Песняры імперыі: расійская літаратура і каланіялізм

by Ewa M. Thompson, Эва М. Томпсан, Таццяна Нядбай (Translator)

Кніга Эвы Томпсан уяўляе сабой аналіз імперскага дыскурсу Расіі з перспектывы посткаланіяльнай тэорыі. Аўтарка аналізуе расійскі нацыяналізм, прапісвае спецыфіку заходняга і ўсходняга каланіялізму, падкрэсліваючы іх агульную прыроду. Прасочваецца зараджэнне і станаўленне Імперыі ў расійскай гістарыяграфіі XVIІI ст. і літаратуры XIX–XX стст., у савецкім літаратуразнаўстве і прэсе, а таксама звяртаецца ўвага на постсавецкую гістарыяграфію і літаратуру. Гэта першае даследаванне расійскага дыскурсу, якое не залежыць ад расійскіх самаінтэрпрэтацыяў.

Пераклад з ангельскай мовы Т. Нядбай (Т. Л. Нетбаевай) з выдання Thompson E. Imperial Knowledge: Russian Literature and Colonialism.
Westport, Connecticut • London : Greenwood Press, 2000.

Genres: Nonfiction, History, Russia, Ukraine, Politics, Polish Literature, Social

382 pages, Paperback

First published January 1, 2000

About the author

Polish-American Slavist at Rice University. She is the editor of The Sarmatian Review.

Reviews

[Данило Судин · Rating 4 out of 5]

Авторка з перших сторінок висловлює три тези, через які, мабуть, одразу і "поховали" її книгу для західної аудиторії.
1. Росія - це колоніальна імперія. Просто західний світ ніколи її так не сприймав. І на цю сліпоту є причини.
2. Російська література не про високе, вічне та універсальне, а про колоніальне панування. А якщо точніше, то саме через літературу Росія і здійснювала це панування - над колоніями, але і... над Заходом: саме через Толстоєвських Захід прийняв російську точку зору на колонії Росії.
3. Едвард Саїд, Гомі Бгабга та інші постструктураліст(к)и та представники і представниці літературних постколоніальних студій в теоретичному плані просто безнадійні. Хоча їхня методика аналізу текстів цікава та варта використання.

Я розпочну з третьої тези, бо вона має є тим теоретико-методологічним фундаментом, на якому збудована вся книга. До речі, саме за цей "наїзд" на Саїда та його "школу" я щиро поважаю авторку. Адже така заява - гучний ляпас західній гуманітаристиці. І головне, що авторка права: Саїд та послідовники і послідовниці не можуть запропонувати жодного теоретичного обґрунтування, чому колоніалізм діє саме так, а не інакше. Фактично, Саїд есенціалізує народи / країни: вони в нього постають незмінними сутностями, між якими розгортаються відносини підкорення та панування. Томпсон такий підхід вважає хибним. Врешті-решт, де ви бачили такі позачасові групи, характер та цінності яких не змінюються з часом? А тому вона для свого дослідження "підтягує" теорію націй та націоналізмів Ентоні Сміта. Непоганий хід, який дозволяє вирватися з пастки "саїдизму". Адже тепер колоніальні відносини поєднують нації, а ті мають свою історію / логіку історичного розвитку. Це дозволяє зрозуміти, як відносини панування / підпорядкування відображаються в літературі - і, як я припускаю, змінюються в часі.
Втім, одразу ж мушу зізнатися: попри радикальну заяву на розрив із підходом Саїда, Томпсон далі йде у фарватері його методики та методології.
По-перше, вона сама есенціалізує нації. Наприклад, описуючи захоплення Росією земель Речі Посполитої під час другого та третього поділів (1793 та 1795 рр.), авторка щиро каже: тут в Катерини ІІ було виправдання, бо вона приєднувала землі, де населення розмовляло спільною з росіянами мовою. Ця теза настільки хибна, що не знаю, з якого боку до неї підійти. Поділи Речі Посполитої керувалися династичною логікою. Наприклад, Австрія приєднує Галичину, бо нею колись в XIV ст. володіли угорські королі. Мова не була аргументом для тогочасних політиків, бо вони монархи, а люди - їхні піддані. Та й ще в першій чверті ХІХ ст. росіяни сприймали українців як окремий народ, а Правобережну Україну називали... Польщею. Чому Катерина ІІ має думати інакше? Фактично, Томпсон приписує їй логіку політиків ХХ ст. Це опосередкований знак того, що сама Томпсон сприймає Росію як позачасову незмінну сутність: століття минають, але суть не міняється. Але про це трохи згодом.
По-друге, Томпсон деколи геть хибно розуміє Сміта. Наприклад, для неї "горизонтальні", тобто вернакулярні нації - це нації, де є дворянська еліта, хоча в Сміта все навпаки - це нації, в яких не було своїх домодерних еліт. Що логічно, бо "вернакулярний" - це простонародний.

На цьому з методологією беру паузу, бо немає сенсу її розглядати окремо від основних тез авторки. Тому рушаємо до першої тези: Росія - це колоніальна імперія.
Томпсон тут рухається одразу двома шляхами: 1) показує, як Захід проґавив, що Росія є імперією, 2) пояснює, чому ж Росія є імперією. Перший шлях їй вдається доволі гарно. Логічний ланцюжок тут такий:
а) Росія була орієнтом для Заходу, а тому він не дуже вникав в особливості Росії;
б) до цього сильно докладалася "таємнича російська душа": вона тільки посилювала орієнтальний образ Росії, а тому - і небажання вникати у внутрішні справи тієї ж Росії;
в) російська інтелігенція подавала себе як жертву "держави", а тому не виглядала на бенефіціарів колоніалізму, якими була західні інтелектуали;
г) російська культура непомітно витісняла голоси підпорядкованих Росії народів, чим створювала в Заходу образ монолітної Росії.

Остання теза вимагає пояснень - і тому Томпсон рушає другим шляхом: показує, чому Росія є імперією. Тут також набір тез:
а) колонії Росії не були відділені від метрополії географічно, а тому не сприймалися як колонії;
б) всі приєднані землі оголошувалися Росією, на відміну від західного колоніалізму, де ніхто не намагався "присвоїти" колонії;
в) російські колонії мали чинити сильний спротив русифікації, а тому не мали змоги "говорити" із Заходом.
До цього Томпсон додає особливості російського колоніалізму:
а) імперія не мала філософії, яка б обґрунтовувала російське панування,
б) тому російська імперія трималася на силі примусу,
в) тим більше, що приєднані землі мали вищий культурний рівень, ніж метрополія,
в) через це і провалилася політика русифікації, а тому Російська імперія розліталася на окремі держави, як тільки була змога.

Поодинці ці тези звучать логічно. Але разом вони не складають системи. По-перше, не всі колонії були розвиненіші від метрополії. На щастя, Томпсон тут одразу каже, що їй йдеться про захід Російської імперії. Але як пояснити колоніальне панування Росії в Середній Азії?
Та й щодо вищого культурного рівня колоній... Наприклад, станом на 1700 рік Гетьманщина була культурним центром Російської імперії: Києво-Могилянська академія була "кузнею кадрів" для всієї Імперії, всі новинки науки йшли через Київ. Але вже через півтора століття ситуація змінилася кардинально. Наприклад, Михайло Драгоманов, захищаючи дисертацію в Києві, дізнається від опонента з Москви, що він просто не читав найновішої літератури по темі, а тому вирішував завдання, яке давно вирішене в німецькій історіографії. Саме тому Драгоманов і буде закликати співвітчизників вчити російську, бо це мова, через яку українці можуть сягнути високої європейської культури. Отже, співвідношення між метрополією та колоніями змінювалося в часі. Теза не є на всі часи, а лише на кінець XVIII - початок ХІХ ст.

По-друге, русифікація - дуже неоднорідне поняття. Йдеться про примусове вивчення російської мови як офіційної? Йдеться про перетворення колонізованих в один - російський народ? Чи триєдиний народ? Чи три братні народи? Ясно, що з узбеків чи казахів ніхто не планував робити росіян. Як і з татар. Але з українців та білорусів - цілком. Але яка з версій? І чи русифікація не була різною - в різні етапи історії Російської імперії та СРСР? Саме це підводить до третього питання: чи взагалі колонізаторська політики Росії є змінною в часі? З тексту Томпсон цього не випливає. Росія постає понадчасовою сутністю, незмінною, статичною...

Фактично, Томпсон здійснює ту саму есенціалізацію, за яку й критикувала Саїда...
І ця ситуація ускладнюється тим, що Томпсон не може сама провести межі Росії. То для неї Сибір - колонізована земля, то вже частина російської етнічної території. Фактично, Томпсон провалюється в ту ж пастку, за яку й критикувала західних науковців: вона сама починає бачити Росію як моноліт. На щастя, не завжди. Але трапляється - і в доволі прикрих місцях.
До речі, саме тут Томпсон вирішує включити теорію Сміта - і трактувати Росію як націю. Чому вона ж має імперські амбіції? Бо є два види націоналізму - агресивний та захисний. В Росії є обидва. (Насправді, нижче Томпсон буде казати, що захисний націоналізм - це міф, який легітимізує існування Росії. Насправді ж Росія ніколи не зазнавала значних вторгнень з боку ворогів. Від них більше страждали "окраїни"). І Росія стала агресивною, бо в неї... нація сформувалася одночасно з імперією. А от на Заході нації формувалися вже тоді, коли імперії давно розпалися. Ці тези дуже проблематичні, але про них наприкінці.

Нарешті, настає час другого питання: Чому російська література є прислужницею російського колоніалізму?
Ева Томпсон в першому розділі виділяє такі риси російського колоніального дискурсу:
1) безмежність Росії, тобто а) відсутність в неї чітких меж, б) величезна територія, яка б-1) заважає нею раціонально управляти (славнозвісне "умом Россию не понять" та б-2) не дає підтримувати високий рівень життя населення Імперії
2) її цивілізаційний вплив,
3) стійкість та витривалість росіян в боротьбі проти - ворогів, природи тощо, сюди ж додається їхня жертовність в побудові Імперії,
4) оборонний характер Росії: вони всю свою історію зазнає нападів ворогів, стійко їх відбиває. Це має два наслідки: а) відпадіння земель від Імперії - суцільна катастрофа, б) приєднання нових - не є завоюваннями.

В другому розділі Томпсон аналізує російську літературу початку ХІХ ст. - і показує, як вона здійснювала колонізаційний вплив на Кавказі та на землях колишньої Речі Посполитої. З Кавказом нічого нового: типові прийоми орієнталізму. Цивілізована Росія проти диких варварів - з усіма супутніми образами дикості, бруду, розпусності та готовності коритися в колонізованих народів Кавказу. Найбільша тут проблема - вибірка текстів. Авторка аналізує всього три тексти - один Пушкіна, один Лермонтова і один Толстого. Перший відверто колоніальний, другий - амбівалентний, третій - антиколоніальний. WTF? На щастя, в Томпсон є арґумент: Толстой пише 1904 р., коли Імперія вже може дозволити себе критикувати. Це пояснення звучить дикувато, бо... Як Томпсон це уявляє? Імперія шепоче на вушко Толстому: "Критикуй мене?" Щоправда, вона додає, що Толстой спершу також романтизував козаків (які і завойовували Кавказ), але потім "життя його покарало" - і він змінив свої погляди. Було б цікаво дізнатися, чому відбулася така переміна, адже в четвертому розділі Толстой є одним з провідних співців Імперії. То він перейшов від імперського світогляду до анти-імперського? Став амбівалентним? На жаль, цього не пояснено. Як мені здається, авторка тут "провалилася" в типовий "саїдизм", який же і критикує. Що б не зробив Толстой - це вияв його імперськості. Якщо хвалить Імперію - зрозуміло. Якщо осуджує? Значить, так хоче імперія.

Завоювання ж Польщі Росія подавала як "повернення давно втраченого". Причому авторка змішує дві аргументації: бо населення - "російське", або ж династичні причини ("збирання земель"). І саме на Речі Посполитій, як вважає Томпсон, Росія і випрацювала літературний прийом приховувати завойовницький характер воєн. Тепер вони подавалася як повернення свого.

В цьому розділі є, до речі, дуже цікава думка. Якщо західний колоніалізм в літературі був описово-антропологічним (подорожні нотатки, історії про звичаї тощо), то в Росії він поетичний: жодних раціональних спроб описати та зрозуміти підкореного, а просто емоційний опис завоювання.

В третьому розділі авторка розбирається із "Війною та миром" Льва Толстого. Цей текст також є імперським, причому саме в ньому і викладено основоположний політичний міф Росії:
1) Росія - країна добрих та благородних людей, причому вона подається як безкласове суспільство, де поміщики і селяни живуть "душа в душу", бо їх об'єднує російськість;
2) Росія є "невинною імперією" (іншими словами, не є імперією взагалі): вона ніколи не має імперіалістичних планів, а от на неї постійно нападають, наприклад, Наполеон;
3) Східна Європа - сфера впливів Росії (чи просто Росія), тому що на сторінках роману ми не побачимо етнічного різноманіття західних "окраїн" Російської імперії. Поляки ще трохи фігурують, але лише шляхта - і лише як зрадники, а далі суцільне "російське море";
4) Росія є могуттю, яку ніхто не може подолати,
5) Росія не лише стійко захищається, але й має місію - рятувати Європу, світ, людство;
6) влада та народ - одне ціле, а точніше - цар / імператор є просто втіленням російськості, тобто її чеснот.

Щодо п.4, то тут Толстой підтасовує факти. Це невеликі зміни, замовчування - але в результаті маємо могутню Росію. Наприклад, під Аустерліцем 1805 р. союзники програли Наполеону, бо ними погано командували. Толстой забуває згадати, що план битви і загальне командування були... російськими, а саме - Кутузова. Наполеон в тексті постає тупуватим, егоїстичним карликом, який нічого не тямить у військовій справі. І так далі, і тому подібне. Фактично, ніби ніде прямо не збрехав, але невеликими підтасовками повністю відійшов від історичної правди. Цей метод Толстого ми побачимо і в пізньорадянській літературі, але про це згодом.

В четвертому розділі авторка розповідає про те, як відображалася Середня Азія в російській літературі. Одразу почну з проблем, яких є дві:
1) чому обрано лише два тексти - "Туркестанські генерали" Гумільова та "Раковий корпус" Солженіцина?
2) чому відібрані тексти лише умовно слов'янофільського напрямку?

Томпсон виокремлює такі риси російського колоніального дискурсу:
а) повне присвоєння простору: а-1) заміна географічних назв з оригінальних на російські / радянські, а-2) зображення азійського простору як російського (в Солженіцина ви ніколи не здогадаєтеся, що дія відбувається в Ташкенті, бо немає азійських маркерів міста);
б) позбавлення місцевого населення суб'єктності: б-1) його майже немає на сторінках творів, б-2) а якщо є, то зображене як неповноцінне, порівняно з колонізаторами,
в) зображення росіян як жертв колонізації, бо вони жертвують собою заради розвитку колоній,
г) зображення простору Імперії як відкритого для всіх, але, насправді, лише для росіян,
д) зображення імперського завоювання як добровільного. (На жаль, тут жодного пояснення немає)

Загалом, всі ці речі цікаві, але мала вибірка текстів підважує їх валідність. Хоча зауваження, що "туркестанські генерали" - це росіяни, які завоювали Туркестан, а не туркестанці-генерали - дуже цікаве!

Але вибір Солженіцина... Авторка заламує руки і каже: от написав він високо гуманістичний "Архіпелаг ГУЛаг", а виявився імперіалістом! Що ж, "запрягати" цілий постколоніальний аналіз "Ракового корпусу", щоб це виявити? Та він сам 1990 р. про свою імперськість голосно заявив текстом "Как нам обустроить Россию".

Друга проблема глибша. Авторка живе в системі координат ХІХ ст., де є слов'янофіли та західники. Але ХХ ст. породило євразійців, які активно вписують Росію в азійські координати. І це теж важлива риса російського дискурсу про Азію. І ця ідеологія була не лише серед емігрантів. Наприклад, чому за Сталіна Васілій Ян написав "Монгольську трилогію", де монголи зображені з захопленням, а Сталін ці романи нагородив! Певний відгомін цієї азійськості.

І в цьому розділі постає третє питання-проблема: а російський та радянський дискурси (навіть слов'янофільського спрямування) - вони однакові чи різні? Авторка цього не робить, бо для неї Росія, як я писав вище, незмінна позачасова сутність.

В п'ятому розділі авторка вже аналізує пізню радянську (тобто після 1960-х рр.) літературу. І це другий найкращий розділ. В ньому авторка виділяє три стратегії привласнення простору імперією:
1) заперечення існування / применшення ролі місцевого населення;
2) ототожнення росіян в колоніях з росіянами в метрополії;
3) заперечення існування Іншого, який не має територіальний претензій.

Всі ці стратегії вона описує на прикладі Сибіру. Наприклад, в російській літературі відсутні будь-які згадки про присутність поляків, хоча засилали їх в Сибір багато - і там позалишалися католицькі костели в містах. Поляки не претендують на Сибір, але територію треба "присвоїти", а тому будь-які Інші тут небажані. Щодо перших двох стратегій, то вже йшлося раніше.

Цікаво, що Томпсон описує дуже цікавий механізм маніпуляцій текстом - сказ. Це жанр, який існував давно. І його суть: наратор є менш освіченим, ніж читачі. Фактично, це дозволяє викривлювати історичну істину - і вдавати, що це не брехня, а просто наратор такий... Так, це було в Толстого, а стало цілим прийомом.

Інша цікава риса - неантропоцентричний характер спільнот. Тобто індивід відданий не спільноті, а якійсь поза-людській абстракції. На мікро-рівні - це село, н а макро- - держава. Фактично, тому росіяни і такі "жертовні": для них вищою цінністю не є людина. До речі, Томпсон зауважує, що ця "жертовність" подається як центральна риса російськості. Фактично, від розширення імперії росіяни нічого не виграють, тільки страждають заради колонізованих.

Останні два розділи є "причепними". Лише шостий додає цікаву думку: російська культура в своїй основі аморальна. Томпсон це ілюструє на прикладі сміхової культури Середньовіччя та раннього Нового часу. Якщо на Заході смішним є порушення правил (в Телемському абатсві діє принцип "Роби, що хочеш", що є прямим запереченням реальних абатств), то в Росії смішним є дотримання правил: одночасно з Рабле з'являється текст, де монахи жаліються, що їх змушують дотримуватися уставу.

Фактично, Томпсон дозволяє виявити ключові риси російського колоніалізму. Не буду їх тут переказувати. Основна проблема з ними - не всі ці тези можна застосовувати до Росії у всі періоди її історії. А підбірка текстів, на основі яких зроблені такі висновки, також є спірною. Втім, для мене найбільша проблема - теза про національну ідентичність Росії. Насправді, вона ніколи не мала національної ідентичності. Радше, її етнічна ідентичність потрапила в пастку імперіалізму, а тому там і "зависла" - вже не етнічна, бо стала прив'язаною до модерної держави, але ще не національна, бо не змогла виробити чітких критеріїв російськості. Фактично, російська ідентичність - імперсько-етнічна. Чи в цьому плані Сміт допомагає зрозуміти логіку імперського розширення Росії? Насправді, не дуже.

Ще одна слабкість тексту - авторка деколи "влазить" з нелогічними інтерпретаціями. То вона пише, що росіяни, які колонізували Сибір, були прив'язаними до Москви, тобто саме в ній бачили вершину своїх мрій. І через це в них не вироблялался любов і прив'язаність до Сибіру. То - через дві сторінки! - пише, що Сибір може відпасти, бо росіяни там мають сильні сепаратистські настрої. Звідки ж вони взялися?! Авторка не бачить суперечності.
Або, пишучи про колонізацію того ж Сибіру у XVIII ст., вона каже, що росіяни винищували "пушного зверя" так сильно, бо боялися, що скоро втратять Сибір. Звідки такий висновок? Може вони просто не розуміли, що ресурс скінченний? Он в США теж екологію в ті часи солідно підірвали... І таких дрібниць, об які постійно спотикаєшся, в тексті повно...

Тому я б сприймав цю книгу як набір цікавих ідей, спостережень та гіпотез. Але через хиби в методології є сумніви, чи отримані висновки коректні. Втім, 2022 р. і звірства росіян в Україні показують, що Томпсон була таки права в основних рисах російського колоніалізму.

До речі, український переклад містить багато грубих помилок: "уявні спільноти" замість уявлених, гальмівна сорочка тощо.

[Lena · Rating 4 out of 5]

Literature is never apolitical, and this book explicitly demonstrates why.
Although this is a colonial/postcolonial studies based on russian literature you'll find a lot of reviews and comments in Ukrainian. Ukraine is barely mentioned here, most research is about Kavkaz and Poland colonization. And yet it seems so familiar with what's russia's been doing to my country for centuries and still hasn't stopped...
Anyway, it's perfect for those who believe russian culture to be supreme and their literature to be humane and deeply philosophical.

[Ганна Кузьо · Rating 5 out of 5]

Чудова цікавезна книга про імперіалізм та шовінізм в російській літературі. Дуже доступно тут пояснюється тема, чому Достоєвський, Толостой, Пушкін, Лєрмонтов не є поза політкою. Вони дуже навіть в політиці - проповідують імперіалізм у кожному творі, виправдовують приниження корінних народів, зневажають тих, хто програв під натиском імперії. Дуже раджу прочитати всім хто ще сумнівається й обожнює цих знакових російських авторів.

[Nika · Rating 5 out of 5]

Емоційно - які ж вони довбанні piece of… не можу зрозуміти, як ці мімікрія, зміна форми, дозволила їм так довго проіснувати 😓

Менш емоційно - прекрасна робота, яка геть не застаріла, якщо зважати на те, що вони продовжують коїти. І будуть це робити далі, бо всьо ж сходило з рук. Авторка дуже вправно (хоч і субʼєктивно ясно що) додає контекст, соціальний і політичний, до кожного відомого твору. Багато було нового для мене і я зловила себе на думці, що ось так потрібно було вивчати цю літературу у школі, а не те шо було ☹️

[Eugenia Podkuyko · Rating 5 out of 5]

У мене багато думок щодо цієї книжки. Перш за все, я здивована існуванню роботи англійською мовою про колоніалізм у російській літературі. По-друге, ця праця висловлює дуже цікаві ідеї, які були неочікуваними навіть для мене, людини з країни, що перебуває під безпосереднім впливом Росії.

Якщо сказати двома словами, я відчувала, як радикалізуюся в реальному часі, читаючи деякі розділи «Трубадурів імперії». Я звикла, наприклад, сприймати твори англійських авторів крізь призму колоніальної історії Великої Британії або критично дивитися на зображення азійських або африканських народів з точки зору «західної» авдиторії. Проте мені ніколи не спадало на думку застосувати цей підхід до російської літератури.

Існує популярна думка, що російська література універсальна та загальнолюдська, проте ці епітети стають недоречними, щойно окремі твори (особливо найвідоміші) поміщуються в історичний контекст. Події численних романів і повістей відбуваються на територіях, які Росія захоплювала паралельно, причому воєнні дії якщо і згадуються в текстах, то побіжно й радше слугують тлом для життєвої драми героїв. У своїй уяві замість локацій Кавказу та Узбекистану, які часто фігурують у романах Пушкіна або Толстого, я почала уявляти населені пункти Донбасу або Криму, і це допомогло мені краще почути імперський тон багатьох письменників.

Новою концепцією для мене стало поділення націоналізму на агресивний і захисний. Агресивний націоналізм прагне до розширення кордонів і підкорення народів, у той час як захисний націоналізм не є небезпечним і слугує для згуртування народу в часи загрози. Я лише шкодую, що авторка не запропонувала думок, як країни можуть уникнути агресивного націоналізму.

Цікаво було читати про стан преси в роки дружби СРСР з Гітлером. Риторика Росії перед вторгненнями в інші країни геть не змінилася.

Навіть з усіма плюсами ця книжка далеко не ідеальна. В багатьох місцях, особливо спочатку, часто згадувалися ті чи інші науковці без найкоротшого опису суті їхніх ідей. Також авторка часто спекулює про емоції, які могли відчувати окремі історичні фігури або ж цілі країни. Коротше кажучи, іноді складалося враження, що я читаю реферат, а не наукове дослідження.

Попри зазначені мінуси дуже раджу до прочитання.

[Gremrien · Rating 4 out of 5]

upd 2023. У світлі довгоочікуваного перевидання цієї книги у нас і дещо неадекватними коментарями наукового редактора цього перевидання Михайла Назаренка дуже рекомендую цей подкаст з притомними рефлексіями по темі: https://www.youtube.com/watch?v=ZtZZn...

*

Ewa M. Thompson is a Polish-American scientist at Rice University (Houston, Texas). She is a Slavist who focuses on Russia and its imperial mindset. She has written several books about it, and this one (titled “Imperial Knowledge: Russian Literature and Colonialism” in English) is the latest one (which is a pity because, as we understand, more recent historical events and all the Russian literature written after 2000 are much more interesting material for this discussion — but well, Ewa M. Thompson is a pretty old lady now, 85 years old as of today, so we cannot expect more I suppose).

Nevertheless, even today, this book is very important and interesting. It has its own shortcomings, of course, but it is still sharp-witted, well-grounded, and insightful, especially for Western people who mostly have a very wrong understanding of the nature of Russia as a country and a culture. Well, it feels quite fresh even for us, Ukrainians, who have already started to reprocess our colonial experience and consider Russian culture as a major tool of its imperial expansion and domination (although the very idea of it is still not acceptable or just not recognizable for many, many, too many Ukrainians). However, the main target audience of the book is Westerners, who have HUGE problems with acknowledging that Russia is (and always was) an Empire, and it is still holding and/or trying to recapture dozens of other nations and territories. That we are not its “brothers” or “the same nation only with a funny dialect” or “a client country” or “historically Russian territories” or “a region of legitimate interests of Russia” or whatever else. That we (similarly to many other nations who have a misfortune to have such a neighbor) are an object of colonization for Russians, and nothing else.

The key problem is that Russia (similarly to China, for example) exercises colonization of other nations/territories very differently compared to Western countries — first of all, because it literally engulfs them and appropriates their culture and history as its own (which Western empires never did themselves, and thus cannot believe now that this a kind of imperial behavior, a very aggressive and destructive one). Russia constantly rewrites the history of other nations in order to demonstrate that there were no “other nations” or that these other nations were so retarded and obscure that Russia became a blessing for them, and that’s why they are all very happy to be part of its “multinational family.” Because of this (very powerful) discourse propagated by Russians for many centuries, Westerners do not regard Russian imperial behavior and colonizing aggression as such. They are used to talking about empires and colonies in standard Western terms, and Russia is very different from everything they know about empires and colonies. Ewa M. Thompson makes a special effort to show and discuss this huge, huge misconception (which, as we know today, is closely related to the very existence of the Western world or, at least, its immediate safety and well-being) and tries to accentuate major differences in colonizing practices that may be confusing and yet should not mask the problem.

Here we have the first shortcoming of the book, by the way: I believe that the problem of the poor recognition of the imperial nature of Russia in the West is already IMMENSE, and it requires a very separate and deep discussion (it needs its own books, many books). Therefore, seeing the subject as only a relatively short introduction in this book is somewhat disappointing. The major part of the book is dedicated to some examples of the justification, objectivation, camouflaging, and glorifying of the Russian aggression towards its colonies in Russian literature. This part is very good, and I liked that the author considers quite different periods of time and very different writers trying to demonstrate a whole spectrum of instruments used by the Russian culture. Still, it also feels insufficient — this issue, again, is IMMENSE, and much more examples, especially from the best-known and popular in the West writers, would create a much more comprehensive picture. Then the author briefly stops on Russian history textbooks, which is also an incredibly interesting subject deserving a very special discussion, but it looks already redundant, extraneous, and understandably superficial in this particular context. And then she finishes the book with an interesting but completely wrong )) chapter about Russian female writers (which, as the author believes, are great examples of those few parts of Russian culture that try to oppose the traditional “imperial discourse” — mostly because they are women writing about women, and Ewa M. Thompson somehow had an impression that Russian women are so oppressed in society that they externalize everything “anti-imperial” in Russian culture; this is complete bullshit, of course, but I understand that Ewa M. Thompson might have gotten this impression in the late 1990s when new and unusual for this society voices started to appear, and it just snugs very nicely into a cool theory — but nope, this chapter is bollocks, in my opinion).

Anyway, the book is very much deserving attention, and, as I said, it is still seriously insightful even for us, not to mention for Westerners and especially Russian people themselves. I especially appreciated the chapter about “Раковый корпус” by Александр Солженицын, because it is one of my favorite-ever books, and it was quite fascinating to see how the author unravels “the imperial discourse” from the beloved pages that I had nothing but respect until now and was not able to notice lots of very disturbing things on them. This was a very useful experience and it taught me a lot. I think that we all need such “analysis of the imperial discourse” regarding Russian classical books (especially about Александр Пушкин, Лев Толстой, Федор Достоевский, Сергей Есенин, Иван Бунин, etc., etc.) at the level of society overall: students should be taught to recognize and interpret correctly this stuff — if not in schools then at least in universities; it would also make a great subject for book clubs and various literary/history forums.

It should be said, though, that this is not a “popular” book. It’s a scientific monography, although quite approachable. I did not understand much those pages that were dedicated to the traditional Western “rhetoric of colonialism” but I don’t think that it made the book less valuable for me.

For me personally, this book was an excellent continuation and development of the topics discussed by Євген Гуцало in his essays “Ментальність орди.” I think that these two books are better to read together (and I hope to find more books like them). If you are ready for such cultural analysis, this book is for you, too.

(The book was originally written in English but I have read it in Ukrainian translation because it is freely available on the Internet with the author’s permission — in fact, she herself gives the link at the full text on her personal web page. The Ukrainian translation is very thorough and good.)

*

“Імперської самосвідомості Росії практично не торкнулося усвідомлення того, що succes (якщо не noblesse) oblige (успіх зобов’язує). Жодний з відомих російських письменників не сумнівався щодо необхідності чи доцільності використання ресурсів нації для підкорення імперією все нових і нових територій та для утримування територій, які не є ні російськими, ні навіть слов’янськими. Ніхто не ставив під сумнів моральних питань, пов’язаних із колоніальним насильством. У західноєвропейських країнах неможливо відшукати аналоги тій легкості, з якою великі російські письменники XIX ст. ковзали над реальністю війн, що їх вели правителі Росії. Ні російські письменники, ні російські інтелектуали ніколи навіть у загальних рисах не описували реальності імперської політики на завойованих територіях. Тема репарацій, якби її навіть наважився заторкнути якийсь російський інтелектуал, імовірно, поставила б під загрозу (щонайменше спершу) його життя. Думка про колоніальну залежність та її ціну для завойованих народів не стала складовою частиною російського національного дискурсу. Тоді як багато російських письменників досягли чудових успіхів у зображенні моральної дискримінації, вони писали лише зсередини свого імперського дому, подібно до британців, котрі затято боролися за справедливе витрачання вдома коштів, отриманих від праці рабів у колоніях. Російська література сповнена співчуттям до Акакіїв Акакієвичів або, вже недавнім часом, до Іванів Денисовичів та Андріїв Гуськових, але в ній немає жодних ознак усвідомлення того, що ці нещасні люди все-таки належали до привілейованої частини населення империи, подібно до того, як до привілейованої групи належав і містер Мікоубер.”

*

"Парадоксально, але білі європейці, які зазнавали колоніального натиску Росії або Німеччини (або, в попередні століття, імперської Туреччини), — найостанніші з тих, хто починає усвідомлювати той факт, що вони насправді були об’єктами колонізації. Вони дивилися на своїх російських, турецьких чи німецьких окупантів як на переможців у війні проти них, а не як на виконавців довгострокового колоніалістського проекту. Вони ще не розповіли світові своєї історії, хоча їхні національні культури дають змогу артикулювати проблеми у спосіб, сумісний із західними епістемологіями.”

*

“Коли в XIX ст. на Заході став звучати дедалі переконливіший голос Росії, її великі письменники доводили, що вся імперія — це Росія і що народам, які проживають у межах цієї імперії, призначено долею залишатися частиною Росії. Засобами літератури було словесно присвоєно значну частину неросійської території і було придумано традиції, які робили околиці імперії так само беззаперечно російськими, як і Москва. У самій Росії і в інших країнах почала формуватися думка, що Росія — країна без природних кордонів, що вона просувається вперед тільки для того, щоб себе захистити і що її експансія має позитивний цивілізаційний вплив. Починаючи від «Кавказького бранця» Олександра Пушкіна (1822) та «Севастопольських оповідань» Льва Толстого (1855 — 1856) і закінчуючи повістями «Далеко від Москви» Василя Ажаєва (1948) і «Вгамування спраги» («Утоление жажды») Юрія Трифонова (1963), російська культура переконувала російські маси та західні еліти в тому, що Москва на законних підставах управляє територіями від Бреста до Владивостока та від Карелії до Чечні. Русифіковані місцеві еліти, російські колоніальні поселенці, радянські спортивні команди та армійські хори представляли перед іноземцями однорідний російський народ.”

*

“Від своєї ранньої поеми «Кавказький бранець» до зрілої «Подорожі до Арзрума під час походу 1829 р.» Пушкін творив образ мовчазного та інтелектуально недорозвинутого Кавказу, нерозсудливо хороброго в його позбавленій сенсу боротьбі і дозрілого до правління Росії. Пушкін і Лермонтов створили для російської текстуальної пам’яті образ Росії як суворого, але справедливого власника регіону. Насамперед Пушкіна можна вважати автором першого повністю успішного художнього формулювання російської імперської самосвідомості. Він висловив почуття тих, хто зазнавав піднесення від російських воєнних подвигів. Завдяки поезії і прозі Пушкіна швидко стало зрозумілим, що російський імперіалізм не потребував грубого та брутального обличчя, що росіяни — це не монголи і що вони могли перетворити на красу те, що знищили їхні рушниці та шаблі. Вишуканість, із якою Пушкін створював консолідуючий образ російського імперіалізму, добре послужила нації. Він створив в уяві образ, який до цього ніколи не існував у російській літературі: горда Росія призначена керувати «бідними фінами» та іншими підкореними нею народами; у Росії повно скромних патріотів, які чесно виконали свій обов’язок на далекому Кавказі і викликають захоплення; Росія, аристократія якої не поступається вишуканістю та освіченістю найбільш рафінованим колам Заходу.”

*

“Підсумовуючи, можна сказати, що російські письменники пізнього радянського і раннього пострадянського періоду у своєму розумінні складної політичної й етнічної ситуації в країні не вийшли за межі XIX століття. Англійці навчились проводити необхідну тонку межу, а російські письменники й далі з неусвідомленою брутальністю поселяють своїх героїв у різних точках Російської Федерації, і вони накладаються на «російський» суспільний простір, що мав би, принаймні частково, бути наповнений голосами, які відображали б думку корінних мешканців. Інтерпретатори краху радянської імперії ще не сформували критичного підходу до моделі Росії як непорушно імперіалістичної держави, що призвела до збезлюднення етнічно російських земель, переселяючи росіян у ті регіони імперії, в яких вони навряд чи почувалися рідними. Щоб утримати «білі колонії» від вимог здійснювати контроль за своєю долею, намагались наситити їх досвідом московитів, витісняючи водночас присутність і досвід корінного населення. Для закріплення влади Москви над відповідними територіями такі письменники, як Распутін і Солженіцин, рухаючись проти природного плину часу, викликають в уяві образ імперії, ідентичної з етнічно російською землею, хоча й існуючою на околицях культурного простору. У їхніх книжках оповідач, точкою відліку якого є Москва, утримує привілейоване становище як виразник імперських поглядів, і його монолог робить невидимим імперське втручання в географічну й культурну периферію.”

*

“Вважається, що всі важливі події та життя в межах Російської Федерації відбуваються в Росії і що національні меншини вдячні їй за ті блага, які вона дала їхнім культурам. Для письменників пізньої радянської доби незмінність і непорушність цієї найголовнішої концепції — Росії — є абсолютно очевидною. Ці письменники кажуть нам, що Росія — це магніт, який притягує до себе членів інших етносів. Як міг би сказати Гомі Бгабга, вже сама настирливість цієї арґументації є ознакою тріщини в будівлі імперської безпеки. Десь поза голосними заявами про єдність ховається усвідомлення того, що така величезна й неоднорідна територія не може за умов демократії й загальної письменності утримуватись тривалий час як унітарна держава. Можливо, це болісне усвідомлення і лежить в основі прагнення за будь-яку ціну захистити цю єдність і писати твори, що мають на меті запобігти або затримати її руйнування.”

[Ihor Kolesnyk · Rating 4 out of 5]

Шкода, що у середовищі західних інтелектуалів здатність помітити очевидне зло російського імперіалізму настільки рідкісна.

[Bern · Rating 4 out of 5]

4.5/5

I have the dubious achievement of being one of the few English-language reviews of this book on Goodreads. Dubious because it's frankly a little disheartening that apparently so few other English readers have taken the plunge and read this book. I realize that not all of us read heavy post-colonial literature for fun, but if you're interested in Russian history and literature, this should be one of the first books you read.

This is not one of mine. I've been reading about Russian history since I was eight years old. For over a decade I have tramped through Russian history, and I have been an avid reader of such authors as Dostoevsky (who has the distinctly negative distinction of being such a blatant imperialist that it seems Ewa Thompson did not feel the need to explore his books in depth, seeing as they lack subtlety of their colonialist ideals in the way such works as War and Peace and Cancer Ward have).

I've known about the book for a little less than a year now. For a little less than a year I was not ready to read this book, a privilege that people living in states that are/have been occupied by Russia (Rossiya/Moskva, to use Thompson's clarity) do not have. I think this is the reason that most of the reviews of this book that I've found online are in Ukrainian. When you don't have the luxury of distance, it becomes more of an imperative to interact with texts that acknowledge the horrors of your current situation. However about a week ago I finally took the plunge and started reading. Having finished it, I'm so grateful to have had the chance to read this phenomenal text.

This is perhaps a poor review, since it doesn't delve all that much into what the book is saying. And what the book is saying is important. Though a lot of what was said did not surprise me, I was nevertheless struck by the depth to which Russia's imperial fantasies has permeated every layer of its history and culture. Thompson's focus on the way that the Russian language itself is behind, for example, English when it comes to such concepts as civil rights, equity, etc was striking. I appreciated that Thompson both underscored the technical prowess of such writers as Pushkin, while also framing the literary talent as a means through which he and others disseminated their frankly disgusting views on Empire. I have read Pushkin, though not perhaps the texts Thompson examined. Having his characters and motifs - such as the superfluous man - so laid out was enlightening, to say the least. I was also struck by the idea that Russian culture has not interacted with philosophy as a concept, in the way that Western and Eastern states have.

This book is too dense to truly deconstruct my every thought in this review, already this review is perhaps the longest one I've written in a while. Suffice it to say that this book should be mandatory reading in Eastern European faculties in institutes of higher learning. Though published in the 90s it is relevant still now, painfully, frustratingly so. It is not perfect. I had problems with certain aspects of Thompson's arguments. But is Edward Said's Orientalism also perfect in every way? No. Nothing is. Imperial Knowledge lays bare not only the failings of Russia's ability to grow from its imperialist past (and present), but also shows the way in which the West has accepted Russian views not only of itself but of the countries it has conquered. It asks for not just Russians but for academics all over the world to reexamine its relationship to Russian history. Just as you cannot study England and its empire without mentioning Said, so too should Russian history come with an examination of Thompson and her groundbreaking work.

Please read this book.

[Ivan · Rating 5 out of 5]

Жодна імперія не обмежувалась політичним підкоренням місцевого населення у своїх колоніях. У вже класичній праці "Орієнталізм" Едвард Саїд показав, як це підкорення відбувалось на символічному рівні. Імперія не лише змушувала своїх незадоволених підданих замовкнути, відбираючи будь-яку можливість для протесту, вона заповнювала цю мовчанку своїми голосами, вкладаючи власні слова в уста поневоленого народу, створюючи поняття та символи, що мали на меті обґрунтувати саме панування. Зрештою, позбавлені власного голосу підкорені народи нерідко переймали наративи своїх колонізаторів, виконуючи роль пасивного та слухняного слуги, що у всьому мав слухатися свого пана.

Так склалося, що критичний підхід до історії імперій, більш відомий як постколоніальні студії, застосовувався переважно до морських імперій Заходу, насамперед Британської та Французької. Не останню роль у цьому зіграв той факт, що творцями цієї теорії були вихідні з колишніх колоній цих імперій. Едвард Саїд походив з Палестини, Гомі Бгабга, Діпеш Чакрабарті – з Індії. Перенесення розробленої постколоніальної методології на ґрунт Російської імперії не було очевидним кроком, адже Росія ніколи не мала заморських колоній, а завойовані території завжди включалися в простір Росії на таких самих умовах, що й етнічні російські землі (з кількома винятками). Цю різницю влучно передає знаменитий вислів Джофрі Хоскінга: "Британія мала імперію, Росія була імперією". До того ж, після 1917 року Російська імперія офіційно перестала існувати, поступившись місцем Радянському Союзу. Існування усіх атрибутів національних республік у межах СРСР та короткий період в історії, коли більшовики підтримували розвиток національних культур, створювало додаткові труднощі.

Зрештою, як і у випадку з Саїдом, голос критики пролунав від представника колишньої колонії. Полька за походженням Ева Томпсон видала свою книгу у 2000 році. Цей рік, як відомо, позначив відхід від ліберальних єльцинських часів та поворот до неоімперського дискурсу Володимира Путіна. Поява книги Томпсон у такий момент сьогодні викликає іронічну посмішку. Зовсім не дивно, що в Україні її видавали двічі. Інтерес до неї українського читача цілком обґрунтований. І видавництво "Основи" постаралось догодити йому навіть у назві, змінивши оригінальне "Imperial Knowledge" на більш глузливих "Трубадурів імперії". Трубадури імперії – це великі російські письменники, яких читає увесь світ. Творячи свої романи, які ми зазвичай прочитуємо як універсальні історії про людину, вони, часто навіть не усвідомлюючи цього, обґрунтовували імперське правління Росії. Томпсон переконливо показує, якими байдужими до горя Іншого (в національному вимірі) були Пушкін, Лєрмонтов, Достоєвський, Толстой чи Солженіцин. Поселяючи своїх героїв на неросійській території, російські письменники зображували місцеве населення тлом або слухняним інструменом у руках діяльних росіян. У цьому, на думку Томпсон, проявлялася типова імперська логіка: зобразити колонізованого як такого, що нездатний ані висловити себе, ані про себе подбати. Тубілець потребує наставника у вигляді колоніста і тільки з ним його життя має сенс.

Ця проблема набирає ще більшої ваги якщо згадати своєю літературою Росія творила власний образ за кордоном, а також розповідала світові про землі та людей, яких вона колонізувала. Останні часто показувались як виключно російські і для цього література доклала чимало зусиль. Колись Роман Шпорлюк слушно писав, що саме нечіткість у розмежуванні між власними етнічними землями та колоніями достатньо сильно гальмувала процес творення модерної російської нації. До цього можна додати, що ця риса також розмивала межі Росії в очах Заходу. Томпсон пише: “Образ Росії, закарбований у Західній пам’яті, – це образ жертви, яка має значний творчий потенціал, величної і географічно безмежної країни, яку постійно мучать нещастя... у самій Росії і в інших країнах почала формуватися думка, що Росія – країна без природних кордонів , що вона просувається вперед тільки для того, щоб себе захистити і що її експансія має позитивний цивілізаційний вплив”.

Читаючи “Трубадурів імперії” майже відразу можна відчути емоційний заряд книги, а саме її злість та зневагу щодо імперії. Останній розділ книги про прозу Людмили Петрушевської доводить, що імперська велич забезпечувалася серед іншого коштом російських жінок, що були приречені на злиденне та безпросвітне життя. Росія для Томпсон – це патологічно хвора країна, що знищує та поглинає цілі культури та етноси. І на відміну від Заходу, вона навіть не намагається задуматися і переосмислити своїх злочинів. З огляду на те, що відбувається сьогодні, таке трактування ще дуже довго буде актуальним. Проте у своєму бажання довести цю тезу, Томпсон інколи вибирає засоби, які не дуже вписуються у загальну концепцію. Наприклад, коли включає розділ про аналіз преси за 1939 та 1940 рік у книгу. У цей час, як відомо, більшовицька пропаганда працювала на повну потужність, обґрунтовуючи радянську агресію та територіальні загарбання. Тобто ті публіцисти та письменники, що тоді публікувались у “Правді”, без заперечень займались пропагандою і робили це відверто та грубо. Висновок з цієї частини напрошувався з самого початку і не було сенсу включати його у книгу, окрім як викликати у читача відчуття огиди до радянської преси того періоду. Інший приклад, який особливо врізався в пам’ять, стосується “Війни та Миру” Толстого. Під час евакуації з Москви Наташа Ростова розпорядилась залишити приватні речі сім’ї та покласти на звільнені вози поранених солдатів. З усіх можливих інтерпретацій, Томпсон вибрала таку: героїня Толстого зробила так, бо для неї інтереси держави завжди будуть вище приватної вигоди. Проте автор у книзі не пише про це однозначно. Це могло бути і елементарне милосердя до тих, хто у тій ситуації був найбільш вразливий. Таких моментів є чимало. Однак вони не ставлять під сумнів загальний задум книги, що порушує дуже цікаву та актуальну проблему, про існування якої чимало людей навіть не здогадується.

[Dina · Rating 5 out of 5]

Останні мої місяці (і не лише останні) присвячені вивченню постколоніальної критики, перегляду інтерв'ю з західними інтелектуалами, зокрема й тими, в колі чи епіцентрі інтересів яких лежать українсько-російські стосунки та імперіалістичний дискурс росії.
Цей досвід приносить мені багато болю, бо кожен автор чи респондент з гіркотою говорить про сліпоту західного інтелектуального світу до цього імпреріалістичного дискурсу в російській культурі і літературі супроти гострої критики імперського минулого власних країн.
Ева Томпсон в “Трубадурах імперії” писала про величезні зусилля російської імперії терміном в кілька століть, починаючи з Катерини ІІ, на створення іміджу величності російської культури саме через комплекс великого культурного розриву її з европейською культурою. Одним із напрямків такої промивки мізків глобальній інтелектуальній спільноті був такий: “російська культура переконувала російські маси та західні еліти в тому, що Москва на законних підставах управляє територіями від Бреста до Владивостока та від Карелії до Чечні. Русифіковані місцеві еліти, російські колоніальні поселенці, радянські спортивні команди та армійські хори представляли перед іноземцями однорідний російський народ”
І от мене жахає саме ця сліпота інтелектуалів. Бо якщо вони не здатні бачити, то й нема кому створювати антиімперсько-російські наративи, які змінять погляди мас. Аби згодом росіян усіх укупі припинили сприймати, як жертв, а почали бачити в усіх них імперців, які вважають себе жертвами, відлученими від впливів і влади в Росії, але щойно вони доберуться до цієї влади, радо приймуться розширювати імперію далі. Як приклад, наведу досвід з імперцем Солженіциним, лавреатом нобелівської премії, якого возвеличив, читав і продовжує читати західний світ. Солженіцин зробив жертвою збірну “радянську людину”, мовляв росіянин - теж жертва. В такий спосіб він зрівняв, а то й перебільшив значення досвіду росіянина-жертви в порівнянні з жертвами-підкореними. В той же час, де Нобелівки для представників колонізованих імперією народів? Багряному чи письменникам таборів Ді-Пі, які розказали досвід справжніх жертв імперії? Тільки коли західні інтелектуали в переважній масі “відкриють очі”, можна буде вже говорити і з західними політиками про деконструкцію імперії. До того часу - це питання навіть не висить в повітрі.
Це знання мені болюче і гірке, але я продовжую (мишка плакала, але продовжувала жувати кактус) і, сподіваюсь, мені вистачить сил не лише пізнавати, а й діяти.
Ева Томпсон, полька, професорка славістики й літературознавства в університеті Райса, Х'юстон, Техас, - людина, яка бачить.

[Book · Rating 5 out of 5]

«Трубадури імперії. російська література і колонізм» Ева Томпсон

Хочу попередити, що після прочитання цієї книги, ваш рівень русофобії підвищиться на 1000%. Книжка відкриває всі нюанси колонізації країн через призму літератури. Ця книжка, такий собі посібник по русофобії.

Особливо, слід почитати її тим, хто плаче за булгаковим, достоєвським, пушкіним і т.п. Перед вам вони відкриються зовсім з іншої сторони. Звісно, якщо ви не сприймаєте русняву літературу.

В цій книзі також побачите, яким чином формувалась російська імперія, завдяки чому вона стала тою якою вона є, і одним із чинників існування недокраїни є література. Звісно перші місця займає війна і репресії на захоплених територіях. Ці чинники тримають імперію на плаву стільки століть.

Авторка через основні твори толстого, пушкіна і лермонтова показує, як формується імперія. До цієї книги я звісно не розумів цих моментів, але Томпсон якісно, з відчуттям розкладає по полиці всім відомий твір «війна і мир» толстого. Вона приводить факти, які впливали на думку людей на захоплених русньою територіях.

Ви будете в шоці від того, як в книжках руснявих авторів формується ідея експансії росії. І при чому, це все формується під різним соусом.

Одним із постулатів формування руснявої ксенофобії і шовінізму є саме література. Така на вигляд «безобидная» література формує негативну по відношенню до інших.

Книгу необхідно прочитати . Ви побачите всі відомі русняві твори під іншим, негативним, кутом.

8/10 ( 2 бали за написання росії, срср і т.п з великої літери, ріже очі)

[Leokadiia Shuhurova · Rating 5 out of 5]

Щиро сподіваюсь, що ця книга потрапить до рук англомовних фанатів «Войны и мира» й тому подібного. Також, вже без надії, що колись вона опиниться на полицях росіян.

Ця книга написана більше 20 років тому, що в чергове спростовує тезу про «путінську росію». Імперія була і є імперію, а життя її громадян не змінюється вже сотні років.

Останній розділ лишив гіркий присмак, це розділ про надію на літературу, написану жінками, які завжди є Іншими й бачать імперію із середини. Гірким, бо голосів жінок не вистачає, щоб зсунути цей валун ідеї про велич.

Водночас, в «Трубадурах» не чути голосів України, на відміну, наприклад, від Польщі. Томпсон згадує Україну тільки в контексті імперій, українців в переліку інших народів. Тому планую читати Агеєву та «В обіймах імперії» Мирослава Шкандрія, що вийшла на рік пізніше за книгу Томпсон.

Окреме питання до перекладача: БілорусІЯ?

[Mariia Viktorivna · Rating 5 out of 5]

Взагалі напевно це одна з найкорисніших книг за останні декілька місяців.

Коли в школі ми вивчали світову історію, колонії Англії, Франції, я ніколи не проводила паралелей з колоніальною політикою росії,срср.

Авторка піднімає питання колонізації Кавказу і зображення цього процесу у творчості Лермонтова і Пушкіна.

Сибір, колонізована територія, за +-300 років було знищено близько 75 етносів корінних жителів. Ці події проходять мимо російської літератури, натомість постає майже ідеальна росія в романі "Війна і мир".

Дуже цікавий розбір пропаганди за часів пакту Молотова-Ріббентропа, нічого не міняється, просто маштаби пропаганди зростають (повернення "ісконно рускіх зємєль", мовна політика і т д).

Загалом багато цікавих тем підіймається:
-мародерство в армії 19 ст.;
-розвінчання міфу про багатострадальну росію, яка ні на кого не нападає;
-фальсифікація історії під відповідні запити імперії;
-розпалювання міжнаціональної ворожнечі для виправдання загарбницьких дій;

О. Забужко:

"От мелькає десь піврядочком у «Отцах и детях» згадочка, що у вітальні героя стоять крісла «зі спинками в формі ліри», які героїв батько, військовий лікар, «купив у польському поході» (1830 р. – придушення польського повстання), - і читач уже й не завважує, що в іншому місці роману той батько вирушив у “польський похід” без копійки за душею, а повернувшися (уже з кріселками!), зміг придбати й сяке-таке “імєньїце”, - за що ж “купив”?.. «Трофейная Япония, трофейная Германия, пришла страна Лимония – сплошная Чемодания», - співав незабутній В.Висоцький, - а в школах російським діткам і досі оповідають, що найтяжчих втрат у Другій Світовій зазнала Росія…"

[Anastasiia Nekrasova · Rating 5 out of 5]

Must read. Дуже доступно, на прикладах, пояснюється чому культура НЕ поза політикою; чому обожнювані Заходом російські інтелектуали-дисиденти-гуманісти а-ля Солженіцина так само мали імперський світогляд; чому світу (та і колишнім поневоленим народам, що там вже) досі важко збагнути колоніальну природу росії і як цьому всьому посприяла література. Я лиш не дуже зрозуміла для чого був останній розділ-ода Петрушевській, але загалом дуже достойна і потрібна книга.

[Serhii · Rating 5 out of 5]

Я противник того, щоб забороняти все російське. Нам корисно вивчати росіян. І робити це варто за допомогою книг Людміли Пєтрушевской, Владіміра Сорокіна, фільмів Андрєя Звягінцева... Але якщо раптом якась нужда вас вимусить почитати толстоєвских, то перед цим неодмінно вакцинуйтесь в Еви Томпсон.

[Абрахам Хосебр · Rating 4 out of 5]

В книзі є кілька досить грубих помилок. Але загалом, це непогана праця про колоніалізм та літературу.

Найкраща цитата:

Англійськими словами «Russia» і «Russian» перекладається більш ніж десяток російських слів і виразів. У російській мові є слово Россия, або російський народ чи держава (цьому слову надала ваги «Історія» Карамзіна). У російській мові є також і давніше слово Русь, яке позначає державу, що існувала до монгольської навали в XIII столітті і центром якої був Київ. Слово Русь іноді використовується в російській мові для поетичності і охоплює всіх східних слов’ян — воно може включати росіян, білорусів та українців; у деяких випадках ним називають лише українців і білорусів. В останньому разі слово Русь відповідає давньому англійському слову «Ruthenia» (Рутенія), яке позначає сучасні Білорусь та Україну, взяті разом, але не «Muscovy» (Московію), тобто Росію. Отже, переклад слова Русь як «Russia» (Росія) є неоднозначним, але саме так його здебільшого перекладають американські історики. Крім того, є російський вираз «московское государство», який раніше перекладався англійською мовою як «Muscovy». Він стосується держави з центром у Москві, яка виникла в XIV ст., після монгольської навали (місто Москва було засноване в XII ст.). Ця держава виявилась захланною до земель (якою ніколи не була Київська Русь) і поглинала землі своїх сусідів доти, поки цієї експансії не було зупинено в 1991 р.; на той час вона називалася СРСР. Важливо пам’ятати, що спершу Московія не називала себе Россия; ця назва почала вживатися в XVII ст., а офіційно використовуватися — у XVIII ст. Крім того, слід пам’ятати, що (як недавно вказав Едвард Кінан (Edward Keenan) у своїй статті, яка започаткувала дослідження цієї теми) в Московії не було усвідомлення того, що вона є продовженням Київської держави 1. Немає жодних ознак того, що Іван Грозний або його попередники будьколи розглядали Україну або Білорусь (які тоді перебували під польсько-литовським правлінням) я�� батьківщину московитів. Отже, поняття «возз’єднання» трьох східнослов’янських народів, яке пропагували російські ідеологи XVIII ст., було винайдене наприкінці XVII ст., і воно не було невід’ємною частиною самосприйняття московитів у XV і XVI ст. Московія зрештою поглинула Україну та Білорусь не тому, що палко бажала возз’єднання (якого не могло бути, тому що ніколи не було жодного об’єднання), а тому, що вона розширювалася в усіх напрямках.
Відповідно, англієць Джайлз Флетчер (Giles Fletcher), який жив у XVI ст., був послом у Московії, а не в Росії, і так він називає її у своїй книжці, «Of the Russe Commonwealth» (1588). Проте для більшості істориків XX ст., які вивчали цей регіон, його Московія та створена пізніше российская империя (царська імперія, в якій домінували росіяни) — є «Russia». Використання цієї назви відволікає увагу від колоніальної природи здобуття земель Московією. Тоді як Русь не була колоніальною державою, московское государство прагнуло бути колоніальною силою, і Россия за правління царів, іншими словами, российская империя, цієї мети досягла. Англійці не називають Індії «Англією»; колонії та домініони мають власні назви, тоді як назва «Об’єднане Королівство» визнає ідентичність колишніх «внутрішніх колоній» англійської корони. На відміну від цього, у міру експансії Московії та держави, яка стала її наступницею — тобто российской империи — такі території, як Дагестан, Естонію, Україну або Татарстан почали називати «Росією» всупереч їхнім демографічним та історичним реаліям. Перефразовуючи Кінана, можна сказати, що з погляду культуролога це лінґвістичне придбання належить до найбільших містифікацій європейської історії.
Прикметник русский може стосуватися России, Руси або московского государства. У кожному з цих випадків він має інше значення. До ще більшої плутанини призвело те, Що у XVIII ст. почав використовуватися прикметник российский — як похідний від слова Россия, яка на той час була імперією. Российский інколи вживався як синонім слова русский в офіційних промовах, однак Катерина II заохочувала до його вживання стосовно неросійських народів імперії. Отже, слово русский стосувалося росіян, тоді як российский — як росіян, так і інших підданих імперії, — звідси й назва Российская империя або, у пострадянський період, Российская Федерация. У сучасній російській мові термін российский, як і раніше, стосується росіян та тих народів Російської Федерації, які не є росіянами, тоді як термін русский — лише росіян. Однак обидва слова перекладаються англійською мовою як «Russian». Оскільки ці слова мають однакову етимологію, може здаватися, що термін российский позначає ніби «неповних» росіян; росіян у процесі становлення; осіб, які в певний природний спосіб пов’язані з Росією. Колоніальна природа імперії таким чином маскується лінґвістичною маніпуляцією. У Радянській Росії були спроби злити ці два слова, оголошуючи слово российский застарілою формою слова русский 2.
Оповідання Івана Буніна «Аглая» є одним із численних літературних творів, які сприяють злиттю цих близьких слів у свідомості іноземних та російських читачів. Сільська дівчина Катерина пояснює своїй молодшій сестрі складні місця російської історії, яку вона вивчала, коли була в жіночому монастирі. Центральним місцем цієї історії є «сумне оповідання про те, як Русь відступила з Києва в непрохідні ліси і болота, у свої маленькі луб’яні містечка, під жорстоке правління московських князів; і що Росія дуже постраждала від бунтів, від усобиць, від диких татарських орд і від інших виявів кари Божої; від епідемій і голоду, від вогню та небесних знамень» 3. У цьому загалом симпатичному оповіданні впадає в око об’єднання понять Русь і Московія та гіркі скарги на тяжку долю своєї країни, скарги, які можуть видаватися перебільшеними для такої успішної країни, як Росія, але які, попри це, є невід’ємною частиною російської політичної культури. Слід відзначити також, що на час написання цього оповідання «дикі татарські орди» належали до російської імперії; збереження пам’яті про їхні колишні звірства не сприяло добробутові татар як підданих росіян. Така неоднозначність у значенні слів, котрі перекладаються англійською мовою як «Russia» і «Russian», призводить до злиття понять імперської зажерливості і національної ідентичності (якщо скористатися висловом письменника Євгенія Анісімова). Анісімов визнав, що для росіян «СРСР», як правило, означає «Росія». Коли віце-президент Академії наук СРСР Євгеній Веліхов почув про зміну її назви (замість радянської вона стала називатись російською), то сказав: «По суті, вона завжди була Російською академією наук» 4. Символічною виглядає титульна сторінка журналу «Наша Россия» (№ 11/35, 1992), на якій написано гасло: «Русь — Россия — СССР — Наша великая Родина» (Русь — Росія — СРСР — Наша велика Батьківщина).
Випуск журналу «Огонёк» за липень 1995 року (№ 29/4408) містить редакційну статтю, написану головним редактором журналу Львом Гущиним, в якій вживається слово великороссы, що було впроваджене у XVIII ст. Це слово містить прикметник «великий», як у радянському національному гімні — великая Русь або Велика Росія. Російською мовою це вказує на географічне розташування, однак основне значення слова «велика» має відтінок важливості, особливо якщо врахувати, що вживається також його антонім — малороссы (яким позначають українців). Ці семантично маніпулятивні слова дають підстави для того, щоб думати, що росіяни є справді «великими росіянами», а українці — «малими росіянами».

Ева Томпсон "Трубадури імперії"

[Понкратова Людмила · Rating 5 out of 5]

Така грунтовна праця, потребує осмислення, настільки авторка глибоко розвінчує міфи про "велику" росію, розставляючи всі крапки на і...
Починаючи з "Історії держави російської" Карамзіна, творів Пушкіна, Лермонтова, Толстова, Солженіцина, Рибакова... і завершуючи творами Людмили Петрушевської... Багато на що відкриваються очі, здається, що хоча книга написана у 2000-му році, це ніби про росію та її жахливі злочини просто зараз, про "знання, котрі імперії поширюють у цілому світі, щоби виправдати завоювання та підкорення інших земель і народів ..."
Читалося не просто, подекуди складно, адже багато згадується теоретичних творів відомих вчених, у вступі розглядаються терміни "націоналізм", "колоніалізм", ідентичність.
Багато про що змушує задуматися, яскравий приклад, дійсно, як потрібно було б викладати твори "великих" російських письменників в школі, а не так, як нам їх тлумачили...

[vhatos · Rating 5 out of 5]

Дуже цікава книга про російську літературу, як виразника імперських прагнень Росії на різних етапах існування цієї держави. Автор на прикладах показує як відомі російські письменники, навіть і прогресивні за певними критеріями, прославляли імперські ідеї, переваги російського народу і зневажали поневолені народи.

[Anna Ivanova · Rating 5 out of 5]

22 роки з моменту першого видання, коли звідусіль лунають питання "а що вам пушкін зробив?", ця книга як ніколи лишається актуальною як для Українського суспільства, так і для західного. Твір який насправді не про літературознавство, а про систему світоглядів, яку нам намагаються нав'язати, на превеликий жаль успішно, та про історію, яку пишуть переможці.

[Jean · Rating 5 out of 5]

http://blogs.pravda.com.ua/authors/za... via Zabushko Ladies and Gents, enjoy :)

[Hanna Sydorenko · Rating 5 out of 5]

Чудовий аналіз вялікай літєратури. Недаремно я ненавиділа це лайно у школі і викинула останні залишки з дому ще у 2014.

[Ксенія Шпак · Rating 4 out of 5]

Цікаве дослідження, особливо враховуючи, що я, на щастя, навчалася в укр-мовній школі й ми вивчали мало рос літ, а з Пушкіна в нас був "варіант на експорт" у вигляді Онєгіна з хру��том французької булки, а не його окупантських поригуйок про Кавказ. Буденний шовінізм просочує класичну рос літ так, що аж гай гуде, зокрема й у "не таких" росіян типу Солнженіцина - в книзі є детальний розбір його "Санаторійної зони", все по накатаному: узбеки мовчать або негативні персонажі, всі їхні економічні проблеми ну зовсім ніяк не пов'язані з російським пануванням тощо.
Прекрасне зауваження: в рос літ куди не плюнь - попадеш у поручника (авторка, звісно, висловилась делікатніше).
Є тут розділ і про пропаганду радянських часів - оці всі вічні не окупували Балтику, а "прісоєдінілі". Огидний новояз.
Є огляд пострадянських підручників з історії, де нуль осмислення колонізаторських апетитів Росії, звісно ж, а Україна має вернутися в стійло, це поза сумнівом (щодо Польщі й балтів у НАТО росіяни чогось змирилися ще тоді, у 90-х, до речі).
Наприкінці авторка робить раптовий кульбіт і каже, що от російські авторки-феміністки справді не такі, як усі росіяни! Той розділ я читала по діагоналі, "сподобався" момент, що Новодворська в статті про бунтівних шахтарів Воркути писала, що тих, хто не зміг пристосуватися до нових реалій, треба просто відстрілювати. Не знаю, чому авторка вирішила, що Новодворська це не всерйоз сказала.
Скоро цю книгу перевидає "Наш формат" - що ж він робитиме з цим прекрасним останнім розділом?:) Загалом книга стосовно слов'янських колоній Росії дуже польськоцентрична (що зрозуміло через походження авторки), тому на цю тему ще книжку Агеєвої гарно читнути, вона додасть до укр. питання.

[Sergii · Rating 5 out of 5]

Надзвичайно важлива книга, яка піднімає питання колоніальної природи Росії і наслідки для безлічі національностей які постраждали внаслідок розширення імперії, а також допомагає зрозуміти вже сучасні події навколо реінкарнації імерії і реакцію заходу в перші дні нападу Росії на Україну.

Історичний контекст ілюструється детальними прикладами з літератури підкреслюючи ставлення росіян до війни як до розваги і основного зайняття. Також книга відкиває очі на зневагу і звірства росіян до всіх поневолених національностей.

—
При всій повазі до цієї важливої праці хочеться зауважити, що книжка лише дотично зачіпає захоплення і пригнічення імперією України та Білорусі, а разом з тим і події які відбувалися на цих теренах.

[Michał Przestrzelski · Rating 4 out of 5]

Z wielką chęcią zainteresowałem się postkolonialnym spojrzeniem na literaturę rosyjską. Obserwacje autorki są bardzo ciekawe, przy czym niekiedy naciągane. Nieco zdziwił mnie wąski wybór źródeł – do połowy XX wieku autorka rozpatruje tylko absolutną klasykę, pomijając w ogóle pisarzy z drugiego rzędu, co nie pozwala nam przekonać się o powszechności zjawiska. Ostatni rozdział w ogóle mnie nie przekonuje. Dlaczego czernucha Petruszewskiej miałaby być akurat wybitnym i pierwszym przykładem postkolonializmu?

[Liudmyla Baran · Rating 5 out of 5]

It's a must-read for everyone who is charmed by russian literature! This book definitely provides a clear and perceptive view on this culture; offers the explanation on why this country and its people are like they are now; shows how russian peculiar worldview and morals were always reflected in the books of their main classics.

[Hanna Khromiak · Rating 5 out of 5]

eye-opening (especially if you were growing up on russian literature like myself)

[kacpermikolaj27 · Rating 4 out of 5]

4.7
niesamowita książka poruszająca dyskurs narracji rosyjskich powieści i ich ogromnego wpływu na rozwój rosyjskiego kolonializmu i wzięcia we władanie państw azjatyckich, słowiańskich, nadbałtyckich i nie tylko. Tekst obrazuje jak ważna jest literatura (i również prasa w której publikowano jej fragmenty) w sposobie postrzegania świata oraz jak łatwo jest ona w stanie zmienić ten sposób, manipulować nim oraz wywierać na jednostce różne emocje które nakierowują ją do obrania pewnych stanowisk na określone tematy. To, kto i dla kogo włada piórem jest niezwykle ważne, a Rosjanie doskonale zdawali (i wciąż zdają) sobie z tego sprawę, tworząc lepszy obraz swojego państwa w literaturze, który pomógł im w mistycznej i wyniosłej reprezentacji innym krajom. Od ukazywania światła tylko dumnym i wygodnym faktom przez Tołstoja, po divide et imperia krajów słowiańskich (Polska, Ukraina i Białoruś) w czasach paktu ribbentrop-molotov (1939-1941) za pomocą artykułów przesączonych wrogimi emocjami i narracja świętej Rosji, która jednoczy i bierze w swoje ramiona biedne państwa.
Fajnie, gdyby dyskurs posiadał więcej cytatów i odniesień do lektur (posiadał ich dużo ale mogłoby być jeszcze więcej). Jedynym minusem były momentami wyczuwalne emocje narratora, które wpływają na czytelnika i mogą mieć zbyt perswazyjny wydźwięk.

[Anya Tymoshenko · Rating 5 out of 5]

Книга 2000 року, яка влучно і правдиво показує, що таке росія і хто такі росіянці. Імперські наративи росії-це їх наскрізна історія і сутність кожного росіянця. Книгу варто додати в кожну бібліотеку поневолених народів, з незалежністю яких росіянці не можуть змиритись і досі. Російська література і «культура» в своїй переважній більшості це мазута для росіянської імперської державності. Давайте це пам’ятати.

[Darya · Rating 5 out of 5]

Я дуже вдячна моїм викладачам, що колись такі тексти, як ця розвідка Томпсон та інші, які застосовують постколоніальну методологію до культурного контексту російського імперського та радянського, стали для мене та моєї когорти само собою зрозумілою призмою для розуміння літературних та інших артефактів, які творилися на цьому тлі як в культурі метрополїі, так і в пригноблених культурах. Було потім великим сюрпризом, що в західній славістиці це ще досі досить маргінальна думка.

Книжка Томпсон - це, мабуть, перше послідовне розкриття цієї ідеї, що російська культура є імперською й колоніальною, тому тут є дуже багато пояснення всього з нуля для аудиторії, від якої очікується, що вона ніколи про це не думала, і водночас намагання невеличкими мазками закрити одночасно весь простір - від змалювання експансії на Кавказ за часів романтизму до пострадянського періоду. Тому деякі частини так і виглядають - мазками (або стягнутими під одну палітурку окремо публікованими шматками? я про п'ятий розділ зараз).

Тобто не те, щоб книжці не було що закинути за змістом і формою (в цьому сенсі дуже раджу подивитися відгук Данила Судина тут; багато "закидів" у його відгуку - це те, що і мені теж муляло під час цього перечитування, не буду тут зараз у це вдаватися), але це справді дуже важлива книжка, і дуже добре, що Томпсон розпочала цю дискусію в славістиці в свій час, хай навіть ці інтерпретативні ключі досі не так поширено очевидні, як хотілося.

Скажу тільки про те, як сприймається з часової відстані у 2025 році: дуже зумовленим моментом написання. Ця книжка в оригіналі вийшла в 2000 році, писалася, очевидно, протягом скількохось років перед цим. І є враження відчуття наявності сильної відцентрової тенденції: ось щойно центральноєвропейські сателіти радянського союзу звільнилися зі сфери впливу, союзні республіки стали незалежними, багато національних республік в середині рф заявили про прагнення суверенітету чи навіть теж незалежності - ну, певно, надалі ці відцентрові тенденції скоро призведуть до того, що настане прекрасне постколоніальне майбутнє. Так, я утрую дуже, це прямо так не сказано, але хочу таким чином підкреслити, що той історичний момент авторці підказував зовсім не такий подальший розвиток подій, який насправді відбувся.

Переклад теж зараз читається як dated - в тому сенсі, що зараз, мені здається, що зараз є вже інший консенсус, наприклад, щодо передачі російськомовного дискурсу в українському нонфік/академічному тексті (радше трансліт і українське граматичне оформлення, хоча, звісно, теж не абсолютно послідовно дотримуваний консенсус). Цікаво, чи перевидання від "Нашого формату" в 2023 році щось змінило в цьому сенсі порівняно з виданням "Основ" 2006 році - не мала нагоди подивитися.

[Dmytro Khomiak · Rating 4 out of 5]

Добротний розбір і аналіз імперіалістичної суті російської культури.
Однак намагання відокремити росіянок від російського імперіалізму, апелюючи тим, що деякі з них не згадували російську «велич» - дивно. Те що дві російські авторки писали побутову «чорнуху» і не говорили про імперські претензії росії - не означає що всі росіянки не мають відношення до «чоловічого» російського імперіалізму.