Спогади

by Надія Суровцова

Надія Суровцова – жінка непересічної долі. У її житті, як у краплі води, відобразилося все, що випало пережити Україні у неспокійному ХХ столітті. Народилася 18 березня 1896 р. в Києві. Протягом 1919–1925 рр. мешкала у Відні. Закінчила філософський факультет Віденського університету. Захистила дисертацію «Богдан Хмельницький і ідея української державності», за що їй було присвоєно ступінь доктора філософії. 19 квітня 1925 повернулася до СРСР. 1927 р. – заарештована як шпигунка (насправді за відмову співпрацювати з ГПУ). Покарання відбувала в таборах ГУЛАГу. Звільнена 1954 р. Після реабілітації мешкала в Умані. Решту життя присвятила громадській та літературній праці, написанню мемуарів.

Genres: Nonfiction, History, Biography

431 pages, Hardcover

Published January 1, 1996

Reviews

[Mariana]

Забужко рекомендувала, тому я й тут)

[nstmsnnk · Rating 5 out of 5]

«Може, не варто було все це й писати — події відбиті й без мене, згадую я, розуміється, з прогалинами, часом, мабуть, і з помилками. Пощо тоді — марна праця?
Але те, що я даю, — це живий шматок мого життя й моєї доби; це доля однієї, тільки однісінької людини, яка всією істотою жила тим життям, скільки подужала, скільки судила доля і яка випадково зуміла дожити до цих днів.
Майже нікого не лишилося з сучасників — товаришів і друзів. Мало кому пощастило залишити свої навіть такі короткі та недосконалі записи.
Але життя йде, зростають покоління, і, може, придадуться ці часом кровʼю писані рядки про життя, просякнуте від світанку до останніх днів глибокою вірою в світле майбутне і певністю: ніщо не піде й не пішло намарно»

[Valentyna Merzhyievska · Rating 5 out of 5]

Неймовірна жінка, неймовірна доля.
Захопила нас настільки, що ми в проекті ПереФарбований лис розробили настільну гру "Шлях Надії" за її спогадами. Щоб якомога більше людей могли дізнатись про неї https://repaintedfox.com.ua/pathofhope

[Вікторія Слінявчук · Rating 4 out of 5]

Спогади Надії Суровцової - читання не з легких, але пізнавально. Авторка народилася 1896 року в інтелігентній київській родині, виросла в Умані, вчилась в Петербурзі на Бестужевських курсах. В 1917-1918 роках була держслужбовицею УНР, опинилась за кордоном в складі дипломатичної місії УНР, що їхала до Версалю - але не доїхала. УНР впала, а Суровцова, як і багато інших українців і українок, залишилась за кордоном. Освіту закінчила вже у Відні, на філософському факультеті Віденського університету. 1925 року повернулась до СССР. Вона була не одна така, поверталися багато хто, навіть Грушевський з родиною, закінчилося це для всіх них незмінно погано, і для Суровцової теж.
Що спонукало повернутись? Причин було багато: рідні люди, які залишились в Україні (у Суровцової - батьки), бідність, тяжкість і значною мірою безцільність життя в еміграції, а також активна совєтьська пропаганда. Зокрема на Суровцову сильно вплинув Юрій Коцюбинський, який був повіреним у справах СССР в Австрії, потім - одним з організаторів "великого терору", потім - однією з його жертв. Суровцова вже в еміграції схилилася на бік комунізму, вступила до Комуністичної партії Австрії. Рішення повернутись виглядало логічно - вона комуністка і українська патріотка, УССР презентували як українську державу, активно йшла українізація (і ще ніхто не знав, що вона закінчиться жорстокими репресіями). На фоні безсилля української політичної еміграції, яка могла тільки вести балачки, але не могла нічого зробити в Україні чи для України, можливість долучитись до розбудови комуністичної України виглядала для неї привабливо. (До речі, попри всі знущання червоної влади Суровцова ніколи не зріклася комуністичних ідей, але про це окремо.) Отже, вона повернулася.
Недовго їй вдалося попрацювати на благо совєтської України... Вже 1927 року Суровцову спочатку намагалися схилити до сексотства, а коли це не вдалося, заарештували і засудили за абсурдним звинуваченням в польсько-французькому шпіонажі. Суду, до речі, не було. Було слідство, а суду не було, їй просто мимохідь оголосили вирок - 5 років на Соловках. Доказів проти неї фактично не знайшли, але прокурор сказав, що йому "комуністична совість підказує", що вона - ворог, і цього виявилось досить. На Соловки чомусь її не повезли, а кинули до політізолятора в Ярославлі. 5 років в одиночці, інших людей можна було бачити лише на прогулянках, напарника чи напарницю призначали, без вибору, ув'язнені намагалися спілкуватися по-всякому, перестуком по стінках, записочками у вбиральні, але все ж одиночка є одиночка, в ній і збожеволіти можна. Дехто й божеволів, таких випадків було чимало, як і самогубств. Суровцова спромоглася зберегти здоровий глузд, вона читала, вчилася (доступ до бібіотеки був), навіть вивчила "тюркську мову", щоб спілкуватися з одним азербайджанцем, якого призначили її напарником на прогулянках, а він більше ніяких мов не знав, йому й поговорити не було з ким. Суровцова була глибоко обурена несправедливим звинуваченням, трималася тому, що не хотіла помирати обмовленою. Особливо її гнітило, що страждає вона від "своїх"...
Після 5 років ізолятора - заслання до Архангельська. Заслання не було у вироку, але такими формальностями не переймалися. Там, на засланні вона вийшла заміж за Дмитра Олицького, який теж сидів в Ярославському ізоляторі і за кілька років потрапив на заслання до того ж Архангельська. Але недовго змогли вони прожити разом - 1936-го обох арештували разом ще з кількома засланцями. Нове безглузде звинувачення - цього разу контрреволюційна організація. Її чоловіка розстріляли 1937-го, а Суровцову відправили до таборів на Колиму. Табір - не камера-одиночка, людей навколо багато, але ж контингент - ну, всякий, в тому числі й кримінальний, і багато, багато роботи, часто важкої роботи в жахливих умовах. Один з найстрашніших розділів - про епідемію тифу в чоловічому таборі, куди Суровцова визвалася доброволицею як медсестра (вона колись ще 1914 року пройшла сестринські курси). Про роботу в диткомбінаті (сама назва чого варта!) теж страшненько - материнство і дитинство в колимських таборах, ясна річ, тема невесела. Термін в таборі закінчився 1942-го, йшла війна і її зобов'язали залишитись на півночі й далі. Була вона потім і вільнонайманою в тому ж таки таборі, де відбувала термін - не те щоб був великий вибір роботи. 1950-го року - знову арешт, без якихось конкретних звинувачень цього разу, взагалі незрозуміло, чому і на яких підставах, але заслання продовжили на невизначений термін...
Спогади на цьому зупиняються, але подальші події описано в післямові.
1954 року, після смерті Сталіна, Суровцова отримала амністію, ще кілька років пішло на те, щоб досягти реабілітації за обома справами, і от лише 1957 року вона змогла повернутися до України.
Що цікаво, судячи зі спогадів, її комуністичні переконання не похитнулися. Як?.. Можливо (це мої здогадки), їй треба було за щось триматися в цьому пеклі, і визнати, що вона глибоко помилялася, що "свої" ніякі не свої, що комуністична держава зовсім не така, яку вона собі вимріяла на еміграції, було б надто болюче і зламало б її, а ця впертість допомогла вижити.
Надія Суровцова оселилась в Умані, в батьківському домі, право на який теж довелось виборювати. В часи "відлиги" в неї вдома було щось на кшталт салону, де збиралися різні цікаві люди, серед них були і дисиденти-шестидесятники, і ті нечисленні українські націоналісти, які пережили табори і теж повернулися. "Відлига" не тривала довго, салон Суровцової притягнув увагу КҐБ, в 1970-х її обшукували, погрожували, стежили за нею, але більше не посадили. Спогади їй не вдалося видати за свого життя, і до незалежності України вона не дожила, хоча прожила, попри все, довге життя, померла 1985 року.
Ось така страшна переламана доля. І таких доль Суровцова спостерігала ще багато, вона пише про багатьох людей, з якими перетинався її стражденний життєвий шлях, як про жінок, так і про чоловіків. Людей кидали до тюрем і таборів за що попадя. За анекдот. За роздачу друкованих стрічечок з молитвами. За заміжжя з американцем (ну точно шпигунка!). За те, що чиясь дружина/сестра/донька. Кидали лояльних і нелояльних, полум'яних комуністів і комуністок і ідейно незгодних, просто пересічних людей, які ніякою політикою не цікавились, але політика зацікавилась ними. Суровцова була дуже толератною людиною, навчилася приймати і поважати людей найрізноманітніших поглядів - чомусь за винятком меншовиків, тих не жалувала, але допомагала вона всім - кримінальним і політичним, ідейним опонентам і однодумцям, допомагала чим могла - шматком хліба, ковдрою, ліками, добрим словом, розумною порадою і застереженням, хоча не завжди люди платили їй добром за добро. Звісно, тюрма і табори змінили її, але внутрішній стрижень вона зберігла. Спочатку виживала для того, щоб мати шанс очистити своє ім'я від наклепу, потім для того - щоб зберегти пам'ять і свідчити, в якісь періоди - просто за інерцією, але - вижила, допомогла багатьом іншим і таки спромоглася залишити свої свідчення.
Незламна.

[Solomiia Sadova · Rating 5 out of 5]

Книжка вже відкладена і навіть схована на книжкову поличку, але мені досі бракує слів, коли я думаю про життя Надії Суровоцої. То людина неймовірної (сумної) долі.
Спогади написані дуже гарно і читаються легко (майже як роман), лиш трагічно усвідомлювати — що це все не вигадка, а реальність.