Це розповіді не про знайомі з підручників події минулого. Тут ідеться про ті, які можна назвати митями фокусування історії, коли в одній хвилині відбивається життя всього покоління.(Не)історичні миті, які лягли в основу цієї книжки, вихоплено з останнього століття української історії: потяг, що везе київських студентів під станцію Крути; хлопчик в українському селі, який вмирає від голоду 1933-го; останні бійці УПА в останній криївці; радянський концтабір, де гине поет, але лишаються жити його вірші…
Автор доводить свої оповіді до сьогодення — Майдану 2014-го й російсько-української війни. 38 нарисів-миттєвостей — маленьких уламків мозаїки, що вкупі творять велике полотно історії з яскравими й похмурими кольорами, тонами та напівтонами.
Volodymyr Viatrovych is a Ukrainian historian researching the Ukrainian independence movement. He has been Director of the Ukrainian Institute of National Remembrance since 25 March 2014. He is a Candidate of Sciences (Ph.D) in historical sciences, director of the Center for Research of Liberation Movement in Lviv, and a member of the board of trustees of the "Lontskyi Prison" Museum. From 2008 to 2010 he was director of the Archives of the Security Service of Ukraine. In 2010-2011 he visited the Ukrainian Research Institute at Harvard University, working in particular with the archival documents of Mykola Lebed.
Маленька книжечка, що легка входить до кишені моїх квітчастих бріджів. Чомусь очікував, що вона буде більшого формату, та придбавши не розчарувався, бо художня література у В'ятровича куди краща, ніж документалістика . "Із задуми старого вивів онук, впевнено підійшов до трупів. «Страшні часи, - подумав старий, - коли діти не бояться смерті». - Діду, то наші чи поляки? - запитав хлопчик. - То люди! Люди! І пішов до воза по лопату. Копати було важко, але старий не хотів, чи навіть не міг спинитися. Яма, що ставала щораз глибша, була для нього не лише останньою людською пошаною загиблих, але й доказом того, що сам він ще досі людина" . По стилю, це коротка проза. Тобто в книзі є кілька десятків історії, про: повстанські війни, голод, українців розділених другою світовою, чорні свитки/піджаки, протистояння з поляками, будинок "Слово" і розстріляне відродження, радянську заборону вірити в Бога, Чорнобиль і ще багато чого іншого. І кожна ця маленька історія захоплює, спонукаючи дізнатися більше. Тому ця книга, то гарний трамплін, до світу української історії
Слухала на Абук, вмикала дітям, не могла стримати сліз. Ці короткі нариси, як на мене, обов'язково мають увійти до шкільної програми. "Пісня" про Миколу Леонтовича особливо сподобалася.
Невелика книжечка у форматі stories про history. Нариси іноді занадто ідеалізовані, але дають уявлення про події в Україні у ХХ і частково у ХХІ століттях. Підійде для тих, хто хоче почати вивчати історію України, але не знає, з чого.
Книга як збірка оповідань де автор бере історичний факт і уявляє як історичні постаті в цей час виглядали, про що думали, що казали, чим додоє більш емоційного забарвлення. Мені було цікаво
Прочитав її на одному подиху за пів ночі. Дуже емоційні історичні замальовки: яскраві і дуже реалістичні, сповнені болем і звитягою, які все досі тривають і немає тому кінця краю..
Після "Музею покинутих секретів" Миті ідеально підійшли, доповнюючи картину національно-визвольної боротьби 1920-1950 рр. Це крихітна збірка крихітних охудожнених оповіданнячок про ключові історичні події, після кожного з яких треба читати окрему книжку.
Хлопчаки-підлітки, які закурюють свою першу цигарку в потягу до станції Крути.
Провал Української революції 1917-1921 років і виїзд більшості політичних діяів у еміграцію.
Микола Леонтович, якого в домі його батька застрелив чекіст.
Холодний Яр, який навіть після падіння Української держави до середини 1920-х продовжував боротьбу проти більшовицьких окупантів.
Голодомор.
Микола Хвильовий, який застрелився після побаченого в українських селах 1933-го року.
Будинок Слово, із 66 квартир якого мешканців понад 40 було репресовано. Лесь Курбас, якого під тортурами змусили підписати зізнання в тероризмі.
Львівська вʼязниця на Лонцького, де, відступаючи під натиском німецьких військ, радянська влада розстріляла тисячі вʼязнів.
Надія українців на співпрацю з німцями в боротьбі проти більшовиків, яка швидко розвіялася.
Створення Української повстанської армії для боротьби вже з обома окупаційними режимами - німецьким та радянським.
Голокост на території України, жертвами якого стало 1,5 мільйони українських євреїв.
Польсько-українська війна всередині війни, протистояння двох підпільних рухів - УПА та польської Армії Крайової за території й кордони.
Пів мільйона українців зазнали увʼязнень або депортації до Сибіру за звʼязки з УПА.
Переговори між лідерами українського та польського підпільниї рухів 1945, коли вдалося зупинити взаємне насильство й домовитися про спільну боротьбу проти комуністичного режиму.
Останні бійці УПА, яким уже нема від кого чекати наказів.
Свято 1953-го - смерть Сталіна.
Нквдістська куля, яку зустрів Степан Бандера на сходах свого будинку 1959-го року.
Колишній вояк УПА та політвʼязень Василь Макух, який 1968 року скоїв самоспалення на Хрещатику, "щоб запалити інших, стати іскрою, яка розбудить їх зі сну".
Василь Стус, який не пережив другого строку й загинув у таборі.
Василь Овсієнко, який виніс із табірної зони вірші Стуса у своїй голові, вивчивши їх напамʼять.
Заборона совєцькою владою Різдва.
Чорнобильська катастрофа.
Богдан Климчак, який вийшов на волю 1990 року - останній політвʼязень совєцького союзу.
Проголошення незалежності України 24 серпня 1991 року.
Майдан. Побиття студентів 13 листопада. Спроба штурму Майдану беркутом у ніч з 11 на 12 грудня. Польовий шпиталь у Михайлівському Золотоверхому соборі. Небесна сотня.
Я стежу за діяльністю Володимира В'ятровича (історика, депутата, публіциста, громадського діяча), проте цю книжку чомусь пропустила, а це вже навіть друге, доповнене видання.
Отож, придбала її на Форумі видавців (ніяк не можу звикнути, що він став Bookforum(ом) 🫣) і якось відклала до кращих часів.
Нещодавно ходила в поліклініку і взяла з собою цю книжку, бо вона маленька й легенька, але всередині, як виявилося, дуже важлива за змістом! Щоб ви собі розуміли, наскільки легко й швидко вона читається, у черзі я подолала половину (чи то черга була така довга 🫣).
Проте ця легкість читання, аж ніяк не перекреслює того, що Володимир В'ятрович у доступному форматі розповідає про важливі події нашої історії за минулі сто років: УПА, ОУН, Голодомор, Голокост, самогубство Хвильового, будинок "Слово", репресії проти української інтелігенції, письменників, зокрема розстріл Курбаса і Леонтовича, ув'язнення і вбивство Стуса, Крути, радянські концтабори, німецька окупація, стосунки з поляками, Перша й Друга світові війни, Помаранчева революція, Революція Гідності, початок війни в 2014...
Володимир В'ятрович розповідає про ці факти через нариси, тобто через публіцистичні тексти, з переосмисленням цих моментів. Зважаючи на реальну історію, він показує, як це могло відбуватися, що переживали герої; десь вигадує, щоб окреслити, як воно ймовірно відбувалося, але суть завжди одна - розповісти правду.
Книжку рекомендую, бо це коротка вижимка важливих моментів української історії, які потрібно знати. Зокрема я дізналася про страту єврейських жінок німецькими солдатами в Рівненський області у 1942, тут є задокументовані кадри, які страшно вражають...
Дуже важливо українцям знати свою історію. Не інтерпретацію, а історії живих людей. Різну болючу і неприємну правду. Факти, страшні цифри про кількість вбитих, замордованих, висланих. Бо якщо закривати на це очі через страх, то потім можна відкрити їх і не побачити України. В такі часи живемо, що можна вписувати ще одне оповідання до збірки В'ятровича. Дуже короткі оповідання з відсилками на історичні події. Дуже рекомендую почитати, якщо не маєте часу розбиратися в історії України.
Сильно, що В'ятрович намагається донести просто правду, хоч напереміж з емоційними спогадами. Так - українці служили в радянських військах, і так, - в німецьких та польських теж. Так, українські повстанці вбивали поляків, і так, - поляки вбивали українців. Радо зустрічали німців по українських селах, потім радо зустрічали червоноармійців, які однаково вбивали українців. Хоча б оповідання "За Україну" прочитайте... Тут стислі уривки з історії України. Попри лаконічність вони надзвичайно красномовні і чіпляють за душу. Дуже рекомендую.
Коли ти історик за вахом, читати цю книгу важче ніж здається. По голові б'є людська сторона кожного з конфліктів. Дійсно, ми славимо героїв сучасності, нам ставлять їх за символ, пояснюючи, що такими мають будь молоді люди. Як герої Крут. Це ж діти. Про що вони думали, коли йшли на смерть, не підозрюючи цього. У школі розповідають лише факт їхньої доблесті, а не яким важким був їх вибір і хто вони насправді. Просто діти, зі своїми думками, мріями. Розділ мене вразив. Прослідковуються паралелі початкових розділів з останніми. Герої, роки та події різні, але чітко видно біль кожного історика - "нічого не змінилося, усе пішло по колу". Зараз цікаво, чи зможе щось змінитися, чи ми знову підемо обертом.
This entire review has been hidden because of spoilers.
Короткі історії на 2-3 сторінки, але емоцій більше, ніж в великому оповіданні... І кожна історія підкріплена короткою історичною довідкою і фото. Книга входить до ТОП 10 « Найрезонансніших книг 2017 року »
Читати без слів неможливо. Це лакмусовий папірець людяності. Читати потрібно, необхідно, обовʼязково кожному (не лише) українцеві. Читати страшно. Від усвідомлення щемить у грудях. Памʼятати архіважливо.
Мені важко читати книги про нашу історію та культуру, бо це вибиває з колії - не тому що банальщина чи ще щось таке, просто коли ти бачиш руйнацію своєї країни за власним вікном, читати про це в історичному контексті ще важче. Я розумію, що це необхідно знати, але це важке знання. Може того За лаштунками імперії Віри Агєєвої вже 3й рік я потрохи гризу, і ніяк не закінчу. Однак ця невеличка збірка коротеньких нарисів стала своєрідним катарсисом - важливі і жахливі речі передавалися через коротку оповідь із життя одного чи кількох персонажів, вони були індивідуалізовані і того сприймалися ближче, але без того тягаря значущості, що ховається за сухими цифрами та іменами. Через такі живі оповідки я поринала у кожну історію, переживала її особисто, плакала, але продовжувала вірити у краще. Я думаю, що саме таким чином треба передавати історію, сухі цифри та імена відвертість людей, а от можливість розділити особистий досвід навпаки. Тож велика подяка авторові за таку прекрасну, щемку, щиру, повчальну та надихаючу книгу!