Люди в гніздах

by Oleh Kotsarev, Олег Коцарев

У кожній родині є історії, що незмінно переповідаються з покоління в покоління, мов складова таємничого ритуалу. Інші залишаються поза кадром і згодом майже зникають, осідаючи пилом на старих фотокартках або розпадаючись на абсурдні й незбагненні фрагменти. «Люди в гніздах» — це своєрідна суміш перших і других, позначена легким гумором, пародією та деконструкцією. Як, зрештою, деконструйовано ледь не цілу історичну пам’ять (зокрема локальну, родинну) в нашій частині світу. До сюжету цієї книжки потрапили романтичні втечі, стрілянина на фронті та в тилу, неймовірні повороти долі — й самотнє покинуте піаніно, що журиться на вокзалі, в той час як коні з вершниками звично збігають сходами на другий поверх, а привиди давно померлих родичів стиха під’їдають яблучне варення.

Genres: Fiction

232 pages, Hardcover

Published December 1, 2017

Reviews

[Ярослава]

Починається ця родинна сага (чи то пак, деконструкція даного жанру) з того, що головний герой розбирає старий годинник-родинну реліквію. Незгірша, зрештою, метафора для спроб укласти родинну історію, розібрати нашарування часів і байок, зрозуміти, як вони працюють, привласнивши плин часу і ставши співтворцем цієї великої оповіді. Що важливо — при спробі знову зібрати докупи цей конструкт (годинник чи родинну історію) якісь деталі завжди виявляються «зайвими».

Далі у журівських відгуках на ЛітАкценті.

[Oleh Bilinkevych · Rating 3 out of 5]

Реальні події з життя своїх предків автор вишив химерним плетивом вигадок, які спочатку виглядають прикольно, але десь після 50-ї сторінки починають відверто діставати, і постає чітке питання: А нахіба оце все?
Що рятує враження від книги- це поетичність мови автора. Тут нічого додати - краса!

[Olga Pogynaiko · Rating 2 out of 5]

Абсолютно непонятна книжка, сторінки так із 50 і аж до самого кінця неонятна. Як заплуталася майже на початку в Крамаренках, Устименках і Коцаревих, в Олегах і Олегах Івановичах, у Вітьках і Льонях ітдітп, так уже до кінця з тою плутаниною і дійшла. Ну і не дивно, що вся ця братія вкінці влаштувала купумалу, бо десь так воно по тексту і є.
Анотація стверджує, що автор пародіює і деконструює родинну сагу як жанр, і таки так - деконструює. Місцями навіть дуже дотепно. Ось, приміром, відомо, що такий-то предок захворів на сифіліс і застрелився. А як це сталося? Ну, отак і отак. Хоча, ні, можливо, ще отак. Або ще є такий варіант. Ну, або він взагалі хворим не був, а так собі надумав щось, а застрелився, скажімо, від туги світової.
Але в більшості ці дотепності - прикольні і не більше. До того ж вони фрагментарні і тримаються купи дуже умовно - лише фактом родинної причетності до Олега Коцарева (того, що автор), котрий дрбряче "врізав їм усім". Так що цей текст і не роман, і тим більше не родинна сага. Ну і вопше я не знаю, куди його класифікувати :) Просто постмодерний текст, написаний у пост-постмодерний час.
Поставлю книжці дві звізди: одну за ту фінальну сцену, в якій зібрана до купи велика дорога родина обов'язково має почубитися, так що по кімнаті літатимуть оселедці і яблука, а баба Пріся віщує прихід чорнявої на Меланки; а другу чисто по блату, для Олега, врешті не кожен, хто має велику родину, знає своє коріння далі за бабу з дідом і може втілити родинні легенди у художній текст, отак взяти і "врізати їм усім". Врешті, це навіть десь момент натхнення для мене особисто, бо в моїй родині легенди і перекази поки так і функціонують на рівні фольклору.

[Julia Yepifanova · Rating 5 out of 5]

Обирали десь місяць тому родинну сагу для книжкового клубу, накидали стосик пропозицій. Люди в гніздах були від мене, але сталося це абсолютно випадково. І це так дивно все.
Якщо про книгу - вона чарівна, не розумію, чому Семків сказав,що вийшов нечитабельний роман, бо це і не роман зовсім і от що-що, а читабельність у Коцарева вийшла стовідсотково - все це дуже живо, жваво, стильно і розумно написане. Але воно точно не роман.
Люди в гніздах обговорювали на "Клубі бібліофагів в Урбіно", це є на ютубі, але алгоритми цю розмову приховують, тому треба йти на канал видавництва Комора і переходити до списків відтворення, а там є всі дванадцять засідань, і серед них є обговорення "Людей у гніздах", як будь-яке обговорення присвячено на 90 відсотків різним анекдотам, з книгою ніяк не пов'язаних. Наприкінці обговорення, кожному з учасників пропонують розповісти, яку найстарішу фотографію містить їх сімейний альбом. Я відшукала свою і взялася за подруг.

[Vityska · Rating 4 out of 5]

Такий роман міг би написати кожен другий українець. Авжеж, у багатьох із нас є що розповісти про предків, які воювали по різні боки фронтів, змішали у своїх жилах кров різних народів, балакали різними мовами, а іноді й молилися різним богам. Але далеко не в кожного другого є той письменницький талант, спроможний перетворити приватну історію свого роду — хай навіть у ньому є кілька посаджених на палю і страчених в інший спосіб, кілька зрадників і колаборантів, кілька геніїв і поетів, гультіпак і ворожок — на художній твір, який поведе читача (сторонню людину!) за собою.

«Не знаю, що це було, але це було круто!» Якщо озвучити першу думку, яка виникла у мене після прочитання книжки, то вона виглядатиме саме так:) Роман Олега Коцарева, зшитий із родинних переказів і документів, уривків зі щоденників, листів та протоколів допиту, із зафіксованих в історії фактів і авторських спроб — більше чи менш правдоподібно — реконструювати те, що відбувалося з героями оповіді, лише на перший погляд нагадує родинну сагу. Бо, окрім пунктирних ліній біографій персонажів, містить ще й фрагменти альтернативної історії, фантазійні епізоди із потойбіччя і зовсім уже фантасмагоричний (ох, і який іронічно розкішний!) фінал!

Узагалі, у цьому романі легко загубитися, заплутатися у Крамаренках і Устименках, Олегах і Вітьках. Можна, звісно, виписати їх десь у блокнот, намалювати генеалогічне дерево, зробити все те, що ретельні читачі роблять, наприклад, з героями Маркеса (з численними Буендіа таки справді без півлітри олівця не розберешся). Але я пропоную не ставитися до тексту аж так серйозно і не намагатися запам’ятати, хто кому брат, тесть чи швагро. Якщо з легким серцем мандрувати від одного епізоду до іншого і віддатися невидимій течії невидимого сюжету, то дуже скоро вловиш внутрішній ритм оповіді, який допоможе розібратися, що тут узагалі відбувається, у цьому романі, і отримати від цього читацьку насолоду 🙂

Що вигідно вирізняє «Людей у гніздах» від більшості порядних сімейних саг — відсутність пафосу, якась така гранична чесність, на межі зі стьобом, у змальовуванні персонажів (нагадаю — предків оповідача), а головне — добра доля (само)іронії. Без іронії не обійшлося і в ілюстраціях, які спершу сприймаєш як серйозні документальні фото, поки не помічаєш у них кумедні детальки — там на ганку родинного дому розсілася міні-трійця з Ялтинської конференції, там на руках у старої жінки чорне мікропоросятко, там НЛО над містом. І ти розумієш: камон, не сприймай усе так буквально і так всерйоз, це просто колаж, що тексти, що фото. Які, втім, складається в живу історію, що ілюструє всю непозбувну бентежність нашого буття.

Думаю, фахові літкритики ще зійдуться у суперечці щодо жанрової специфіки роману, наявності або відсутності «постмодерністської деконструкції» і художньої цінності загалом. Я ж суджу з точки зору читача, і я-читач лишилася цілком задоволеною. Мені не було нудно, і книга прочиталася буквально за два вечори. Дуже сподобалася іронічність автора і те, як він працює із мовою. Сподобалася структура і всі ці інтернетівські штучки — геотери і хештеги, прописані на початку кожного розділу. Але, разом з тим, я не можу спрогнозувати, яким читачам цей роман сподобається так само. Тому пробуйте — і дізнаєтеся, на ваш смак «Люди в гніздах» чи не на ваш

[Iryna Khomchuk · Rating 5 out of 5]

Почну з метафор. Бо, по-перше, я їх дуже люблю, особливо коли вони не банальні, а по-друге, у цій книзі вони дуже небанальні. Хіба ж можуть залишити байдужим колір вечірнього асфальту, чоловічий погляд, як у собаки на човні, чи оте пізньоосіннє зілля, "жовте й прибите, ніби його запісяв двадцятиметровий кіт"? Ну от, ви тепер розумієте, про що я...

Хоча відгук про цю книгу мав початися з радощів — я справді дуже тішуся, що мої враження не співпали з враженнями тих кількох людей, які залишити свої огляди роману на сайті Goodreads. А може, з того, що знайшла ще один твір, написаний у дуже вподобаній мною манері клаптикової історії цілої родини (хто читав "Лялю" Яцека Денеля чи "Охайні прописи ерцгерцога Вільгельма" Наталки Снядянко, зрозуміє, про що я). Однак Олег Коцарев пішов трошки іншим шляхом, ніж згадані мною автори. Окрім реальних осіб та історичних подій, у яких його предкам довелося жити, він увів у твір і неабияку частку себе — у вигляді автора-творця життєвих історій, а не просто оповідача-констататора фактів. Життєві стежки його героїв перетинаються часом геть неймовірним чином, їхні вчинки впливають на життя інших людей, вігукуються у майбутньому, а читач за допомогою автора може охопити всі ці взаємозв’язки разом і замислитися: а як було з людьми, котрі утворили гілки мого генеалогічного дерева, чи то пак куща, як пише Коцарев, та ще й малює його (див. форзац)?

Але повернімося до книги. Невеликі за обсягом розділи-історії про шість поколінь предків автора читаються легко, бо динамічні, насичені подіями, діалогами, подекуди гумором чи сарказмом, часом індивідуальною гіперболізацією, інколи — загальноісторичними узагальненнями, а ще — такими звичними для нас, дітей інтернету, геолокаціями та тегами. Позначки на полях у вигляді років допомагають легше орієнтуватися в часопросторі, а вже згаданий мною генеалогічний кущ на форзаці — у тому, хто ким і кому доводиться. Ще ж про фотографії забула згадати! Вони теж оригінальні, цебто на них — реальні люди. Але автор і тут погрався, дофотошопивши їх певними деталями (ой як цікаво було їх вишукувати, коли відкрила для себе цей секретик))) А ще автор погрався з фіналом роману. Ні-ні, отут я мовчу, як риба, аби не спойлерили, просто зізнаюся: я отримала від книги неабияке задоволення, чого і вам бажаю...

[Kate S · Rating 2 out of 5]

Не сенсами єдиними

Ця книга безумовно наповнена багатьма сенсами. Постмодерний текст, який важко читати через його фрагментарність, сімейні жарти, які важко зрозуміти, деконструктивізм...

Ще на початку прочитання я розглянула генеалогічний кущ і слідкувала за ним впродовж прочитання, все марно, в цьому і була задумка, вона мала б нам нагадати історичну, локальну, родинну памʼять в нашій країні. Нагадати(?) нам як історія проїхалась по кожній родині, те що крім кількох історій в нас нічого не залишилось від предків.. те, що історій вистачило на книжку - браво, далеко не кожен в Україні може таким похвалитись..

Так, ми можемо говорити що рідка проза це свій жанр, але мені здається що сенси це не єдине що має наповнювати якісний сучасний текст. Прочитала книгу через силу, але воно було того варте для розуміння що відбувається в укрсучліт.

Нікому не порекомендую, бо неприємно читати щось без сюжету. Для себе зрозуміла, що сідаю читати якраз для того щоб боротись з синдромом дефіциту уваги і фрагментарністю в сучасному світі.

[Darya · Rating 4 out of 5]

Частково відтворені з сімейних переказів, частково творчо додумані родинні історії з різних гілок родоводу автора.
Прочиталося ніби жвавенько, і 5 зірочок я за свіжими враженнями тоді поставила, але трохи більше, ніж місяць по тому - і я вже майже нічого про цю книжку не пам'ятаю. Не зачіпає якось так, щоб далі про прочитане думати.

[Iryna Chernyshova · Rating 3 out of 5]

Я знову не зрозуміла хто кому хто.

[Roman Yashchuk · Rating 5 out of 5]

Дякую авторові за роботу з пошуку та обробки офіційних документів, родинних переказів, пліток та щоденників. Пам'ять роду - це те, що руzzня намагається у нас забрати.
Особлива подяка видавництву за оформлення - діалекти, суржик, примітки на полях.
Особисто мені не вистачило підписів до світлин/колажів - хай би навіть то було не в тексті, а в кінці.

[NK · Rating 2 out of 5]

Книжка - набір замальовок, які не тримаються купи. інколи вигулькує хороша іронія, і на цьому все. Видається, що автору просто потрібно було щось "відписати" на письменницькій резиденції.

[Khrystyna · Rating 4 out of 5]

Дуже цікаво, але трохи заплутано все.

[Олена Рябченко · Rating 3 out of 5]

Розумію все і про деконструкцію жанру і про стиль. Слова грані, докупки складені теж добре, але мені вони проходили повз, деколи як поезія, деколи як просто речення. Важко було слідкувати за відсутністю сюжету, який, як виявилося, для мене дуже важливий в прозі. Не зайшло, буває.

[Тетяна Савченко]

Отже, родинна сага. Дехто вже починає ремствувати, що їх у нас забагато стало, на що я тихо скаженію, бо у нас досі всього замало. А родинна сага це принаймні якісь цікаві оповідки, які би не переповідали з покоління в покоління далекі від літератури люди, якби вони не були бодай трохи комусь цікаві, нє?
Книжка почасти химерна.
Колись я виклала кілька історійок, які любила розповідати бабуся, і в коментах мені хтось легковажно кинув: може ти про неї книжку напишеш? Я, звісно, ніякої книжки писати не стала, але подумала: як це взагалі можливо, коли знаєш тільки якісь клаптики? Додумувати історію живої, справжньої людини? Що би мені сама бабуся сказала, якби дізналася, що я допасувала до її істини свої вигадки?
Олег, напевно, відчував щось подібне, а викрутився досить цікаво. І саме це робить книжку химерною. Там, де він був особливо невпевнений, а родинна історія особливо коротка, він просто писав підряд декілька версій. Знаючи кістяк: "наречена була дуже юною і втекла" або "офіцер захворів на сифіліс", він надбудовував довкола них спочатку одну історію в подробицях, потім геть іншу, потім ще нову. Це цікаво.
Мінус у тому, що персонажі при цьому не набувають чітких рис, а лишаються трохи розмитими, і через це їх складно запам"ятовувати і до них складно прив"язуватися, вони так і лишаються вервечною нерозрізнюваних людей, коли десь чиєсь ім"я згадується, часом не можеш пригадати: це з них усіх взагалі хто?