Як безперспективна і розчарована у світі речей філологиня-недоук, я люблю купувати книжки із меркантильною метою бездушно їх прочитати, а після подарувати комусь на День народження. Недавно пощастило отримати нову книжку О. Українця «Малхут». Кому б хотілося її подарувати, зрештою?
Певно тим, хто не від того, щоб познущатися з Дена Брауна в елегантний та складніший спосіб; тим, у кого на твердому дискові збережений «Монті Пайтон і Священний Грааль» з субтитрами на 4-х мовах; навіть, мабуть, тим, хто року з 2007-го в дальшому куті шафи ховає шестикілограмовий меч та шолом із забралом: так, на всяк випадок.
Через причини от які.
По-перше, така вже попередньо міфологізована краса галицького міста шістдесятих років ХІХ століття не може не причарувати. Історія про контрабандиста Іґнація Камінського, якому до рук «випадково» потрапляють старі листи, де йдеться про якийсь лицарський орден, що має на меті щось таке от близьке до соціальної рівності створити, - не може до тієї причарованості не додати й зацікавленості.
Ще. Словосполучення «історична спекуляція», що вже так чемно встигло прикріпитися до «Малхуту» у рецензіях, - чудова характеристика роману в цілому, а кількість джерел, опрацьованих автором, свідчить про філігранне обтесування сюжету та деталей. Темпоритм оповіді – уривчастий та динамічний, зміна ситуаційних кадрів створює враження перегляду фотоальбому, що, до слова, додає до колажності та очевидної постмодерної гри на формальному рівні. Крім того, що автор вдається до побудови складної, багатошарової наративної структури із заплутаним хронотопом, рекурсивне обрамлення, що переростає в постійний мотив – змушує в книжку вчитуватися, щоб не пропустити раптом «приховані скарби» (дуже неприхований каламбур). Крім того, читача супроводжує доладна мовна інтертекстуальна гра, починаючи від назв розділів і закінчуючи внутрішньотекстовими алюзіями та стилізаціями.
Щодо рівня сенсу, то очевидно, основна проблема твору – проблема віри та міфу (більше про це – у першоджерелі, ха). Люди взагалі кажуть, що непоганий філософ той, хто вміє ставити питання. Утім нині, коли стільки «Ви вірите в Бога?» скрізь понаписано у супермаркетах, непоганий філософ – той, хто може трохи більше. «Малхут», так щільно й претензійно намагаючись викликати питання й роздуми, полишає читача із розумінням, що непогано інколи ставити під питання саме питання, не лиш заради естетичної та інтелектуальної втіхи, а ради того от самого, трансцендентного ефекту. Люди кажуть, лиш назване є справжнім; у написаного теж більше шансів уможливитися, найпаче якщо написано вдало.
Як безперспективна філологиня, деякі книжки я не дарую, а лишаю для себе. «Малхут» покладу поряд із мечем.