What do you think?
Rate this book
Листи Лесі Українки #2
Листи: 1898–1902
П’ять років на межі століть, за які у житті поетеси сталося так багато. Вона долає хворобу, натхненно пише й перекладає, тяжко переживає смерть коханого Сергія Мержинського, наснажується ніжною дружбою Ольги Кобилянської, відданістю Климента Квітки, незмінною підтримкою рідних. Спілкується з письменниками, артистами і політиками, багато подорожує — часто вимушено, а проте радо, вчить італійську, намагається здобути фінансову незалежність, бере на себе роль родинного миротворця, нарікає на виснажливість закупів за кордоном і грубість російських туристів, шиє собі одяг і виписує книжки з європейських бібліотек… Яскрава картина fin de siècle, якою її побачила блискуча інтелектуалка з української аристократичної родини, ненароком написаний геніальний роман у листах.
- GenresNonfictionUkraine
544 pages, Hardcover
First published January 1, 1978
7 people are currently reading
139 people want to read
About the author
Lesia Ukrainka
115 books105 followersLesya Ukrainka (born Larysa Petrivna Kosach-Kvitka (February 25, 1871 – August 1, 1913) is one of is one of Ukrainian literature's foremost writers, best known for her poems and plays. She also was an active political, civil, and feminist activist
Among her most well-know works are poems collections «On the wings of songs» (1893), «Thoughts and Dreams» (1899), «Echos» (1902), epic poem «Ancient fairy tale» (1893), «One word» (1903), plays «Princess» (1913), «Cassandra» (1903—1907), «In the Catacombs» (1905), «Forest song» (1911).
Леся Українка (справжнє ім'я Лариса Петрівна Косач-Квітка 13 лютого 1871, — 19 липня 1913) - українська письменниця, перекладач, культурний діяч. Писала у найрізноманітніших жанрах: поезії, ліриці, епосі, драмі, прозі, публіцистиці. Також працювала в ділянці фольклористики (220 народних мелодій записано з її голосу) і брала активну участь в українському національному русі.
Серед найвідоміших праць письменниці збірка поезій «На крилах пісень» (1893), «Думи і мрії» (1899), «Відгуки» (1902), поеми «Давня казка» (1893), «Одно слово» (1903), та п'єси «Бояриня» (1913), «Кассандра» (1903-07), «В катакомбах» (1905), «Лісова пісня» (1911).
Source: EN/UA Wikipedia
Among her most well-know works are poems collections «On the wings of songs» (1893), «Thoughts and Dreams» (1899), «Echos» (1902), epic poem «Ancient fairy tale» (1893), «One word» (1903), plays «Princess» (1913), «Cassandra» (1903—1907), «In the Catacombs» (1905), «Forest song» (1911).
Леся Українка (справжнє ім'я Лариса Петрівна Косач-Квітка 13 лютого 1871, — 19 липня 1913) - українська письменниця, перекладач, культурний діяч. Писала у найрізноманітніших жанрах: поезії, ліриці, епосі, драмі, прозі, публіцистиці. Також працювала в ділянці фольклористики (220 народних мелодій записано з її голосу) і брала активну участь в українському національному русі.
Серед найвідоміших праць письменниці збірка поезій «На крилах пісень» (1893), «Думи і мрії» (1899), «Відгуки» (1902), поеми «Давня казка» (1893), «Одно слово» (1903), та п'єси «Бояриня» (1913), «Кассандра» (1903-07), «В катакомбах» (1905), «Лісова пісня» (1911).
Source: EN/UA Wikipedia
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 6 of 6 reviews
June 9, 2018
Дочитала дуже давно, й так довго лінувалася відзвітуватися, що вже майже нічого й не пам’ятаю)))
Це том для тих із нас, хто читає це, як “Даунтонське аббатство” в нашому антуражі – основний масив драми-драми припадає саме на цей хронометраж)) Відколи читала листування у 12-томнику, призабула, наскільки спресовано там час. Узимку 1901 р. Леся Українка їде у Мінськ, глядіти смертельно хворого Мержинського у його останні дні. Помирає він довше, ніж очікувалося, і гірше, в якісь моменти вона думає, чи не вгатити йому смертельну дозу морфію самостійно. Але все це витримує.
З передбачувано ніякими нервами (і помітно підкошеним здоров’ям) їде розвіятися на захід, до Кобилянської. Незалежно від того, як ви тлумачите цей сюжет, паралелей йому у корпусі листування ЛУ нема. Вона ніде більше не performs стільки емоцій і не видає такого прицільного потоку грайливої ніжності, як тут: “Як татарчатко не напише комусь, то хтось його з’їсть, не соливши, як приїде”; “якби тепер тут був хтось та й ще хтось, вони пішли б разом над Черемош, от таки зараз, у сю темну-темну ніч, і слухали б, як вода шумить, і дивились би, як зорі пробиваються крізь темні хмари, і згадали б мовчки, не говорячи слова, все найгірше і все найкраще з свого життя, погляди й руки стрівались би в темряві, і було б так тихо-тихо, дарма що річка шуміла б… а потім хтось вернув би до хати вже менше смутний. А тепер? Чи хтось менше смутний? Чи хтось чує, як його хтось любить? Хтось його так високо ставить в думці своїй і так заздро боронить від всього, що може вразити чи образити. Нехай хтось не зневажає себе, нехай хтось плаче, коли йому тяжко, але нехай не катує себе, бо комусь іншому болить від того, дуже болить… Ні, ні, хтось тільки зробить паси дуже-дуже ніжно і не буде вже нічого казати, а хтось і так буде знати чиїсь думки”.
І третє: після візиту до Кобилянської їде потусіть на Гуцульщину – і хто з нею їде? Правильно, Квітка: (з листа до ОК): “Хоч хтось з п.Квіткою тепер великий приятель і відноситься до нього по-братерськи, а таки не на всі теми може з ним говорити, бо декотрі теми п.Квітку, як чоловіка нервового, могли би занадто зіритувати, а декотрі може зрозуміти тілько жінка і то такого віку, як хтось та щей хтось, бо дуже молоденькі ще (на своє щастя) не все розуміють. А ще більше, і навіть найбільше хтось хоче не про себе говорити, а про когось чорненького, і хотів би попробувати так зробити, аби хтось не плакав, аби хтось розважився трошки, хтось сам ще не знає, як і чим він міг би те зробити, чи словами, чи очима, чи пассами, але він таки попробує”.
Такої концентрації дуже різних і дуже важливих стосунків у якісь півроку життя – навмисне не вигадаєш.
Симпатичні цитати вроздріб:
* “Я не раз кажу, що в мене натура «хронічна», бо справді у мене все хронічне: і хвороби, і почування. Як анемія, туберкульоз, істерія, так і приязнь, любов і ненависть. Через те і наше товаришування, сподіваюсь, буде хронічним.”
* “Плати він з мене не брав, вважаючи мене за певну форму посереднього патріотичного податку”
* (сестрі напередодні шлюбу) “Не міряй і не важ, хто більше, а хто менше любить, бо на сі речі не досить відомих ізмерений, а треба иншого, не математичного. Не міряй і не важ, не збирайся жити, а живи, люби скілько можеш, і як можеш, то менше буде жалю”
* “Мені робота, як і музика, служить часом замість – горчишника (морального, звісно). Так, напр[иклад], з місяць тому назад, якби не моє невсипуще, справді нелюдське писання, перериване часом сонатами та ноктюрнами, то, може б, я була знов дійшла до припадків, такі були обставини (які, власне, розписувать не варт, се дуже хронічне, і ти, як і всі ми, його добре знаєш). Отже, обійшлось без припадків, laudentur Apollo et Musae! Я знаю, що дуже невозвышенно вживати літературу замість морфію, але все ж се краще, аніж морфій вживати замість літератури.”
* Про жіноче питання: “У галичан мене ще вражало якесь чудне, непросте відношення до жінок, все вони дивляться на нас або згори вниз, або знизу вгору, а щоб так просто, нарівні – зроду! Хіба ж могла б яка жінка чи дівчина сказати або написати якомусь галичанинові «дорогий товаришу» або й «дорогий друже» без того, щоб йому не привиділось не знати що? Я думаю, ні.
А поки справа так стоїть, що всі фрази галицьких поступовців про сприяння «жіночому питанню» лишаться фразами. Наскільки я чула про становище галичанок в товаристві, то се якась така неволя, що, може б, я скоріш на каторгу пішла, ніж на таке життя. Подібне життя, напр[иклад], в Болгарії, я його бачила… Не подумайте, що се в мені говорить «гординя» українки. Пишу так, бо думаю, що можу говорити з Вами щиро про сі речі. Мені здається якимсь лицемірством, коли галичани (мужчини) плачуть над духовним убожеством своїх жінок і вихваляють українок; від кого залежить, щоб справа змінилась? Нехай університети, права, патенти etc. залежать від уряду, але товариські звичаї не декретуються.”
* Про те, як необачно письмово викладати свої думки щодо новаторських явищ – анужбо вони таки не єресь, а зададуть естетичний канон на наступні десятиліття? От, наприклад, ЛУ у 1899 р. зустрілася з модернізмом, сецесією, оцим от усим, and was distinctly unimpressed: “Була Ліля і на виставі «Secession» («Modernisten», отих, що «Jugend» видають), вона їй страшно не сподобалась. Купила мені на показ ілюстрований каталог, то справді якесь страхіття. Емма і Марі, роздивляючись той каталог, раз у раз скрикували: Häßlich, gräßlich scheußlich, greuelhaft! Na! Ist es möglich? Ich bin Sprachles! Я на сюю «Secession» не хочу дивитись, хоч би й могла!” (Німецькою: “Потворно, дуже огидно, жахливо! Ось! Чи так можливо? Не вистачає слів!”)
* Драматичний лист до Франка про конфлікт між мистецтвом на потреби громади і мистецтвом на свої естетичні потреби можна почитати онлайн тут: http://www.l-ukrainka.name/uk/Corresp...
Це том для тих із нас, хто читає це, як “Даунтонське аббатство” в нашому антуражі – основний масив драми-драми припадає саме на цей хронометраж)) Відколи читала листування у 12-томнику, призабула, наскільки спресовано там час. Узимку 1901 р. Леся Українка їде у Мінськ, глядіти смертельно хворого Мержинського у його останні дні. Помирає він довше, ніж очікувалося, і гірше, в якісь моменти вона думає, чи не вгатити йому смертельну дозу морфію самостійно. Але все це витримує.
З передбачувано ніякими нервами (і помітно підкошеним здоров’ям) їде розвіятися на захід, до Кобилянської. Незалежно від того, як ви тлумачите цей сюжет, паралелей йому у корпусі листування ЛУ нема. Вона ніде більше не performs стільки емоцій і не видає такого прицільного потоку грайливої ніжності, як тут: “Як татарчатко не напише комусь, то хтось його з’їсть, не соливши, як приїде”; “якби тепер тут був хтось та й ще хтось, вони пішли б разом над Черемош, от таки зараз, у сю темну-темну ніч, і слухали б, як вода шумить, і дивились би, як зорі пробиваються крізь темні хмари, і згадали б мовчки, не говорячи слова, все найгірше і все найкраще з свого життя, погляди й руки стрівались би в темряві, і було б так тихо-тихо, дарма що річка шуміла б… а потім хтось вернув би до хати вже менше смутний. А тепер? Чи хтось менше смутний? Чи хтось чує, як його хтось любить? Хтось його так високо ставить в думці своїй і так заздро боронить від всього, що може вразити чи образити. Нехай хтось не зневажає себе, нехай хтось плаче, коли йому тяжко, але нехай не катує себе, бо комусь іншому болить від того, дуже болить… Ні, ні, хтось тільки зробить паси дуже-дуже ніжно і не буде вже нічого казати, а хтось і так буде знати чиїсь думки”.
І третє: після візиту до Кобилянської їде потусіть на Гуцульщину – і хто з нею їде? Правильно, Квітка: (з листа до ОК): “Хоч хтось з п.Квіткою тепер великий приятель і відноситься до нього по-братерськи, а таки не на всі теми може з ним говорити, бо декотрі теми п.Квітку, як чоловіка нервового, могли би занадто зіритувати, а декотрі може зрозуміти тілько жінка і то такого віку, як хтось та щей хтось, бо дуже молоденькі ще (на своє щастя) не все розуміють. А ще більше, і навіть найбільше хтось хоче не про себе говорити, а про когось чорненького, і хотів би попробувати так зробити, аби хтось не плакав, аби хтось розважився трошки, хтось сам ще не знає, як і чим він міг би те зробити, чи словами, чи очима, чи пассами, але він таки попробує”.
Такої концентрації дуже різних і дуже важливих стосунків у якісь півроку життя – навмисне не вигадаєш.
Симпатичні цитати вроздріб:
* “Я не раз кажу, що в мене натура «хронічна», бо справді у мене все хронічне: і хвороби, і почування. Як анемія, туберкульоз, істерія, так і приязнь, любов і ненависть. Через те і наше товаришування, сподіваюсь, буде хронічним.”
* “Плати він з мене не брав, вважаючи мене за певну форму посереднього патріотичного податку”
* (сестрі напередодні шлюбу) “Не міряй і не важ, хто більше, а хто менше любить, бо на сі речі не досить відомих ізмерений, а треба иншого, не математичного. Не міряй і не важ, не збирайся жити, а живи, люби скілько можеш, і як можеш, то менше буде жалю”
* “Мені робота, як і музика, служить часом замість – горчишника (морального, звісно). Так, напр[иклад], з місяць тому назад, якби не моє невсипуще, справді нелюдське писання, перериване часом сонатами та ноктюрнами, то, може б, я була знов дійшла до припадків, такі були обставини (які, власне, розписувать не варт, се дуже хронічне, і ти, як і всі ми, його добре знаєш). Отже, обійшлось без припадків, laudentur Apollo et Musae! Я знаю, що дуже невозвышенно вживати літературу замість морфію, але все ж се краще, аніж морфій вживати замість літератури.”
* Про жіноче питання: “У галичан мене ще вражало якесь чудне, непросте відношення до жінок, все вони дивляться на нас або згори вниз, або знизу вгору, а щоб так просто, нарівні – зроду! Хіба ж могла б яка жінка чи дівчина сказати або написати якомусь галичанинові «дорогий товаришу» або й «дорогий друже» без того, щоб йому не привиділось не знати що? Я думаю, ні.
А поки справа так стоїть, що всі фрази галицьких поступовців про сприяння «жіночому питанню» лишаться фразами. Наскільки я чула про становище галичанок в товаристві, то се якась така неволя, що, може б, я скоріш на каторгу пішла, ніж на таке життя. Подібне життя, напр[иклад], в Болгарії, я його бачила… Не подумайте, що се в мені говорить «гординя» українки. Пишу так, бо думаю, що можу говорити з Вами щиро про сі речі. Мені здається якимсь лицемірством, коли галичани (мужчини) плачуть над духовним убожеством своїх жінок і вихваляють українок; від кого залежить, щоб справа змінилась? Нехай університети, права, патенти etc. залежать від уряду, але товариські звичаї не декретуються.”
* Про те, як необачно письмово викладати свої думки щодо новаторських явищ – анужбо вони таки не єресь, а зададуть естетичний канон на наступні десятиліття? От, наприклад, ЛУ у 1899 р. зустрілася з модернізмом, сецесією, оцим от усим, and was distinctly unimpressed: “Була Ліля і на виставі «Secession» («Modernisten», отих, що «Jugend» видають), вона їй страшно не сподобалась. Купила мені на показ ілюстрований каталог, то справді якесь страхіття. Емма і Марі, роздивляючись той каталог, раз у раз скрикували: Häßlich, gräßlich scheußlich, greuelhaft! Na! Ist es möglich? Ich bin Sprachles! Я на сюю «Secession» не хочу дивитись, хоч би й могла!” (Німецькою: “Потворно, дуже огидно, жахливо! Ось! Чи так можливо? Не вистачає слів!”)
* Драматичний лист до Франка про конфлікт між мистецтвом на потреби громади і мистецтвом на свої естетичні потреби можна почитати онлайн тут: http://www.l-ukrainka.name/uk/Corresp...
November 16, 2017
у "Секс і місто" є серія, де Шарлотта переживає депресію, лежить така на дивані і не має сил підвестися, перемикає пультом канали і натрапляє на фільм про Елізабет Тейлор, де розповідається, як та долала негаразди. Шарлотта встає, одягає красиву рожеву сукню і рушає підкоряти світ. Для мене такою Елізабет Тейлор є Леся Українка, просто дивуюся внутрішній силі цієї жінки і її блискучому почуттю гумору.
January 18, 2023
Прочитала ще влітку і ніяк не могла знайти на goodreads. Ця книга допомогла мені повернутись до читання з 24 лютого. Я потихеньку читала 1-2 листи перед сном. Леся завжди порятує.
April 8, 2018
Як людина, зіпсована масовою культурою, чекав від відновлених купюр у цьому виданні сканадалів та сенсацій. На мій подив, більшість з них були навіть не політичного характеру, а стосувались конфлікту у родині Косачів щодо одруження Ольги Косач з Михайлом Кривинюком. Радянські цензори принципово видаляли будь-які згадки про ці суперечки, часом це тексти на пару сторінок. Основною проблемою була відмова вінчатися, тому я так до кінця і не збагнув, що тут збентежило радянську владу. Хіба сама наявність будь-яких родинних конфліктів компроментувала у їхніх очах образ Лесі Українки.
February 28, 2021
Читати досить цікаво. Розумієш, що не всі листи збереглися.
В деякі моменти відчуття, що підглядає туди, куди не повинен був. Леся писала свої листи не для широкої публіки, а до близьких людей, але завдяки цьому вона відкривається до нас реальною людиною.
В деякі моменти відчуття, що підглядає туди, куди не повинен був. Леся писала свої листи не для широкої публіки, а до близьких людей, але завдяки цьому вона відкривається до нас реальною людиною.
March 1, 2024
Друга частина була для мене ще цікавішою, ніж перша. Місцями я це читала як роман з кількома сюжетними лініями та різними конфліктами між героями.
Вразила історія з небажанням Леся Українки та її сестри брати з їхніми чоловіками церковний шлюб і те, який через це трапився конфлікт в родині. А також те, як цей конфлікт розвивався.
Ще звісно під враженням, яка Леся Українка була наполеглива в роботі, як багато всього знала і як багато всього вивчала перед написанням кожного твору. А ще її почуття гумору. Це топ.
Читання цієї книги допомогло прийти мені в нормальний емоційний стан у емоційно важкий час для мене. Дуже рекомендую всім.
Вразила історія з небажанням Леся Українки та її сестри брати з їхніми чоловіками церковний шлюб і те, який через це трапився конфлікт в родині. А також те, як цей конфлікт розвивався.
Ще звісно під враженням, яка Леся Українка була наполеглива в роботі, як багато всього знала і як багато всього вивчала перед написанням кожного твору. А ще її почуття гумору. Це топ.
Читання цієї книги допомогло прийти мені в нормальний емоційний стан у емоційно важкий час для мене. Дуже рекомендую всім.
Displaying 1 - 6 of 6 reviews