Євангеліє від ластівки

Українська поетична антологія

by Ірина Жиленко

«Хто вам казав, що віршами треба боротися? Я ними співаю», — казала вона і змережувала свої зошити безтурботно-сонячною поезією з романтичним хмелем київської старовини і чистих почувань. Проте ревнива доля українського поета підстерегла і її — наприкінці життя сонячна енергія Ірини Жиленко перебродила в гіркі меди внутрішньої самотності, які перелилися в рядки високих поетичних вартостей. До книги вибраного однієї з найкращих українських поетів ХХ ст. увійшли вірші з усіх її тринадцяти збірок. На відміну від вибраного з такою самою назвою, яке виходило в 1999—2006 рр., ця книжка охоплює всю поетичну творчість Ірини Жиленко (28.04.1941—3.08.2013), включно з останніми прижиттєвими книгами віршів.

Genres: Poetry, Ukraine, Ukrainian Literature

384 pages, Hardcover

Published January 1, 2017

Reviews

[Serhiy · Rating 3 out of 5]

Недавно подивився на ютубі Суспільного випуск Часу поезії присвячений Ірині Жиленко, де поміж іншим прозвучала думка, що Жиленко вивела форму українського хюґе. Мене це трохи збентежило, бо свого часу Жиленко запам’яталась мені своїми пізніми поезіями про старість і смерть, чимось на кшталт:

Я хочу жить в чужому домі.
Бо мій мене вже не прийма.
В нім смерть кульгавою ходою
тупцюється по килимах.

В нім не проста, а смертна тиша.
Лягаєш спать, мов у труну.
А у блокноті квилять вірші
про смерть, про смерть, про смерть одну.

Не те щоб поезії мене сильно вразили, запам’ятались скоріше через сам факт що вони про старість і смерть, бо українські поети цю тему переважно оминали. Звісно, більшість українських поетів до старості просто не доживали. Але серед доживших такої відвертості, як у Жиленко не дочекаєшся. Щось подібне пригадую хіба у Наталі Лівицької-Холодної, яка прожила 102 роки, але, здається, за незалежності у нас жодної її окремої книжки не видали, а пізні вірші не включають в антології.

Звісно, Жиленко переважно люблять за ранні життєрадісні вірші, на противагу вимогам доби зосереджені на приватному, побутовому, особистому, позбавлені характерної шістдесятницької симоненківщини. Важко не піддатись їхній магії, та це не хюґе за яким можна упорядкувати життя, а форма ескапізму, хоч і з терапевтичним ефектом. Оскільки я читав Жиленко з заду на перед, то більше звертав увагу на її меланхолійну сторону, яка насправді була вже з перших збірок, наприклад оцей уривок з «Концерту для скрипки, дощу і цвіркуна»:

Заговорив у сутінках годинник
про те, як час проходить крізь людину
і там, за нею, — вічністю стає.
І розуму нема туди дороги.
І лиш душі меланхолійний погляд
проводить все, коли годинник б'є.

Вступає дощ... Високий і безмежний.
Заслухатись його — необережно.
Розмиє дощ той нетривкий сосуд,
в який тебе природою відлито,
яким тебе одділено од світу,
і переллє в холодний білий сум
просторів…

Певно, найсильніший текст у збірці це «Дуже тиха поема», щемкий та зворушливий твір про дитинство у післявоєнному Києві, на жаль, він тут у фрагментах.

[Tetiana Syniook · Rating 4 out of 5]

Така карантинна лірика. Віршований затишний інстаграм епохи шістдесятників. Милі деталі, сонячне подвір'я, чайники, садові гноми, розчахнуті вікна. Мінімум епічності та спроб проткнути наскрізь глаголом й афоризмом. Поетичний антонім до Ліни Костенко. Тиха, камерна лірика. Наївна. Неподібна на прелюди атомні чи іншу трендову на той час словесну перестрілку істинами. І при цьому є атмосфера епохи - у дзеркалах серванту, у кокетуванні між Жінкою і Словом (цього я не люблю як читач, але як філологиня упізнаю цю фішку, яку, до речі, досі експлуатують чимало поетес і роблять це так прямолінійно, що аж ніяково читати).
Не можу сказати, що це "моя" поезія. Водночас вона цікава для роздумів про те, як ці рядки про тихе щастя уживалися із суспільними реаліями? Як сприймали ці вірші? Як відгукувалися про них? Не офіційна критика, зрозуміло, а от саме в колі інтелігентів. Дуже мені цікаво. Тим більше, мемуарів "Homo feriens" я ще не читала, а хочеться.
Але оскільки розмова про вірші безглузда з усіх фокусів (від передмов до ось таких відгуків), краще просто скину один із віршів Ірини Жиленко, щоб можна було зрозуміти: читати її чи ні.
Осінній вітер... Птиця прокричить
і змовкне. І туман обляже птицю.
А я стою у білому плащі
під чорним деревом,
на котрім птиці сниться
весна. І в листя грузнуть каблуки.
І листя мчить із шерехом трагічним.
«Чому з такою спрагою, з таким
дитинством я дивлюсь тобі в обличчя?» —
пита мене коханий. Крізь дощі
пройшов трамвай, од холоду горбатий.
І я собі наказую: «Мовчи!
Ніхто на світі не повинен знати,
що в цьому домі, повному досад,
я не людина — я вікно у сад!»
По світлій шибі котиться сльоза.
І я страхаюсь радісно і грішно
розкрить тобі зелені вікна в сад
і потопити в білосніжних вишнях.
Нема шляху з дерев моїх назад!
Крізь цю бузкову, захмілілу павіть
щодня благословлять тобі і славить
мене —
ВІКНО, РОЗЧИНЕНЕ У САД.

[Оленка Чередниченко · Rating 5 out of 5]

якби я писала вірші, то писала б так, як це робила Ірина Жиленко

[verbava · Rating 4 out of 5]

домашній, тихий, занурений у себе і в побут том вибраних віршів ірини жиленко. починається весняними текстами зі збірки 1965 року, завершується — тужними зимовими з 2010-го, від:

як з берега в малинову ріку,
у мене білі яблуні вступають, —

до:

уже я мислю, як дощі, як небо,
як трави, як ріка — одне і те ж:
мовляв, однак не витечеш із себе,
себе не спиниш і не завернеш.

але між тим є багато сонця, бо:

для щастя не треба ні підстав, ні умов.
воно просто приходить і все.

проста силаботоніка, буденні сцени, трошки самоіронії — і результат виходить несподівано розчутливий.

(ахматових і рахманінових, як на мій смак, трохи забагато, але це не так до жиленко претензія, як до колоніальної культури, у якій вона формувалася як авторка).

[Olha Kyselova · Rating 5 out of 5]

На цих сторінках цілий камерний світ безпосередності та світла. Такою мені авторка чудовою постає через свої вірші, аж хотілося б її міцно обійняти. А в останніх збірках — підтримати, в них багато печалі і щирості.

Хочу з роками так приймати свою старість і ставитися до свого життя з таким же спокоєм та прийняттям, як це робила Ірина Жиленко.

…Тут, де живу я, молода,
і де старою буду жити, —
вітрець яскравий шовк гойда,
щоб веселіше нам грішити.

…Тут, де жила я, молода,
і де старенькою живу я, —
голівка снігом припада,
а серденько усе дівує.

…Тут, де була я молода,
і де старенькою була я, —
лишилась теплота гнізда,
а ластівки уже немає…

[Анастасія · Rating 3 out of 5]

З одного боку хочеш, щоб українська поезія була не лише про боротьбу, а з іншого читаєш про дачу і картоплю, і ловиш вайб «Трактор в полі дир-дир-дир, хто за що, а ми за мир»