У цій книжці — два майстерні літературні твори блискучого, але вельми контроверсійного українського письменника-еміґранта Юрія Косача. Роман «Сузір'я Лебедя» — це винятковий у нашому письменстві «родинний портрет в інтер'єрі» української шляхетської родини напередодні Першої світової війни. Хоча деякі персонажі цього твору наділені певними рисами реальних членів родини Косачів-Драгоманових, цей роман — не спогади і не історія конкретної родини, а заворожливий узагальнений символ світу «старої шляхетної України» на межі його зникнення в буревіях воєн і революцій ХХ ст.
Повість «Еней і життя інших» присвячена темі української національно-визвольної боротьби в апокаліпсисі Другої світової. І хоча в мереживо фіктивної дії цього твору також вплетено натяки на реальні особи й події того часу (тут, можливо, проявляються не найкращі риси Косача-людини, який мовби вивищує себе через певну гіпертрофовану алюзію на національних світочів), тема повісті Косача універсальніша. Це роман ідей, один з важливих творів нашої інтелектуальної літератури. Це, за своєю суттю, текст філософських роздумів про принципові дилеми збройної боротьби, патріотизму та відповідальності індивіда перед народом і водночас перед особистими взаєминами з найближчими людьми...
"Сузір'я лебедя" заслуговує на те, аби бути серед найважливіших модерністських романів української літератури. Власне, ним Косач повертається в непросту добу між двох революцій (і то зі значної дистанції), аби договорити те, що свого часу не помітили класики (Коцюбинський та Винниченко, приміром; у тексті кілька разів відчувається посилання на "Фата-морґану"). А не помітили вони, звичайно ж, саме панства, оскільки мали соціялістичні симпатії і не ідентифікували себе з ним.
Сам роман дуже повільно-погідний, з численними описами природи, а також — довгими та палкими дискусіями про роль аристократії та її неминучий занепад. Дискусіями, де є весь політичний спектр від соціялістів-революціонерів до консерваторів та центристів. Думки кожного/ї мають певне підґрунтя, але й так само не є непідважними. Герої не знають істини (як і їх автор, зрештою, який радше конструює героїв, аніж пригадує — що не заважає йому бути переконливим, а дискусіям мати дещо театральний антураж, про що автор нам також натякає).
В центрі оповіді — юнак, який саме збирається до університету. Всі портрети пращурів, що висять на стінах, викликають у нього відразу: він зізнається собі, що не ідентифікує себе з цим шляхетським гніздом із вишневим садом, і в той же час він повен смутку щодо кінця аристократичної доби. А ще — постійно думає про батька, недосяжного і прекрасного, який мусив занапастити своє життя доглядом за садибою. І дарма, що він "добрий пан" і не обдирає мужиків — вони до нього все одно стримано-ворожі. Тим часом на порозі криза і необхідно продавати землю, аби не влізти в борги.
Ще цікавинка: в романі є "тітонька Лара", яка пише вірші та веде щоденник; а ще її називають Касандрою. Також є Богдан Немирич (!), поляк, який студіює у Кракові історію шляхти й, навертаючись в українство, пише про неї трактат, у якому розглядає повстання Хмельницького як певний акт, яким "верхи" улеґітимнюють себе (і свою владу) перед "низами". А батько Василь Михайлович на прикінцевих сторінках цитує Драгоманова (без лапок, звичайно). І тут автор відчутно грає із читач(к)ами: ми знаємо, на кого він натякає, хоча персонажі ці зовсім не відповідають своїм прототипам. Звідси цей заклик із анотації "не ототожнювати". Але задля чого тоді так виразно розставляти акценти? — зрештою, Косач майже повторює Йогансівське "усі герої вигадані, ландшафт справжній".
І звісно, у "Сузір'ї лебедя" є певна фабульна інтриґа, яка робить роман живішим та "романнішим".
Хай там як, особливе захоплення викликає те, що Косач писав цей роман на схилі літ, які практично не вдалися; цей "пізній ренесанс", направду, велика рідкість серед українських літераторів. За три роки він ще дасть Володарка Понтиди, де так само діятиме жінка з цього роду Рославичів, про яку ми вже трохи знаємо з "Сузір'я лебедя". Таким чином Косач застрибує в останній вагон канону — і це велика вдача як для нього, так і для нас.
У "Абабагаламагівському" виданні вміщено також повість Еней і життя інших, яка заслуговує на окрему розмову
У видання увійшли два романи Косача, які можна було би назвати класичними, якби вони не випали на довгий час з читацького обігу в Україні з тих чи інших причин. Перший, "Сузір'я лебедя" (1983), зображує українську шляхетську родину Рославичів улітку 1914-го року. Сповнений щімливого відчуття fin de siècle він показує добу напередодні катастрофи з її портиріччями та ідеологічними дискусіями. Очевидний прототип Рославців - родина Косачів-Драгоманових (нагадаю, автор син Миколи Косача, брата Лесі Украінки). Другий, "Еней та життя інших" (1947), наробив галасу в колах еміграції у післявоєнній Німеччинні. У ньому Косач досить критично намагається підвести підсумки визвольної боротьби та націоналізму донцовського штибу на прикладі Ірина, прототипом якого був, вочевидь, Олег Ольжич. Свого часу Шевельов детально проаналізував цей роман у статті з промовистою назвою "Порощання з учора (Коли ж прийде справжній день?)". Обидва твори - виняткові явища в українській літературі, щось схоже складно пригадати.
" Ні, пане Петре, — повагом проказав Немирич, — найпростіші найзнедоленіші люди будуть якраз тими першими, які, коли все загибатиме, розумієте усе — честь, мораль, пошана і людська гідність, — коли зрадять усі все, — візьмуться за рушниці, щоб захищати свою землю і свою батьківщину. Так, як це було, коли римлянин Аецій закликав захищати рідну землю проти Атілли, або під прапором Орлеанської діви прийшли злидарі, щоб відперти англійську навалу, або санкюлоти — європейську коаліцію. Тоді ви збагнете облуду дев'ятнадцятого сторіччя, що дурило нас солідарністю трудящих, космополітизмом і тим подібними нісенітницями. Тоді тільки тоді, в полум'ї і хуртовині, прийдуть люди всіх станів і всіх клясів, які врятують від загибелі одвічну Европу. Це будуть люди, що вірні лише своїй землі і крові, люди, достойні своїх славних предків, люди, які, всупереч вашим невблаганим законам діялектичного матеріялізму, одвічнім ціннощам, тобто ідеї, нададуть нову вагу.. Це будуть люди, що вмітимуть з посміхом умерти за свою націю і державу, люди, що згинуть на кострищах за свою віру, люди, що як панцерна когорта, прийдуть серед хаосу і зледачіння, щоб принести онову людству... Які люди? — озвалась тітка Фламінго, — може ваші ренегати з роду Чарторийських, Сангушків, Ржевуських і їм подібних?.. Не вибраність роду тоді рішатиме, панно Ганнусю, — прожогом звернувся в її бік Немирич, — а вибраність духа. Це будуть кращі з кращих, стійкіші із стійкіших, які зуміли прозріти і не розгубитись. Ви не гадаєте, що людина може в одну мить під час величезного катаклізму прозріти і знайти себе, свою душу? Це будуть ті всі, що об'єднаються біля давнього, але доброго прапору вітчизни..."
Книга про передчуття європейських соціалістичних революцій, які не настали, а натомість настала Перша Світова. Корисно почитати про інтелігенцію замість селян, побачити, яким одним цілим вони є з Європою ) одягом, гобі, книгами, освітою, дискусіями). Місцями нагадувало Абатство Даунтон😊не драматизмом подій, а проблемами, з якими стикаються герої.