Cult. The novel has been translated into multiple languages.
Afterwards, Deresh published a number of successful novels, among them «Of lizard generation», «Архе», «Intent!», «A bit of darkness», «Yakov's head»).
Source/джерело: Wikipedia
Народився у місті Пустомити Львівської області, закінчив Львівський фізико-математичний ліцей та економічний факультет Львівського університету.
В 15 років Любко Дереш написав свій перший роман — «Культ», а виданий він був, коли автору виповнилося вісімнадцять. Книга молодого письменника відразу ж викликала неабияку хвилю пристрасних дебатів у молодіжних кав’ярнях і модних редакціях. Роман був перекладений на кілька іноземних мов.
Згодом вийшли романи Дереша, які стали національними бестселерами («Поклоніння ящірці», «Архе», «Намір!», «Трохи пітьми», «Голова Якова»).
Lyubko Deresh (* 10 August 1984, Pystomyty, Ukraine) — is a contemporary Ukrainian writer. Full name — Liubomyr Andriyovych Deresh.
Born in Pystomyty near Lviv, in 1984, Deresh graduated from Lviv physics-mathimatics lyceum and got his undergraduate degree in Economics from Lviv University.
At the age of 15 Deresh wrote his first novel, Cult (an excert from Cult was translated by Peter Constantine and published in the "Fiction" magazine in 2008), which he managed to publish 3 years later in 2001 when he turned eighteen. Young writer's quickly gained prominence thanks to the success of Cult. The novel has been translated into multiple languages.
Afterwards, Deresh published a number of successful novels, among them «Of lizard generation», «Архе», «Intent!», «A bit of darkness», «Yakov's head»).
Source/джерело: Wikipedia
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 30 of 33 reviews
March 4, 2018
Так. Одразу стосовно врученого Любомирові "Золотого хріна-2017" за найгіршу еротичну сцену в літературі:
ДЕРЕШ НІКОЛИ НЕ ВМІВ У ЕРОТИКУ., але то далеко не найбільша проблема для цього тексту. Підтвердженням того "невміння" є хоч сцена дзвінко-спалахування з його дебютного за написанням роману (3 розділ, 12 параграф у Поклоніння ящірці).
Дійсною ж проблемою є проблема зростання. Стилістично в Дереша все стале, ідейно - також знову рефлексійні та дуже особисті тєлєги, перекладені на недомістичні історії. Приємно прибавив ваги хіба його словниковий запас, який, втім, досі дуже неорганічно поєднує у собі різнорегіональні діалектизми за підлітковим принципом "шо прикольно звучить".
Неприємно:
- персонажі все ще поводяться та розмовляють, як неживі, при тому що
- вони списані із реальних та дуже "типових" людей, що своїми типажами під час психонавтсько-автостопних тусовок зустрічалися мені повсемісно,
- і списані вони із них ще з від перших "спроб пера", а випуклими так і не стали, хоча зі світоглядними зламами Дереша (Голова Якова) вони і самі стали фрілансерами-нєфорами, натомість як були просто психонавтами.
Маю в себе всі його книги в папері, і якщо "Синайська трилогія" була великим кроком вперед, "Спустошення" - гігантський стрибок у прірву, нижче самого дна. Із такою ціною на видання тішуся, що "Якабу" подарувала мені електронку, і я не лоханувся із придбанням.
Можливо, цей черговий злам призведе до чогось цікавого, як то було із "Головою Якова". Але сам надщемкий Дерешівський крик про "де віднайти те, що не знаю сам" у поєднанням зі снобізмом з його боку крайні декілька років вишибає.
ДЕРЕШ НІКОЛИ НЕ ВМІВ У ЕРОТИКУ., але то далеко не найбільша проблема для цього тексту. Підтвердженням того "невміння" є хоч сцена дзвінко-спалахування з його дебютного за написанням роману (3 розділ, 12 параграф у Поклоніння ящірці).
Дійсною ж проблемою є проблема зростання. Стилістично в Дереша все стале, ідейно - також знову рефлексійні та дуже особисті тєлєги, перекладені на недомістичні історії. Приємно прибавив ваги хіба його словниковий запас, який, втім, досі дуже неорганічно поєднує у собі різнорегіональні діалектизми за підлітковим принципом "шо прикольно звучить".
Неприємно:
- персонажі все ще поводяться та розмовляють, як неживі, при тому що
- вони списані із реальних та дуже "типових" людей, що своїми типажами під час психонавтсько-автостопних тусовок зустрічалися мені повсемісно,
- і списані вони із них ще з від перших "спроб пера", а випуклими так і не стали, хоча зі світоглядними зламами Дереша (Голова Якова) вони і самі стали фрілансерами-нєфорами, натомість як були просто психонавтами.
Маю в себе всі його книги в папері, і якщо "Синайська трилогія" була великим кроком вперед, "Спустошення" - гігантський стрибок у прірву, нижче самого дна. Із такою ціною на видання тішуся, що "Якабу" подарувала мені електронку, і я не лоханувся із придбанням.
Можливо, цей черговий злам призведе до чогось цікавого, як то було із "Головою Якова". Але сам надщемкий Дерешівський крик про "де віднайти те, що не знаю сам" у поєднанням зі снобізмом з його боку крайні декілька років вишибає.
October 1, 2017
Кажуть, перший варіант роману налічував дев'ятсот сторінок, та зусиллями видавництва його вдалося скоротити вдвічі. З тим же успіхом його можна було скоротити вдвічі ще раз, роман нічого би не втратив. Бо він скидається не на художній твір, а на белетризоване есе. У Дереша неправдоподібні діалоги, неперконливі характери, персонажі виглядають як функції від ідей, які втілюють (ідеї можна відразу вгадати, бо всі прізвища говорящі).
Успішний журналіст Федір Могила переживає кризу середнього віку і в свій 34-й день народження кидає роботу, щоб шукати сенс життя. Цього ж дня йому трапляются дві раптові зустрічі - дівчина Смирна, в яку наш герой миттєво закохується, та оліграх Карманов, який миттєво пропонує йому роботу. Життя з дівчиною обіцяє тихе сімейне щастя, робота в олігарха - у часть в розробці психотехнологій, які призведуть до когнитивної революції і переходу людства на новий ступінь розвитку. Федір намагається вгнатися за обома зайцями, та врешті обирає роботу. Навколо неї точаться основні ідеологічні баталії роману. В загальних рисах ситуація описана у видавничій, анотації. До цього варто додати, що створена Кармановим та Федіром компанія нагадує гібрид методологів Щєдровицького та саєнтологів Габбарда. Вона розробляє Лінгвошолом, який дозволить людям спілкуватись напряму - свідомість з свідомостю. Такми чином зникають непорозуміння між людьми, а людство долає усі можливі кризи.
Звучить потенційно цікаво, але у Дереша виходить доволі дидактичний текст. Він нагадує піздні романи Пєлєвіна, з яких вилучили гумор та дотепні парадокси і залишили всі притаманні їм вади. Та якщо твори Пєлєвіна переважно погано замаскована форма діалогу учителя з учнем, то в Дереша односторонній потік спустошеної свідомості.
P.S. Впадає у очі, що Дереш перебуває у російськоцентрічному інтелектуальному просторі (тому я і зробив порівняння з Пєлєвіним), але це окрема сумна тема.
Успішний журналіст Федір Могила переживає кризу середнього віку і в свій 34-й день народження кидає роботу, щоб шукати сенс життя. Цього ж дня йому трапляются дві раптові зустрічі - дівчина Смирна, в яку наш герой миттєво закохується, та оліграх Карманов, який миттєво пропонує йому роботу. Життя з дівчиною обіцяє тихе сімейне щастя, робота в олігарха - у часть в розробці психотехнологій, які призведуть до когнитивної революції і переходу людства на новий ступінь розвитку. Федір намагається вгнатися за обома зайцями, та врешті обирає роботу. Навколо неї точаться основні ідеологічні баталії роману. В загальних рисах ситуація описана у видавничій, анотації. До цього варто додати, що створена Кармановим та Федіром компанія нагадує гібрид методологів Щєдровицького та саєнтологів Габбарда. Вона розробляє Лінгвошолом, який дозволить людям спілкуватись напряму - свідомість з свідомостю. Такми чином зникають непорозуміння між людьми, а людство долає усі можливі кризи.
Звучить потенційно цікаво, але у Дереша виходить доволі дидактичний текст. Він нагадує піздні романи Пєлєвіна, з яких вилучили гумор та дотепні парадокси і залишили всі притаманні їм вади. Та якщо твори Пєлєвіна переважно погано замаскована форма діалогу учителя з учнем, то в Дереша односторонній потік спустошеної свідомості.
P.S. Впадає у очі, що Дереш перебуває у російськоцентрічному інтелектуальному просторі (тому я і зробив порівняння з Пєлєвіним), але це окрема сумна тема.
January 27, 2022
Вторинно, сумно, нецікаво. Та найгірше це хворобливий нарцисизм абсолютно усіх персонажів, вони всі вважають себе центром всесвіту на повному серйозі, наче підлітки в 14. Всі без винятку хотять вийти в вікно. Боже, та вийдіть вже, і не мучте людей. Оповідь від першої особи перетворює це все на якесь жж, щоденник, без натяку на сюжет, зміст, а решта вільний переказ найбільш психонавтських епізодів Пєлєвіна. Сумний сум
April 16, 2018
Роман що робить читача Спустошеним і, можливо, малоросом, якщо взагалі це не стьоб...
February 5, 2024
Перше враження від книги в мене було щось типу "вау!". Не можу сказати, що воно втрималося до кінця, але все ж таки зараховую до хороших книжок. Напевно, найбільше мені сподобався стиль автора, цікаве поєднання оповіді від 3 і 1 особи. Деколи живеш моментом, відчуваєш себе центром усього, але часто буває, що життя проходить ніби на автопілоті і нічого від мене не залежить, навіть думки та дії.
Найбільше мені запам'ятався епізод у Венеції, не буду спойлерити, але було дуже сумно. Відчуття несправедливості, втрати та жалю прилипли до мене на довго.
Під час війни між Україною та Росією багато елементів книги мені далися з відразою, так багато всього з Рашки в тексті. І пряма мова, і локації і персонажі, алюзії та всяке таке.
Рекомендую книгу всім любителям психоанавтики, теорій змов та езотерики.
Найбільше мені запам'ятався епізод у Венеції, не буду спойлерити, але було дуже сумно. Відчуття несправедливості, втрати та жалю прилипли до мене на довго.
Під час війни між Україною та Росією багато елементів книги мені далися з відразою, так багато всього з Рашки в тексті. І пряма мова, і локації і персонажі, алюзії та всяке таке.
Рекомендую книгу всім любителям психоанавтики, теорій змов та езотерики.
October 30, 2024
В фіналі було пару сторінок, коли я думав, що книга витягне на 4, але ні.
Я не настільки критичний як інші коментатори.
Якби я читав її в момент виходу з друку, вона б отримала свою 4, або й 4,5. Бо я тільки відходив від захоплення Гумільовим молодшим і деякими іншими "творцями сенсів".
Як на мене, Дереш дає досить правдиву картину тогочасної інтелектуальної тусовки в Україні.
Мова в книзі йде про 2010-2012 роки, коли в Києві (де відбуваються основні події, і за це теж окремий + в карму) щупальця русского мира були на кожному кроці. Це дуже неприємне відображення себе в дзеркалі, але змушений констатувати, що все так і було. І московські інтелектуали, і олігархи, і спільні проєкти. Співпраця з росією буяла.
До 2022 російська мова гастєй с расіі в книзі була навіть органічною, а от зараз від неї кров з очей. Хоча я розумію авторський задум передати через мову в діалогах відмінності двох народів. Якщо чесно, мені б і не хотілося, щоб оті тексти, що говорилися в тексті московським ротом, були висловлені українською. Бо той брєд може бути лише російською.
Якщо хтось думає, що оті всі фантазії москалів Дереш вигадав, змушений засмутити - то все є правда і вони так і думають. І ми всі це відчули. Занадто мало було тоді Девідів Мошковіців, щоб відкривати Заходу правду про русню.
Доречі, мабуть всі пропустили в біографії Дереша, що саме в період з 2010 до Революції Гідності він був активно задіяний у сфері психотехнологій. Можливо це частково автобіографічний роман.
А взагалі склалося враження, що Любко писав його не для масового читача, а для саморефлексії. І читати його бажано підготовленим, і з розумінням, що в кожній фантазії лише частка фантазії.
Я не настільки критичний як інші коментатори.
Якби я читав її в момент виходу з друку, вона б отримала свою 4, або й 4,5. Бо я тільки відходив від захоплення Гумільовим молодшим і деякими іншими "творцями сенсів".
Як на мене, Дереш дає досить правдиву картину тогочасної інтелектуальної тусовки в Україні.
Мова в книзі йде про 2010-2012 роки, коли в Києві (де відбуваються основні події, і за це теж окремий + в карму) щупальця русского мира були на кожному кроці. Це дуже неприємне відображення себе в дзеркалі, але змушений констатувати, що все так і було. І московські інтелектуали, і олігархи, і спільні проєкти. Співпраця з росією буяла.
До 2022 російська мова гастєй с расіі в книзі була навіть органічною, а от зараз від неї кров з очей. Хоча я розумію авторський задум передати через мову в діалогах відмінності двох народів. Якщо чесно, мені б і не хотілося, щоб оті тексти, що говорилися в тексті московським ротом, були висловлені українською. Бо той брєд може бути лише російською.
Якщо хтось думає, що оті всі фантазії москалів Дереш вигадав, змушений засмутити - то все є правда і вони так і думають. І ми всі це відчули. Занадто мало було тоді Девідів Мошковіців, щоб відкривати Заходу правду про русню.
Доречі, мабуть всі пропустили в біографії Дереша, що саме в період з 2010 до Революції Гідності він був активно задіяний у сфері психотехнологій. Можливо це частково автобіографічний роман.
А взагалі склалося враження, що Любко писав його не для масового читача, а для саморефлексії. І читати його бажано підготовленим, і з розумінням, що в кожній фантазії лише частка фантазії.
December 26, 2024
Початок був багатообіцяючим: "...і гуляючи на Подолі, ти знову почуєш,..., як у когось з вікна лунають звуки італійського свінгу, і ти солодко страждатимеш від неможливості зупинити час, від цього пекельного відчуття, що літо от-от обірветься, й у небі, затягнутому сріблястою паволокою серпня, ти впізнаватимеш відчай своїх утрачених днів".
А потім з'являється московська глаша, красіва і неповторна, з котом на ім'я граф волконський (чи голіцин?). В новинах віщають, що в підмосковних лісах пожежа, в москві дим і паніка, скасовані всі авіарейси. І глаша їде в гості до головного героя - пересидіти в Києві московські негаразди (оце так несподіванка))
У ГГ - ніби криза середнього віку, але з претензією на типу елітарність, він весь у пошуках себе, в стражданнях і непонятках, і обов'язково курить траву, і любов у нього теж непонятна. Езотерик��, йоги, екстрасенси, масони, связь з центром галактікі і проча рептилоїдна шняга. Кастанеда, коельо, шамани, буддисти, ніцшеанство і т.п. філософські мудрствування. (Мої очі втомилися закочуватися).
У центрі розповіді - така собі Зона - сакральне і святе місце для пошуку себе (але не для всіх підряд), що знаходиться поблизу Трахтемирова. Тобто місце для українців насправді знакове з найдавніших часів. Але коли провідником по Зоні виступає не то бомж, не то алкаш, то якось воно не тойво, ну несерйозно сприймається.
Вистачило мене на трохи більше третини книги. Насправді Дереш пише так, що його легко читати, але зміст саме цієї книги - ну не моє, зовсім.
Що сподобалося: замальовки Києва і стрічка прекрасних новин, в яких москва постійно задихається від смогу, бо чадного газу в повітрі втричі більше за норму (харашо, но мало).
Особисто мені загалом вчувається в книзі звичайна малоросійська меншовартість, де все російське - це возвишенне, класне, таке шо уухх, хоча і ми, українці, теж огого. Але ж як таке можливо після 2014? Всі ці з росіянським душком втомлені від життя багатєнькі буратіни, олігархи, зірки зі світу шоу-бізнесу та медіа, у яких є все, чого душа бажає, але ця душа настільки загадочна, що її ніхто не розуміє, і взагалі "багатиє тоже плачут". Може, це авторський сарказм абощо, але мені так не здалося, тому і пересмикувало періодично.
Про руснявий вплив. Серед героїв книги:
- український співак, справжнє ім'я якого не то вася, не то пєтя, а сценічний псевдонім Лулу Октябрьов (буе);
- городський самашедчий, а може просто запойний алкан на прізвище (прізвисько?) Русич;
- Карманов - росіянин-космополіт (мгу, ехо москви, комерсант, отето всьо), власник якогось крутого медіа-холдингу, навіть вивчив українську, грузинську, казахську мови - для бізнесу, турецьку - для душі, щоб читати Памука в оригіналі, а англійською говорить з британським акцентом (ну не знаю, як казав станіславський: "нє вєрю"). Він і його друзі можуть дозволити собі Альпи, трюфелі, ікру, яхти і т.д., але жити таким міщанським життям він не хоче. А направо і наліво займається благодійністю та меценатством, та цього замало, йому треба обговорювати літературу, науку, релігію, філософію, соціологію, робити щось піднесене і високодуховне, і для цього він потребує простих рішень і тонкого співрозмовника, для чого пропонує головному герою Федору Могилі, крутому українському журналісту, роботу мрії - розвивати психотехнології з психоінженерії (туманне хз що)
- Борис Гуров - рос. спец по психоінженерії
- російські футурологи Сергій і Олена Грозовські (до розкриття їх образів так і не дочитала)
- росіянські вірші та пісні
- багато діалогів росіянською мовою, в яких написана повна хуїта - набір псевдонаворочених слів з нульовим сенсом ("ми будєм прадавать ключі от бєсконєчності", "курс праваславной антропологіі")
Розумію, що такою була наша дійсність у 2010х, але згадування будь-чого росіянського - це тригер, якого мені після 2014 хочеться уникати, а зараз і поготів.
Не знаю, чи дочитаю колись, поки що прогноз різко негативний
А потім з'являється московська глаша, красіва і неповторна, з котом на ім'я граф волконський (чи голіцин?). В новинах віщають, що в підмосковних лісах пожежа, в москві дим і паніка, скасовані всі авіарейси. І глаша їде в гості до головного героя - пересидіти в Києві московські негаразди (оце так несподіванка))
У ГГ - ніби криза середнього віку, але з претензією на типу елітарність, він весь у пошуках себе, в стражданнях і непонятках, і обов'язково курить траву, і любов у нього теж непонятна. Езотерик��, йоги, екстрасенси, масони, связь з центром галактікі і проча рептилоїдна шняга. Кастанеда, коельо, шамани, буддисти, ніцшеанство і т.п. філософські мудрствування. (Мої очі втомилися закочуватися).
У центрі розповіді - така собі Зона - сакральне і святе місце для пошуку себе (але не для всіх підряд), що знаходиться поблизу Трахтемирова. Тобто місце для українців насправді знакове з найдавніших часів. Але коли провідником по Зоні виступає не то бомж, не то алкаш, то якось воно не тойво, ну несерйозно сприймається.
Вистачило мене на трохи більше третини книги. Насправді Дереш пише так, що його легко читати, але зміст саме цієї книги - ну не моє, зовсім.
Що сподобалося: замальовки Києва і стрічка прекрасних новин, в яких москва постійно задихається від смогу, бо чадного газу в повітрі втричі більше за норму (харашо, но мало).
Особисто мені загалом вчувається в книзі звичайна малоросійська меншовартість, де все російське - це возвишенне, класне, таке шо уухх, хоча і ми, українці, теж огого. Але ж як таке можливо після 2014? Всі ці з росіянським душком втомлені від життя багатєнькі буратіни, олігархи, зірки зі світу шоу-бізнесу та медіа, у яких є все, чого душа бажає, але ця душа настільки загадочна, що її ніхто не розуміє, і взагалі "багатиє тоже плачут". Може, це авторський сарказм абощо, але мені так не здалося, тому і пересмикувало періодично.
Про руснявий вплив. Серед героїв книги:
- український співак, справжнє ім'я якого не то вася, не то пєтя, а сценічний псевдонім Лулу Октябрьов (буе);
- городський самашедчий, а може просто запойний алкан на прізвище (прізвисько?) Русич;
- Карманов - росіянин-космополіт (мгу, ехо москви, комерсант, отето всьо), власник якогось крутого медіа-холдингу, навіть вивчив українську, грузинську, казахську мови - для бізнесу, турецьку - для душі, щоб читати Памука в оригіналі, а англійською говорить з британським акцентом (ну не знаю, як казав станіславський: "нє вєрю"). Він і його друзі можуть дозволити собі Альпи, трюфелі, ікру, яхти і т.д., але жити таким міщанським життям він не хоче. А направо і наліво займається благодійністю та меценатством, та цього замало, йому треба обговорювати літературу, науку, релігію, філософію, соціологію, робити щось піднесене і високодуховне, і для цього він потребує простих рішень і тонкого співрозмовника, для чого пропонує головному герою Федору Могилі, крутому українському журналісту, роботу мрії - розвивати психотехнології з психоінженерії (туманне хз що)
- Борис Гуров - рос. спец по психоінженерії
- російські футурологи Сергій і Олена Грозовські (до розкриття їх образів так і не дочитала)
- росіянські вірші та пісні
- багато діалогів росіянською мовою, в яких написана повна хуїта - набір псевдонаворочених слів з нульовим сенсом ("ми будєм прадавать ключі от бєсконєчності", "курс праваславной антропологіі")
Розумію, що такою була наша дійсність у 2010х, але згадування будь-чого росіянського - це тригер, якого мені після 2014 хочеться уникати, а зараз і поготів.
Не знаю, чи дочитаю колись, поки що прогноз різко негативний
November 13, 2021
Здається, Дереш не впорався з тягарем виростання з багатообіцяючого юного дарування в ще одного дорослого автора.
«Спустошення» - це криза середнього міленіальського віку. Це програш в боротьбі за сенси. Це - повільно тонути в круговерті чужорідних ідеологій, багатозначних символів, змішання міфологічно-релігійних концепцій, психоделічний субстанцій і конспірологічних нісетніць.
Власне кажучи, це ймовірно все те, за що ми Дереша полюбили. Але в версії Дереша-2017 уже бракує, як в супові недосвідченої куховарки солі, якоїсь спеції. Пристрасті, хоча й підліткової, а може й саме підліткової, що була в Архе, Намірі, Культі?
По-перше, структура роману це чергова псевдо-автобіографічна історія персонажа, погано замаскована під журналіста Федора Могилу, через куріння, кар‘єру і фантазії про жінок якого егоманіакально проступає сам Дереш. Цей затертий прийом відштовхує своєю повторюваністю, а тепер щей відгонить клаустрофобією від певного, тонкого самолюбування автора.
По-друге, ключова концепція твору («психотегнології», «когнітивна революція») хоча й мала потенціал, розпорошилась в творі в стратегії СММ-просування, описи якихось хіппі-комун, бомжів з Трахтемирова та інших маргіналів, а її апогеєм став Форум. Експозиція. Виставка. Все. Вся революція. Добре що не імейл-розсилка чи ексурсія заповідником. Більш кволої кульмінації годі придумати. Мені здається автор так і не зміг вирішити він пише sci-fi, де в доконаному вигляді описуються інновації, чи він пише іронічне мокьюментарі про божевільних, де насміхається над їх надціннісними ідеями.
Можливо авторський задум і полягав в змішуванні обох підходів, проте нічого крім розчарування в його нерішучості це не лишає в фіналі. Я б навіть сказала - спустошення.
P.S. На неоковирних романтичних лініях - від еротики, до фемфатальних персонажів, які не зрозуміло що знайшли в протагоністі, і їх суцільно ірраціональній, але драматичній поведінці, - я не списняюсь. Це додає загальному враженню від роману, як прохідній роботі на один раз, цілісності.
P.P.S. Автор писав роман в 2014-2017 у сам розпал російсько-української війни. Чому йому здалось хорошою ідеєю вплести в вигаданий твір вигадане співробітництво українських та російських психоінженерів, і там же, хоча й в іронічному (сподіваюся) ключі приводити від імені радикала панславічні месіанські меседжі - неприємна загадка, на яку навіть не хочеться знати відповідь.
«Спустошення» - це криза середнього міленіальського віку. Це програш в боротьбі за сенси. Це - повільно тонути в круговерті чужорідних ідеологій, багатозначних символів, змішання міфологічно-релігійних концепцій, психоделічний субстанцій і конспірологічних нісетніць.
Власне кажучи, це ймовірно все те, за що ми Дереша полюбили. Але в версії Дереша-2017 уже бракує, як в супові недосвідченої куховарки солі, якоїсь спеції. Пристрасті, хоча й підліткової, а може й саме підліткової, що була в Архе, Намірі, Культі?
По-перше, структура роману це чергова псевдо-автобіографічна історія персонажа, погано замаскована під журналіста Федора Могилу, через куріння, кар‘єру і фантазії про жінок якого егоманіакально проступає сам Дереш. Цей затертий прийом відштовхує своєю повторюваністю, а тепер щей відгонить клаустрофобією від певного, тонкого самолюбування автора.
По-друге, ключова концепція твору («психотегнології», «когнітивна революція») хоча й мала потенціал, розпорошилась в творі в стратегії СММ-просування, описи якихось хіппі-комун, бомжів з Трахтемирова та інших маргіналів, а її апогеєм став Форум. Експозиція. Виставка. Все. Вся революція. Добре що не імейл-розсилка чи ексурсія заповідником. Більш кволої кульмінації годі придумати. Мені здається автор так і не зміг вирішити він пише sci-fi, де в доконаному вигляді описуються інновації, чи він пише іронічне мокьюментарі про божевільних, де насміхається над їх надціннісними ідеями.
Можливо авторський задум і полягав в змішуванні обох підходів, проте нічого крім розчарування в його нерішучості це не лишає в фіналі. Я б навіть сказала - спустошення.
P.S. На неоковирних романтичних лініях - від еротики, до фемфатальних персонажів, які не зрозуміло що знайшли в протагоністі, і їх суцільно ірраціональній, але драматичній поведінці, - я не списняюсь. Це додає загальному враженню від роману, як прохідній роботі на один раз, цілісності.
P.P.S. Автор писав роман в 2014-2017 у сам розпал російсько-української війни. Чому йому здалось хорошою ідеєю вплести в вигаданий твір вигадане співробітництво українських та російських психоінженерів, і там же, хоча й в іронічному (сподіваюся) ключі приводити від імені радикала панславічні месіанські меседжі - неприємна загадка, на яку навіть не хочеться знати відповідь.
February 10, 2023
Купувати книжки за обкладинкою дуже великий гріх читача, і щиро каюсь, я згрішив. Це єдиний плюс книги та похвала дизайнеру/ілюстратору. У всьому іншому провал. Дереш мабуть один із тих, хто яскраво дебютує та тьмяно зникає з поля зору. Він ламає весь кайф читачу зчитувати хто є хто тим, що є російськомовні герої. Ти одразу вибудовуєш паралель свій чужий, і за неї навіть гг випадає, коли в якийсь момент відповідає рос. Відсутність кульмінації, якогось розвитку чи хоча би фантасмагоричної бійки на трієчку теж не грає на руку. Про маячіння гг та його духовного гуру і мови нема. Читаючи хочеться вийти у вікно разом із одним із героїв від нудьги.
March 25, 2018
Справедливості ради, треба сказати, що я й починала читати зі скепсисом. Попереднє, що читала, була «Голова Якова», про яку я пам'ятаю тільки два слова з назви. Треба дякувати yakaboo, які влаштували роздачу дармових електронних книжок, що я взялась за цю, але десь на третій сторінці читання вже створила txt'шечку для претензій. Маю таку традицію :)
Файл отримав назву за першим рядком, си реч, першою претензією, «кліщі на сраці.txt».
* Головний персонаж з другом так сходили в Трахтемирів, що назбирали кліщів на причинному місці. З одного боку, я допускаю, що мій досвід гуляння лісом занадто-невеликий-щоб-бла-бла-бла, але як? Але якщо це такий маневр одразу виробити ставлення читача до персонажа, то окей, спрацювало (оце бовдури, га).
Далі я перелічу все занотоване :) Хтозна, наскільки вирвані з тексту елементи можна вважати спойлерами, мабуть, ніскільки.
* Трапилося дивне місце з пропущеним абзацом і продубльованими двома іншими, цікаво, чи таке ж і в друці, чи ні.
* Дівчина снідала, скажімо, булочками, «вчасно злизуючи мед з ліктів». Яке нафіг вчасно, якщо мед уже на ліктях?!
* О, а це важливо. В тексті чергується звичайний текст від автора з курсивом від першої особи головного персонажа. Спершу ідея розкривалася геніально: автор описує персонажа зовні, курсив пише як ніби від імені відображення героя у вікні, і складається враження, що дивлюся на трьох осіб — автора, героя, внутрішній голос героя, — і виглядає все на диво гармонійно. Аж поки не помічаю кілька не так вжитих займенників («я» в простому тексті, «він» в курсиві) і не починається не очікувана стрибанина камер (і думаю собі, якого лиха це курсивом написано, якщо …), і відчуття гармонії пропадає. (Треба сказати, що ближче до кінця тексту це вже мене не тривожило).
* «…Хоча з погляду естетики весь цей крах людських сподівань — красивий з вигляду». Шариш, дядьку.
* Визнаю, пошуки дрібних історичних ляпів виявились невдалими. Я хотіла причепитись, що в 2010-му ще не було згаданого в тексті TEDxKyiv, але насправді вони працюють з 2009-го, вибачте мені, люди.
* О, ще одна характерна штука: якщо вводяться персонажі-росіяни, вони говорять російською. Подумаєш, там, новина — але через кілька сторінок всуціль російськомовного монологу мені було трохи некомфортно, в стилі «де моє попередження в бібліоінформації, що це багатомовне видання?». А потім головний герой, журналіст і видна модна особистість, Федір Могила, говорить з кимось, і я читаю діалог, складений з українських і російських реплік по черзі. Така ситуація завжди викликає в мене суміш злих емоцій. По-перше, �� одного боку, це правда нашого телебачення, коли є двомовність, яка не перекладається, і це мені болить. По-друге, якщо йдеться не про телебачення, а двох киян, які говорять між собою на вечірці, то я радше не вірю, що це можливо. По-третє, якимось чином, російською далі в книжці говорять певні круті/стрьомні/важливі для справи люди, і це, знову-таки, з одного боку болить, бо правда, а з іншого боку болить, бо скільки ж можна. Ситуацію рятує москвичка Глаша, яка вивчила українську з поваги до Федора. Фух, полегшало.
* «цивілізація философів»
* «у своєму зарослому джунглями кафе на берегах Непалу», я явно багато не знаю про Непал…
* «на арену з'явився»
* «їх колегою»
* «в калуській групі» (мова не про Калуш, а про Калугу)
* «дежа в'ю»
* «рішення по борговим зобов'язанням»
Добре, треба трохи про сюжет. Отже, головний персонаж був собі й був журналістом Федором і видною фігурою, але якось все осточортіло, що запраглося змін, і він загадав бажання. Просити змін, як відомо, треба обережно, бо його зміна сталася у вигляді зустрічі з бізнесменом, який вирішив вкласти статки в розвиток психотехнологій. Так Федір починає працювати над знайомствами з дослідниками в галузі, започаткуванням компанії, далі організацією міжнародного форуму індустрії і теде. Все не фоні стрьомного приватного життя, злітанням даху то в далеких колег, то в начальника, і великої кількості трави. Йойки, скільки в тому тексті викуреної персонажами трави, кшмр. Під кінець починаєш сумніватись, чи людина взагалі здатна видати складнопідрядне речення, не покуривши чого-небудь.
* «Так закінчилося сорокадволітнє правління полковника з Лівії. Так закінчилося життя сталкера Павла Русича». Автор по черзі описав враження персонажа від страти Каддафі, а тоді смерті знайомого, і підвів спільну риску. Схвалюю, я взагалі люблю, коли є оце ненав'язливе проникнення світових новин у новини приватні — як воно насправді і відбувається.
* На відкритті вечірки міжнародного форуму старий архітектор розказує ниций жарт. Холєра, оце був укол правдою життя; траплялося подібне бачити. Огидно не тому, що старшим людям нібито не можна пускати масні жартики, ні — а тому, що не можна користуватися своїм поважаним статусом, щоб робити це перед великою публікою, яка не хоче цього чути.
* Розмови про пасіонарність від росіян, миттєвий висновок про расову чи то пак цивілізаційну вищість, коли нова розробка відмовилася працювати на головах приїжджих із Заходу — як знайомо, і як обридло irl.
* А потім було ще одне значне «ох, як це знайомо»:
— […] You Russians, are totally wild!
— We are actually Ukrainians. But you probably meant Slavic people in general... […]
— Yes, sorry, now it is Ukraine, — поправився Мошковіц. — By the way, my grand-parents were from Odessa.
Ааа, бляха, теж це не раз зустрічала. Спершу ти називаєш їх росіянами, потім такий, ай точно, українці, моя бабця, до речі, з Одеси. Тобто ти або серйозно без руля, хто за національністю твоя бабця, або ти вважаєш, що бабця росіянка, або тобі просто в прикол образити найчутливіше місце українця раз, а тоді ще й вдруге.
Пам'ятаєте мій дискомфорт від кількох сторінок російського діалог? На двох сторінках англійського діалогу мені стало ще дивніше. Ого, найс. Передбачається, що читачі не потребують перекладу. («Ааа, де моє попередження в бібліоінформації, що це багатомовне видання?»). А потім там ще й абзац старого телефонного трансліту є, це просто абзац :)
Коротше кажучи, спочатку мені багато чого не подобалося. Ці дивні казна-як-мовні люди, ці дивні робочі і любовні стосунки, ці дивні цигарки одна за одною. І десь після двох третин (напевно, коли почалася підготовка до форуму, і пішов опис цього стану організатора великої події, який ні з цим не сплутати), з'явилося відчуття 'oh I can relate' і «гм, а мені подобається». Від постійних «ааа, як це знайомо» може виникнути запитання «а де ж тут художня вигадка, якщо все, що робить автор, це описує це довбане життя?». Але художня частина в психотехнологіях, розробці лінгвошолома, планах змінити світ за дві ночі. І описах постільних любощів.
От в любовних сценах вся метафоричність, яка може бути, і там вона розігралася не на жарт. Непозбувна бентега в fb розтерзала одну з них, пізніше ще й вручили за це Дерешу нагороду «Золотий хрін». Ну, я не знаю, чого люди хочуть від описів сексу в сучукрліт. «Я ж тебе милая аж до хатиноньки сам на руках донесу», в такому стилі? Чи «вони трахнулись, було класно, на цьому все»? І так, я думаю, що «кабан у пошуку трюфелів» це дуже навіть влучно :) Але була там і друга метафорична сцена, не а-ля полювання на тюленів, а а-ля африканська ніч, і от та мені сподобалась. Справді.
Фінал зрозумілий, і знову, блін, біль життя. Закінчення було б інше, якби Дереш був фантастом, і взагалі, якби це було sci-fi про розробки майбутнього — чого я теж дуже навіть не проти. Але це Україна, крихітко. Тема ям на дорогах не розкрита, а опріч того — Україна в кожному розділі.
Файл отримав назву за першим рядком, си реч, першою претензією, «кліщі на сраці.txt».
* Головний персонаж з другом так сходили в Трахтемирів, що назбирали кліщів на причинному місці. З одного боку, я допускаю, що мій досвід гуляння лісом занадто-невеликий-щоб-бла-бла-бла, але як? Але якщо це такий маневр одразу виробити ставлення читача до персонажа, то окей, спрацювало (оце бовдури, га).
Далі я перелічу все занотоване :) Хтозна, наскільки вирвані з тексту елементи можна вважати спойлерами, мабуть, ніскільки.
* Трапилося дивне місце з пропущеним абзацом і продубльованими двома іншими, цікаво, чи таке ж і в друці, чи ні.
* Дівчина снідала, скажімо, булочками, «вчасно злизуючи мед з ліктів». Яке нафіг вчасно, якщо мед уже на ліктях?!
* О, а це важливо. В тексті чергується звичайний текст від автора з курсивом від першої особи головного персонажа. Спершу ідея розкривалася геніально: автор описує персонажа зовні, курсив пише як ніби від імені відображення героя у вікні, і складається враження, що дивлюся на трьох осіб — автора, героя, внутрішній голос героя, — і виглядає все на диво гармонійно. Аж поки не помічаю кілька не так вжитих займенників («я» в простому тексті, «він» в курсиві) і не починається не очікувана стрибанина камер (і думаю собі, якого лиха це курсивом написано, якщо …), і відчуття гармонії пропадає. (Треба сказати, що ближче до кінця тексту це вже мене не тривожило).
* «…Хоча з погляду естетики весь цей крах людських сподівань — красивий з вигляду». Шариш, дядьку.
* Визнаю, пошуки дрібних історичних ляпів виявились невдалими. Я хотіла причепитись, що в 2010-му ще не було згаданого в тексті TEDxKyiv, але насправді вони працюють з 2009-го, вибачте мені, люди.
* О, ще одна характерна штука: якщо вводяться персонажі-росіяни, вони говорять російською. Подумаєш, там, новина — але через кілька сторінок всуціль російськомовного монологу мені було трохи некомфортно, в стилі «де моє попередження в бібліоінформації, що це багатомовне видання?». А потім головний герой, журналіст і видна модна особистість, Федір Могила, говорить з кимось, і я читаю діалог, складений з українських і російських реплік по черзі. Така ситуація завжди викликає в мене суміш злих емоцій. По-перше, �� одного боку, це правда нашого телебачення, коли є двомовність, яка не перекладається, і це мені болить. По-друге, якщо йдеться не про телебачення, а двох киян, які говорять між собою на вечірці, то я радше не вірю, що це можливо. По-третє, якимось чином, російською далі в книжці говорять певні круті/стрьомні/важливі для справи люди, і це, знову-таки, з одного боку болить, бо правда, а з іншого боку болить, бо скільки ж можна. Ситуацію рятує москвичка Глаша, яка вивчила українську з поваги до Федора. Фух, полегшало.
* «цивілізація философів»
* «у своєму зарослому джунглями кафе на берегах Непалу», я явно багато не знаю про Непал…
* «на арену з'явився»
* «їх колегою»
* «в калуській групі» (мова не про Калуш, а про Калугу)
* «дежа в'ю»
* «рішення по борговим зобов'язанням»
Добре, треба трохи про сюжет. Отже, головний персонаж був собі й був журналістом Федором і видною фігурою, але якось все осточортіло, що запраглося змін, і він загадав бажання. Просити змін, як відомо, треба обережно, бо його зміна сталася у вигляді зустрічі з бізнесменом, який вирішив вкласти статки в розвиток психотехнологій. Так Федір починає працювати над знайомствами з дослідниками в галузі, започаткуванням компанії, далі організацією міжнародного форуму індустрії і теде. Все не фоні стрьомного приватного життя, злітанням даху то в далеких колег, то в начальника, і великої кількості трави. Йойки, скільки в тому тексті викуреної персонажами трави, кшмр. Під кінець починаєш сумніватись, чи людина взагалі здатна видати складнопідрядне речення, не покуривши чого-небудь.
* «Так закінчилося сорокадволітнє правління полковника з Лівії. Так закінчилося життя сталкера Павла Русича». Автор по черзі описав враження персонажа від страти Каддафі, а тоді смерті знайомого, і підвів спільну риску. Схвалюю, я взагалі люблю, коли є оце ненав'язливе проникнення світових новин у новини приватні — як воно насправді і відбувається.
* На відкритті вечірки міжнародного форуму старий архітектор розказує ниций жарт. Холєра, оце був укол правдою життя; траплялося подібне бачити. Огидно не тому, що старшим людям нібито не можна пускати масні жартики, ні — а тому, що не можна користуватися своїм поважаним статусом, щоб робити це перед великою публікою, яка не хоче цього чути.
* Розмови про пасіонарність від росіян, миттєвий висновок про расову чи то пак цивілізаційну вищість, коли нова розробка відмовилася працювати на головах приїжджих із Заходу — як знайомо, і як обридло irl.
* А потім було ще одне значне «ох, як це знайомо»:
— […] You Russians, are totally wild!
— We are actually Ukrainians. But you probably meant Slavic people in general... […]
— Yes, sorry, now it is Ukraine, — поправився Мошковіц. — By the way, my grand-parents were from Odessa.
Ааа, бляха, теж це не раз зустрічала. Спершу ти називаєш їх росіянами, потім такий, ай точно, українці, моя бабця, до речі, з Одеси. Тобто ти або серйозно без руля, хто за національністю твоя бабця, або ти вважаєш, що бабця росіянка, або тобі просто в прикол образити найчутливіше місце українця раз, а тоді ще й вдруге.
Пам'ятаєте мій дискомфорт від кількох сторінок російського діалог? На двох сторінках англійського діалогу мені стало ще дивніше. Ого, найс. Передбачається, що читачі не потребують перекладу. («Ааа, де моє попередження в бібліоінформації, що це багатомовне видання?»). А потім там ще й абзац старого телефонного трансліту є, це просто абзац :)
Коротше кажучи, спочатку мені багато чого не подобалося. Ці дивні казна-як-мовні люди, ці дивні робочі і любовні стосунки, ці дивні цигарки одна за одною. І десь після двох третин (напевно, коли почалася підготовка до форуму, і пішов опис цього стану організатора великої події, який ні з цим не сплутати), з'явилося відчуття 'oh I can relate' і «гм, а мені подобається». Від постійних «ааа, як це знайомо» може виникнути запитання «а де ж тут художня вигадка, якщо все, що робить автор, це описує це довбане життя?». Але художня частина в психотехнологіях, розробці лінгвошолома, планах змінити світ за дві ночі. І описах постільних любощів.
От в любовних сценах вся метафоричність, яка може бути, і там вона розігралася не на жарт. Непозбувна бентега в fb розтерзала одну з них, пізніше ще й вручили за це Дерешу нагороду «Золотий хрін». Ну, я не знаю, чого люди хочуть від описів сексу в сучукрліт. «Я ж тебе милая аж до хатиноньки сам на руках донесу», в такому стилі? Чи «вони трахнулись, було класно, на цьому все»? І так, я думаю, що «кабан у пошуку трюфелів» це дуже навіть влучно :) Але була там і друга метафорична сцена, не а-ля полювання на тюленів, а а-ля африканська ніч, і от та мені сподобалась. Справді.
Фінал зрозумілий, і знову, блін, біль життя. Закінчення було б інше, якби Дереш був фантастом, і взагалі, якби це було sci-fi про розробки майбутнього — чого я теж дуже навіть не проти. Але це Україна, крихітко. Тема ям на дорогах не роз
September 3, 2020
Роман мені сподобався перш за все мовою. У Любка Дереша дуже класна, сучасна, жива українська. І еротичні сцени, які всі так жваво критикували, мені як раз сподобались.
Герої мені теж не здались пласкими чи штучними (як я тут читала в деяких відгуках). Головні герої мали і мотивацію, і були доволі при цьому непередбачуваними, і були слабкими і дурними. Словом, такими, як і бувають насправді люди.
Чого мені не вистачило - так це іронії, гумору. Як на мене, то місцями було на надто "серйозних щах". Можливо, бракує якоїсь самоіронії від автора чи від його героїв.
Так, текст рясніє посиланнями на різних наукових дослідників, на релігійні та духовні тексти, на вселякі філософії і вчення. Тому тим, хто візьметься читати, раджу не ігнорувати відсилки до будь-чого і гуглити. Будь-що незнайоме - гугліть (від Сепіра-Уорфа до укійо-е). Можете знайти купу цікавого для себе )
Загалом відчувається, що у цей роман вкладено багато роздумів, дуже гарних ідей, влучних спостережень та мистецтва плести полотно історії із абсолютно будь-якого матеріалу, що тількі підкидає життя.
Герої мені теж не здались пласкими чи штучними (як я тут читала в деяких відгуках). Головні герої мали і мотивацію, і були доволі при цьому непередбачуваними, і були слабкими і дурними. Словом, такими, як і бувають насправді люди.
Чого мені не вистачило - так це іронії, гумору. Як на мене, то місцями було на надто "серйозних щах". Можливо, бракує якоїсь самоіронії від автора чи від його героїв.
Так, текст рясніє посиланнями на різних наукових дослідників, на релігійні та духовні тексти, на вселякі філософії і вчення. Тому тим, хто візьметься читати, раджу не ігнорувати відсилки до будь-чого і гуглити. Будь-що незнайоме - гугліть (від Сепіра-Уорфа до укійо-е). Можете знайти купу цікавого для себе )
Загалом відчувається, що у цей роман вкладено багато роздумів, дуже гарних ідей, влучних спостережень та мистецтва плести полотно історії із абсолютно будь-якого матеріалу, що тількі підкидає життя.
October 29, 2017
Я повернувся до читання Любка Дереша після майже після 10-річної перерви. Зрозуміло, що автор (який став для мене одним із своєрідних взірців для письма) подорослішав і його стиль став зрілішим, але це може бути не до вподоби тим читачам, які “виросли” на ньому. Я чомусь очікував гіршого. Книжка написана різними стилями і мовами, де плавно міняються сюжети і жанри. Головний герой нагадує автора : вік, сімейний стан, вечірнє гаряче молоко зі спеціями тощо. Дія відбувається у Києві у 2010-2011 роках, однак дуже нагадує саме наш час. Чимало різнопланових героїв і героїнь, багато сентиментальних описів і філософських роздумів, безліч психологічних моментів та психотропних експериментів, а ще більше - запитань до самого себе. У цьому творі кожен читач знайде для себе щось “своє”. Особисто мені запам’яталися описи Києва та емоційні переживання героя. Але перегорнувши останню сторінку книжки, відчувається якесь... спустошення...
Найкраще читається під музику ДахаБраха.
Найкраще читається під музику ДахаБраха.
December 15, 2021
Ну ви серйозно, не знаю яка сила може змусити це дочитати. В Україні письменниками вважають дуже дивних людей.
September 6, 2023
Я закінчила читати цю книжку сьогодні до обіду і була більш ніж задоволена нею, уявляла якими словами буду рекомендувати її своїм друзям з епохи університету. А десь за годину потому я дізналась, що пішов з життя десь інде людина-епоха, через яку власне ця книга і сподобалась мені.
Я пам'ятаю, що бачила Любка Дереша десь в 2014 навесні в Донецьку, то була чи не останній культурний захід на Ізоляції (згодом, коли росіяни захопили Донецьк, там влаштували тюрму і катівню). Тоді Дереша нам представив Ігор Козловський. Він дуже тепло рекомендував його, але специфіка Козловського така, що він погане зазвичай не каже. Він, Козловський, згадував колись, що Дереш приїздив до нього, приходив на його лекції на Дракон (if you know, you know). Та інформація вилетіла у мене з голови, аж поки я не стала читати цю книгу.
Так от, спершу моє враження було трохи розмазане об відволікаючі аспекти, як то лінія головного героя. Я очікувала якоїсь кризи середнього віку, може трохи буддизму, екзистенціалістів. Але трошки вчитавшись, я зрозуміла, що це перлина значно цікавіша. Це не про кризу середнього віку, це про кризу раціоналізму. Фактично, це антологія всяких буремних умів, яким було так важко примиритися з сірою буденністю у двохтисячних. Олігархи, які хочуть розвивати щось ну дуже футуристичне і духовне, якісь дивні відставні генерали, у яких дома машина часу та самогонний апарат, практики та наркомани, йоги та шиваїсти, н'юейджери та язичники, традиціона��істи та неоарійці. Я не знаю чи були люди, які читали та думали "ой, не може бути", а у мене було відчуття, ніби я повернулася в свої студентські роки, зайшла в бібліотеку ім. Н.Крупської (if you know, you know) і пройшлась по другому поверху.
Книжка викликала дуже теплі ностальгічні почуття (а ще й там згадувалась піцерія Челентано, де було прийнято святкувати початки та закінчення семетрів, іспитів, тощо) за часами, коли навколо розгулювали психи та психонавти. А десь за годину по закінченню книжки я дізналася, що Ігор Козловський помер. Так боляче мені ніколи не було, навіть коли помер мій батько, чи коли ЗСУ полишило донецький аеропорт, чи коли Азов мав вийти з Азовсталі.
Прочитайте цю книжку, вона не про Донецьк, але саме таким було наше життя в Донецьку, під крилом Ігоря Анатольовича. Тепер ані Донецьку, ані Козловського. Тепер якось самі мусимо.
Я пам'ятаю, що бачила Любка Дереша десь в 2014 навесні в Донецьку, то була чи не останній культурний захід на Ізоляції (згодом, коли росіяни захопили Донецьк, там влаштували тюрму і катівню). Тоді Дереша нам представив Ігор Козловський. Він дуже тепло рекомендував його, але специфіка Козловського така, що він погане зазвичай не каже. Він, Козловський, згадував колись, що Дереш приїздив до нього, приходив на його лекції на Дракон (if you know, you know). Та інформація вилетіла у мене з голови, аж поки я не стала читати цю книгу.
Так от, спершу моє враження було трохи розмазане об відволікаючі аспекти, як то лінія головного героя. Я очікувала якоїсь кризи середнього віку, може трохи буддизму, екзистенціалістів. Але трошки вчитавшись, я зрозуміла, що це перлина значно цікавіша. Це не про кризу середнього віку, це про кризу раціоналізму. Фактично, це антологія всяких буремних умів, яким було так важко примиритися з сірою буденністю у двохтисячних. Олігархи, які хочуть розвивати щось ну дуже футуристичне і духовне, якісь дивні відставні генерали, у яких дома машина часу та самогонний апарат, практики та наркомани, йоги та шиваїсти, н'юейджери та язичники, традиціона��істи та неоарійці. Я не знаю чи були люди, які читали та думали "ой, не може бути", а у мене було відчуття, ніби я повернулася в свої студентські роки, зайшла в бібліотеку ім. Н.Крупської (if you know, you know) і пройшлась по другому поверху.
Книжка викликала дуже теплі ностальгічні почуття (а ще й там згадувалась піцерія Челентано, де було прийнято святкувати початки та закінчення семетрів, іспитів, тощо) за часами, коли навколо розгулювали психи та психонавти. А десь за годину по закінченню книжки я дізналася, що Ігор Козловський помер. Так боляче мені ніколи не було, навіть коли помер мій батько, чи коли ЗСУ полишило донецький аеропорт, чи коли Азов мав вийти з Азовсталі.
Прочитайте цю книжку, вона не про Донецьк, але саме таким було наше життя в Донецьку, під крилом Ігоря Анатольовича. Тепер ані Донецьку, ані Козловського. Тепер якось самі мусимо.
June 13, 2023
7 років тому мені подарували цю книгу на ДН.
Не знаю чому, але вперше взявся її прочитати році в 2019... і мене люто роз'їбало вже від Прологу. Я зрозумів що для того мене це занадто глибоко і що я не вивезу.
І от зараз, з великої стопки непрочитаних книг, я чомусь витягнув саме її. І ніби всі лінії зійшлися в одну точку, все набуло великого сенсу, і я неймовірно насолодився цією роботою.
Радий, що прочитав саме зараз, і що мене відвертало від цієї книги раніше.
Не знаю чому, але вперше взявся її прочитати році в 2019... і мене люто роз'їбало вже від Прологу. Я зрозумів що для того мене це занадто глибоко і що я не вивезу.
І от зараз, з великої стопки непрочитаних книг, я чомусь витягнув саме її. І ніби всі лінії зійшлися в одну точку, все набуло великого сенсу, і я неймовірно насолодився цією роботою.
Радий, що прочитав саме зараз, і що мене відвертало від цієї книги раніше.
June 3, 2024
книга 300 сторінок - на мою думку можна було б скоротити і до 150. твір, що надійшов до редакції мав понад 600 сторінок. дякую редакторам, що хоча б не довелось читати усі 600, бо я не уявляю скільки там в початковій версії було води, якщо мені і у кінцевій її забагато
а ще, колись я не буду забувати позначати прочитане :)
а ще, колись я не буду забувати позначати прочитане :)
July 31, 2021
Спустошення – це щось між релігією та наукою, буддизмом та інноваційними пристроями, станом саматхі та новітніми психотехнологіями. Дереш намагається пройти між цими поняттями, ніби умовним 400-сторінковим мостом Bosphorus, - і ні, тут не так натяк на надмір води в книзі, а як представлення уявленого поінта між Азією та Європою. При цьому, прочитавши останню сторінку книги, ти так і не усвідомлюєш, в яку сторону, власне на цьому мості, зникає на горизонті екзистенціальний автомобіль Дереша. Європа чи Азія Асія? Якщо гратися етимологією цих слів то що зрештою вибирає автор: широкооку богиню чи божественну німфу? Подекуди це маневрування між різними світоглядами, переходить, як би на то сказали італійці, в Comsi Comsa.
Федір Могила – головний герой роману, якому 33 роки , відомийназаретянин журналіст та, як це нині модно казати, інтерв'юер, перебуває в психологічній прострації та подумує про самогубство. Проте кардинально життя персонажа змінює «Зона», потаємне місце, яке може виконувати бажання людей (Стругацькі, Привіт!), і власне після неї Могила пов’язує своє життя з бізнесменом Кармановим та інноваційними психотехнологіями (Азімов, Hello!), які можуть змінити людство докорінно. Беручи участь в розробці цих новітніх речей, головний герой роману не до кінця впевнений в правильності своїх дій - Могила перманентно перебуває в страху перед майбутнім та докорах сумління (Кафка, Hallo!).
Роман, який починається як чорномеланхолічний реалізм надалі скитається в неоднозначний сюр. Подекуди, саме через це, в романі ти не сприймаєш логічність стосунків головного героя з його новою дівчиною та бізнесменом Кармановим. Автор веде нас шляхом-парадигмою власного усвідомлення цього світу, так напряму і не відкриваючи до кінця карти подвійного дна роману. «Спустошення» - це зрештою рефлексія на сучасність , події які безпосередньо відбуваються в Україні. Автор намагається говорити про важливі теми - досить чітко ідейно та розмито в самих словах простежується погляд на певні гострі питання, які виникають у суспільстві.
Зрештою Любко Дереш переходить на інший стиль письма (але чи то кращий?) і виникає вже, якщо брати стилі книг автора, Дереш №3, чи то вже й навіть Дереш №4.
P.S. Подяка за черговий студений екзистенціалізм в книзі - те, за що, власне, підлітком Любка і читав)
Федір Могила – головний герой роману, якому 33 роки , відомий
Роман, який починається як чорномеланхолічний реалізм надалі скитається в неоднозначний сюр. Подекуди, саме через це, в романі ти не сприймаєш логічність стосунків головного героя з його новою дівчиною та бізнесменом Кармановим. Автор веде нас шляхом-парадигмою власного усвідомлення цього світу, так напряму і не відкриваючи до кінця карти подвійного дна роману. «Спустошення» - це зрештою рефлексія на сучасність , події які безпосередньо відбуваються в Україні. Автор намагається говорити про важливі теми - досить чітко ідейно та розмито в самих словах простежується погляд на певні гострі питання, які виникають у суспільстві.
Зрештою Любко Дереш переходить на інший стиль письма (але чи то кращий?) і виникає вже, якщо брати стилі книг автора, Дереш №3, чи то вже й навіть Дереш №4.
P.S. Подяка за черговий студений екзистенціалізм в книзі - те, за що, власне, підлітком Любка і читав)
November 2, 2017
Думав знайти щось схоже на свою ситуацію. В результаті привиділась слабка копія Пелевіна, з перенасиченням Східною тематикою і такими ж образами. Багато інформації, яка буде корисна лише непересічним читачам. І то без якогось глибинного розбору. Кілька цікавих думок.
Не скажу, що розчарований. Просто натрапив на середній за силою роман.
Автору спасибі.
Не скажу, що розчарований. Просто натрапив на середній за силою роман.
Автору спасибі.
April 20, 2025
За книгою, Зона - це певна містична територія в Україні або навіть надорганізм, де за радянської влади та в новій історії намагались побудувати то завод, то міста, але нічого не вдавалось через підвищену смертність та дивні відчуття тамтешніх жителів. Книга Любко Дереша викликає те ж саме: читати складно, в персонажах живе пустота, а після завершення тобі ніби промили мізки.
Все герої, включаючи головного - Федіра Могилу - займаються виключно руйнівним самокопанням: вони не розуміють навіщо живуть, чого хочуть, куди йдуть, а отже керуються лише спалахами миттєвих емоцій. Вони сходяться, розходяться, займаються сексом, страждають, курять траву, просто курять і так по колу. І так ВСЮ книгу. Вони почали з нічого і закінчили нічим. Як персонажі вони нічого не зрозуміли і нікуди не просунулись. Дереш приправив сюжет купою слів що починаються на психо- нейро- когні- лінгво- мозко- та іншими. Проте всі чотириста сторінок настільки пусті, що на протязі книги та після неї не залишається нічого іншого в голові окрім поради собі минулому не читати цього. Комусь можливо цей досвід сподобається, мені було погано від неї.
Поза емоціями подивившись на Спустошення раціонально, воно ще й слабко (а може навмисно слабко) написане: тристорінкові описи персонажів; фентезійні описи психотехнологій; описи навколишнього середовища (безумовно добре складені) які втомлюють від своєї кількості; купа імен, міст, країн, термінів, відсилок - можна було скоротити книгу з чотирьох сотень до двадцяти сторінок і нічого б не змінилось. І це при тому, що добру половину книги я читав навскіс, пропускаючи «філери». Припускаю, що вдумливо прочитане Спустошення за один день може звести вас з розуму (не жарт). Навіть Архе віддавало психічними хворобами, а тут Дереш замаскував Архе в звичайну форму повісті залишивши суть. Якщо автор сподівався на такий ефект від свого тексту - вітаю. Негативний же ефект, що я буду застерігати вас від Спустошення. Я попередив, далі думайте самі
Все герої, включаючи головного - Федіра Могилу - займаються виключно руйнівним самокопанням: вони не розуміють навіщо живуть, чого хочуть, куди йдуть, а отже керуються лише спалахами миттєвих емоцій. Вони сходяться, розходяться, займаються сексом, страждають, курять траву, просто курять і так по колу. І так ВСЮ книгу. Вони почали з нічого і закінчили нічим. Як персонажі вони нічого не зрозуміли і нікуди не просунулись. Дереш приправив сюжет купою слів що починаються на психо- нейро- когні- лінгво- мозко- та іншими. Проте всі чотириста сторінок настільки пусті, що на протязі книги та після неї не залишається нічого іншого в голові окрім поради собі минулому не читати цього. Комусь можливо цей досвід сподобається, мені було погано від неї.
Поза емоціями подивившись на Спустошення раціонально, воно ще й слабко (а може навмисно слабко) написане: тристорінкові описи персонажів; фентезійні описи психотехнологій; описи навколишнього середовища (безумовно добре складені) які втомлюють від своєї кількості; купа імен, міст, країн, термінів, відсилок - можна було скоротити книгу з чотирьох сотень до двадцяти сторінок і нічого б не змінилось. І це при тому, що добру половину книги я читав навскіс, пропускаючи «філери». Припускаю, що вдумливо прочитане Спустошення за один день може звести вас з розуму (не жарт). Навіть Архе віддавало психічними хворобами, а тут Дереш замаскував Архе в звичайну форму повісті залишивши суть. Якщо автор сподівався на такий ефект від свого тексту - вітаю. Негативний же ефект, що я буду застерігати вас від Спустошення. Я попередив, далі думайте самі
April 1, 2025
Я читав цю книжку і не розумів, що саме мене тримало від того, щоб облишити і я облишив її на середині... Перше і найбільше, що викликає негатив при прочитанні це російська мова, тут багато написано ворожою і читати це в 2025 році буду відвертим огидно. В малому віці діти ходять під себе, але ж вони виростають і більше цього не роблять. Сподіваюся це достатньо зрозуміла аналогія з тим, якою мовою люди спілкувалися раніше і якою зараз. Деякі персонажі вільно володіючи українською переходять на російську і чи це не меньшовартість часом? Про наявність великої частки ворожої мови потрібно як мінімум попереджувати у вкладці мова (в офіційних електронних книгарнях чи на початку книги, щоб люди не витрачали свій час). Більшість персонажів насправді дуже зарозумілі, нарцисичні, часом хочеться щоб вони прикрили свій писок і нарешті повернулися в реальність. Сцени кохання просто не відчуваються справжніми і тут справа не в цензурі. З приємного там було архітектура рідного Києва, описані інші природні місця, майстерне використання слова автором (насправді автор цікаво пише), часом цікаві думки персонажів про вищі рівні свідомості і т.і. Будьте ласкаві прибрати ворожу мову і я повернуся до прочитан��я цієї книжки, бо все ж в ній є щось цікаве та й насправді шкода затраченого часу, коли дочитано не до кінця...
February 2, 2024
Я рада поринати до глибин українською літератури і вважаю надзвичайно цінним те, що сучасні українські автори мають змогу писати що завгодно, про що завгодно і якою завгодно мовою(!). Але цінність ��ізноманіття літератури полягає у тому, що не вся література може знайти свого читача саме у мені. Саме про це і Дереш - я не його читачка.
Я могла припинити читати книгу одразу з першої (десятої) згадки про куріння трави, або з першої мізогінної репліки відносно героїнь у романі, або ж з першої фрази, промовленої і чомусь написаної російською мовою. Та все ж… Наркотики у літературі зустрічаються повсякчас і не тригерять так як у Дереша, сприйняття жінок можна списати на розкриття особистості героя, а мова… що ж, хто ж в нас російської не чув?
Та все ж, чому саме ця книга зробилась мені такою бридкою та кітчевою? Бо автор, мабуть, такою її і задумував. Але під усим цим кітчем (чи то над ним) мав би бути пошук сенсу, глибокий роздум про природу буття та (мабуть?) свідомості. Але воно все потонуло у траві та сексизмі після того як цей Титанік врізався в айсберг меншовартості.
Так от, маю питання: «Де шукати «рай Дереша» із пісні «Колоса» Мартинюка?»
Я дочитала «Спустошення» лише для того, щоб знати скільки зірок я маю залишити собі. Але якщо Ви любите його, то точно знаєте, за що.
Я могла припинити читати книгу одразу з першої (десятої) згадки про куріння трави, або з першої мізогінної репліки відносно героїнь у романі, або ж з першої фрази, промовленої і чомусь написаної російською мовою. Та все ж… Наркотики у літературі зустрічаються повсякчас і не тригерять так як у Дереша, сприйняття жінок можна списати на розкриття особистості героя, а мова… що ж, хто ж в нас російської не чув?
Та все ж, чому саме ця книга зробилась мені такою бридкою та кітчевою? Бо автор, мабуть, такою її і задумував. Але під усим цим кітчем (чи то над ним) мав би бути пошук сенсу, глибокий роздум про природу буття та (мабуть?) свідомості. Але воно все потонуло у траві та сексизмі після того як цей Титанік врізався в айсберг меншовартості.
Так от, маю питання: «Де шукати «рай Дереша» із пісні «Колоса» Мартинюка?»
Я дочитала «Спустошення» лише для того, щоб знати скільки зірок я маю залишити собі. Але якщо Ви любите його, то точно знаєте, за що.
January 29, 2024
"Синайський цикл" видавався дуже важливим кроком для Дереша вперед, а "Спустошення", на превеликий жаль, стало низкою кроків назад.
Про все, що є в книзі можна сказати трьома або
або "це вже було": Дереш повторює себе в персонажах, в мотивах, в тусовках, в пошуках сенсів. Чомусь було відчуття, що "Спустошення" було мимолітною спробую відтворити себе раннього, прикрасивши це все набагато кращою мовою, ніж було тоді.
або "це не доречно": Роман вийшов вже коли почалось вторгнення рф. Якось абсолютно не доречно читати про "спільний бізнес", "спільне інфополе" та читати цілі абзаци мовою окупанта та тирана. Чомусь було відчуття, що "Спустошення" пронизане почуттям меншовартості та значним впливом "російського інтелектуального інфополя".
або "це зайве". Книгу можна було впевнено вкоротити вдвічі. Чомусь було відчуття, що "Спустошення" хоче стати справжнім романом, мотивуючись лише кількістю слів котрі воно в себе вмістить.
Загалом значно слабше ніж очікувалось.
Про все, що є в книзі можна сказати трьома або
або "це вже було": Дереш повторює себе в персонажах, в мотивах, в тусовках, в пошуках сенсів. Чомусь було відчуття, що "Спустошення" було мимолітною спробую відтворити себе раннього, прикрасивши це все набагато кращою мовою, ніж було тоді.
або "це не доречно": Роман вийшов вже коли почалось вторгнення рф. Якось абсолютно не доречно читати про "спільний бізнес", "спільне інфополе" та читати цілі абзаци мовою окупанта та тирана. Чомусь було відчуття, що "Спустошення" пронизане почуттям меншовартості та значним впливом "російського інтелектуального інфополя".
або "це зайве". Книгу можна було впевнено вкоротити вдвічі. Чомусь було відчуття, що "Спустошення" хоче стати справжнім романом, мотивуючись лише кількістю слів котрі воно в себе вмістить.
Загалом значно слабше ніж очікувалось.
September 18, 2022
Це була моя перша книжка Любка Дереша, тому мені ні з чим порівняти.
Але роман мені дуже сподобався, мабуть тому що майже всі відсилки у книжці були мені знайомі - Мамлеев, Дугін, Єрофеев. А головний вчений Гуров був змальований частично з українського філософа Александра Малюти, котрий на мою думку теж трохи крейзі.
Та в цілому, коло інтересів головного героя співпало з моїм і мабуть в якійсь альтернативній реальності я би також міг так курити траву і їздити по сакральним місцям і загадувати бажання. То мене це теж дуже веселило, наче я прожив якесь альтернативне життя поки читав книгу.
В загалі, хоч історія вигадана, але я запросто міг би таке уявити зараз.
Є невелики недоліки в деяких любовних лініях, але на фоні всього іншого вони не зіпсували мені враження про роман.
Але роман мені дуже сподобався, мабуть тому що майже всі відсилки у книжці були мені знайомі - Мамлеев, Дугін, Єрофеев. А головний вчений Гуров був змальований частично з українського філософа Александра Малюти, котрий на мою думку теж трохи крейзі.
Та в цілому, коло інтересів головного героя співпало з моїм і мабуть в якійсь альтернативній реальності я би також міг так курити траву і їздити по сакральним місцям і загадувати бажання. То мене це теж дуже веселило, наче я прожив якесь альтернативне життя поки читав книгу.
В загалі, хоч історія вигадана, але я запросто міг би таке уявити зараз.
Є невелики недоліки в деяких любовних лініях, але на фоні всього іншого вони не зіпсували мені враження про роман.
November 1, 2020
Це,мабуть, один із самих незвичних творів сучкурліт, що я коли небудь читала. Моментами мені здавалось що цей роман було написано по накуру.
В творі тісно переплетене трансцендентне з реальним. Для людей, яким здається що вони живуть не по своєму «сценарію» буде цікаво, але тут вже як сказано в книжці, що вищезгаданий «сценарій «- це дорога і до кінця дійдуть не всі.
Від мене, ще плюсик за неоднозначну кінцівку, бо особисто я не люблю, коли в героїв все награно і засолодко складається якнайкраще.
January 17, 2018
Книжка дуже погано відредагована (у мене видавництва Анетти Антоненко), але навіть це не відволікає від змісту і форми. На жаль.
September 24, 2022
Не змогла примусити себе дочитати
Read
May 28, 2023Ідея - топ, стилістична та всі інші види композицій - також топчик, добре змальований герой, конфлікт і його перетворення.
Любко - дуже крутий автор і педагог.
Любко - дуже крутий автор і педагог.
November 19, 2023
24.28.00
August 23, 2025
кілька років не могла її дочитати, краще б і не бралася. остаточно добило “I feel myself…” від американця.
December 27, 2021
Найгірше, що я читала.
Щоб насолодитися цим твором, треба знати три мови: українську, російську, англійську.
Щодо англійської, автору теж не завадило б її вивчити, бо це треш. Побудова речень як в українській мові.
Щоб насолодитися цим твором, треба знати три мови: українську, російську, англійську.
Щодо англійської, автору теж не завадило б її вивчити, бо це треш. Побудова речень як в українській мові.
Displaying 1 - 30 of 33 reviews