Таємний агент радянської розвідки і богемний модерніст, берлінський професор-богослов і «шостий із п’ятірного грона», людина в німецькій офіцерській формі й археолог-самітник, що вивчає трипільську культуру, — якби хтось написав белетризовану біографію Віктора Петрова, така книжка не поступалася б гостросюжетністю шпигунським романам. Але поки державні архіви відмовляються надавати інформацію про цю непересічну постать, нам лишається перечитувати твори Доктора Парадокса, на сторінках яких відображаються гострі суперечності його доби, вирують емоції та чаяться тамовані пристрасті, оживають Вінсент ван Гог і Ґете, Райнер Марія Рільке і Вацлав Ржевуський. Художні тексти, опубліковані під псевдонімом В. Домонтович, — яскраві зразки інтелектуальної прози ХХ століття, що захоплюють читачів і нині.
Viktor Petrov (ukr. Віктор Петров) - Ukrainian ethnographer-archeologist and fiction writer.
For his scientific works as ethnographer-archeologist written in Ukrainian and printed under the real name Viktor Petrov (ukr. Віктор Петров) please use this author-profile: Віктор Петров)
For his fiction works as a fiction writer written in Ukrainian and printed under pseudonym V. Domontovych (ukr. В. Домонтович) please use this author-profile: В. Домонтович)
«Мені приємно слухати себе самого, власні свої, побіжно висловлювані думки. В словах своїх, виголошуваних тільки для того, щоб бавитись, щоб тішити себе самого, я одкриваю для себе істини, на які я натрапляю несподівано і які тим часом нікого ні до чого не зобов'язують.»
Інколи думаю, що белетризовані біографії — це те, у чому Петров був найкращим. Від новели про ван Гога і Болотяної Лукрози відірватися неможливо!
Недарма йому вдалось вижити/пережити всі революції, голоди, війни та режими аби бути літописцем епох. Неоковирної зовнішності чоловічок з неабиякою ерудицією та літературним хистом якнайкраще підійшов на цю роль.
У цій книзі зібрані твори письменника, життя якого варте окремого роману, — Віктора Домонтовича. Про його багату на яскраві епізоди і парадокси біографію розповідає у передмові авторитетна дослідниця Віра Агеєва. І я дуже раджу її почитати, особливо якщо ви не дуже знаєте цього автора. Домонтович відомий як автор романізовагних біографій, і тут ви теж знайдете охудожнені біографічні замальовки - наприклад про Гете, який відпочиває у Карлсбаді, про юного Вінсента Ван Гога, про Київський університет та поетів-модерністів і про апостолів Христа (і так, у прочитанні Домонтовича вся ця історія про зраду Месії - вона не так про віру і релігію, як про політику). Взагалі у прозі Домонтовича відбувається така цікава штука: відомі нам зі шкільної програми постаті сходять зі сторінок підручників, обростають плоттю, наповнюються почуттями і життям. Починати знайомство з цією збіркою можна з самого початку, як усі нормальні люди)). Але я почала з "наймузичнішої" новели, яка дала назву усій книзі, — «Спрага музики». …Піаністка заходить у книгарню. Її душа прагне чудес, і вона просить в старого продавця особливу книгу. Той простягає збірку поезій Рільке. Ці тексти настільки зворушують її, що вранці жінка пише сповнений вдячності лист поету. І… отримує відповідь! Так, як вона жадає чудес, Рільке прагне музики. А вона — захоплена читачка, талановита піаністка — може цю спрагу потамувати. Чи зустрінуться вони після довгого листування, чи вдасться жінці вдовольнити поетову спрагу музики, чи буде щось із їхнього роману?
Цікаве знайомство з Домонтовичем, навіть не знала, чого маю чекати від нього))) Шалено прекрасна мова яка повертає час назад, швидкоплинна думка автора несе так стрімко, що ледь встигаєш. Весь час в мене було враження, що не читаю, а пливу у човні))
9/10 ⭐ Оскільки це збірка (і на відміну від попередніх не по 2 твори), то оцінка збірна. Повторюся, що Без ґрунту це однозначно 5, оповідання - 4 (хоча ця 4 теж збірна, деякі оповідання на 5, деякі на 3). Знову ж повторюся, що Домонтович цього тому відрізняється від Домонтовича Дівчини і Професора. В підсумку без прочитання Домонтовича ви не знаєте і не розумієте вповні української літератури. Тому обов'язково читайте Домонтовича (тритомник Комори в цьому дуже помічний).
Неймовірно чіткий Віктор Петров ніби гукає нам ‚привіт!‘через століття. І якось так чітко звучить це вітання , що відчуваєш присутність В. Домонтовича тут: у світі бродяг, сплутаної ідентичності та загубленого минулого. Він з нами.
Прочитав нарешті «Без ґрунту». Вперше дізнався про цю книжку і про Домонтовича з епіграфа до однієї з праць Олексія Толочка. І ось прочитав зараз всі три великі романи Віктора Петрова. Всі три — сподобались. Саме цей твір привабив досить маленьким інтервалом часу, що він описує (всього кілька днів-тижнів). Всі три романи в першу чергу про любов.
Почув у Стасіневича, що «Собор» Гончара це в певному сенсі діалог з «Без ґрунту», тому цікаво буде прочитати класика соціального реалізму під саме таким кутом.
Мені сподобалась «Дівчинка з ведмедиком» і «Доктор Серафікус» своїми оригінальними, прогресивними і актуальними навіть зараз ідеями. А ця книга викликала у мене суцільні почуття розгубленого Траволти. Нічого не зрозуміло, якісь дивні фрагменти фрагментів, надто багато філософствувань. Можливо, просто не вистачає бази знань, але чомусь з тими двома творами таких проблем не було.
Мені особливо сподобались біографічні замальовки про Рільке, Гете та Ван Гога. Також приємно було побачити у київських творах В. Домонтовича згадки про Кирилівську церкву, психіатричну лікарню Павлова, редиску з Куренівки. До сьогодні Баришівка була для мене місцем, де живе одна з моїх університетських подруг. А виявляється, свого часу там було добре розвинене чинбарство. І найголовніше, це у Баришівці за читанням віршів один одному зародилась група українських поетів-неокласиків.
Здається, ще в університеті, серед майже нескінченного потоку необхідних до прочитання книжок, трапився мені Домонтович та його “Дівчинка з ведмедиком”. І це було так несхоже на усіх його сучасників, Винниченка, Рильського, Хвильового, що й зараз із задоволенням перечитаю. Неординарні сюжети, людина на зламі епох, культур, війни, мистецтва... Коли немає нічого сталого і все змінюється повсякчас. Та ж сама тема і в збірці “Спрага музики”, яку, по правді, варто було б назвати “Без ґрунту” — за назвою найбільшої повісті у збірці, та і з�� основною темою, все ж про музику тут доволі мало)
“Без ґрунту” — повість про “фахівця з архітектурних пам’яток”, котрий приїздить на розгляд подальшої долі церкви початку 20 сторіччя, а насправді — більше про самого архітектора, творця церкви Степана Линника. Його заперечення усього шаблонного, стандартного мистецтва зі звичними пасторальними пейзажами, його пошуків коріння у варягів, а не у класицизмі, його працю на межі до знемоги.
Сам же В. Домонтович (саме В., ніяких імен) — постать не менш загадкова і цікава, ніж написані ним біографії. Справжнє ім’я — Віктор Петров, був серед тих, хто створив початки неокласики в українській культурі 20-х років, такій потужній, що про неї вже не можна було говорити як про відгалуження російської. Писав під псевдонімом. Під час Другої світової війни був подвійним агентом і розвідником (а дані про нього дослідники досі не можуть отримати з архівів СБУ). Публікував історіософічні та мистецтвознавчі праці в Німеччині під псевдонімом Віктора Бера, в тому числі про те, що українці митці були жертвами терору. Зник на понад рік, а тоді з’явився у Москві, без наукових ступенів, права публікації, без жодної згадки про минуле. Якби написати біографію самого Петрова-Домонтовича, теж вийшов би непоганий пригодницький роман)
Як результат, оповідання і повісті Домонтовича будуть цікаві всім, хто хоче якісної цікавої прози, хоч і без психологічного перенапруження. Трішки потрібно звикнути до авторського правопису (все ж, початок 20 сторіччя, але якщо ви часто дивитеся СТБ, то все гаразд)), але це зовсім дрібниця.
Книга, до якої я ще повернуся. Багатозначна, мій розум не в змозі вловити всі тонкощі. Тому буду повертатися до читання. * Але певности не було. Не було грунту. Грунт вислизав з-під ніг. (Про політичну ситуацію, коли в Дніпропетровську від 1917 до 1923 року влада мінялася 22 рази) * Ми одвикаємо забарвлювати свої вчики й свої бажання в ізольованість особистого переживання. Ми одвикаємо діяти, відчувати й думати за власною ініціативою. Ми діємо, думаємо, живемо за загальними приписами, що стосуються мільйонів, які обов'язкові для кожного і для всіх. c.147
Гарно укладена збірка. Помислові тексти. З задумом, цілістю, ідеями, поглядами, проблемами в ракурсі України і взезагальному. Майстерний текст про випадкове знайомство і розмову Ґьоте зі старим генералом на курорті, про Рільке - короткі та влучні, багаті, актуальні сьогодні для нас.
Особливо сподобалась біографія Ван Гога. Дійсно було дуже цікаво і складно відірватися. Захотілося ще більше дізнатися про цього митця і подивитися на його картини в житті, вже знаючи його не легку долю.
«Без ґрунту» це дуже потужно. Сенс і глибина у кожному реченні. «Самотній Мандрівник..» познайомив із Ван Гогом краще за музей. Перечитувати Домонтовича це мов напиватися води з цілющої криниці і відчувати ефект ще довго..
Насправді я була зачарована оповіданнями в цій добірці. Особливо «Апостолами». Значною мірою враження підкосило «Без ґрунту», а «Самотній мандрівник простує самотньою дорогою» остаточно залишив розгубленою. Чи то біографічні новели/романізовані біографії мене не зачіпають, чи то що. Прискіпливо і детально! Нехай ця форма й є візитівкою Домонтовича, проте краще продовжу любити два його інші романи й з острахом позирати на «Романи Куліша».
Домонтович писав чудові белетризовані біографії. В цій книзі містяться роман "Без ґрунту" та біографічні замальовки з життяРільке, Гете, Івана Сірка, Вінсента ван Гога та інших. І хоч я дуже люблю творчість ван Гога і залюбки прочитала його біографію, та найбільше мене вразила коротка історія Сави Чалого ("Приборканий гайдамака"), в якій завдяки отриманим знанням не без допомоги легендарного Пилипа Орлика з простого неграмотного повстанця (будьмо відвертими, головоріза) проростає прообраз політичного діяча із задатками державницьких поглядів. І яку оцінку його зростанню як політика дає врешті-решт "простий нарід"