Ще одна книга про Львів. Але зовсім, зовсім інший – Львів радянський. Анонс книги обіцяв, що прочитаю щось таке, що про це місто ще ніхто не писав. І справді, таким книжний Львів для мене ще не поставав. Навіть якщо хтось із письменників згадував, заторкував радянський період, то йому йшлося радше про паралельний Львів, який мусив жити поруч із цим совком, - хіпі, шестидесятники, дисиденти, музиканти тощо. А в романі Слоньовської навіть великою мірою «інші» люди все одно досить чітко вписані в совєцький контекст і ще більше – в совєцьку топографію Львова.
Хоча видавці, певно, мали на увазі не це. Авторка спробувала в межах свого роману зв’язати представників дуже різних національно-культурних ідентичностей, які вважали в різний час місто «своїм» і подивитися, що з цього вийде. Тож перед нами – чотири жінки однієї родини. Прабабка оповідачки, яка приїхала у Львів з Ленінграда наприкінці війни, разом з «освободітєлями», і хоч вона насправді ні разу не росіянка і не зовсім совєцького штибу людина, та все своє львівське життя панічно боїться «місцевих» і щоночі зачиняє на всі можливі замки двоє дверей, щоб не увірвалися «бандерівці». Баба Аба, «чистокровна полька», яка мріяли стати художницею, а стала лікарем. Мама Маріанна, яка «вибрала бути українкою», оперна прима і революціонерка, яка загинула від пострілу снайпера, що цілився в Чорновола. І сама оповідачка, яку, здається, трохи нудить від цього переплетення ідентичностей, тому вона називає себе людиною «львівської національності» і вчиться в академії мистецтв. І всі вони живуть в домі з унікальним вітражем, зображення якого символізує Дерево Життя.
Враження від роману лишилися неоднозначні. В рейтингу Goodreads я присвоїла йому дві зірочки, що значить – це було ок. Деякі сюжетні лінії і мотиви мені дуже сподобалися – наприклад, інтерпретація однієї з моїх улюблених легенд про підземну річку Полтву. Є окремі сцени, поодинокі метафори – сильні і красиві. Але текст дуже неоднорідний. Оповідь місцями надто хаотична, хронологічно недисциплінована. Часом важко зрозуміти, що це, де це і з ким відбувається. І так трапляється по декілька разів навіть в межах одного розділу.
Останній розділ – «Майдан» - сам по собі красивий своєю метафоричністю, але, імхо, в цій книжці він не дуже доречний. Ну, тобто я десь розумію, що йдеться про тяглість поколінь – мама загинула, готуючи прихід Незалежності, а донька ризикує, відстоюючи її на Майдані, але, але… Не дуже вписаний він в загальний плин оповіді, таке враження, що авторка дописувала його похапцем, вже по тому, коли роман був закінчений.
Мені здається, Жанна Слоньовська хотіла створити роман-вітраж. В якому з окремих скелець-фрагментів складалось би цілісне і красиве зображення. Натомість скельця трохи переплуталися, і вийшло не так красиво, як було задумано. Хоча місцями справді дуже цікаво і оригінально.