Ця книжка — про одного з найвидатніших поетів ХХ століття, якому судилися вершини й провалля, високі здобутки й принизливі манівці. До нього рано прийшло визнання: прочитавши «Гофманову ніч», перед молодим автором став на коліна сам метр Микола Хвильовий. Захопившись футуризмом, поет зостається при тому завсідником антикварних крамниць і пристрасним колекціонером живопису. Невдовзі виробляє самобутній неокласичний стиль. Удостоєний ордена Леніна з особистого наказу кремлівського вождя, пише чи не найкращий вірш в українській сталініані. А згодом, перетривавши добу репресій, тотального страху й неминучого конформізму, стає великим релігійним поетом, на кожному етапі своєї творчості звертаючись до образу Собору, до засадничих християнських цінностей. Син петлюрівського офіцера, Микола Бажан волею випадку обіймає посаду заступника Голови українського радянського уряду. Сходознавець за фахом, перекладач Руставелі й Навої — повсякчас наводить зруйновані мости між Україною та Заходом. Відзначений усіма престижними радянськими нагородами, змушений самохіть відмовитися від номінування на Нобелівську премію. Свідомий гріховних переступів, караючись зрадами і втратами, намагається відпокутувати їх подвижницькою культуртрегерською працею, невпинним і неймовірно результативним тихим спротивом, маючи певність, що за будь-яких обставин слово не може мовчати.
Українська літературознавиця, літературна критикиня. 1980 - закінчила Київський університет. 1985—1996 - працювала в Інституті літератури НАНУ. 1995—1997 — заступниця редактора журналу «Слово і час». Від 1996 року — професорка Національного університету «Києво-Могилянська академія». Досліджує проблеми стильової диференціації української літератури 20 століття, особливості розвитку українського модернізму, виявляє зацікавлення феміністською інтерпретацією текстів.
Спроба апології Бажана як нерадянського поета, звісно, лише частково вдала, бо вірш про людину у сірій шинелі сокирою не вирубиш. Агеєва наводить дві групи аргументів. Преша - культурний опір Бажана малими справами: видання УРЕ, реабілітація репресованих письменників, заступництво за молодих поетів тощо. Виглядає це не дуже переконливо, бо за найменшої загрози Бажан відразу йшов на поступки і все шло не далі напівмір. Друга - піздні твори Бажана не вкладалися в канони соцреалізму і були кращими за його ранню творчість. З цим можна погодитись, але, за іронією перед сучасним читачаем вже треба реабілітувати самого Бажана. Особисто я до недавнього часу вважав, що притомний Бажан закінчується десь на "Сліпцях", бо про "Нічні концерти", "Богів Еллади" або "Дебору" взагалі нічого не чув.