What do you think?
Rate this book
AD LIBITUM
Це роман про Київ і для киян. Це роман про кохання і для закоханих. Це не легке чтиво, а оригінальне плетиво думок, мандрівок, почуттів. Це книжка про минуле й сучасне. Герої зустрічаються у місті, вони живуть у місті, вони живуть містом, вони блукають ним, вони кохають, вони відчувають, вони пізнають. Що ховається за назвою роману Тетяни Стрижевської «Аd libitum»? Читайте - і тільки так дізнаєтесь правду. Він, вона, Київ — нічого зайвого.
328 pages, Paperback
First published January 1, 2014
3 people want to read
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 2 of 2 reviews
July 14, 2019
Ця книжка - як дощ. Власне якось вона зі мною і потрапила під зливу. Я її три рази починала читати і два рази кидала, бо дощ - минущий, а гарної погоди завжди більше хочеться. Краще все-таки за дощем спостерігати з вікна у своїй затишній квартирі. А якщо раптом опинишся у самому епіцентрі негоди - що тоді робити? Тікати мерщій додому, незважаючи на глибокі калюжі і мокрі ноги, чи йти, насолоджуючись цією ситуацією сповна і підставляючи долоні дощу? Слухати дощову музику і дивуватися її гармонії - саме так я почувалася, коли читала цю книжку. Неповторний авторський стиль, подорож вуличками Києва, цікава оповідь, несподівані порівняння і метафори - і такі самотні головні герої, в кожному з яких - своя таємниця. І свій клубок болю, захований усередині душі, про який навіть не кожному розкажеш. Прагнення свободи і бути такими, як є, а не такими, як усі - саме тому ця книжка так і називається. Але після сезону затяжних дощів завжди приходить період ясної погоди - так само, як і зараз це відбувається. Мабуть, такі елегійні книжки створені саме для дощових днів, після яких неодмінно захочеться піти на екскурсію Києвом і відкрити для себе щось нове.
June 7, 2021
Одна єдина буква, яку медсестра, що виписувала у пологовому довідки, змінила і змінилося усе життя. Замість Марини, тієї, що пахне морем, народилася Мирина, тиха, мовчазна та, що творить мир. Все своє ще недовге життя Мирина почувалася у родині підкидьком. В той час, коли її батьки та старша сестра, жили життям пересічного українця кінця 1980-х – початку 1990-х років, де головним завданням було бути як всі, не висовуватися, мати вдома не гірше за інших, піти на роботу, згодувати їжу, подивитися ТБ та лягти спати, Мирина прагнула іншого.
«Я просила б лише трошки розуміння і підтримки — або просто, щоб вони не чавили мене. Але вони сліпі і сильні. Вони не бачать нічого далі свого носа, хочуть мене задушити, загнати в хулахуп їхнього життя, він тісний для мене, для них — широкий.»
Вона любила гуляти містом, споглядати за його неживими пожильцями (домами, деревами), писати та всотувати те, що навколо, але ніби із паралельного світу, з того, де нема Любительскої ковбаси (я її також терпіти не могла, завжди виковирювала той жир) та «як всі». Цими своїми химеріями вона неабияк дратувала батьків, особливо, власне, батька. Коли старша сестра одружується і приводить до їх однокімнатної квартири чоловіка, Мирину виселяють на балкон, який стає її схованкою від світу родичів. Надягнувши навушники і включивши класичну музику, тут вона може хоч трішки побути у власному світі, втекти від приземленого.
Одного разу біля Володимирського собору Мирина зустрічає Назара. Такий саме химерний, він стає її рідною душею. З ним вона гуляє нескінченими вулицями Києва, від нього дізнається масу цікавих історій про місто і його історію, з ним вона може бути собою!
Чесно кажучи, настільки атмосферними мені здавалися лише романи про Львів. Але виявляється, мій Київ зовсім незгірший! Треба лише «правильно» написати про нього. У Тетяни Стрижевської це вийшло чудово! У книзі стільки всього київського і це я зовсім не маю на увазі Київський торт 🙂 Київське сухе варення, що було відоме далеко за межі міста, перепічка навпроти ЦУМу (гидота ще та, але ж там постійно черги!!!), будиночок Петра І, Іван Босий (я про нього також не значал) та його суспільний фонд допомоги бідним у двоповерховому будиночку у фундаменті Андріівської, Парламентська (а раніше – Міська публічна бібліотека), в якій я також готувалася до курсових і дипломних, і ще багато-багато деталей рідного міста, і приємних, і сумних…
«Я люблю це місто, але в ньому, здається, немає більше порятунку. Воно стало схоже на квітку, яка живиться комахами і від того нестерпно смердить. Ми самі себе звоювали. І хочеться лише крикнути: «Я не хочу так жити», та щойно це зробиш, заплющиш очі і побіжиш навпомацки, як тебе викинуть за обмежувальну смугу. Це місто не для слабких. Тут на всьому роблять гроші — на кожному клапті, на кожній вільній хвилині. Куди зникло місто каштанів? Де київське богомілля? Де тиха музика у зелених театрах? Де?»
«Немає нічого сумнішого за смерть будинку — він сам не попросить на пігулку і не викличе лікаря — так і стоїть мовчки і помирає. А всі довкола — ходять — їм байдуже, абсолютно все одно. Не сьогодні-завтра настане його останній день: знесуть стіни, виметуть цоколь, і вже немає значення, хто тут плакав, хто за чим колись тужив... Мені хотілося комусь сказати про це. Але кому це потрібно? Люди стали глухі до всього, що фінансово невигідно. І ще гірше ставало від цього усвідомлення, що ми безсилі.»
Ad libitum у перекладі з латини означає «за бажанням», «на власний розсуд», «вільно».
«Я просила б лише трошки розуміння і підтримки — або просто, щоб вони не чавили мене. Але вони сліпі і сильні. Вони не бачать нічого далі свого носа, хочуть мене задушити, загнати в хулахуп їхнього життя, він тісний для мене, для них — широкий.»
Вона любила гуляти містом, споглядати за його неживими пожильцями (домами, деревами), писати та всотувати те, що навколо, але ніби із паралельного світу, з того, де нема Любительскої ковбаси (я її також терпіти не могла, завжди виковирювала той жир) та «як всі». Цими своїми химеріями вона неабияк дратувала батьків, особливо, власне, батька. Коли старша сестра одружується і приводить до їх однокімнатної квартири чоловіка, Мирину виселяють на балкон, який стає її схованкою від світу родичів. Надягнувши навушники і включивши класичну музику, тут вона може хоч трішки побути у власному світі, втекти від приземленого.
Одного разу біля Володимирського собору Мирина зустрічає Назара. Такий саме химерний, він стає її рідною душею. З ним вона гуляє нескінченими вулицями Києва, від нього дізнається масу цікавих історій про місто і його історію, з ним вона може бути собою!
Чесно кажучи, настільки атмосферними мені здавалися лише романи про Львів. Але виявляється, мій Київ зовсім незгірший! Треба лише «правильно» написати про нього. У Тетяни Стрижевської це вийшло чудово! У книзі стільки всього київського і це я зовсім не маю на увазі Київський торт 🙂 Київське сухе варення, що було відоме далеко за межі міста, перепічка навпроти ЦУМу (гидота ще та, але ж там постійно черги!!!), будиночок Петра І, Іван Босий (я про нього також не значал) та його суспільний фонд допомоги бідним у двоповерховому будиночку у фундаменті Андріівської, Парламентська (а раніше – Міська публічна бібліотека), в якій я також готувалася до курсових і дипломних, і ще багато-багато деталей рідного міста, і приємних, і сумних…
«Я люблю це місто, але в ньому, здається, немає більше порятунку. Воно стало схоже на квітку, яка живиться комахами і від того нестерпно смердить. Ми самі себе звоювали. І хочеться лише крикнути: «Я не хочу так жити», та щойно це зробиш, заплющиш очі і побіжиш навпомацки, як тебе викинуть за обмежувальну смугу. Це місто не для слабких. Тут на всьому роблять гроші — на кожному клапті, на кожній вільній хвилині. Куди зникло місто каштанів? Де київське богомілля? Де тиха музика у зелених театрах? Де?»
«Немає нічого сумнішого за смерть будинку — він сам не попросить на пігулку і не викличе лікаря — так і стоїть мовчки і помирає. А всі довкола — ходять — їм байдуже, абсолютно все одно. Не сьогодні-завтра настане його останній день: знесуть стіни, виметуть цоколь, і вже немає значення, хто тут плакав, хто за чим колись тужив... Мені хотілося комусь сказати про це. Але кому це потрібно? Люди стали глухі до всього, що фінансово невигідно. І ще гірше ставало від цього усвідомлення, що ми безсилі.»
Ad libitum у перекладі з латини означає «за бажанням», «на власний розсуд», «вільно».
Displaying 1 - 2 of 2 reviews