What do you think?
Rate this book
То є Львів. Колекція міських історій
Львів — то місто не лише нашої історії (а вона в нас доволі суперечлива і химерна), Львів — то місто життєвих історій, звичайних приватних сюжетів з життя різних людей, і далеко не лише львів’ян. Він на багатьох із нас має містичний вплив, він знає стільки таємниць! Кожна кам’яниця — то ще й сцена, лаштунки, декорації для щоденних людських драм і комедій. В авторському проекті Мар’яни Савки «То є Львів: колекція міських історій» зібрано 23 розповіді про місто, яке не залишає байдужим. Між цими історіями, як і між поколіннями авторів, можна прокладати місточки і шукати заховане між рядками. Це ще одна спроба відчитування міста як цікавезної книги, в якій щодня пишуться нові сторінки.
240 pages, Unknown Binding
Published January 1, 2017
3 people are currently reading
32 people want to read
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 8 of 8 reviews
May 25, 2020
"Місто Лева тче собі неймовірно складний і кольоровий килим із безконечних ниточок-сюжетів - смішних, драматичних, трагічних. Його оспівують, уаічнюють у картинах, піснях, романах, поезіях, світлинах, фільмах. У нього закохуються, його ревнують, зраджують, кидають, намагаються забути, до Львова повертаються чи утікають з нього назавжди. Когось місто ковтає, когось виштовхує, як корок. Для декого це місто красивої старовини, кави і джазу, а для мене Львів - місто моїх людей"©
Ця книга побудована з 23 оповідань від 23 різних авторів, яки мешкають у місті Лева або якимось чином пов'язани з ним, читати кожну оповідь це як побачити Львів іншими очима, одночасно подумками створюючи химерний майбутній маршрут містом
Ця книга побудована з 23 оповідань від 23 різних авторів, яки мешкають у місті Лева або якимось чином пов'язани з ним, читати кожну оповідь це як побачити Львів іншими очима, одночасно подумками створюючи химерний майбутній маршрут містом
May 30, 2022
Книжка ця була куплена до початку повномасштабного вторгнення просто, щоб привезти додому, на пам'ять про Львів, я навіть не прочитала анотації її. Зараз же, сидячи досі у Львові і відчуваючи відразу до нього, бо хочеться додому, вирішила прочитати. І це виявилося неймовірно.
Книга читалася наче слухаєш розповіді о 4 ранку від нових знайомих, а написані так, що відчуваєш, як знаходишся прямо з ними в цих історіях.
Дуже приємна збірка!
Книга читалася наче слухаєш розповіді о 4 ранку від нових знайомих, а написані так, що відчуваєш, як знаходишся прямо з ними в цих історіях.
Дуже приємна збірка!
June 22, 2023
Вона така. Щира. І щемка. І спогади. І любов. І дитинство. І робота. Для кожного Львів з чимось асоціююється.
Дякую!
Дякую!
April 8, 2023
Інколи дуже втомлюють від нон-фікшну та бізнес-літератури. Хочеться чогось легкого. Книга суто випадково впала мені в око, коли гуглив статті викладача УКУ Євгена Глібовицького. Кожне місто творять його мешканці. Але найактивнішу участь приймають (як їх називає Насім Талеб) радикальна меншість. Це поети, філософи, митці. І те як вони бачать це місто — відрізняється від туристичного погляду. Книга цікава, але деякі автори глав були мені не відомі, а деякі були відверто провальні. Попри те, що книга готувалась більше року, десь є відчуття, що деякі частини робились похапцем. Загалом — щоб зафіксувати епопу — чудовий формат. Моя оцінка — 4 з 5.
Цитати:
Друзям подобається, коли про них згадують у віршах, а надто коли їм ті вірші присвячують
Розмовляли на будь-які теми. Про те, скажімо, як важливо
як важливо диригентові дотримуватися режиму, бо ця професія вимагає міцного здоров’я.
Назустріч сивий пан; прошкує, спираючись на ціпок. Побачив нас, підніс капелюха над головою. Галицький жест привітання, його вже не побачиш на львівських вулицях.
Уже понад двадцять років минуло відтоді, як я запитала Миколу Філаре-товича: чи не здається вам, що гармонія існує лишень у музиці? «Навіть у музиці на перший план часом виходить поліфонія, яка до певної міри заперечує гармонію. Так само — й у стосунках людей, і у світі, в усьому.» — відповів він.
Величне місто Л., склеротичне, як століття, завжди манило геніїв, блискучих пройдисвітів і людей, з чиїх біографій вирвані сторінки. Та в його кам’яних будуарах не народився жоден власний геній чи пророк. Це — головна таємниця цієї землі: сюди заїжджали, щоби потім утекти чи пропасти без сліду. «А слід веде тільки в підземелля», — казала кандидат наук.
Я взяла телефонний довідник і не знайшла там жодного старовинного імені.
У Львові немає людей, схожих на своїх заїжджих предків. Чиїсь нащадки пробігають короткий вік у цих брамах і поспіхом зникають, не залишивши в пам’яті своїх лиць.
Нас перестали вчити політекономії. Зате ми почали вивчати раніше заборонені твори: літургії, коляди… То був ковток волі — й у музиці, й загалом.
Ми не мали ніякої стратегії, жодних планів. Ми не мали великих творчих амбіцій і вже точно не ставили собі за мету заробляти на «Терції». Ми просто робили музику, від якої нас самих «перло».
Світ середини 90-х був захопливим, романтичним, жорстким і непривітним. Маятник історії химерно хитнувся від тоталітарних репресій до свободи беспрєдєлу, від світу суцільних заборон до вакууму правил. #малинові-піджаки та #золотіцепури ставали новими героями для мас.
То були маргінали, котрі не визнавали 90-ті: художники, музиканти, науковці, підприємці, безробітні та безпристанні з украпленнями безголових. Їх об’єднувала тяглість інтелектуальної бентеги: «Дзиґа» жила, позірно не визнаючи розгубленості й ціннісної кризи. Ми не мали ні копійки, та безгрошів’я не було приниженням, — гідність з’являлася з цитат Керуака, з обговорень Маркеса-Борхеса та з декламувань іще молодих бубабістів.
Наївних і безпричинно радісних, нас би мали затоптати орди гопоти, як те сталось у багатьох українських містах, але у Львові «Дзиґа» давала прихисток. Тут цінували чесність і толерували пияцтво.
«Дзиґа» постаршала і розсипала себе світами. Маленька кнайпа в дев’яностих прихистила тих, хто сформував обличчя Львова в нульових і в десятих. Ми п’ємо каву в інших місцях. Хтось уже взагалі не п’є кави. А на «Дзизі» потоки туристів затоптують полохливих привидів із минулого. Мало хто пам’ятає вічно п’яного спочилого Дема, який безперервно телефонував на радіо і просив поставити «Ми помрем не в Парижі». Навіть менеджери «Дзиґи» самі поставали чиновниками, а потому — колишніми чиновниками. Хтось пішов у бізнес. Хтось виїхав за кордон. «Дзиґа» пережила себе і залишилася собою.
прокидаюся від шуму дощу — та це особливий дощ, львівський дощ, дощ, який стікає по ринві та перебігає бруківкою, іноді затяжний, іноді — як іриска, щоц’язне в зубах, іноді — просто пронизливо-тужний.
Ті історії, як-то з такими історіями буває, в дійсності відбувалися дуже багато де: в Жовкві, в Хусті, в Ізмаїлі, в Одесі, в Києві, в Івано-Франківську, вони могли відбуватись у Кракові чи в Парижі, властиво — в якому завгодно місті, — але моя туга, моя львівська й усе ще цілком дівоча туга, достосовувала їх до Львова, до Ринку та до Личаківської, до Стрийського парку та до Погулянки, до залізничного вокзалу та до ботсаду.
День світлячків — іноді дійсно лише один день, бо світлячки залишаються світлячками коротко, тільки на час своєї любові. Цим вони нагадують деяких людей. Світяться, доки люблять.
«Львів — це місто на березі моря, дорога Маріанно, відразу за Пагорбом слави починається Велика вода, а ще Львів — племінник Венеції, місто смерті».
Ми піднялися на дах — і я почула голос, дивний хриплуватий голос. То був голос Святослава Вакарчу-ка — хлопця з гуртожитку навпроти (Г. сказав про нього: «Як? Ти не знаєш? Син ректора, він сюди часто приходить — кричати!»). Вакарчук кричав так, як волають тільки до неба, і я ніколи того не забуду.
Про Сьоме Небо знали у вузьких, переважно мистецьких, колах.
тут, на сході Європи, все найцікавіше відбувається по чоловічій лінії,
Яскравий життєвий сплеск — та суміш упевненості, волі, безтурботності й активності, яку ціле життя вважатимеш найкращим періодом,
Прагненням або відлякати людей, або змусити їх любити наші найгірші прояви — те, що називають «любити нас такими, як ми є».
Мій квартал, як і ціле місто, наповнюють власні божевільні, місця стихійної торгівлі та пси і господарі, які схожі між собою. Кожен із них щодня ніби розповідає свою історію.
Львів — це порт. Це — габ. Це — транзитний річковий вокзал підземних кораблів. Тут ніхто ніколи надовго не затримується. Тут лише ловлять тіні хвостів поїздів і останні цифри номера «бла-бла-кару».
Львів і сир із далеких країв — нероздільні.
Пам’ятаючи, що Львів — то габ, а я купець. Кожен із нас купець, котрий вимінює собі на щось його часточку. Я от на вино. З їжею тут і так усе склалося.
А Львів — це не гора. Це — порт. І тут, як заведено в кожному порту, є портові дівчата. Стриптизерки, танцівниці, повії.
Майкла завжди дивувала любов українців до свят. «Ви відпочиваєте третину року! А в Америці тільки шість вихідних на рік. Так доброго бізнесу не побудуєш!» — а потому додавав, що він обожнює Львів.
мені хотілося показати той Львів приватний, з чорного ходу, зсередини, з нутра, Львів дорогих мені і дуже важливих людей, моїх друзів — письменників, музикантів, громадських діячів. Не усі автори є львів’янами, бо було би наївно думати, що Львів важливий лише для своїх мешканців.
Цитати:
Друзям подобається, коли про них згадують у віршах, а надто коли їм ті вірші присвячують
Розмовляли на будь-які теми. Про те, скажімо, як важливо
як важливо диригентові дотримуватися режиму, бо ця професія вимагає міцного здоров’я.
Назустріч сивий пан; прошкує, спираючись на ціпок. Побачив нас, підніс капелюха над головою. Галицький жест привітання, його вже не побачиш на львівських вулицях.
Уже понад двадцять років минуло відтоді, як я запитала Миколу Філаре-товича: чи не здається вам, що гармонія існує лишень у музиці? «Навіть у музиці на перший план часом виходить поліфонія, яка до певної міри заперечує гармонію. Так само — й у стосунках людей, і у світі, в усьому.» — відповів він.
Величне місто Л., склеротичне, як століття, завжди манило геніїв, блискучих пройдисвітів і людей, з чиїх біографій вирвані сторінки. Та в його кам’яних будуарах не народився жоден власний геній чи пророк. Це — головна таємниця цієї землі: сюди заїжджали, щоби потім утекти чи пропасти без сліду. «А слід веде тільки в підземелля», — казала кандидат наук.
Я взяла телефонний довідник і не знайшла там жодного старовинного імені.
У Львові немає людей, схожих на своїх заїжджих предків. Чиїсь нащадки пробігають короткий вік у цих брамах і поспіхом зникають, не залишивши в пам’яті своїх лиць.
Нас перестали вчити політекономії. Зате ми почали вивчати раніше заборонені твори: літургії, коляди… То був ковток волі — й у музиці, й загалом.
Ми не мали ніякої стратегії, жодних планів. Ми не мали великих творчих амбіцій і вже точно не ставили собі за мету заробляти на «Терції». Ми просто робили музику, від якої нас самих «перло».
Світ середини 90-х був захопливим, романтичним, жорстким і непривітним. Маятник історії химерно хитнувся від тоталітарних репресій до свободи беспрєдєлу, від світу суцільних заборон до вакууму правил. #малинові-піджаки та #золотіцепури ставали новими героями для мас.
То були маргінали, котрі не визнавали 90-ті: художники, музиканти, науковці, підприємці, безробітні та безпристанні з украпленнями безголових. Їх об’єднувала тяглість інтелектуальної бентеги: «Дзиґа» жила, позірно не визнаючи розгубленості й ціннісної кризи. Ми не мали ні копійки, та безгрошів’я не було приниженням, — гідність з’являлася з цитат Керуака, з обговорень Маркеса-Борхеса та з декламувань іще молодих бубабістів.
Наївних і безпричинно радісних, нас би мали затоптати орди гопоти, як те сталось у багатьох українських містах, але у Львові «Дзиґа» давала прихисток. Тут цінували чесність і толерували пияцтво.
«Дзиґа» постаршала і розсипала себе світами. Маленька кнайпа в дев’яностих прихистила тих, хто сформував обличчя Львова в нульових і в десятих. Ми п’ємо каву в інших місцях. Хтось уже взагалі не п’є кави. А на «Дзизі» потоки туристів затоптують полохливих привидів із минулого. Мало хто пам’ятає вічно п’яного спочилого Дема, який безперервно телефонував на радіо і просив поставити «Ми помрем не в Парижі». Навіть менеджери «Дзиґи» самі поставали чиновниками, а потому — колишніми чиновниками. Хтось пішов у бізнес. Хтось виїхав за кордон. «Дзиґа» пережила себе і залишилася собою.
прокидаюся від шуму дощу — та це особливий дощ, львівський дощ, дощ, який стікає по ринві та перебігає бруківкою, іноді затяжний, іноді — як іриска, щоц’язне в зубах, іноді — просто пронизливо-тужний.
Ті історії, як-то з такими історіями буває, в дійсності відбувалися дуже багато де: в Жовкві, в Хусті, в Ізмаїлі, в Одесі, в Києві, в Івано-Франківську, вони могли відбуватись у Кракові чи в Парижі, властиво — в якому завгодно місті, — але моя туга, моя львівська й усе ще цілком дівоча туга, достосовувала їх до Львова, до Ринку та до Личаківської, до Стрийського парку та до Погулянки, до залізничного вокзалу та до ботсаду.
День світлячків — іноді дійсно лише один день, бо світлячки залишаються світлячками коротко, тільки на час своєї любові. Цим вони нагадують деяких людей. Світяться, доки люблять.
«Львів — це місто на березі моря, дорога Маріанно, відразу за Пагорбом слави починається Велика вода, а ще Львів — племінник Венеції, місто смерті».
Ми піднялися на дах — і я почула голос, дивний хриплуватий голос. То був голос Святослава Вакарчу-ка — хлопця з гуртожитку навпроти (Г. сказав про нього: «Як? Ти не знаєш? Син ректора, він сюди часто приходить — кричати!»). Вакарчук кричав так, як волають тільки до неба, і я ніколи того не забуду.
Про Сьоме Небо знали у вузьких, переважно мистецьких, колах.
тут, на сході Європи, все найцікавіше відбувається по чоловічій лінії,
Яскравий життєвий сплеск — та суміш упевненості, волі, безтурботності й активності, яку ціле життя вважатимеш найкращим періодом,
Прагненням або відлякати людей, або змусити їх любити наші найгірші прояви — те, що називають «любити нас такими, як ми є».
Мій квартал, як і ціле місто, наповнюють власні божевільні, місця стихійної торгівлі та пси і господарі, які схожі між собою. Кожен із них щодня ніби розповідає свою історію.
Львів — це порт. Це — габ. Це — транзитний річковий вокзал підземних кораблів. Тут ніхто ніколи надовго не затримується. Тут лише ловлять тіні хвостів поїздів і останні цифри номера «бла-бла-кару».
Львів і сир із далеких країв — нероздільні.
Пам’ятаючи, що Львів — то габ, а я купець. Кожен із нас купець, котрий вимінює собі на щось його часточку. Я от на вино. З їжею тут і так усе склалося.
А Львів — це не гора. Це — порт. І тут, як заведено в кожному порту, є портові дівчата. Стриптизерки, танцівниці, повії.
Майкла завжди дивувала любов українців до свят. «Ви відпочиваєте третину року! А в Америці тільки шість вихідних на рік. Так доброго бізнесу не побудуєш!» — а потому додавав, що він обожнює Львів.
мені хотілося показати той Львів приватний, з чорного ходу, зсередини, з нутра, Львів дорогих мені і дуже важливих людей, моїх друзів — письменників, музикантів, громадських діячів. Не усі автори є львів’янами, бо було би наївно думати, що Львів важливий лише для своїх мешканців.
September 9, 2019
Дуже мила і чарівна книга про магію і атмосферу міста Лева від людей, які безпосередньо з ним пов'язані. Короткі історії переносять читача в атмосферу львівської літературної тусовки 90х-2000х, фото прекрасно доповнюють історії і дають можливість опинитися всередині химерних вузьких вуличок і тісних під'їздах старих будинків. Книга для всіх хто любить поринати в ностальгію за Львовом і його кавово-літературною атмосферою.
June 14, 2020
Дуже сподобався цей проект, що за словами Мар'яни Савки, тривав більше року, бо її ідея показати місто через призму людей, це те як я сприймаю країни, або міста. Для мене важливі не фасади, а саме люди. Збірка есеїв, як на мене дуже вдала, мені майже всі сподобалися. Звісно відразу виникло бажання поїхати на запах свіжої випічки, кави та чоколяди)
Видання дуже приємно тримати в руках, чарівні кольорові фотографії з міста Лева та обкладинка мене причарувала)
Видання дуже приємно тримати в руках, чарівні кольорові фотографії з міста Лева та обкладинка мене причарувала)
September 30, 2024
Любов і філіжанка кави❤️
August 23, 2022
"То є Львів. Колекція міських історій"
⠀
Збірку, яку я купила чисто випадково. Ця книжка входить в число тих книг, які до покупки не бачила і не чула.
⠀
Книжка має зібрання історій від людей, які жили, відвідували та проживають у Львові. Це письменники та поети, які поділилися з читачами своїми історіями-спогадами, які пов'язані з містом. Кожна історія наповнена енергією та бажанням потрапити в ту частина міста чи в будівлю про, яку йде мова. Та відчути те, що автори описують, а також дослідити цей куточок міста та пройтися по ньому, де ступали герої книжки.
⠀
Для кожного Львів інший. Для когось це дім, який не хочеться покидати. Для інших це зупинка на якій хочеться залишитися.
⠀
Дякую видавництву за цю неймовірну книжку. Яка потрапляє в домашню бібліотеку книг про Львів.
⠀
⠀
Збірку, яку я купила чисто випадково. Ця книжка входить в число тих книг, які до покупки не бачила і не чула.
⠀
Книжка має зібрання історій від людей, які жили, відвідували та проживають у Львові. Це письменники та поети, які поділилися з читачами своїми історіями-спогадами, які пов'язані з містом. Кожна історія наповнена енергією та бажанням потрапити в ту частина міста чи в будівлю про, яку йде мова. Та відчути те, що автори описують, а також дослідити цей куточок міста та пройтися по ньому, де ступали герої книжки.
⠀
Для кожного Львів інший. Для когось це дім, який не хочеться покидати. Для інших це зупинка на якій хочеться залишитися.
⠀
Дякую видавництву за цю неймовірну книжку. Яка потрапляє в домашню бібліотеку книг про Львів.
⠀
Displaying 1 - 8 of 8 reviews