What do you think?
Rate this book
Дівча в прицілі
Unknown Binding
Published January 1, 2017
12 people want to read
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 2 of 2 reviews
October 29, 2018
For English version please see below
Скільки, кажуть, можна чекати обіцяного – три роки, сім? Якщо згадати цю фразу, то я зі своїм роком з хвостиком ще швиденько впоралася. Але зараз мова не про те. Я пам’ятаю, як перейшла по посиланню і «ковтнула» книгу за одну ніч. Пам’ятаю перший погляд на ескіз обкладинки. Пам’ятаю те дуже особливе відчуття, коли вперше взяла до рук надруковану книжку, підписану для мене автором. І як цей самий автор на презентації читав звідти уривки – теж.
З відгуками на прочитане у мене завжди непередбачувано. Іноді – просто й легко, а іноді виникає таке відчуття, наче замість слів у реченні складаєш докупи важезні каменюки. Але шкірою відчуваєш – написати потрібно. Тому – тягаєш.
Отже, Дмитро Калинчук, «Дівча в прицілі»
Історію я через певні причини знаю не дуже добре. І ніколи не вважала історичну прозу улюбленим жанром. З іншого боку, мені подобається, як пише Дмитро – і публіцистику, і художні твори – тож за книжку я бралася без сумнівів. Невеликий за обсягом твір (286 сторінок) узяв мене за горло – і не відпускав, поки о п’ятій ранку я не дочитала цю книжку, витираючи сльози і намагаючись притишити шалене бахкання серця.
Хотілося б розкласти по поличках всі образи, емоції, враження – але я ризикую скотитися в переказ, власне, твору, тому робити цього не буду. Тут є все. Персонажі – живі, які викликають цікавість, симпатію, відразу чи страх. Екшен – та ціла купа, нудьгувати вам буде ніколи. Почуття, роздуми? Цього тут теж вдосталь. Хочете полоскотати нерви напруженою ситуацією, коли боїшся вдихнути разом з героєм книжки? Будь ласка!
І ще одне. Книжка – художня. Але кількість людей, які у відгуках на цю книгу писали щось на кшталт «Господи, та це ж історія, яка трапилася з моєю тіткою!», вас здивує. Це наша історія. Та її сторінка, про яку ще надто багато людей не знає. А знати – треба.
В одному з відгуків на цю книжку автору закидали те, що герої надто контрастні, більше схожі на агітплакати, ніж на живих людей. Тут же, правда, наводили і аргумент на користь такого підходу: такі образи прекрасно виглядають на кіноекрані. І з тим я цілковито погоджуюся. Сподіваюся одного дня побачити «Дівча в прицілі» в кінотеатрі.
А ще хочу сказати таке. На мою думку, описи героїв та їх думок-відчуттів-переконань є сенс деталізувати до найтонших нюансів, якщо мова йде про щось епічне, масштабне та з досить повільним темпом подій (як-от «Шерлі» Бронте, до якої я нещодавно таки дійшла). А «Дівча в прицілі» розповідає зовсім іншу історію, створює інакші враження. Тож і словесні портрети на три сторінки тут даром не потрібні.
Під кінець хочу додати ще одне. Так, у першу чергу ця книжка – для українців. Але я більш ніж переконана, що переклад, принаймні на англійську – потрібен. Бо я хочу, щоб ця історія змусила замислитися не лише моїх співвітчизників. Я хочу, щоб мої друзі з Великобританії, США, Італіі, Германії, Швеції та Фінляндії змогли прочитати «Дівча в прицілі». Класну, яскраву, драйвову книжку, яка, до того всього, ще й потрібна!
Автору – моя щира подяка і побажання подальших успіхів на творчому шляху.
* * *
There is an old saying about things promised. If one says to do something, you can wait for it to be done in three years. From this point of view I’m really quick to do what I promised in something more than a year. But this is not the main thing. I remember opening the link and swallowing the book in one go. I remember my first glance at the cover sketch. I remember that very special feeling I’ve got when the printed book first got into my hands with the author’s signature. I can also remember coming to the presentation and listening to that same author reading extracts from it.
To me, writing a book review is always unpredictable. It may be quick and easy, or may leave a feeling that I drag heavy stones instead of just putting words together. But there is a feeling I really need to do this, so I continue.
So, this is Dmitro Kalinchuk’s “Girl at Gunpoint”.
For some reasons I’m not a great history lover. I’ve never considered historical prose to be my favorite genre. On the other hand, I know that Dmytro is a great writer regardless of the genre or format of what he works on. So I started reading without any doubts.
The book is not very long (its 286 pages in paper), but it grabbed me by my throat. I couldn’t stop until I finished the story at 5 o’clock in the morning, wiping tears from my eyes and trying to calm down my frantically beating heart.
I wish I could tell you about all images, emotions and feelings I’ve got, but I’m afraid that would turn into simple retelling of the plot. This book’s got everything. The characters are alive, they make you feel interest, sympathy, disgust or fear. You want action – there’s lots of it, you won’t feel bored for a single minute. Feelings and thoughts? Just the dose you need. You love books tickling your nerves with tense situations when a reader together with a character is afraid even to draw a breath? There you go!
One more thing. This is a fiction. But you’ll be surprised to see the amount of people who say things like: “Dear God, this is just the story that had happened to my aunt!” This is the real part of Ukrainian history. Lots of Ukrainians don’t know about it, and it is really important that they would.
One of the reviews on the “Girl at Gunpoint” said that the characters are too black-and-white, looking more like propaganda posters than real people. Right in the next sentence there was named a good reason to that: such characters are just made to be portrayed on the screen. I agree to that and hope that one day not far away from now I’ll see the “Girl at Gunpoint” poster at the local cinema.
Also, I’d like to add one more thing. You want fully described characters with the smallest details of their appearance, story and thoughts when the book looks more like “Shirley” by Charlotte Brontë: full-size, with slow development of the plot. “Girl at Gunpoint” is here to tell you an absolutely different story. This book was meant to create different feeling, so it doesn’t need three pages long verbal portraits.
Last but not least. This book was meant for the Ukrainian-speaking audience. But I’m more than sure that it needs to be translated at least into English. Because I want this story to be a point of thinking and discussing not only among my compatriots. I want my friends from Great Britain, the USA, Italy, Germany, Sweden and Finland to be able to read “Girl at Gunpoint”. This is a cool, bright, action-filled book which makes you better than you were before.
I’d like to say my sincere gratitude to the author and best wishes for the future writer’s career.
Скільки, кажуть, можна чекати обіцяного – три роки, сім? Якщо згадати цю фразу, то я зі своїм роком з хвостиком ще швиденько впоралася. Але зараз мова не про те. Я пам’ятаю, як перейшла по посиланню і «ковтнула» книгу за одну ніч. Пам’ятаю перший погляд на ескіз обкладинки. Пам’ятаю те дуже особливе відчуття, коли вперше взяла до рук надруковану книжку, підписану для мене автором. І як цей самий автор на презентації читав звідти уривки – теж.
З відгуками на прочитане у мене завжди непередбачувано. Іноді – просто й легко, а іноді виникає таке відчуття, наче замість слів у реченні складаєш докупи важезні каменюки. Але шкірою відчуваєш – написати потрібно. Тому – тягаєш.
Отже, Дмитро Калинчук, «Дівча в прицілі»
Історію я через певні причини знаю не дуже добре. І ніколи не вважала історичну прозу улюбленим жанром. З іншого боку, мені подобається, як пише Дмитро – і публіцистику, і художні твори – тож за книжку я бралася без сумнівів. Невеликий за обсягом твір (286 сторінок) узяв мене за горло – і не відпускав, поки о п’ятій ранку я не дочитала цю книжку, витираючи сльози і намагаючись притишити шалене бахкання серця.
Хотілося б розкласти по поличках всі образи, емоції, враження – але я ризикую скотитися в переказ, власне, твору, тому робити цього не буду. Тут є все. Персонажі – живі, які викликають цікавість, симпатію, відразу чи страх. Екшен – та ціла купа, нудьгувати вам буде ніколи. Почуття, роздуми? Цього тут теж вдосталь. Хочете полоскотати нерви напруженою ситуацією, коли боїшся вдихнути разом з героєм книжки? Будь ласка!
І ще одне. Книжка – художня. Але кількість людей, які у відгуках на цю книгу писали щось на кшталт «Господи, та це ж історія, яка трапилася з моєю тіткою!», вас здивує. Це наша історія. Та її сторінка, про яку ще надто багато людей не знає. А знати – треба.
В одному з відгуків на цю книжку автору закидали те, що герої надто контрастні, більше схожі на агітплакати, ніж на живих людей. Тут же, правда, наводили і аргумент на користь такого підходу: такі образи прекрасно виглядають на кіноекрані. І з тим я цілковито погоджуюся. Сподіваюся одного дня побачити «Дівча в прицілі» в кінотеатрі.
А ще хочу сказати таке. На мою думку, описи героїв та їх думок-відчуттів-переконань є сенс деталізувати до найтонших нюансів, якщо мова йде про щось епічне, масштабне та з досить повільним темпом подій (як-от «Шерлі» Бронте, до якої я нещодавно таки дійшла). А «Дівча в прицілі» розповідає зовсім іншу історію, створює інакші враження. Тож і словесні портрети на три сторінки тут даром не потрібні.
Під кінець хочу додати ще одне. Так, у першу чергу ця книжка – для українців. Але я більш ніж переконана, що переклад, принаймні на англійську – потрібен. Бо я хочу, щоб ця історія змусила замислитися не лише моїх співвітчизників. Я хочу, щоб мої друзі з Великобританії, США, Італіі, Германії, Швеції та Фінляндії змогли прочитати «Дівча в прицілі». Класну, яскраву, драйвову книжку, яка, до того всього, ще й потрібна!
Автору – моя щира подяка і побажання подальших успіхів на творчому шляху.
* * *
There is an old saying about things promised. If one says to do something, you can wait for it to be done in three years. From this point of view I’m really quick to do what I promised in something more than a year. But this is not the main thing. I remember opening the link and swallowing the book in one go. I remember my first glance at the cover sketch. I remember that very special feeling I’ve got when the printed book first got into my hands with the author’s signature. I can also remember coming to the presentation and listening to that same author reading extracts from it.
To me, writing a book review is always unpredictable. It may be quick and easy, or may leave a feeling that I drag heavy stones instead of just putting words together. But there is a feeling I really need to do this, so I continue.
So, this is Dmitro Kalinchuk’s “Girl at Gunpoint”.
For some reasons I’m not a great history lover. I’ve never considered historical prose to be my favorite genre. On the other hand, I know that Dmytro is a great writer regardless of the genre or format of what he works on. So I started reading without any doubts.
The book is not very long (its 286 pages in paper), but it grabbed me by my throat. I couldn’t stop until I finished the story at 5 o’clock in the morning, wiping tears from my eyes and trying to calm down my frantically beating heart.
I wish I could tell you about all images, emotions and feelings I’ve got, but I’m afraid that would turn into simple retelling of the plot. This book’s got everything. The characters are alive, they make you feel interest, sympathy, disgust or fear. You want action – there’s lots of it, you won’t feel bored for a single minute. Feelings and thoughts? Just the dose you need. You love books tickling your nerves with tense situations when a reader together with a character is afraid even to draw a breath? There you go!
One more thing. This is a fiction. But you’ll be surprised to see the amount of people who say things like: “Dear God, this is just the story that had happened to my aunt!” This is the real part of Ukrainian history. Lots of Ukrainians don’t know about it, and it is really important that they would.
One of the reviews on the “Girl at Gunpoint” said that the characters are too black-and-white, looking more like propaganda posters than real people. Right in the next sentence there was named a good reason to that: such characters are just made to be portrayed on the screen. I agree to that and hope that one day not far away from now I’ll see the “Girl at Gunpoint” poster at the local cinema.
Also, I’d like to add one more thing. You want fully described characters with the smallest details of their appearance, story and thoughts when the book looks more like “Shirley” by Charlotte Brontë: full-size, with slow development of the plot. “Girl at Gunpoint” is here to tell you an absolutely different story. This book was meant to create different feeling, so it doesn’t need three pages long verbal portraits.
Last but not least. This book was meant for the Ukrainian-speaking audience. But I’m more than sure that it needs to be translated at least into English. Because I want this story to be a point of thinking and discussing not only among my compatriots. I want my friends from Great Britain, the USA, Italy, Germany, Sweden and Finland to be able to read “Girl at Gunpoint”. This is a cool, bright, action-filled book which makes you better than you were before.
I’d like to say my sincere gratitude to the author and best wishes for the future writer’s career.
January 8, 2018
«Дівча в прицілі» - довольно захватывающий роман одной камеры на два коротких вечера. Почему одной камеры? Потому что действия, как в театре, происходят, по сути, на одной сцене – в глазах главной героини, изредка лишь переносясь во времени то в настоящее, то в прошлое, что лично для меня всегда сильно удешевляет книгу, тем более отнесенную в категорию «роман». Из-за такого упрощения вся сюжетная канва кажется слишком плоской, пусть даже на своем двухмерном уровне она и выглядит тонкой и изысканной, как китайская ручная гладь 16 века.
Главная героиня молодой девушкой сразу после Второй мировой войны получает распределение на Западную Украину, где идет война с бандеровцами, чудом там остается жива и успешной мещанкой доживает спокойно где-то под Полтавой. Между молотом обязательного доносительства и наковальней повстанцев, пытающихся очистить свой мир москальской оккупации, она выбирает спасительное ничего, щедро приплавленное предательством. В ней иногда прорывается то, что и делает человека человеком, но успешно душится страхом и пошлым желанием просто жить. Не ради чего-то, не во имя идеалов и не вопреки врагам. А вот просто – жить. «Жить чтобы что?», - каждый раз хотелось мне спросить у нее. Чтобы детей рожать? Ну да, где-то похвальная миссия, согласна. Наверно, кому-то этого вполне достаточно.
Книга, в которой лично у меня уровень сопереживания главной героине колебался между равнодушием и «не-а, абсолютно не жалко». А второстепенные были слишком неживыми и картонно-шаблонными, чтобы в достаточной мере проникнутся к ним сопереживанием. К концу же книги равнодушие к главной героине сменилось стойкой неприязнью.
Стану ли я рекомендовать «Дівча в прицілі»? Однозначно да.
Во-первых, не так уж и много у нас добротной украинской прозы, чтобы можно было разбрасываться книгами только потому, что главная героиня лично у меня вызвала далеко не положительные чувства.
Во-вторых, роман написан действительно живо и ярко, пусть даже и с одной точки.
Ну а в-третьих, иногда стоит подпитать свою русофобию не только новостями, но и литературными примерами. Вот с этой миссией – воспитанием спасительной, всепоглощающей, целительной ненависти ко всему российско-оккупантскому – роман справляется на все 200%. За что ему уверенные 10 из 10 баллов.
Главная героиня молодой девушкой сразу после Второй мировой войны получает распределение на Западную Украину, где идет война с бандеровцами, чудом там остается жива и успешной мещанкой доживает спокойно где-то под Полтавой. Между молотом обязательного доносительства и наковальней повстанцев, пытающихся очистить свой мир москальской оккупации, она выбирает спасительное ничего, щедро приплавленное предательством. В ней иногда прорывается то, что и делает человека человеком, но успешно душится страхом и пошлым желанием просто жить. Не ради чего-то, не во имя идеалов и не вопреки врагам. А вот просто – жить. «Жить чтобы что?», - каждый раз хотелось мне спросить у нее. Чтобы детей рожать? Ну да, где-то похвальная миссия, согласна. Наверно, кому-то этого вполне достаточно.
Книга, в которой лично у меня уровень сопереживания главной героине колебался между равнодушием и «не-а, абсолютно не жалко». А второстепенные были слишком неживыми и картонно-шаблонными, чтобы в достаточной мере проникнутся к ним сопереживанием. К концу же книги равнодушие к главной героине сменилось стойкой неприязнью.
Стану ли я рекомендовать «Дівча в прицілі»? Однозначно да.
Во-первых, не так уж и много у нас добротной украинской прозы, чтобы можно было разбрасываться книгами только потому, что главная героиня лично у меня вызвала далеко не положительные чувства.
Во-вторых, роман написан действительно живо и ярко, пусть даже и с одной точки.
Ну а в-третьих, иногда стоит подпитать свою русофобию не только новостями, но и литературными примерами. Вот с этой миссией – воспитанием спасительной, всепоглощающей, целительной ненависти ко всему российско-оккупантскому – роман справляется на все 200%. За что ему уверенные 10 из 10 баллов.
Displaying 1 - 2 of 2 reviews