«Коханці Юстиції» – паранормальний роман, у якому окремі життєписи з притаманною автору композиційно-стилістичною майстерністю об’єднуються в художню цілість і аж волають про восьми-з-половиною-серійну кінематографічну реалізацію. Родинно-побутові і політичні вбивства, зґвалтування і грабунки, розбещення малолітніх і загадкове відокремлення голови, ідейні зради і зради заради ідеї, закладені різним дияволам душі й не завжди справедливі, але часто жахливі покарання. Чого ще треба, щоб читач відчув себе благим і з насолодою усвідомив свою моральну перевагу над нещасними коханцями примхливої Юстиції? Та вже – за старою доброю традицією – й над автором, якому спало на думку увічнити таких пропащих істот.
Yuri Andrukhovych (13 March 1960, Ivano-Frankivsk) — is a contemporary Ukrainian writer, essayist, poet, translator and public figure. Among his most notable works are novels Рекреації (Recreations, 1992), The Moscoviad, (Московіада, 1993), Perverzion (Перверзія, 1996), Twelve circles (Дванадцять обручів, 2003), The Secret (Таємниця, 2003), and Justicia's lovers (Коханці юстиції, 2017).
Andrukhovych's biggest literary awards include: * BBC Ukraine "Book of the Year" (2018) for novel «Justicia's lovers»
Певна кількість оповідань, фабула у яких згрубша зводиться до того, що головний герой вчиняє якийсь злочин чи підлість, а потім його страчують + останній мета-розділ із крипто-автобіографією про те, звідки беруться такі сюжети, про спільну для всіх дітей любов до кривавих історій і тд. Андрухович блискуче вміє закрутити фразу чи принагідно стилізувати під архаїку, тут будуть всі впізнавані списки химер і потвор, але, на жаль, можна говорити радше про окремі вдалі абзаци чи сторінки, ніж про вдалий текст. Фактуру художки переривають довгі сповзання у публіцистику (скажімо, дуже розлогий переказ "Prawem i lewem" у першому оповіданні), а більшість оповідань мені видаються радше стилістичними вправами, ніж повноцінними текстами. Як це пристосувати в хазяйстві - неясно, себто я серйозно не можу вигадати інтерпретативну схему, що надала б тексту якоїсь подоби цілісності. Спершу думаєш, що це така гра в шахи з самим собою, частина фігурантів оповідань уже була в поезії Андруховича - але не всі. Потім думаєш, що там може бути наскрізний сюжет - мандрівний цирк кочує з оповідання в оповідання - але не складається. Потім намагаєшся нап'ялити на це, умовно кажучи, "Наглядати і карати" Мішеля Фуко (спочатку насильство в суспільстві дисперсне, потім його монополізовує держава й отут починається трешак) - але не дуже п'ялиться. Коротше, я не знайшла інтерпретативного підходу, за якого цей текст працював би. Якщо ви знайшли, діліться.
Почну з того, що відмічу фірмовий стиль видавця в напрямі збільшення і здорожчання книжки, апробований ще на щасливих і босих (закреслено) голих і успішно застосований на Юстиції. Загальні ознаки такі: берете текст популярного автора; дивитеся, що обсяг малий, ну, але більше нема, а люди ж чекають великий текст; не біда, фігачите великий формат, а в ньому великий шрифт і дуже великі поля, додаєте розвороти з пустими сторінками (закреслено) странними малюнками з цитатами, завершуєте це щастя дуже пухким папером і суперобкладинкою і вуаля - книжка на 200+гривень, нє, не так, велика красіва книжка на 200+ гривень запакована в целофан, аби покупець випадково не передумав, виявивши, що це лише 300 сторінок. "Вишенькою на торті" слід ще назвати це романом, чим би воно насправді не було, а особливо, якщо насправді воно збірка оповідань, а оповідання у нас, як відомо, не купують. Страх як люблю такі маніпуляції. Що можна сказати про книжку поза цим? Ну, вочевидь, що майстерність не проп'єш (закреслено), якщо автор вже вміє писати - то вміє. Ну, і хто б сумнівався: Андрухович вміє, тим більше, що це лише оповіданнячка на 30 сторінок в середньому, а отже ризики почати вдало, а скінчити, як завжди, - мінімальні. Але часом це і не оповіданнячка взагалі, а такі собі замальовки, і від замальовок "Людей у гніздах" Коцарева їх відрізняє лише непричетність теми до родоводу автора, і ще стиль звісно. Але хто чекав від Андруховича великого тексту, то ні, вам не сюди, чекайте далі 😉 Якщо вже я згадала, про "Людей в гніздах", то хоч це, вочевидь, спостереження для ширшої статті, а не для гудрідз, але мус сказати, що Коцарев і Андрухович для скріплення своїх замальовок у "роман" (лише в лапках і зі знаком питання) використовують той самий прийом - тулять в кінці кусок, який нібито збирає всі сюжети до купи. Ми вже знаємо, що в Олега це померлі родичі, які приходять скопом і влаштовують дебош, а в Юрія це ще одне убивство, нерозкрите, але це не важить, бо автору йдеться про те, щоб у контексті свого дитинства натикати там і сям маркерів з попередніх оповідань, які уважному читачу мають пояснити логіку вибору тем (інтертекстуальність, самоцитування, що там ще). Різниця хіба в тому, що в Андруховича без того останнього оповідання нічого би не змінилося, крім кількості сторінок (хоч і то не факт), а в Олега воно таки склеює щось до купи. За що окрема подяка і доземний уклін автору "Коханців Юстиції" від мене особисто - то це за тих 11 розстріляних учнів у місті К(алуші). Бо то реальні діти, навіть пам'ятний знак їм і стоїть у центрі міста (де колись був лєнін 😂), про яких навряд чи ще коли-небудь напише відомий письменник. Ну, і взагалі, мені, звісно, не може не імпонувати розширення теренів Галичини поза межі Львова 😎. Ставлю книжці 4 звіздочки іно за видавничі маніпуляції, треба називати речі своїми іменами, бо врешті писати оповідання теж треба вміти, тут нема чого стидатися. Читати тим, хто хоче бути в тренді або кого цікавлять міста К і С. Але якщо ви не фанат ЮА, то лучче візьміть почитати у якогось фаната :) А свій примірничок я з чистим серцем подарую якійсь добрій людинці в К на дн чи на іншу оказію, хоч щось зекономлю ☺☺
Ця довгоочікувана книга потрапила до моїх рук в перший день продажу і практично ж одразу я взялася за її читання. Святковий час різдвяних колядувань та вертепів був якраз відповідний її карнавальній атмосфері, адже в новому романі "Коханці Юстиції" Юрій Андрухович не зраджує своєму стилю та манері писання.
Хоча, власне до слова "роман" можна в цьому випадку присікатися, бо насправді це збірка восьми (з половиною) історій, де розказується про дивовижні злочини та караюче правосуддя. Але чим далі я заглиблювалася в читання, тим більше розуміла, наскільки кожна історія тут не випадкова і що всі вони таки складають цілісність і підпорядковуються спільній ідеї. Автор настільки логічно вибудував сюжети і так вдало їх розмістив, що думка легко перетікає з одного оповідання в інше і напруга постійно зростає, доки не доходить до своєї кульмінації у восьмій історії. І якщо перша оповідка про Самійла Немирича викликає сміх та нагадує нам бубабістську юність Андруховича, то з кожною наступною стає все більш невесело, поки розмова не переходить на такі трагічні теми, що можна хіба гірко усміхатися. Зізнаюся, я трохи не очікувала такого, але разом з тим це якраз і не дозволило мені розчаруватися в цьому романі, бо інакше це була б "стара пісня на старий лад". А ще в "Коханцях Юстиції" зазвучали більш яскраво суспільно-політичні теми, з постійними алюзіями на сучасний час та з спробою переосмислення деяких сторінок нашої історії.
Щодо героїв, то їх дуже важко звинувачувати, навпаки - їм постійно співчуваєш, адже автор намагався пояснити їх внутрішні мотиви, виправдати їх вчинки, подивитися на їх злочини з іншого боку. Зате дуже чітко прослідковується недосконалість судової системи: чи це "осінь Середньовіччя", чи час Австро-Угорської імперії, чи німецька окупація, чи радянське панування - нікому з них не йдеться про справедливість. Міняються способи смертної кари, а суть залишається тією ж самою, тим більше, що трагічності додає окупаційний характер інституції, яка виносить вирок. І тому найбільш винною виглядає все-таки Юстиція, а не її коханці.
I thoroughly enjoyed this collection of short crime stories by an author with whom I was previously unfamiliar. Based in part on historical events, in part on the author’s vibrant imagination, this group of criminals and their deeds makes a highly entertaining read. They are exciting, thrilling, horrifying and sometimes humorous. I can recommend this book!
"Коханці Юстиції" приємно здивували. Книга вийшла раптово, завищених очікувань щодо неї не було. Всі давно змирились, що Андрухович вже нічого не напише. При цьому книга винятково не претензійна, особливо на тлі творів інших наших живих класиків. Андрухович надихався Борхесовою "Всесвітньою історією безчестя", і щоб ніхто не сумнівався, згадав її в одному з оповідань. Запозичена лише концепція, за стилем та інтонацією патріарх залишився собою, хоча градус бурлеску-балагану-буфонади знижений, і виринає переважно у вигляді кочуючого з оповідання в оповідання мандрівнго цирку Ваґабундо. Що не заважає також часом виринати магії та телефонним дзвінкам у XVII столітті. Вісім історій розміщені у порядку збільшення обсягу, кожна довша за попереднью, восьма скоріше повість ніж оповідання. Географія обмежена Галичиною, герої суперечливі, безумовні злочинці, яких під певним кутом зору можно панять і прастить. Присутні несподівані повороти сюжету, дивні пояснення історичних подій, раптові відсилання до сучасности, рими між оповіданнями і ще багато цікавого. За словами автора, він задумав "Коханців" на початку дев'яностих, і це, напевно, найкраща його книга з тих часів.
Той самий Андрухрвич, якого ми знаємо. Та сама гра з текстом, дрібка містифікацій, самоповтори і алюзії, мандрівний цирк Ваґабундо, що виринає у кожній історії. Вісім з половиною оповідань про постаті, які опинялися поза законом в різні часи. Деякі з них відомі, як от Богдан Сташинський чи Мирослав Січинський, інші - незнані. Всі існували - на цьому завершується стопроцентна достовірність, далі Андрухович дозволяє собі імпровізацію різної потужності. Найбільше сподобалася історія в дусі Бенджаміна Баттона. Загалом - збірка непогана, але відчуття, що читаєш колись давно улюбленого автора, який за роки не змінився, натомість ти як читачка - вже давно не та.
Тази книга съдържа всичко, което обичам в литературата. С ирония, въображение и витиеват език тя разказва, измисля и разкрасява истории. В случая буквално разшири географските ми граници като ме запрати в бурната история на многострадална Украйна.
збірка-незбірка від Патріарха, де він ніби переосмислює фразу, приписувану Леніну (Леннону?): "Пока народ безграмотен, из всех искусств для нас важнейшими являются кино и цирк". у книзі, власне, "безграмотні" вбивають (хоч доцільною є й протилежна думка), а спільним є те, що всі вони якось пов'язані з пересувним цирком "Ваґабундо" (пізніше - "Прага"). до певної міри - це проза, що виросла з епіграфів до його "Кримінальних сонетів", і до певної міри - це поезія, що так і не стала повноцінною прозою. власне, ЮА (UA?)- це передовсім поезія і насамперед мова, виплекана, як парость виноградної лози: красива і корисна.
У мене у тілі відсутня та кістка, яка відповідає за розуміння жартів/стьобу/гумору про педофілів. У Андруховича - таких кісток досить, бо він пише про зґвалтування та розбещення малолітніх як про цікаву пригоду, новий камінчик у горі таких самих, "звичайна справа" для "типу" 16-17-18-19 століття, жодної драми, "що такого, всі так робили", тож і його персонажі будуть. Багато разів. Але Юрій Андрухович не з 16-17-18-19 століття, він ось тут зараз симпатично пише своїх героїв, у яких звичка ґвалтувати та вбивати - це просто така цікава особливість характеру таких чарівних персонажів. О, то ж були жорстокі часи!
"Коханці" позиціонуються як "паранормальний роман", псевдоісторичний, де у автора стається роздвоєння особистості - то він старанно виписує персонажів, вивалює на читача тонну історичних фактів та посилань на історичні праці (і це неможливо перестати читати), то раптом зривається на сентиментальні соплі про Велике кохання у дусі Діани Геблдон чи Сесілії Ахерн. Мене штормить від таких стрибків.
Мені було дивно читати ці оповідання. Як цирк "Ваґабундо" відвідати. Не моє, то не моє. Зо іст дас лєбен. Зо іст дер тод.
Не знаю, хто писав анотацію, але це ніякий не роман. Симпатична збірка оповідань, не без певної Андруховичевої претензійности, але й з впізнаваною авторською лексикою, грайливістю тощо. Деякі оповідки виглядають якимись незавершеними, але потім автор розкочегарився (а на останній певно втомився). Втратив (порівняно з першим варіантом з 1990-х) і прекрасний розбишака Самійло Немирич. Однак, загалом цілком окей. І надається до серіалізації, як вже хтось зауважував.
Подарунок під ялинку для усіх шанувальників своєї творчості зробив Патріарх сучукрліту Юрій Андрухович. Акурат під Новий рік ми отримали нову і довгождану його книгу, яку чи то автор,чи то видавець обачно охрестив «паранормальним романом».Бо під палітуркою і суперобкладинкою «Коханців Юстиції» ховається не епічний художній текст,а вісім «з половиною» оповідань,поєднаних коли не сюжетно,то принаймні тематично і настроєво, котрі являють читачу цілу галерею портретів галицьких душогубів.
По той бік пристрасті народжується ніж, кохання і кримінал шпацерують попід руки, і в кожного великого злочинця є велика любов. Тому про коханців Юстиції (адже саме вона,дама правосуддя, стала тією коханкою,яка востаннє «вилюбила» кожного з героїв цих оповідань) Андрухович розповідає не лише через призму їхніх злочинів, але й через вуаль їхніх пристрастей і слабкостей. Останні — набагато цікавіші.
Хто ці гульвіси-коханці і філософи-душогуби,яких зібрав письменник в одну барвисту компанію? Це герої судових актів і кримінальних хронік старого Лемберга і автори найгучніших убивств ХХ століття, персонажі міських легенд і сімейних переказів, чорнокнижники і батяри, революціонери і повстанці. Серед них — шляхтич Самійло Немирич,»посаджений за ґвалт у вежу» і Богдан Сташинський, славу (нині дуже сумнівно) якому принесло убивство Бандери. Це Альберт Вироземський,середньовічний монах,який продав душу дияволові, і Фелюсь, король батярів зі Станиславова.Це Мирослав Січинський, український патріот і політичний терорист, та Юліус Ґродт, дрогобицький «Синя борода». Зрештою, це Маріо Понґрац, модерний бізнесмен і знавець вишуканих насолод, несправедливо засуджений за розбещення неповнолітньої, і таємничий друг «Сансара», який буцімто спричинився до розстрілу 27 українських підпільників-націоналістів. І насамкінець, це головний лиходій письменникового дитинства, кіношний* Фантомас, який бентежив уяву і серця радянських підлітків у 60-ті.
«Коханці Юстиції» — це текст, який — цілком очевидно — визрів на грунті «Екзотичних птахів та рослин» і виріс по той бік «Кримінальних сонетів». Він містить впізнавані маркери Андруховичевого літератрного світу, найяскравішим** із яких,безперечно, є цирк «Ваґабундо», згадки про який є в кожному оповіданні (окрім останньої «половинки») і який, схоже, грає роль такої собі невидимої сили, яка керує злочинцями і душогубами всіх часів і народів (чи, принаймні, грає не останню роль кримінальному житті світу).Але до нього повернемося пізніше. Тут же варто згадати, що окремі фрагменти цього парароману вже давно живуть автономним життям, лише у дещо іншій формі — скажімо, «Альберт, або Найвища форма страти» — у вигляді вистави. Попри це, не варто звинувачувати ЮА в тому,що новий роман він «склепав» зі старих текстів. Бо, знову ж таки, цілком очевидно, що написанню розділів про Богдана Сташинського, Мирослава Сікорського і, особливо, про «розстріл 27» (а по суті, про життя українського міста С. в роки німецької окупації і про місце в цьому всьому українського підпілля) передувала велика і скрупульозна дослідницька робота.
На відміну від генези роману,жанрова його приналежність зовсім не очевидна. Бо що таке той «параісторичний роман», як визначено його у підзаголовку? Художній текст в історичному антуражі? Побудований на задокументованих фактах сюжет з невеликими авторськими відхиленнями, варіаціями і домислами у тому, що стосується деталей? Чи вільна гра з датами, фактами і життєписами? Зважаючи на впіймані у тексті анахронізми, які не могли з’явитися там випадково, схиляюся до останнього варіанту. Зрештою, про це ще дискутуватимуть літкритики. Мені ж «Коханці Юстиції» виглядають ближчими до збірки художніх репортажів-реконструкцій, аніж до роману як такого — але це вже дається взнаки профдеформація 🙂
Моя велика любов до текстів Андруховича триває десь із 2002 року — відтоді,коли я вперше почула його вірші. Але життя показало,що не всі літературні любові витримують випробування часом. Тому, беручись за «Коханців Юстиції», я трішки боялася розчаруватися. І — ні, не розчарувалася. Бо в цій книзі є те, за що я так люблю ЮА — його фірмовий стиль, з фірмовим синтаксисом (о, ці довгі переліки! ), з улюбленими забавками у самоцитування, з іронією і дрібним літературним хуліганством. Тому оповідання,написані переважно суцільним текстом, з мінімумом прямої мови (не кажучи вже про діалоги) читаються легко-аж-непомітно. І знову, як у часи «Дванадцяти обручів», з наближенням до останньої сторінки відчуваєш легкий жаль: чому так швидко усе закінчилося?
Утім, легкий жаль відчувається ще й тому, що після тих-таки «Дванадцяти обручів» Андрухович так і не написав не пара-, не квазі- і не інтерв’ю, а повноцінного художнього роману. Ніяк не хочу применшити значення «Таємниці» й «Лексикону інтимних міст» — це класні, важливі і цікаві тексти, ��ле хочеться знову якогось абсолютного фікшну. Невже Патріарха спіткало прокляття Артура Пепи, котрий ніяк не міг взятися за новий роман,бо йому, окрім іншого,бракувало бекграунду, знання «матчасті», матеріалу, на якому він міг би вирости? Адже з сюжетами чи ідеями для них, мені здається, в ЮА проблем точно нема… Окей, це, звісно, жарт. Але мушу сказати, що «Коханці Юстиції» мені сприймалися як такий собі спін-оф до великого роману про цирк «Ваґабундо», цей позачасовий мандрівний макабрично-містичний химерний організм, який у несподіваний і непомітний спосіб поєднує міста і людей, яких відділяють одне від одного час та відстань. Нехай не сприйме Патріарх це за непрохану пораду, та мені здається, з цього могло б вийти щось колосальне і захопливе.
Поза тим, «Коханці Юстиції» — це чудове читання на початок року. Бо рік треба починати з добре написаних текстів 😉
_____________
* — Легке гугління видало, що Фантомас — образ не тільки кіношний, а насамперед літературний.Цікаво, чи ЮА читав романи Марселя Аллена і П’єра Сувестера і як йому Фантомас з книжок?
** — А про улюблений Чортопіль у цьому романі згадок, здається, нема.
Розкішно написана книжка химерних історичних оповідань. Яскраві персонажі, багато іронії, захопливий стиль письма. Андрухович – неперевершений майстер легкої прози, якою швидко зачитуєшся, і яка згодом так само швидко забувається. В пам'яті залишається найголовніше, що є в його книгах – прекрасне відчуття автором мови. Те, що, власне, становить фундамент письменницької майстерності, і чого багатьом бракує.
Не съм аз аудиторията на този така наречен от литературните хора постмодерен, параисторически роман. Идва ми силно обвързан с конкретен регион и националност и при все че ми харесва стила и езика, това не ми беше достатъчно. За някои от историите 5 звезди, но други си бяха отегчителни.
Andruchowycza literacka podróż po Galicji, w której rolę drogowskazów pełnią zbrodnie znane, mniej znane i całkowicie już zapomniane. Znajdziemy tu wesołego zabójcę, dla którego odebranie życia to nie więcej niż zwyczajny figiel, chłodnego zawodowca, którego profesjonalizm kończy się, gdy do akcji wkracza uczucie, wreszcie, to chyba moja ulubiona opowieść, osądzonego i skazanego za grzech wobec dziecka kupca, którego postać wzorowana była, a może wręcz stanowiła wzorzec dla szerzej znanego niż galicyjski odpowiednik Benjamina Buttona. I oczywiście dwie ostatnie opowieści. Ta o mieście na literę S., które biorąc pod uwagę biografię autora, nie powinno być mylone z Sewastopolem czy innym Samborem, a w którym połączyły się losy Ukraińców, Polaków i Niemców (narodowości było, a owszem, więcej, ale poprzestańmy na głównych aktorach), dając historię niezwykłą, z niemniej zaskakującym finałem. Oraz ostatnia, gdzie wbrew tytułowi rosyjskiej realistycznej powieści psychologicznej, a zgodnie ze słowami polskiego, nie mniej realistycznego, choć bardziej psychodelicznego niż psychologicznego, jeśli już silić się na takie porównania, zespołu - nie zawsze kara tam gdzie zbrodnia.
Wielkie Nieba ... więcej takich książek w tym roku i będzie niemal "Rok Ów!" (cdn.) Jadziem dalej: To bez wątpienia jedna z lepiej napisanych książek, jakie w tym roku, do tej pory, czytałem. Kapitalnie skonstruowana, z wartką narracją, krwistymi postaciami i - co najważniejsze - znakomitymi historiami. Wątki - powiedzmy: kryminalne (ależ ten Andruchowycz miesza gatunki!) odłożyłbym na bok. Chociaż sporo im książka zawdzięcza - naprawdę wyszło wciągające czytadło, w najlepszym tego słowa znaczeniu. Ale jej największą siłą są te wszystkie poplątane galicyjskie losy, te ukraińsko-polsko-żydowskie historie. Z Austriakami, Niemcami, Węgrami, Rosjanami, Hucułami (i Bóg raczy wiedzieć kim jeszcze) w tle! Od razu uprzedzę: polskiemu czytelnikowi nie będzie lekko. A już najtrudniej w przedostatniej opowieści, tej o "Sansarze"... Niezwykle ciężka lektura. Ale konieczna.
Мало-мало-мало-мало! Всього мало: тексту, історій, карнавалу... Якначе якась пробна версія - вона прекрасна, але її мало) І у цій книзі дуже мінорна атмосфера. Це і логічно, бо персонажі тут такі собі пропащі типи. Тому, якби я малювала декорації до цієї книжки, то вони були б від темно-сірого та темно-синього до сизого туманного. Але проблема в тому, що я останнім часом стала дуже ніжною, і нічого сумного-мінорного-емоційно напруженого майже не витримую (і ох як важко з цим серіал вибрати(((... І в принципі, останній розділ таки зв'язав усе до купи якимсь позалогічним чином)) Бо усі попередні розділи можна розуміти як певну "мару" що параісторично виростає з образів останнього тексту. І тоді усі розділи існують не послідовно, а одночасно (як гіперпосилання в основному останньому розділі). Але їх все одно виходить мало(
В кожного напевне є такий автор, котрого відчуваєш своїм і готовий йому пробачати і терпіти. Так із Андруховичем. Після неймовірного старту, і просто феноменальної "Перверзії", вірні готові були поклонятись свому Патріарху і чекати нових одкровень. І таки отримували одкровення, але не отримували романів. Тому з таким трепетом і замиранням всі чекали виходу Коханців. І от коли заповітна реліквія опинилась у твоїх руках починаються перші розчарування. Оскільки грубезна книга насправді не така ж і велика. Класний пухкий папір і великі поля ніби запрошують розпочати дискусію з автором сміливо базграючи свої думки на тих таки полях. Наступне ілюстрації. Вони класно доповнювали текст і віддзеркалювали його настрій. Але скажіть чому? Чому забирати аж дві сторінки. Тепер з приводу означення книга як роману. Так звісно, настрій певні схожі інтонації та інші зачіпки в цих історіях є. Але ж можна піти шляхом Боргеса і не вигадувать велосипед зробити їх окремими авторськими "світлинами". Тепер щодо самих текстів. Я як прихильних Андруховича буду суб'єктивним. Для мене вони чудові - і мовою, і стилем. Текст можна смакувати. Розтягувати задоволення від слів які так чудово складаються. Ну звісно всі ці злочини і злодіяння заворожують, зло воно ж притягує. Проте, все ж хочеться роману. Патріарх, чуєш, хочеться роману.
Вісім з половиною серій параісторичного роману (ох уже ці авторські визначення жанру) промайнули непомітно. Це окремі історії, що, на перший погляд, не мають нічого спільного. Ну, якщо не зважати на цирк "Ваґабундо", згадки про який зринають чи одним реченням, чи цілими абзацами(в останньому розділі, до речі, він перетворюється на цирк "Прага" - і в цьому метафора радянської системи, яка все традиційне і давнє тлумачила по-своєму, підлаштовувала, підминала під себе, позбавляла індивідуальності й знецінювала). Кожна серія переповідає історію з життя однієї людини (чомусь лише чоловіка, можливо, автор іде за гендерними стереотипами часів, коли відбуваються дії роману. А можливо, я чіпляюсь) у певну історичну епоху - тут вам і початок XVII століття, і 60-ті роки сторіччя минулого. У восьми серіях головний герой - злочинець, збочинець, псих. В останній - дитина, до того ж - альтер-его самого автора (принаймні мені так здалося). Ще невідомо, що буде з цією дитиною, яка доля чекає на неї (можливо, кожен з тих восьми в дитинстві був таким же милим хлопчиком), але в ній уже є щось злочинне, хоча й дитяче водночас - бо нормальну людину ж не приваблюють занедбані могили педофілів-самогубців, чи не так? Вісім серій, вісім історій, вісім життів і незліченна кількість жертв (прискіпливий читач/дослідник, звісно, зможе їх підрахувати і, цілком імовірно, визначити точну чи майже точну кількість). Кожен, врешті, отри��ує покарання. Дехто визнає себе винним, піддавшись тортурам, дехто заперечує свою вину, а дехто позбавлений останнього слова. Здається, свідомо ніхто з восьми не говорить про свій злочин і не карається. Я від Коханців Юстиції нічого не очікувала, бо не знала, чого чекати. Деякі уривки роману в різних інтерпретаціях ви вже могли читати раніше (не забуваймо - 27 років на написання книги з 300 сторінок з малюнками). Але кожне слово тут звучить по-новому. І в кінці знайомі уривки заграють по-новому. І, що дуже важливо, для кожного інакше.
Напевно, у кожного з нас є історії, які вам розказували, коли вимикали світло? Коли мені було 7-1о років, це ставалося часто і тоді мама розказувала різні оповідки. Репертуар був багатий: від "Собору Паризької Богоматері" (кавер-версія звучала як "Кізьонька Джалі" до розповідей про нечисту силу). Так-от. Ця книга Андруховича - ніби збірка історій, які розповідають в темряві, бо в інших обставинах вони втратять свою чарівність і мало-хто дослухає їх до кінця. Не так цікаві ці історії, а те, чому саме ці сюжети ув'язалися в одну книгу, чому автор вирішив розказати їх зараз, чому незакінчив останню з них. - Все просто: ввімкнули світло.
This entire review has been hidden because of spoilers.
Це перший роман Андруховича, який дочитала до кінця. До цього намагалась читати «Радіо ніч», тоді якось не сподобалось через надмірний пафос. В цьому плані формат збірки оповідань більш комфортний — крім того від кожного проживаєш різні емоції. Читала відгуки на «Коханців», і вони досить неоднозначні — бачу багатьом читачам не сподобався саме цей твір. Цікаво)) Якщо підсумувати, то я з цією книгою дуже класно провела час, а ще усвідомила як бідно використовую українську мову і до чого треба прагнути))
Для мене Андрухович асоціювався лише з Московіадою (на жаль). Після прочитання Коханців юстиції більше не буде :)
Цікавий стиль написання, є непоганий гумор (не очікувала цього), читається швидко, і є ситуації в історіях, що, на жаль, близькі до сьогодення (той самий терор нацистів/радянщини, зараз росіян).
Остання історія в цій книжці про подію з дитинства автора сподобалася найбільше, де він розповідав про свою родину та близьких, їх стосунки та життя в ті часи.
Рада, що дійшли руки до Андруховича, буду читати ще його твори. Як мінімум, треба перечитати ту ж Московіаду.
Мені сподобалася ідея та втілення: злочини, що були скоєні століття тому на території Галичини. Найбільш цікавими оповідками для мене стали розповіді про Сташинського, та остання, про Франківськ 60-70 рр. Воно якось йшло перед очима як кіно, спочатку як детектив про шпигунів, а потім як домашні-придомашні спогади з дитинства.
Через війну не змогла слухати лише 1 оповідку де описувалися варіанти страти (може це лише початок такий, але далі я не змогла змусити себе читати).
калісьці даўно прачытала Рекреації і с тых часоў усё шукаю ў іншых кнігах Андруховіча той жа ўзровень і талент. і заўсёды адно і тое ж: асобныя месцы вельмі добра напісаныя, мова выдатная, але агульнае ўражанне кожны раз 'ну так сабе'.
Це моє перше знайомство з Ю. Андрухович. Досить непогані історії, місцями дивні. Слухала аудіо версію. Тому деякі голоси дуже зайшли, деякі ні, приходилосЯ перемотувати назад декілька разів. В цілому не погано .
Цей роман Андрухович писав 27 років. Почав у СРСР, а закінчив у незалежній Україні. Чого можна чекати від настільки тривалого й марудного процесу створення? Певно що, одкровення. Не рівні від Іонна, звісно, але хоча б десь поруч із критикою чистого розуму. Або бодай біля «Улісса».
Але чи маємо ми такий інсайт у «Коханцях»? Та якби ж то.
Книга складається із восьми з половиною завершених оповідей, яких поєднує хіба що географія та мандрівний цирк «Ваґабундо», що він швендяє з оповіді у оповідь, кожного разу обростаючи новими карколомними подробицями та набуваючи остаточного фантасмагоричного вигляду. На останній, половинчастий розділ (бо він без відповідей та із збереженою тайною) «Ваґабундо» перетворюється у приземлений та буденний цирк «Прага», де остаточно втрачає залишки містичного й зупиняє мандри світом. Це вже не потойбічний «Ваґабундо», а звичайнісінький собі «Прага», однак і він не торт. І це друга відмінність останнього, вісім-з-половинного оповідання.
Отже, ми маємо вісім злочинців, які жили й коїли свої страшні й не дуже діла у різні часи, мали різну вдачу й хист (а деколи й примус) до своїх страшних справ, і відповідно отримали різне покарання. Серед них є реальні вбивці, є зрадники, є наче б то педофіл і навіть галичанський Синя Борода, якого, зокрема, найбільш шкода. Автор не розповідає про їхнє життя, залишаючи читачу самому вирішити, як він опинився у той точці свого життя, з якої все покотилося у прірву. Автор також не ставить запитань до своїх героїв, не змушує їх відповідати, не випробовує й не вимагає надзусиль. Він просто констатує факт.
Але чи досить цього для того, аби претендувати на одкровення? Сумніваюсь.
На виході, після такого тривалого процесу написання, після переосмислення й, як казав автор у одному з інтерв’ю – переродження із однієї людини у іншу – маємо звичайнісіньку собі збірочку напівдетективних «страшилок», що їх можна розповідати у ватри у скаутських таборах після заходу сонця.
Звісно, це жодним разом не відміняє майстерності, із якою «Коханці» виписані, тому читати їх безсумнівно цікаво й захоплююче. Але ж куди подіти сподівання, які з’явилися після звістки про «на створення пішло довгих 27 років!»? Як втамувати невиправдані надії на щось надзвичайне, надскладне й надфілософічне? «Нет, это не Рио-де-Жанейро», - сказав би Великий Комбінатор і був би правий. Так, це не Ріо у літературі. Буденне Осло, наприклад. Ну, не Крижопіль й то вже добре.
Що можна сказати? Андрухович – майстер, і з естетичного погляду ці фрагменти написано більш-менш бездоганно, як завжди. Тому його треба читати, і нема на то ради.
І якщо сприймати це саме як фрагменти, то все в порядку. Автор малює свої звичні десь химерні, десь ностальгійні історії. Пише добре, бо тільки так і вміє. So much for Oscar Wilde.
Але от спеціально внести редакцію в текст прекрасного і улюбленого Самійла з Немирова тільки для того, щоб і собі ліниво вколоти “остаточно розперезану політкоректність та нищівно-тріумфальн[у ходу] мережевого гештеґа #metoo,” і пожалітися, як мені (бідному, чесному правдорубу) затикають рота – такого може і чекаєш від інших Юріїв сучукрліту, але якось таки не від Андруховича. Ніби дрібниця, але неприємно. І такого ж штибу “ніби дрібниці” у тексті зустрічаються не те щоб постійно, але на жаль, не раз, аж якось дивно і прикро...
І ніби *не мені їм пояснювати*, що в анатомії як такій немає нічого особливо цікавого, а власні заскоки можна спочатку пропрацьовувати в чернетках і зовсім не обов’язково залишати в остаточному варіанті... (знову ж таки, я б не здивувався такому від інших, менш майстерних письменників, але ж не від Андруховича!)
З іншого боку, може то просто мені нагадування, що свої очікування треба лишати вдома...
Новата книга на Юрий Андрухович - “Любовниците на Юстиция”, публикувана на български от изд. “Парадокс”, заедно със стихосбирката му “Писма до Украйна”, събира разкази, които също правят своеобразен реверанс към исторически градове и области в границите на днешна Украйна и справедливо са наречени параисторически в анонса на корицата.
Вдъхновен от „Всеобща история на безчестието“ на Борхес, Андрухович събира пантеон от личности, живели между 17 и 20 век и оставили следа в историята чрез насилие, убийства, покушения, самоубийства. Въпреки че показва завидна работа с исторически извори обаче, авторът ни предлага една вторична смес от факти и фантазия, от неоспоримости и предположения, в които не истината не е самоцел, а по-скоро витае усещането за възможна реалност. До голяма степен Андрухович постига това със своя особен, очарователно и забавно миксиран език, в който съчетава почти административно рапортуване със съвременен жаргон, дори когато разказва за бандити, върлували преди столетия.
Забележителна е иронията, с която е написана книгата (и към фактите, и към езика) и чрез която Андрухович прави оценка и на днес съществуващите нрави, на националния характер, на източноеропейския “начин”, по който се вършат нещата. Дори и историческата фактология да ви се опре и имената и датите да ви дойдат твърде много - въпреки дадените бележки под линия и в крайна сметка помощта на Уикипедия, - ще изпитате удоволствие от игривия тон на автора, прикрил изумителната му ерудиция и придал усещането на карнавалност и бурлесковост на тези истории. И все пак, ако внимателно четем, може да ни се стори, че от първата, почти комична и ведра история, тази усмивка постепенно като че ли угасва, оставяйки ни с други, далеч по-потискащи мисли за човешката същност, особено когато, поне за мен, настъпва кулминацията - с разказа за нацистките жестокости и избиването на на единици, както е в предните истории, а на стотици хиляди.
Макар и несвързани помежду си, всички разкази са обединени от темата за престъплението и наказанието, за злодеянието и налагането на справедливост, а насилието, демоничността, жестокостта, проливането на кръв минават като тънка (или по-скоро дебела) червена нишка: от разбойника Самийло от 17 век до нацистите от миналия, от убиеца на Степан Бандера - Богдан Сташински, до “синята брада” Юлиус Грот.
Нишка е и многовековният цирк с недвусмисленото име “Вагабундо”, който се появява в разказите от различните времена - като намигване от автора, че човешката история в крайна сметка е цирк. Във почти всяка, ако не и във всяка история има и по една любовна нишка, централно или маргинално присъствие на жена, която предполагаемо задвижва или ускорява прилагането на закона спрямо престъпните мъже - оттам и един от начините, по който си обяснявам заглавието “Любовниците на Юстиция” (римската богиня на справедливостта и правосъдието).
Самата тя - правосъдната система, която трябва да наложи правото, правилното, справедливото - е герой в този своеобразен роман, с нейните непреодолими, макар и трансформиращи се несъвършенства, методи и начини на наказание през годините, независимо дали става дума за средновековието, за времената на Австроунгарската империя, за нацистката окупация или за живота под червения ботуш на Съветите. Начинът, по който тя трябва да обгрижва справедливостта, като че ли носи не по-малко вина от самите злодеи, нейните “любими”. Прочетете продължението на това ревю тук: https://bit.ly/3rDrWuU