Ті діжки з важкою водою і досі на дні озера Тіншо... Саме з кінця почалось моє знайомство з неймовірними норвежцями, котрі робили усе, аби захистити свою країну та й увесь світ від ядерної зброї у руках нацистів. І про котрих зараз, на жаль, знає так мало людей.
Я полювала за цією книгою кілька років. І вона виправдала кожну хвилину очікування. Це непередбачувані події (так, нехай я й знала фінал і те, що зрештою з ядерною програмою в нацистів не склалося), це емоції через край, бо те, що відбувається зараз у нашій країні, ніби відбиття минулого, й вкрай важко не провести купу паралелей, й не пропустити усе це крізь себе: очікування, втрату надії, бажання боротися, а не сидіти на місці, біль від того, що твоя країна потерпає від навали потвор у формі... Трясця! Я хвилювалась за кожного з командос, ніби я знайома з ними особисто, а події книги відбуваються просто зараз. Я блукала з ними по Відді, відчувала, як стискається шлунок, коли в них закінчувалась їжа, я затамовувала подих, коли їх могли піймати, або коли арештовували когось з їхніх знайомих. І я оплакувала кожну загибель котрого з цих героїв. Ця книга не відпускала мене ні на хвилину. І навіть коли я думала, що варто перемкнутися й прочитати щось інше, потім повернутись до неї, я лише приводила до ладу все, що коїлось в серці й думках в той момент, й бралася знову читати саме її.
Для мене це не просто одна з найкращих прочитаних в цьому році книжок, я вважаю її ледь не найкращою з прочитаних про Другу Світову книжок за увесь час, а читала я їх дуже і дуже багато. Must read. Хоча б тому, що про їхню боротьбу й незламність, відвагу та відданість своїй країні має знати кожен у світі.