What do you think?
Rate this book
Травам не можна помирати
1970-ті роки. Доба арештів, судилищ, самоспалень... Радянська влада, якій зосталося жити два десятиліття, здається могутньою. Дуже мало хто вірить у перспективу її падіння. Незгодні стають жертвами кагебістських провокацій і каральної психіатрії.
Характери в новому романі знаного українського прозаїка абсолютно різні. Різне бачення себе, різна сила волі, а декотрі з героїв іще й перебувають по різні боки барикад. Персонажі Степана Процюка збірні, узагальнені. Але методи й практики, до яких вдавався, нищачи людську особистість, більшовицький режим, показані з документальною конкретністю.
Характери в новому романі знаного українського прозаїка абсолютно різні. Різне бачення себе, різна сила волі, а декотрі з героїв іще й перебувають по різні боки барикад. Персонажі Степана Процюка збірні, узагальнені. Але методи й практики, до яких вдавався, нищачи людську особистість, більшовицький режим, показані з документальною конкретністю.
256 pages, Hardcover
Published September 1, 2017
1 person is currently reading
114 people want to read
About the author
Степан Процюк
26 books8 followersСтепан Процюк народився 13 серпня 1964 року у селі Кути, Бродівський район (нині — Буський район) на Львівщині у сім'ї політв'язня. Через декілька років родина переїхала до Івано-Франківської області. Степан Процюк закінчив Івано-Франківський педінститут та аспірантуру Інституту літератури НАН України. Кандидат філологічних наук. Викладає сучасну українську літературу в Прикарпатському університеті Івано-Франківська. Одружений, має двох синів. З 1995 до 2017 року був членом Національної спілки письменників України.
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 9 of 9 reviews
February 6, 2023
Я читала в інтернеті, що Степан Процюк - це письменник-інтелектуал, а тому трохи боялась братися за його твори. Та якось я наткнулася на цю книгу в бібліотеці, вирішила спробувати і виявилося, що мої побоювання були не марні. Я ще ніколи не зустрічала так багато незнайомих мені українських слів у книзі. І на початку це було просто вау, я перечитувала деякі сторінки по декілька разів, вдумувалася, гуглила і шаленіла від гарно побудованих, оригінальних речень. Але до кінця книги, чесно кажучи, вже трохи якось від цього втомилася.
У книзі розповідається про українство 70-х років та як воно по-різному реагувало на русифікацію. Більшість людей з девізом «Протів лома нєт прійома» спокійненько переходили на російську мову. Були й такі, що намагалися боротися, але в них це не дуже добре виходило.
Сам сюжет книги можна переповісти у п’ятьох реченнях і це при тому, що там декілька сюжетних ліній: як 40-річний Микола закохується у молоденьку Софію, хоч у нього є жінка й діти; як молодий Максим їде до Києва та приєднується до руху поетів-противників русифікації; та як Олександер (саме -дер, бо -др - то російською, на його думку) Світлий збирає навколо себе борців за свободу української мови та мріє про збройне повстання. Решта тексту - роздуми, публіцистика, висміювання, що завгодно. Автор так прямолінійно пише деякі неприємні речі про українців, які, здається, мало хто наважується озвучувати.
Дуже зацікавила мене проблема протистояння українських та українсько-радянських поетів. З одного боку, наприклад, Рильський, який після п’яти місяців ув’язнення почав писати прорадянську поезію, завдяки чому й врятувався. А з іншого боку - той самий Стус, який так і не зламався. І в цій книзі є такі поети. Але чи можна тих, що пристосувалися, називати зрадниками? Автор подає думку, що вони лише хотіли зберегти українську мову у будь-яких її проявах, тобто діяли хитріше, адже хіба краще було б усім талановитим загинути? Кому як, але я з цим не погоджуюсь. Бо разом з поетами, які зламались, зламалося іще дуже багато простих людей, які їх читали, і які могли б боротися.
Отже, з точки зору сюжету книга не дуже цікава. Проте я досить сильно розширила свій словарний запас.
А ще це поки що єдина книга, яка змусила мене відчути сором за свій народ. І мені тепер дуже сумно, а я не впевнена, що люди читають книги саме для цього.
May 26, 2024
Я в депресії. Дуже сподобалося. Раджу. Відгук в тікток: darkaisreading
November 5, 2023
На тлі кривавої заграви із цвинтарної тиші й тлущі виразно вимальовувався лик людини, яка прокидалась від небуття.
Це був постарілий, із залізними рисами на лиці Максим Томиленко.
Поруч із ним ішов Олександр Світлий. Дорогою приєднувались полеглі під Крутами та незламні з УПА.
В'язень радянських концтаборів, що бачив тридцять ти роки червоне пекло, вперше заплакав.
Василь Макухи та Олекса Гірник розповідали, як можна боротися з варварами тоді, коли майже всі звісили руки.
Найстарший запорізький характерник, поточний шашіллю століть, простягнув лицарям двадцятого віку ритуальний перстень і засушену руку Сірка:
– У цьому столітті Україна стане начебто вільною. Але боротьба ще триватиме довго...
В руках вони мали автомати. Шлях був важким, а бої – нерівними. Радянських запроданців завжди існувало і снувало вдесятикрат більше, ніж кроленят від хворобливо плідної кролихи. Лицарі, натхненні й незнищенні, то повзли, то йшли до своєї Обітованої Землі.
Псальмопівчі відспівували полеглих. Із-під земляних товщ піднімалися, простягаючи до ще захмареного неба свої висохлі оцупки, мученики за українську мрію.
Внуки почали впізнавати міражі своїх предків. Уже ніхто не міг знеславити, ні демонізувати їх.
– Слава Україні! – прокочувалося небесами урвищами.
– Героям Слава! – гриміло всією Україною
Їхні кроки відлунювали горами і степами. Це були кроки господарів власної землі, що не сподівались на лукаві сусідські жалощі й не очікували милостинь від сильних народів.
Поклик крові слава сильнішим від булькання страху.
Це був постарілий, із залізними рисами на лиці Максим Томиленко.
Поруч із ним ішов Олександр Світлий. Дорогою приєднувались полеглі під Крутами та незламні з УПА.
В'язень радянських концтаборів, що бачив тридцять ти роки червоне пекло, вперше заплакав.
Василь Макухи та Олекса Гірник розповідали, як можна боротися з варварами тоді, коли майже всі звісили руки.
Найстарший запорізький характерник, поточний шашіллю століть, простягнув лицарям двадцятого віку ритуальний перстень і засушену руку Сірка:
– У цьому столітті Україна стане начебто вільною. Але боротьба ще триватиме довго...
В руках вони мали автомати. Шлях був важким, а бої – нерівними. Радянських запроданців завжди існувало і снувало вдесятикрат більше, ніж кроленят від хворобливо плідної кролихи. Лицарі, натхненні й незнищенні, то повзли, то йшли до своєї Обітованої Землі.
Псальмопівчі відспівували полеглих. Із-під земляних товщ піднімалися, простягаючи до ще захмареного неба свої висохлі оцупки, мученики за українську мрію.
Внуки почали впізнавати міражі своїх предків. Уже ніхто не міг знеславити, ні демонізувати їх.
– Слава Україні! – прокочувалося небесами урвищами.
– Героям Слава! – гриміло всією Україною
Їхні кроки відлунювали горами і степами. Це були кроки господарів власної землі, що не сподівались на лукаві сусідські жалощі й не очікували милостинь від сильних народів.
Поклик крові слава сильнішим від булькання страху.
This entire review has been hidden because of spoilers.
June 8, 2025
Це страшна книга, українська оруелівщина, тільки у Оруела то був фікшн, а в нас реальність.
July 9, 2019
Книжка, яку треба радити прочитати всім, хто не розуміє, для чого «Закон про мову»
June 18, 2023
Новий психологічний роман прозаїка Степана Процюка «Травам не можна помирати» - новинка від видавництва «Легенда», що вийшла у «Мисливій серії». На сторінках книги змальовано 1970-і роки в СРСР, коли арешти «інакомислячих» стали нормою для криваво – репресивної системи, а будь – які, щонайменші спроби протистояти і боротися за виживання української мови вважалися невиліковним діагнозом – «гострим психозом на грунті української мови».
Читач зможе відчути всі жахи методів каральної психіатрії, але також переконається у незламності тих Лицарів Духу, котрі готові відати власне життя в боротьбі за іншу, світлішу Україну. Таким є, наприклад, Максим Томиленко, для кого портрет Тараса Шевченка – національна святиня і символ незнищенності української нації.
Для роману притаманна алегоричність, образність. Письменник використовує прийом нищівної іронії, іноді – гіркого сарказму, викриваючи всю абсурдність радянської системи, її ненависництво самого поняття людськості, стосовно тих, хто насмілився не підкоритись, поставив під сумнів ідеали «країни рад».
Вже в самій назві роману закладено глибокий символізм, тому що кожний вчинок нескорених, котрі, перебуваючи у сталінських катівнях, залишалися вільними духом до останнього подиху і є тими паростками волі, яким «не можна помирати» заради майбутніх поколінь.
Приємно вразила якість видання: зручний для читання шрифт, білосніжний папір. Книга є настільки актуальною, що її можна розбирати на цитати… адже визнаймо, що і сьогодні на вулицях української столиці та інших міст нашої держави частенько переважає російська мова, а боротьба за душі та уми людей не завершилась і триває…
На мою думку, важко не погодитись з письменником, який із сумом констатує: «Ми – нація горя й біди, а не радощів. Нам треба вчитися і вчитися, як радіти за свого ближнього, як розділити з ним простеньку втіху за щось важливе для нього. Не навчимося, то ніхто не розділить таких радощів із нами. Наші заздрощі, приховані чи напіввідкриті, поволі переростали у неприховані. Так ми формували своє плебейство духу, свою безнадійну провінційність, своє аутсайдерство і плентання у хвості невдах, яким залишаються тільки заздрощі замість того, щоб брати власне життя у власні руки.»
На жаль, наведена цитата продовжує бути особливо актуальною у сьогоднішніх реаліях української держави, коли Україна виборює право стати суб`єктом, а не об`єктом світової геополітики.
Степан Процюк болісно і правдиво говорить про цілеспрямоване нищення українських письменників, які відмовлялися підкоритись червоним махінаторам. В образах Михайла Сандуляка, Крилатого він показує ницість і підлабузництво тих поетів, котрі вихваляють радянський режим, заради власного безбідного існування.
Книга вразить Вас всім спектром почуттів та емоцій: тут почуття провини, справжнє кохання і лише вдавані любощі, аби виконати чергове завдання Комітету Державної Безпеки.
Можна по – різному ставитися до роману, по – різному інтерпретувати та
сприймати прочитане, однак точно неможливо залишитися байдужим. А саме це, на мою думку, є ознакою хорошої книги, написаної живою, легкою, але водночас – сучасною українською мовою.
Рецензію опубліковано на сайті "Читай" за посиланням: https://chytay-ua.com/blog.php?id=571
Читач зможе відчути всі жахи методів каральної психіатрії, але також переконається у незламності тих Лицарів Духу, котрі готові відати власне життя в боротьбі за іншу, світлішу Україну. Таким є, наприклад, Максим Томиленко, для кого портрет Тараса Шевченка – національна святиня і символ незнищенності української нації.
Для роману притаманна алегоричність, образність. Письменник використовує прийом нищівної іронії, іноді – гіркого сарказму, викриваючи всю абсурдність радянської системи, її ненависництво самого поняття людськості, стосовно тих, хто насмілився не підкоритись, поставив під сумнів ідеали «країни рад».
Вже в самій назві роману закладено глибокий символізм, тому що кожний вчинок нескорених, котрі, перебуваючи у сталінських катівнях, залишалися вільними духом до останнього подиху і є тими паростками волі, яким «не можна помирати» заради майбутніх поколінь.
Приємно вразила якість видання: зручний для читання шрифт, білосніжний папір. Книга є настільки актуальною, що її можна розбирати на цитати… адже визнаймо, що і сьогодні на вулицях української столиці та інших міст нашої держави частенько переважає російська мова, а боротьба за душі та уми людей не завершилась і триває…
На мою думку, важко не погодитись з письменником, який із сумом констатує: «Ми – нація горя й біди, а не радощів. Нам треба вчитися і вчитися, як радіти за свого ближнього, як розділити з ним простеньку втіху за щось важливе для нього. Не навчимося, то ніхто не розділить таких радощів із нами. Наші заздрощі, приховані чи напіввідкриті, поволі переростали у неприховані. Так ми формували своє плебейство духу, свою безнадійну провінційність, своє аутсайдерство і плентання у хвості невдах, яким залишаються тільки заздрощі замість того, щоб брати власне життя у власні руки.»
На жаль, наведена цитата продовжує бути особливо актуальною у сьогоднішніх реаліях української держави, коли Україна виборює право стати суб`єктом, а не об`єктом світової геополітики.
Степан Процюк болісно і правдиво говорить про цілеспрямоване нищення українських письменників, які відмовлялися підкоритись червоним махінаторам. В образах Михайла Сандуляка, Крилатого він показує ницість і підлабузництво тих поетів, котрі вихваляють радянський режим, заради власного безбідного існування.
Книга вразить Вас всім спектром почуттів та емоцій: тут почуття провини, справжнє кохання і лише вдавані любощі, аби виконати чергове завдання Комітету Державної Безпеки.
Можна по – різному ставитися до роману, по – різному інтерпретувати та
сприймати прочитане, однак точно неможливо залишитися байдужим. А саме це, на мою думку, є ознакою хорошої книги, написаної живою, легкою, але водночас – сучасною українською мовою.
Рецензію опубліковано на сайті "Читай" за посиланням: https://chytay-ua.com/blog.php?id=571
August 7, 2025
Важка, але важлива книга про те, якою ціною вберігалась українська мова та культура в радянські часи.
Книга має кілька сюжетних ліній, що перемежовуються практично філософськими роздумами автора на різні теми. Основні герої книги (Микола, Максим та Олександер) по своєму намагались зберегти українське в ті часи та кожен з них зазнав своєї долі.
Страшно усвідомлювати, якою ціною ми можемо сьогодні вільно розмовляти рідною мовою. Увʼязнення, репресіі, розстріли, зради від коханих, рідних, друзів та колег, знущання в психлікарнях - все це могло чекати на будь-якого небайдужого в Києві після висловлення «неповаги та нелюбові» до російського та совєцького. Але, також було багато байдужих…
Книга має кілька сюжетних ліній, що перемежовуються практично філософськими роздумами автора на різні теми. Основні герої книги (Микола, Максим та Олександер) по своєму намагались зберегти українське в ті часи та кожен з них зазнав своєї долі.
Страшно усвідомлювати, якою ціною ми можемо сьогодні вільно розмовляти рідною мовою. Увʼязнення, репресіі, розстріли, зради від коханих, рідних, друзів та колег, знущання в психлікарнях - все це могло чекати на будь-якого небайдужого в Києві після висловлення «неповаги та нелюбові» до російського та совєцького. Але, також було багато байдужих…
February 27, 2025
Орвелівські настрої заповнюють цю книжку тепер уже бувалими історіями із радянської України. Бо хто зна, чи не існували насправді колись люди із такими долями. Не найбільш життєрадісне чтиво, але дуже підходить до турбулентності, у якій зараз перебуваємо.
March 13, 2024
Сподобалась тема, як автор подає і розповідає. Але трохи збивав авторський стиль.
Важко автор пише.
Але книжку раджу
Важко автор пише.
Але книжку раджу
Displaying 1 - 9 of 9 reviews