"Нотатки про справжнє і несправжнє" -- це вибрані оповідання живого клясика сербської літератури Філіпа Давіда. Попри різний час написання і різну тематику, їх об'єднує неповторний таємничий магнетизм, притаманний прозі Філіпа Давіда. Лаконічна й одночасно глибока манера оповіді змушує забути про часові рамки й умовності, повернутися в минули і відкрити завісу майбутнього, а інтрига не відпустить до останнього рядка. Доказом неперевершеної майстерності Давіда є не лише нагорода Станіслава Лема кращому сербському фантасту, але й багаторічна любов читачів цілої Європи.
Filip David was a Serbian writer and screenwriter, best known for penning essays, dramas, short stories and novels. In 1987, he was awarded the Andrić Prize for his short story collection Princ Vatre, and in 2015 he won the NIN Award for best Serbian novel of the year 2014 for his novel Kuća sećanja i zaborava ("The House of Remembering and Forgetting").
Книга химерних оповідань сербського письменника єврейського походження. Вийшла з грифом "Юрій Винничук рекомендує". От тільки химерну прозу самого Винничука читати цікаво, на відміну від цього чтива.
Я відверто не розумію, яким чином за свою творчість цей сербський письменник отримав стільки нагород. Серед усієї маси прочитаної мною балканської літератури ця книга посідає почесне місце десь у хвості як найбільш ...хм, не те щоб нецікава, просто ніяка. Подекуди справді трапляються непогані містичні оповідки з цікавим сюжетом та, відповідно, саспенсом. Проте абсолютна більшість - це страшна шаблонність та відразливий пафос. Іноді все оповідання складалося з пережованої сто разів фрази "зі мною сталося щось настільки страшне, що я ні описати вам не можу, ні пережити це, що тепер мене переслідує страх, і кінець мій близько". Звернення до внутрішніх переживань містичного досвіду часом відсилає до стилю Лавкрафта (у його досить таки бездарному застосуванні). Але переважно стиль письма автора настільки нестравний, що приходилося перечитувати по півсторінки кілька разів, щоб хоча б трохи збагнути, про що взагалі йдеться і чи перейшов автор уже від вступу до сюжету.
Сильною стороною оповідок є присутній єврейський колорит, багаторазове звернення до кабали та єврейської містики. Але от жодного натяку на сербську атмосферу походження текстів просто немає. Переважно імена героїв та стиль оповіді наслідують щось європейське та невміло маскуються під універсальність, водночас очевидно залишаючись до смішного провінційними.
О, мало не забув! Тут стільки помилок друку, що я навіть втомився позначати їх для себе олівцем, - пропущені та зайві літери, зміна порядку літер у словах, неузгодження родів/часів/відмінків, а також інколи просто випадкові символи. Це все настільки псує і так стримане враження про книгу, що, на відміну від Винничука, я її не рекомендуватиму для читання.
В цій книжці майже відсутня редактура. Купа примітивних механічних помилок, котрі банально не вичитали. Є місця, де речення просто обривається на півслові, а далі після пробілу йде вже інше речення. Тепер до змісту. Книжка доволі темна, і ця її темна магішність тісно переплетена з єврейською культурою та віруваннями. І чим новіший текст, тим сильнішою є ця прив'язка. Натомість мені більше сподобалися раніші оповіді, бо вони не потребують цих додаткових знань, котрих мені бракує. Тому мої суб'єктивні 2,8.
Е?!? Що це?!? Прочитала 9 оповідань з трьох збірок оповідань, та... 0_0 Темні «казки» чи то як? Межові чи, як то мовити, прикордонні розлади особистості в замальовках? Не «дійшов» до мене «посил» автора, а я ж спрямовано не кидала книгу, сподівалася: ось зараз мене осяє ідея письменника... До цих вражень докласти ще легковажне відношення редактора тексту до своєї роботи і оцінка - така, як є... Ніяка... Розчарування.