Іван Якович Франко — видатний український прозаїк, поет, драматург, публіцист, перекладач, науковець, фольклорист, громадський і політичний діяч, видавець. Народився 27 серпня 1856 у селі Нагуєвичі (нині Дрогобицького району Львівської обл.) в родині сільського коваля. Рано осиротівши (батько помер коли Івану було 9 років, а в 1872 році померла мати) Франко спромігся здобути грунтовну освіту. У 1862–64 роках він навчався у початковій школі сусіднього села Ясениця-Сільна, в 1864–1867 рр. – у школі отців-василіан в Дрогобичі, а в 1867–1875 рр. – у гімназії в тому ж Дрогобичі. В гімназійні роки почав перекладати твори античних авторів (Софокла, Еврипіда), збирати фольклор, писати вірші і прозу.
По закінченні гімназії у 1875 році Франко вступає на філософський факультет Львівського університету і поринає у суспільно-політичне життя краю. Разом із М.Павликом видавав журнал «Громадський друг», альманахи «Дзвін» і «Молот» (усі 1878), з І.Белеєм журнал «Світ» (1881—1882); співпрацював у виданні кількох журналів та альманахів, зокрема: «Товариш» (1888), «Зоря» (у 1883—1886), «Правда» (1888), газети «Діло» (1883—1886) та інших. Був одним із засновників 1890 року першої української політичної партії — Русько-української радикальної партії (РУРП). 1893 року у Віденському університеті під керівництвом відомого славіста В. Яґича захистив дисертацію і здобув учений ступінь доктора філософії.
Він пережив принаймні три глибокі кохання: до Ольги Рошкевич (у заміжжі Озаркевич), Юзефи Дзвонковської та Целіни Журовської (в заміжжі Зиґмунтовської), кожне з яких знайшло вияв у художній творчості. Одначе дружиною письменника стала киянка Ольга Хоружинська, шлюб із якою він узяв у травні 1886. В їх родині з’явилось четверо дітей. Разом із дружиною видавав літературно-науковий журнал європейського зразка «Житє і слово» (1894-1897). Упродовж 1887-1897 працював у редакції польської газети «Kurjer Lwowski». З 1899 року, відійшовши від громадсько-політичних справ, повністю присвятив себе літературній і науковій праці — став членом Наукового товариства ім.Шевченка (НТШ), очолював філологічну секцію (1898—1901; 1903—1912) та етнографічну комісію (1898—1900; 1908—1913) НТШ; був співредактором журналу «Літературно-науковий вістник» (1898—1907; спільно з М. Грушевським та В. Гнатюком). За життя чотири рази був ув'язнений австрійською владою (у 1877, 1880, 1889 і 1892). Починаючи з 1908 року стан здоров'я погіршується. Невважаючи на хворобу Франко продовжував літературну й наукову працю до самої смерті. Похований у Львові на Личаківському кладовищі.
Упродовж своєї більш ніж 40-літньої творчої активності Франко надзвичайно плідно працював як оригінальний письменник (поет, прозаїк, драматург), перекладач, літературний критик і публіцист, багатогранний учений — літературо-, мово- й мистецтвознавець, етнолог і фольклорист, історик, соціолог, філософ. Його творчий доробок за приблизними оцінками налічує кілька тисяч творів.
Видавництво "Віват" ще навіть не випустило перші книжки своєї серії альтернативної української класики, а вона вже вплинула на мої читацькі плани. Саме побачивши назву "Маніпулянтка" на обкладинці збірки Франкової прози, вирішив прочитати цей незнаний мені перше твір "Каменяра", а також деякі інші його оповідання. Вибір виявився вдалим, тому п'ять зірок. Франко лишив по собі величезну й по правді дуже неоднорідну літературну спадщину. Гадаю, далеко не кожен його твір сьогодні промовлятиме до сучасного читача, і це нормально. На відміну від, скажімо, Лесі Українки, Франко в літературі часто йшов на компроміси з "громадою", часом знижувався до рівня невибагливої публіки аби здобути її розуміння та прихильність. Тому в деяких текстах Франка забагато ідеології, "злоби дня" і вони видаються слабшими, аніж їхній автор. Під цим оглядом збірка "Маніпулянтка й інші оповідання" допоможе подивитися на Івана Яковича з іншого боку. Ідеологічних нашарувань у ній немає чи майже немає. Тексти короткі і за сюжетом дуже різні, проте усі їх об'єднує тема непростої жіночої долі. Не хочу зловживати спойлерами, але скажу, що, наприклад, "Маніпулянтка" дає підстави поставити під сумнів відоме твердження Тамари Гундорової, яка називає Франка "антифеміністом". Мені ця повість здалася якраз доволі феміністичною як на свій час, адже вона про право жінки робити власний вибір всупереч тискові суспільної думки. До речі, дозволю собі не погодитися також із попередньою рецензенткою, буцімто у книзі ніякий сюжет та замалий обсяг. Сюжет "Маніпулянтки" цікавий, хоч може й дещо банальний, події розгортаються динамічно (перед нами один день із життя головної героїні, але скільки всього з нею сталося!), розв'язка несподівана і чіпляє. Збільшення кількості сторінок тут би радше зашкодило, бо історія цілком завершена. Звісно, на ту саму тему можна було би написати великий роман, але, боюся, збільшувати обсяг довелося б "водою" та всілякими другорядними деталями. Те саме можу сказати й про інші оповідання збірки - особисто для мене малий обсяг є їхньою перевагою, а не вадою. Наприклад, "Між добрими людьми" - це така собі "Повія" Панаса Мирного у мініатюрі. В основі лежить та сама колізія, але завдяки малому обсягові оповідання сюжет "стиснувся", набув більшої динамічності. Наостанок скажу стосовно мови. Звісно, у Франка трапляються малозрозумілі слова, які іноді збивають з пантелику. "Маніпулянтка", приміром, не має нічого спільного із маніпуляціями, так тоді називали дрібних державних службовиць. Головна героїня твору працює на пошті, отже, вона "маніпулянтка". Цей нейтральний термін не несе в собі жодних негативних конотацій щодо дівчини. Я не одразу це зрозумів, тому на початку ставився до головної героїні трохи упереджено.
прочитала лише "Маніпулянтку", ніби непогано, фінал сподобався, але мені складно було читати через стиль написання, і сюжет ніякий, тому що занадто мала кількість сторінок, просто жодних емоцій, бо це ніби невеличка замальовка, а не повноцінна історія