Чормет

by Markiyan Kamysh

«Чормет» – повість про людей, які живуть біля кордону Зони відчуження і збирають металобрухт. Про суворих і п’яних чоловіків з металевими зубами і монохромними тату на руках, які здають в брухт-прийомки авіабомби вермахту в мішках та поцуплені в сусідів металеві огорожі, аби обміняти їх на денатурат. Це історія про людей, які мріють здати на метал все навколо них, навіть ядро Землі.

160 pages, Hardcover

First published January 1, 2017

About the author

See also Маркіян Камиш

Markiyan Kamysh (1988) is representing the Chernobyl underground in literature. Since 2010, he has been illegally investigating the Chernobyl Exclusion Zone. He has made a lot of expeditions behind the barbed wire and illegally lived in the Zone.

Reviews

[Georgi · Rating 3 out of 5]

Сигурно много от вас са виждали онези апокалиптични снимки от зоната около Чернобил с подредените в редица военни камиони и хеликоптери, оставени на произвола на природата след действията по ликвидирането на последствията от аварията. Безмълвни паметници на трагедията, обезлюдила десетки километри територия и отровила за столетия напред земята край Припят. Виждали сте и призрачното виенско колело, останките от увеселителния парк, който така и никога не е официално открит. Страховитите снимки създават усещане, сякаш времето е спряло, човекът си е тръгнал завинаги от довчерашните си обитания и само природата е останала да се разпорежда с наследството му.

Е, в действителност не е точно така. В Зоната кипи живот, който далеч не се изчерпва с изпълнилите довчерашните градски пространства диви животни. Нито с туристите, превърнали се в сериозен източник на доходи за местните „туроператори“ и вървящи по утъпканите пътеки с дозиметри в ръка. Една особена порода хора броди из територията на Зоната и езикът, на който говорят, ценностите, които споделят, мечтите, които имат, се изчерпват с прословутия бог Метал.

Цялото ревю: https://bibliotekata.org/2021/04/07/s...

[Pavlo · Rating 5 out of 5]

“Ця книга - шматок сьогодення, вирізаний та покладений перед читачем на тарілку у формі повісті.”
Маркіян Камиш

Декілька днів думав, як почати цей відгук, щоб і свої емоції передати, і водночас зробити це максимально лаконічно. В мене цей твір викликав цілу серію флешбеків із дитинства. Згадалося, як я ходив до батька на роботу, він у середині 90-х працював у колгоспній будівельній бригаді. І частенько спостерігав, як мужики бухають після роботи або п’ють могорич ще по обіді. Як зараз бачу дядька Петра, він був ковалем при майстерні, й завжди пив останнім, і, як правило, — зі скляної банки, бо не признавав стаканів чи чарок. Пив останнім, тому що після нього нічого не залишалося. Величезною долонею він брав трилітрового бутля “бурячихи”, як звичайна людина пляшку пива, і за раз відпивав мінімум третину. Потім закурював “Політ” і йшов собі далі кувати скоби, і для нього це було наче випити чашечку еспресо за сніданком.

“На село спадають довгі промені ранку, і алконавт Гриша котить абразивами асфальтів вулиці-ріки здоровенну кар’єрну шестерню кілограмів на сто.
Спиздив.”

«ЧОРМЕТ» — це повість, яка не схожа ні на що з того, що мені доводилося читати раніше. По-хорошому, я б нічого не писав, а просто наклепав сюди цитат із книги, і вони були б промовистіші за будь-який відгук, враження тощо. Це дійсно дивовижний твір, написаний напрочуд органічною і живою мовою, з неймовірними сюрреалістичними промовистими описами, символізмом, гротеском і наративами. Образи персонажів навдивовижу хтонічні та харизматичні, їхній сленг і ненормативна лексика, нарочито підсилені літерою “ґ”: циґан, сиґарета, болґарка, все це створює надзвичайно правдивий світ, у який легко віриться. Але, знову і знову, за який би фрагмент тексту ми не вхопилися, повсюдно наштовхуємося на описи пошуку чормету. Це, якщо хочете, магічний стрижень оповіді.

“Він завжди мріяв здати на метал щось вагоме: баштовий кран, Боїнґ, Ейфелеву вежу ну або пару збитих СУ–27. Сидів на лавочці, бавився калькулятором, а його собака – забирався на купу металу і витягав морду на вітер. І стояв так, ніби на постаменті, – завмерло і гордо. Стояв із розлопоченими вухами і здоровенними лишаями. Стояв на купі арматурин, ванн і умивальників, прислухаючись до перших подихів грози, ловлячи у космату шерсть оцет прісних поліських вітрів, а за ним – на горизонті, з висоти чи не єдиного пагорба на всю околицю видно було, як клубочилися сизі хмари, женучи шарувато-дощові згустки на колючий дріт, нанизуючи їх солодкою ватою на гострі пазурі життя.”

Ця повість зачепила мене настільки, що я в той же вечір, коли закінчив книгу, нагуглив і прочитав усе, що зміг, про автора та його твори. Насправді про «Чормет» немало писали, бо в 2017 році повість увійшла до довгого списку конкурсу “Книги року BBC-2017”. На тому ж українському bbc.com є кілька доволі цікавих інтерв’ю з автором та огляд на книгу. Але якось, до цього часу, вона не потрапляла мені на очі й зрештою я надзвичайно радий, що волею випадку та з легкої руки приятеля я знаю, що таке чОрмет.

[Yulia Kuzmina · Rating 2 out of 5]

Більш нудної книжки не пригадаю.
При всій повазі до сучасних авторів, що пишуть українською, тут є гарна українська і метафоричні описи кожної дрібниці, але немає сюжету. Читаєш-читаєш-читаєш і нічого не відбувається... У мене не вистачило сил дочитати.

[Петър Панчев · Rating 3 out of 5]

В металната пустиня
(Цялото ревю е тук: https://knijenpetar.wordpress.com/202...)

Всеки е чувал за катастрофата в атомната централа в Чернобил, а в последните години „Чернобилска молитва“ (https://knijenpetar.wordpress.com/202...) на Светлана Алексиевич направи така, че и най-незаинтересованите да погледнат на случилото се извън статистиката и голите факти. Има стотици видеоклипове, предимно от изоставения Припят и разкази на туристи, събрали смелост да посетят Зоната. Аз определено не смятам да ходя там, но чета и се интересувам от това апокалиптично събитие. Може би съм бил често на открито, когато радиоактивния облак е прекосявал Европа и части от Азия. Това минало не си отива и едва ли някога ще престане да отеква в бъдещето. Докато се готвя за една доста обемна книга по темата, реших да надникна в „Скрап от Зоната“ („Парадокс“, 2021, с превод на Лилия Желева) – жива, колоритна и доста любопитна история за хора, метали и… живот, някакъв живот, очертан от постоянната нужда да се събират остатъците след аварията. Маркиян Камиш е сред тези смелчаци, обходили надлъж и шир Зоната, за да разкажат за тях.
(Продължава в блога: https://knijenpetar.wordpress.com/202...)

[Hymerka · Rating 2 out of 5]

Навіть не знаю, добре це чи зле, але слухати Маркіяна Камиша наживо мені було набагато цікавіше, ніж читати його книжку про те ж.

[Marichka Blindiuk · Rating 4 out of 5]

• у першому й останньому розділі такий потужний ритм, що це вже майже поема

• естетика тут специфічно груба: алкоголізм, метал і зона – але як!

[Irs. Non · Rating 3 out of 5]

Невеличка книга про життя людей у зоні відчуження. Сюжету перші сторінки як такого немає, радше знайомство з персонажами. Звички і повадки яких мені здалися неприємними. Ви потрапляєте в місцевість чоловіків і жінок, які більше за все полюбляють випити. У яких вдома безлад, так як ніколи про це піклуватися, зате є час здавати чормет для того аби знову получити свою пляшку горілки або пива.
Єдина сцена, яка мені сподобалась – коли всі місцеві чекають, коли ж баба Валя відкриє магазин, довго йде, а люди думають, що пора їй купити мазь від варикозу... Щоб швидше магазин відкривала. Є в цьому якась іронія і трохи гумору.
Хочу похвалити автора за те, що добре зумів описати місцевість Чорнобиля. Візуалізація ніби сходить зі сторінок з кожним прочитаним реченням, де є опис пейзажу та місцевості.
Тільки муляє одне питання: як один з чоловіків, який прожив в зоні відчуження, фактично алкоголік по народному, викрав планшет та з легкістю почав ним користуватися впевнено? Наскільки я знаю, навіть по селах старші люди не завжди впевнено поводяться з технікою, тим більше коли не тримали її в руках.

[Іван Синєпалов · Rating 3 out of 5]

Спершу це була якась добірка анкет а-ля "характєр сквєрний, нєженат", потім з'явився сякий-такий сюжет і стало трошки цікавіше, а потім прийшла друга порція анкет.

Настрій окремішності людей і занедбаності територій є, це правда. Але його так мало і він тут такий несистемний, що зовсім другорядний. На першому ж плані - півтора десятки персонажів, кожен із яких має передісторію, але жоден не має історії. Такий собі закіс під оповідання Митця, але без його дотепності і харизми.

Якби не друга частина, все було б зовсім погано.

[Bogdan Obraz · Rating 3 out of 5]

Чергова (вже третя) книжка молодого письменника, який досконало знає Чорнобильську зону. На цей раз мова йтиме про шукачів і збирачів металу. Вони все сприймають через призму отриманих коштів та бажаного пойла, які отримають за здачу заліза. Тому навіть Ейфелева вежа для них – лише купа залізяччя. У автора дуже оригінальний стиль і цікаві порівняння. І книжка мала би бути смішною, але насправді показує нам сумні реалії.
Найкраще читається під звуки металорізу.

[Калоян Захариев · Rating 4 out of 5]

"Скрап от Зоната" беше купена по две причини - темата за Чернобил ми е любима и беше в щанда с преоценени книги. За пет лева си купих малко съкровище. Оказа се една трагикомична история, пълна със странни герои и по някое време не знаеш дали да плачеш или да се смееш. Образите се редят един след друг, кой от кой по жалък и същевременно интересен, човешката мизерия блика от всяка страница.
"Скрап от Зоната" е малко съкровище, което не зная как е останало неоценено от българската публика.

[Oleg Gerdy · Rating 5 out of 5]

Гарна мова

[Ihor Zinchuk · Rating 5 out of 5]

Творчість письменника Маркіяна Камиша – унікальне явище сучасної української літератури, тому що автор описує у своїй творчості не типові аспекти і проблеми, з якими стикаються люди, що живуть у Зоні відчуження після аварії на Чорнобильській АЕС. Читаючи книги автора, відчуваєш, що дослідження Зони відчуження стало для письменника не лише частиною творчості, але й життя.
У новій книзі «Чормет» перед читачем відкриються будні мародерів – збирачів чорного металу за колючим дротом Чорнобильської зони. На мою думку, прийом вживання персонажами нецензурної лексики, письменник використовує заради того, щоб краще передати атмосферу, в якій живуть і діють персонажі; охарактеризувати соціальне «дно», на яке може опуститися людина.
Героями цієї повісті є ті, на кого зазвичай мало звертають увагу у звичайному соціумі – Алік, Ченя, Гриша та інші п`яні чоловіки, які за шматок металобрухту готові віддати все чи, навіть, піти на злочин.
Цінність та актуальність повісті ще й у тому, що в сюжеті розкрито такі проблеми сьогодення, як нелегальний вивіз лісу під прикриттям міліціонерів, незаконні сафарі – полювання для обраних українських можновладців, продаж білих грибів із Зони відчуження на ринках столиці України, дичина прямісінько із лісів Полісся акуратно постачається до елітних ресторанів Києва, от тільки чи відомо про це відвідувачам таких закладів? І чи будуть покарані ті, хто, покриває такий бізнес? Це, здається, риторичні питання.
Ще однією важливою темою повісті є правда про «спецоперації влади», щодо покарання сталкерів . За словами одного із персонажів, подібні спецоперації «обмежувалися показухою: Керівництво Зони надавало інформацію про дату і час, коли журналісти зніматимуть. Тоді і підганяли БТР кудись під Чорнобиль, прикордонники вдягалися у броніки і красувалися перед журналістами, це потрапляло в об`єктиви телекамер… Попадалося кілька сталкерів, їх фотографували під час обшуку і надавали знімки для ЗМІ, спецоперація згорталась, рештки фінансування дерибанилися і за півроку все починалося знову».
Читати книгу доволі легко і захоплююче. Письменник майстерно змальовує не лише образи персонажів, але й, ненав’язливо, акцентує увагу читача на підтексті та провідних темах.
Мене особливо вразило порівняння ситуації в Зоні Чорнобильського лиха і ситуації після аварії на атомній станції Фукусіма (Японія, 2011 р.), де й досі стоїть парк елітних авто, які люди покинули, рятуючи своє життя та своїх рідних. Важко повірити, що подібне можливе у нашій державі, де, не зважаючи на офіційні заборони, мародерство в Зоні відчуження стало, на жаль, звичним явищем.
Після прочитання книги, на душі залишається осад смутку. Кожен, хто читатиме цей твір неодмінно замислиться про цінність життя і відповідальність за дії людей та їх наслідки, адже від цього залежать долі мільйонів осіб, що вже ніколи не повернуться до своїх домівок у місце, де застиг час.
«…Нещодавно померла Розалія Іванівна, остання тутешня самопоселенка. Ченя іноді її навідував, допомагав по господарству, а вона читала йому свої вірші, написані від руки на аркушах у косу лінію, і бідкалася на туристів, які приїжджали щодня і фотографували її, як звіра у клітці.»