Птах піднебесний. Спогади про Василя Стуса

by Світлана Кириченко

Багатство та унікальність свідчень Світлани Кириченко про Василя Стуса неоціненні. Вони органічно доповнюють її «великі спогади» — «Люди не зі страху».
«Птах піднебесний» друкувався в журналі «Дніпро» (№ 1–2 за 1998 р), звучав у програмі радіоканалу «Культура». За спогади про В. Стуса Світлана Кириченко стала лауреатом літературного конкурсу «Шістдесятники», оголошеного 1996 року Спілкою письменників і фірмою «КЕБОТ».

160 pages, Hardcover

Published January 1, 2016

About the author

українська правознахисниця та політичний діяч 60-80-х років ХХ ст.

Reviews

[Ярослава]

Я була в захваті від великої книжки спогадів Світлани Кириченко ("Люди не зі страху") - про українські дисидентські кола 1960-80-х очима учасниці цього руху: ті спогади безмежно зворушливі, про трепетне побратимство й турботу про своїх однодумців, про жадібну любов до мистецтва, про тих, хто нам тут тримали плацдарм для цієї культури, і про повагу до себе і внутрішній стержень попри всі загрози. Трохи цього всього є і в "Птах піднебесний. Спогади про Василя Стуса" - скажімо, так само мурашки біжать по шкірі від того, як Кириченко - з ризиком для себе - відмовляється свідчити на суді над Стусом:

Суддя: "Я вимагаю відповідати..." "Перш ніж вирішити, буду я вам відповідати чи ні, прошу Василя сказати, чи визнає він цей суд законним?" Я повернулася до нього. "Не визнаю". - "У такому разі і я відмовляюся брати участь у протиправному процесі".

Однак ця книжка показує радше не стосунки в межах цього кола, а інтерфейс між ними й навколишніми (навколишніми такими само вільнодумними насправді!) - і тут видно, наскільки ці зворушливі люди поламані й категорично нестерпні. Тобто, чесно кажучи, я б воліла лишитися при суто літературних враженнях про Стуса, без усього того, що описує (навіть дуже ним захоплена!) Кириченко.
Бо там і посттравматичні обурення на тему, що ним не так піклуються (скажімо, Кириченко і Стус приходять у гості до жінки, яка листувалася з ув'язненими дисидентами - не без ризику для себе - ходила під усі суди тощо; виявляється, в неї живе песик, якого вона явно дуже любить, водить з собою під суди, має фото в жанрі "песик і Сахаров", і от наші герої обурюються,  що це за псячі розмови такі; чи, скажімо, інша жінка, приїздячи з заслання в Москву, теж обурюється, що їй одразу починають дарувати одяг, а вона ж не за шматтям, а за Духовністю(ТМ) приїздить, і Кириченко схвально пише про цю істерику, хоча усім же нормальним людям наче ясно, що вдягнути-обігріти - це дуже природний людський потяг, і не всі, певно, зважилися пускати до себе й обігрівати засланців; але ж ні, треба бути "на висоті розп'яття" й мучитися невпинно).
Там і дивні стосунки в родині, які виглядають, м'яко кажучи, екзотичними навіть для захоплено-екзальтованої Кириченко: якщо для решти дисидентів і зокрема Кириченко з її чоловіком шлюб сприймався як побратимство й шукалося когось інтелектуально близького, то Стус розказував, що для інтелектуальних розмов є чоловіки, а жінка мусить бути красивою й наляканою. І на тлі Кириченко, яка дуже трепетно виховує своїх дітей вільними й допитливими людьми у цих непростих умовах, дуже дивно виглядають стосунки Стуса з сином: Стус повертається з заслання, коли синові 13 - доти він у його житті фактично не фігурував зі зрозумілих причин - і одразу починає крапати на мозок, що як же це так - у 13 цікавитися футболом, а не духовністю.
Поза тим книжка дуже багата на фактуру часу (штибу того, як переховували вірші, переписуючи їх у підписаний дитячим почерком шкільний зошит) і неочевидні жахастики (скажімо, ще у 1984 році студентові-синові неблагонадійних батьків могли влаштовувати в інституті судилище, вимагати зректися батьків і перейти жити в гуртожиток, аби вийти з-під їхнього впливу). Але конкретно образ Стуса, що авторці виглядав ідеалізованим, демонструє, наскільки ці межове існування й екзальтована самопожертва малопридатні для повсякденного буття і нещадні до тих, хто хоче жити.

[Yuliia Tsyba · Rating 5 out of 5]

Світлана Кириченко – учасниця українського правозахисного руху, дружина дисидента Юрія Бадзьо, який був засуджений на 7 років ув'язнення за «антирадянську пропаганду».
Світлана була не просто подругою й однодумицею Василя Стуса, а ще й його кумою. Василь хрестив її доньку Богдану.
⠀«Птах піднебесний» - це спогади та роздуми про знайомство Світлани з Василем, а також їх спільну діяльність (якщо це так можна назвати).
Світлана просто була доброю подругою. Як до арештів Василя, так і після.
Вона вміла слухати й бути підтримкою в найтяжчі моменти.
Іноді, Просто гуляли Києвом і говорили. Іноді їхали десь за місто і Василь цитував свої вірші.
Світлана по- особливому любила Василя. Називала його Птахом.
«..Пташе мій любий, нахохлений, утомлений пташе…»
Вона відчувала його біль і відчай.
Знала, як Василь «задихається» в Києві, де на кожному кроці тебе переслідую КГБ (Світлана навмисно пише так, а не КДБ. В побуті саме з КГБ, народилися назви: «гебісти», «гебня»). Знала, як Василя засмучували стосунки з сином.
Коли його вперше засудили, Дмитрикові було всього 6 років. Фактично, хлопець виріс без батька, і тепер, коли Василь був поруч, Дмитрові було вже 14, а інтереси не дуже співпадали з батьковими.
⠀«Він хоче бути, як усі. Як ті хлопці, з якими ганяє м’яча. І щоб його батько був такий, як їхні батьки. Бачу, що він мене соромиться…»
Василь відчував, що буде другий арешт. Не просто відчував, а знав це.
Його найголовнішою ціллю, було, передати рукописи закордон. Щоб поезія стала вільною і продовжувала жити.
Бо Стус був в першу чергу – поет, але обставини зробили з нього борця і бунтівника.
Сама ж радянська влада, його таким і зробила.
⠀
Книжка дуже цінна і цікава, особливо тим, хто закоханий в Стуса.
Але, корисна й тим, хто тільки знайомиться з ним.