What do you think?
Rate this book
Дівчина з ведмедиком
«Дівчина з ведмедиком» — модерністський неокласичний інтелектуальний роман українського письменника Віктора Петрова-Домонтовича (1894—1969), написаний 1928 року. Сам автор визначає його як філософсько-інтелектуальну повість. Роман вийшов у видавництві «Сяйво» за апробацією Миколи Зерова.
Це паралельний текст або текст у тексті, присвячений питанням людської екзистенції, існуванню людини в умовах тогочасного суспільства як особистості, що зберігає за собою право на індивідуалістичний прояв, відзначається широким використанням алюзій та ремінісценцій, цитат та інших запозичень, що вказують як на енциклопедичну ерудованість автора, так і на звернення його до читача освіченого, здатного сприйняти таке закодоване письмо.
Це паралельний текст або текст у тексті, присвячений питанням людської екзистенції, існуванню людини в умовах тогочасного суспільства як особистості, що зберігає за собою право на індивідуалістичний прояв, відзначається широким використанням алюзій та ремінісценцій, цитат та інших запозичень, що вказують як на енциклопедичну ерудованість автора, так і на звернення його до читача освіченого, здатного сприйняти таке закодоване письмо.
ebook
First published January 1, 1928
12 people are currently reading
410 people want to read
About the author
В. Домонтович
24 books49 followersViktor Petrov (ukr. Віктор Петров) - Ukrainian ethnographer-archeologist and fiction writer.
For his scientific works as ethnographer-archeologist written in Ukrainian and printed under the real name Viktor Petrov (ukr. Віктор Петров) please use this author-profile: Віктор Петров)
For his fiction works as a fiction writer written in Ukrainian and printed under pseudonym V. Domontovych (ukr. В. Домонтович) please use this author-profile: В. Домонтович)
For his scientific works as ethnographer-archeologist written in Ukrainian and printed under the real name Viktor Petrov (ukr. Віктор Петров) please use this author-profile: Віктор Петров)
For his fiction works as a fiction writer written in Ukrainian and printed under pseudonym V. Domontovych (ukr. В. Домонтович) please use this author-profile: В. Домонтович)
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 30 of 100 reviews
December 17, 2024
шо по ведмедику
1) зина — дуже потайна й стримана людина насправді. незважаючи на всі її зовнішні показні ескапади, вона завжди залишається нещирою та позбавляє себе можливості говорити прямо. ведмедик тут, як символ її дитячого, — це спосіб проговорювати те, що вона не може висловити прямо (як у сцені сварки з лесею).
2) простий, але цікавий паралелизм у тім, що ведмедик — це іполит. незугарний, неповороткий, милий, простий характером і простий у маніпуляції. одним словом — іграшки. цю історію можна було назвати "дівчина з іполитом", поміняти місцями плюшевого звіра й інженера, й нічого б не змінилося, це лишився б достоту той самий твір.
«Серце моє (— сірий патлатий ведмедик в руках маленької дівчинки —) затремтіло, замоталось. (— Синьоока дівчинка в довгих панчішках, схопивши ведмедика за ногу, розмахує ним з боку в бік. Мати зупиняє дівчинку: "Зинусю, залиши ведмедика, а то його болітиме" — ).»
не уникнути асоціацій з лолітою, що вийде за 32 роки.
але “дівчина” мені сподобалася набагато більше. гадаю, справа у головній героїні, яка має свій характер і переконання, світлий розум і суб’єктність, а не лише грайливо задерту спідничку.
зина фактично використовує варецького, щоб порушити головний закон патріархальної культури, аби виключити себе із цього суспільства й звільнитися від тягаря наперед визначеної долі паняночки із заможної родини з бабусиною бонбоньєркою у креденсі.
«— Ти гадаєш, що коли я віддалась тобі, то мова йтиме за шлюб? Ти помиляєшся! Саме тому, що я віддалась тобі, мова й не може йти за шлюб. Я не хочу шлюбу. Я й віддалась тобі, щоб знищити можливість шлюбу. Я хочу робити те, що хочу робити. Я не збираюсь виходити заміж.»
«— А ти запитав мене? А я дала згоду? А ти не думаєш, що та твоя порядність, якою ти пишаєшся, є для мене образа? Ти заздалегідь припускаєш, що я зробила щось ганебне і тепер потребую, щоб хтось захищав мене! Ти не подумав, що коли ти висловлюєш намір своєю порядністю прикрити мою, мовляв, непорядність, ти цим ображаєш мою гідність? Не бійся, я захищатимусь сама. Я залежу від себе, і ні від кого більше. Я хтіла, і я віддалась.»
зина, що намагається деконстрвювати й заперечити усе, що можливо зрештою все одно у більш виграшній позиції, ніж іполит, бо вона бодай спробувала відхилитися од заданого вектору.
«Давні форми шлюбного життя порушено, нові ще не знайдено. Зині обридло жити так, як вона жила, її лякає перспектива продовжити в дальшому те, що було; її лякає перспектива вийти заміж і зв'язати себе, вона шукає нових обріїв. Яких саме, — вона не знає, та це для неї байдуже; з неї досить того, що вона хоче, бо саме вона того прагне...»
вона відчула рух тектонічних плит епох, хоч і не змогла з ним впоратися. іполит не відчув. о, іполит з тих людей, що постійно купляють книги, щоб не читати їх. це доволі вичерпна характеристика.
“Отже, справді мені бракує слів, і цю недостатність я намагаюсь заповнити, колекціонуючи книжки…”
а слів йому бракувало через несвідоме, пустувате життя, у якому не було нічого, і яке зині так легко було перевернути й заповнити собою.
я обожнюю все у цьому романі від способу розвитку сюжету до роботи з деталями (як от реакція іполита на статуетку боярича), але що сталося з кінцівкою? якась обрубана, ніби автор утратив інтерес до книги й вирішив швиденько згорнути історію — через що починає моралізувати й робить сильну персонажку повією, караючи за відступ од модернізму в авангард... мені здається, навіть сам домонтович не вірив у свій фінал, бо і написаний він дещо гірше, ніж попередній текст.
втім — точно перечитуватиму. і точно з насолодою.
4+
п. с. шикарна стаття в’ячеслава левицького «Дівчина з «Рошеном»: де і чим ласують персонажі В. Домонтовича» https://tyktor.media/ktytor/divchyna-...
1) зина — дуже потайна й стримана людина насправді. незважаючи на всі її зовнішні показні ескапади, вона завжди залишається нещирою та позбавляє себе можливості говорити прямо. ведмедик тут, як символ її дитячого, — це спосіб проговорювати те, що вона не може висловити прямо (як у сцені сварки з лесею).
2) простий, але цікавий паралелизм у тім, що ведмедик — це іполит. незугарний, неповороткий, милий, простий характером і простий у маніпуляції. одним словом — іграшки. цю історію можна було назвати "дівчина з іполитом", поміняти місцями плюшевого звіра й інженера, й нічого б не змінилося, це лишився б достоту той самий твір.
«Серце моє (— сірий патлатий ведмедик в руках маленької дівчинки —) затремтіло, замоталось. (— Синьоока дівчинка в довгих панчішках, схопивши ведмедика за ногу, розмахує ним з боку в бік. Мати зупиняє дівчинку: "Зинусю, залиши ведмедика, а то його болітиме" — ).»
не уникнути асоціацій з лолітою, що вийде за 32 роки.
але “дівчина” мені сподобалася набагато більше. гадаю, справа у головній героїні, яка має свій характер і переконання, світлий розум і суб’єктність, а не лише грайливо задерту спідничку.
зина фактично використовує варецького, щоб порушити головний закон патріархальної культури, аби виключити себе із цього суспільства й звільнитися від тягаря наперед визначеної долі паняночки із заможної родини з бабусиною бонбоньєркою у креденсі.
«— Ти гадаєш, що коли я віддалась тобі, то мова йтиме за шлюб? Ти помиляєшся! Саме тому, що я віддалась тобі, мова й не може йти за шлюб. Я не хочу шлюбу. Я й віддалась тобі, щоб знищити можливість шлюбу. Я хочу робити те, що хочу робити. Я не збираюсь виходити заміж.»
«— А ти запитав мене? А я дала згоду? А ти не думаєш, що та твоя порядність, якою ти пишаєшся, є для мене образа? Ти заздалегідь припускаєш, що я зробила щось ганебне і тепер потребую, щоб хтось захищав мене! Ти не подумав, що коли ти висловлюєш намір своєю порядністю прикрити мою, мовляв, непорядність, ти цим ображаєш мою гідність? Не бійся, я захищатимусь сама. Я залежу від себе, і ні від кого більше. Я хтіла, і я віддалась.»
зина, що намагається деконстрвювати й заперечити усе, що можливо зрештою все одно у більш виграшній позиції, ніж іполит, бо вона бодай спробувала відхилитися од заданого вектору.
«Давні форми шлюбного життя порушено, нові ще не знайдено. Зині обридло жити так, як вона жила, її лякає перспектива продовжити в дальшому те, що було; її лякає перспектива вийти заміж і зв'язати себе, вона шукає нових обріїв. Яких саме, — вона не знає, та це для неї байдуже; з неї досить того, що вона хоче, бо саме вона того прагне...»
вона відчула рух тектонічних плит епох, хоч і не змогла з ним впоратися. іполит не відчув. о, іполит з тих людей, що постійно купляють книги, щоб не читати їх. це доволі вичерпна характеристика.
“Отже, справді мені бракує слів, і цю недостатність я намагаюсь заповнити, колекціонуючи книжки…”
а слів йому бракувало через несвідоме, пустувате життя, у якому не було нічого, і яке зині так легко було перевернути й заповнити собою.
я обожнюю все у цьому романі від способу розвитку сюжету до роботи з деталями (як от реакція іполита на статуетку боярича), але що сталося з кінцівкою? якась обрубана, ніби автор утратив інтерес до книги й вирішив швиденько згорнути історію — через що починає моралізувати й робить сильну персонажку повією, караючи за відступ од модернізму в авангард... мені здається, навіть сам домонтович не вірив у свій фінал, бо і написаний він дещо гірше, ніж попередній текст.
втім — точно перечитуватиму. і точно з насолодою.
4+
п. с. шикарна стаття в’ячеслава левицького «Дівчина з «Рошеном»: де і чим ласують персонажі В. Домонтовича» https://tyktor.media/ktytor/divchyna-...
August 1, 2022
Захват. Роман закінчився так несподівано, що я почала шукати загублені розділи, думала в мене неповна книга. Думаю цей роман випередив свій час, ніколи не скажеш що це сюжет 1928 року. Чудовий український інтелектуальний роман. Про небачені і неприйняті суспільством того часу бажання і думки жінки. І на противагу їй, здавалось би інтелектуал, який так багато працює і знає, не зміг прийняти і зрозуміти цю тонку її вдачу. І від того постраждав.
Виразно прекрасна українська мова твору, така, що деякі речення хотілось прочитати вголос, щоб відчути ці слова на губах, відчути на смак.
Описи Києва і Криму. Особливо Криму. Перед очима ці гори, море, запах ялівцю, смак персиків…сподіваюсь це все ми теж відчуємо скоро, в нашому Криму.
«Пожне бурю не той, що сіє вітри, а той хто змагається їх не пустити.»
«Умерти що? Умерти легко! Хіба ми не бачили на власні очі, як умирають і убивають? Ні, треба не себе вбити. Зумій, усе знищивши, жити цим.»
Виразно прекрасна українська мова твору, така, що деякі речення хотілось прочитати вголос, щоб відчути ці слова на губах, відчути на смак.
Описи Києва і Криму. Особливо Криму. Перед очима ці гори, море, запах ялівцю, смак персиків…сподіваюсь це все ми теж відчуємо скоро, в нашому Криму.
«Пожне бурю не той, що сіє вітри, а той хто змагається їх не пустити.»
«Умерти що? Умерти легко! Хіба ми не бачили на власні очі, як умирають і убивають? Ні, треба не себе вбити. Зумій, усе знищивши, жити цим.»
October 6, 2019
Є книги з приємним сюжетом, а є з приємною мовою. Домонтович насправді пише сильно, соковито, красиво. Пише потужний роман з амбіційною героїнею, яке розкриває будь-які пута.
Але це не мій тип літератури. Надто боляче. Надто різко. Я люблю інших героїв. Цей роман ніби обірваний. Сам його кінець - прірва душі обох героїв. Далі нема куди йти. Читач мав би самотужки втекти із цієї глибокої ями.
І я втікаю.
Але це не мій тип літератури. Надто боляче. Надто різко. Я люблю інших героїв. Цей роман ніби обірваний. Сам його кінець - прірва душі обох героїв. Далі нема куди йти. Читач мав би самотужки втекти із цієї глибокої ями.
І я втікаю.
June 13, 2025
це було прекрасно.
April 22, 2024
Моє перше знайомство з Домонтовичем (це так відмінюється?) і воно було вау.
Яка ж гарна українська мова у Домонтовича, просто лилась. Хотілось занотовувати кожні пару сторінок.
Роман розповідає про інженера-хіміка Варецького, він професіонал своєї справи, щось досліджує, веде навчання. Одного разу його просять займатися з Лесею та Зиною. Леся вихована, прекрасна учениця. Зина ж розуміє, що вона живе в нову епоху, зневажає епоху стару. Вона хоче прожити інакше життя, ніж прожила її мама. Вона розуміє, що світ навколо змінюється. Вона бунтує.
Зина фактично навʼязується на стосунки з Варецьким, спокушає його, він не може протистояти її напору і красі, цьому бунту.
Незважаючі на те, що читати про одержимість шістнадцяторічною було читати складно (я не люблю оці історії німфеток і Лоліт), але роман неймовірно випереджає час. Він показує пору бунту, пору модернізації і початку незалежності дівчат, початку фемінізму.
Кінець був настільки вражаючий, що я не одразу зрозуміла, що далі нема ще розділів цієї історії
Яка ж гарна українська мова у Домонтовича, просто лилась. Хотілось занотовувати кожні пару сторінок.
Роман розповідає про інженера-хіміка Варецького, він професіонал своєї справи, щось досліджує, веде навчання. Одного разу його просять займатися з Лесею та Зиною. Леся вихована, прекрасна учениця. Зина ж розуміє, що вона живе в нову епоху, зневажає епоху стару. Вона хоче прожити інакше життя, ніж прожила її мама. Вона розуміє, що світ навколо змінюється. Вона бунтує.
Зина фактично навʼязується на стосунки з Варецьким, спокушає його, він не може протистояти її напору і красі, цьому бунту.
Незважаючі на те, що читати про одержимість шістнадцяторічною було читати складно (я не люблю оці історії німфеток і Лоліт), але роман неймовірно випереджає час. Він показує пору бунту, пору модернізації і початку незалежності дівчат, початку фемінізму.
Кінець був настільки вражаючий, що я не одразу зрозуміла, що далі нема ще розділів цієї історії
Поетові не потрібні книжки. Він носить у середині себе в потенції можливість усіх книжок усього світу.Ти гадаєш, що коли я віддалася тобі, то мова йтиме за шлюб? Ти помиляєшся! Саме тому, що я віддалася тобі, мова й не може йти за шлюб. Я не хочу шлюбу. Я й віддалася тобі, щоб знищити можливість шлюбу. Я хочу робити те, що хочу робити. Я не збираюсь виходити заміж.
August 31, 2022
Вже давно я хотіла познайомитись з творчістю Домонтовича, але не знала як до нього підступитися. Вирішила почати з «Дівчини…»…
… І не пожалкувала про своє рішення. Надзвичайно сподобався стиль автора, лаконічність, те як він смакує кожним словом.
Ще до прочитання дещо чула про сюжет — в принципі мені така тема цікава, тому вона не відлякувала. Тільки побоювалась, що розповідь про закоханість старшого чоловіка у юну дівчину обрана для того, шоб епотувати читача. Але мої побоювання виявились марними — там все абсолютно органічно. Не порівнювала би цю історію з «Лолітою» (яка мені свого часу не сподобалась).
Додам наостанок, що цей твір можна читати як історію про кохання, а можна як екскурсію в життя Києва (і не тільки) у 20х роках, побут різних прошарків населення, метаморфози, яких їм доводилось зазнавати.
… І не пожалкувала про своє рішення. Надзвичайно сподобався стиль автора, лаконічність, те як він смакує кожним словом.
Ще до прочитання дещо чула про сюжет — в принципі мені така тема цікава, тому вона не відлякувала. Тільки побоювалась, що розповідь про закоханість старшого чоловіка у юну дівчину обрана для того, шоб епотувати читача. Але мої побоювання виявились марними — там все абсолютно органічно. Не порівнювала би цю історію з «Лолітою» (яка мені свого часу не сподобалась).
Додам наостанок, що цей твір можна читати як історію про кохання, а можна як екскурсію в життя Києва (і не тільки) у 20х роках, побут різних прошарків населення, метаморфози, яких їм доводилось зазнавати.
June 6, 2022
Описи Києва та Криму столітньої давнини роблять 💔
September 24, 2022
Спочатку твір у мене викликав супротив. Оце «Домидрон Панфилович» і інші закручені мовні штуки дратували. Але це єдиний мінус книги. І то для мене.
Найбільше сподобалась частина в Криму. Вона була настільки тепла і пахуча, що ніби з героями і я там була…
Ну і не можу не відмітити інтелектуальність Домонтовича. У творі стільки різних цитат і відсилок, що читаючи один роман - ти ніби читаєш кілька одночасно.
Точно рекомендую для читання
Найбільше сподобалась частина в Криму. Вона була настільки тепла і пахуча, що ніби з героями і я там була…
Ну і не можу не відмітити інтелектуальність Домонтовича. У творі стільки різних цитат і відсилок, що читаючи один роман - ти ніби читаєш кілька одночасно.
Точно рекомендую для читання
November 7, 2023
Український огляд нижче (Ukrainian language review is below)
This is a psychological novel published in 1928, the English title is “A Girl with a Teddy Bear”.
I’ve re-read it now because this year I plan to read more of Ukrainian classics, so I took From Kulish to the present day: 100 iconic novels and novellas in Ukrainian (Ukr) and decided to go through the list as it is composed, i.e. chronologically. This is the #24 in the list.
First, a few words about the author. "V. Domontovych" (actually, without deciphering the name, although some contemporary publications write Viktor) is the pseudonym of Viktor Petrov (1894-1969).
Externally, he was a Ukrainian writer, philosopher, social anthropologist, literary critic, archaeologist, historian, and cultural critic. Less well known is his cooperation with the Soviet security services, presumably since the 1930s, which most likely prevented him from becoming one of the "executed Ukrainian renaissance" In 1941, he was known to be in Nazi-occupied Kharkiv and wore a German uniform; in 1944-45, he probably retreated with the Germans because he worked in Munich in 1945-1949. He disappeared and "resurfaced" in the USSR in 1956, a fact that clearly indicates his cooperation with the secret service. Back in the 20s, he fell in love with Zerov's wife (a literary critic who was shot in 1937) and married her after the war.
So, back to the novel. It starts at the beginning of the NEP (new economic policy) in Kyiv, which was just beginning to recover after the civil war. In the fall of 1922, the protagonist, Ippolit Varetsky, who works part-time as a teacher and as a chemist at a factory, meets Alexander Vladyslavovych Tikhmenev, a representative of the Supreme Council of National Economy (VSNKh) from Moscow. Tikhmenev is a big shot, some people now automatically assume that this means a career Bolshevik, but I'm more inclined to think of him as a "spets" – one of old-regime experts, who were actively used by the Soviet government in the 1920s to rebuild the country (and killed in the 1930s). He invites Varetsky to become a tutor for his two daughters, Zina and Lesia, aged 16 and 18, respectively. Varetskyi agrees. They live in quite different worlds:
After my smoky, dank cave room, it was wonderful to enter the Tikhmenevs' clean, spacious, bright, warm apartment. There were no sacks of flour on the chairs in the hall, no sacks of potatoes on the Becker grand piano. The windows were glass, not carboard.
I, with my big boots, soldier's knee-length wraps, green, protective-colored pants, wide sweatshirt, and cracked glasses, did not fit in.
When I burst into the living room in my draped coat, belted with a sash, dragging a sled behind me, my sled caused surprise among the Tikhmenevs. They asked me where I had come down from the mountains on my sled. So I had to explain that I was going to go to ARA (American Reconstruction Agency, headed by Hoover) to get the parcel with flour, sugar, etc... As for sledding down the mountains, first of all, my years are not those of a young man, and secondly, even if I wanted to have fun, I would not have enough time for it.
From the question I was asked, I realized that the Tikhmenevs never belonged to the category of "people with sledges," that they were completely abstract in their ideas about people with sledges, skiing down the mountains, free time, flour and sugar, food for tomorrow, and "tomorrow" in general. They could look at the sled as an object of fun. Rationing was not a problem for them.
Then we have the somewhat strange romance between Varetskyi and Zina. Strange, because Ipolit is more concerned with practical matters than emotional ones, he is a rather closed person, he is satisfied with his life, even if at some point romance clouds his head so much that he even spends his last money to go to Moscow, where the Tikhmenev family has temporarily moved, almost reaches their estate, but returns at the last moment. Zina likes to tease him, for example, asking him at a family dinner: "Tell me, Ippolit Mykolaiovych, what do you do with your glasses when you kiss? Do you take them off or not?"
Zina is a child from a wealthy family (all the way back to 1917, which is why I say that Tikhmenev is a spets), but who saw the tremendous changes that took place as she grew up. To understand the magnitude of the change, in the 20s, some people were promoting nudism and a departure from the old ‘bourgeois morality’ so much that they traveled naked in public transport. So for her, having an affair to Varetskyi was primarily a teenage rebellion.
I won't tell you how it ended. This is a wonderful novel about Ukraine, in particular Kyiv and Crimea in the 1920s, with masterful characterization and rich language.
=============
На початку кілька слів про автора. «В. Домонтович» (насправді без розшифровки імені, хоч деякі сучасні видання пишуть Віктор) псевдонім Віктора Платоновича Петрова (1894-1969).
Назовні це був український письменник, філософ, соціальний антрополог, літературний критик, археолог, історик і культуролог. Менш відома його співпраця з радянськими органами безпеки, імовірно ще з 1930-х років, що швидше за все дозволило йому не стати одним з «розстріляного відродження». У 1941 відомо що перебував у окупованому німцями Харкові і носив німецьку уніформу, у 1944-45 імовірно відступив з німцями і у 1945-1949 працював у Мюнхені. Він зник і «винирнув» у СРСР у 1956 – факт, що яскраво свідчить про співпрацю з органами. Ще у 20-ті закохався у дружину Зерова (літературний критик, розстріляний у 1937), одружився з нею після війни.
Тож до роману. Він починається на початку НЕПу у Києві, що лише починає відновлюватись. Восени 1922 року головний герой - Іполіт Миколайович Варецький, що підробляє як учителем так і на заводі, досить випадково знайомиться з Олександром Владиславовичем Тихменєвим, що приїхав з Москви, як представник ВРНГ (Вища рада народного господарства). Тихменєв – велике цабе, дехто зараз автоматично вважає – більшовик-кар’єрист, але я більше схиляюсь до «спеца» - старорежимного експерта, яких активно використовувала рядянська влада у 20-ті для відбудови країни (та знищувала у 30-ті). Він запрошує Іполіта стати репетитором для двох своїх дочок — Зини та Лесі 16 та 18 років відповідно. Варецький згоджується. Тут ми зустрічаємо реалії у яких живуть доньки Тихменєв і Варецький:
Після моєї продимленої вогкої печерної кімнати було чудно ввійти в чисту, простору, світлу, теплу квартиру Тихменєвих. На стільці в залі не стояли лантухи з борошном, на Беккерівському роялі не було мішків з картоплею. У вікнах шкло, а не дикт.
Я зі своїми великими черевиками, солдатськими обмотками до колін, зеленими, захисного цвіту штанями, широкою толстовкою й тріснутими окулярами аж ніяк не пасував до цієї обстановки.
Коли я вдерся у вітальню в драповому, підперезаному поясом пальті, тягнучи за собою саночки, мої саночки викликали здивування в Тихменєвих. Мене запитали, де саме спускався я з гір на своїх саночках. Отже, прийшлось пояснити, що я збирався звідціля одним заходом зайти в "АРА" й одержати там призначену мені посилку з борошном, цукром, какао, маїсом, кокосовим маслом... А кататись на саночках з гір, то, по-перше, й роки мої вже не ті, та, по-друге, коли б і захтілось розважитись, то мені для цього бракувало б часу.
З запропонованого мені запитання я зрозумів, гцо Тихменєви ніколи не належали до категорії "людей з саночками", що вони цілком абстрактні в своїх уявленнях про людей з саночками, про саночки, катання з гір, вільний час, борошно й цукор, їжу на завтрашній день і про "завтрашній день" взагалі. Вони могли дивитись на саночки як на предмет веселої забавки. Пайок не був для них за життєву проблему.
Дивно, дуже дивно! Видко, що таки можна не мати жодних реальних уявлень про життя, про різницю між тим, що входить у склад червоноармійського пайка й арівської посилки й... жити. І до того ж, ще й добре жити!..
Розмова й почалася про саночки, пайки, читання лекцій в червоноармійських клюбах, про "АРА", про американців з "АРА", про доляри, курс на радзнаки й золоті десятки.
Далі ми маємо дещо дивний роман між Іполітом і Зиною. Дивний, бо Іполіт все більше по практичним питанням, а не емоційним, він досить закрита людина, його влаштовує його життя, навіть якщо у певний момент романтика хмарить йому голову так, що він навіть витрачає останні гроші аби поїхати у Москву, куди на час виїхала родина Тихменєвих, майже доходить до їхнього маєтку, але у останній момент повертається. Зина ж полюбляє його дражнити, наприклад на родинному обіді запитуючи: «Скажіть, Іполіте Миколайовичу, що Ви робите зі своїми окулярами, коли цілуєтесь? Ви їх здіймаєте чи ні?»
Зина – дитина із заможної родини (увесь час, включно з до 1917 року, тому я кажу, що Тихменєв – спец), але яка бачила грандіозні зміни, що відбулися за її дорослішання. Для розуміння – у 20-ті роки деякі люди настільки просували нюдизм і відхід від старої міщанської моралі, що голими роз'їжджали у громадському транспорті. Тож для неї віддатись Іполіту це передусім підлітковий бунт.
Чим закінчилося не буду оповідати. Чудовий роман про Україну, зокрема Київ і Крим 20-х років, з майстерним описом характерів і багатою мовою.
This is a psychological novel published in 1928, the English title is “A Girl with a Teddy Bear”.
I’ve re-read it now because this year I plan to read more of Ukrainian classics, so I took From Kulish to the present day: 100 iconic novels and novellas in Ukrainian (Ukr) and decided to go through the list as it is composed, i.e. chronologically. This is the #24 in the list.
First, a few words about the author. "V. Domontovych" (actually, without deciphering the name, although some contemporary publications write Viktor) is the pseudonym of Viktor Petrov (1894-1969).
Externally, he was a Ukrainian writer, philosopher, social anthropologist, literary critic, archaeologist, historian, and cultural critic. Less well known is his cooperation with the Soviet security services, presumably since the 1930s, which most likely prevented him from becoming one of the "executed Ukrainian renaissance" In 1941, he was known to be in Nazi-occupied Kharkiv and wore a German uniform; in 1944-45, he probably retreated with the Germans because he worked in Munich in 1945-1949. He disappeared and "resurfaced" in the USSR in 1956, a fact that clearly indicates his cooperation with the secret service. Back in the 20s, he fell in love with Zerov's wife (a literary critic who was shot in 1937) and married her after the war.
So, back to the novel. It starts at the beginning of the NEP (new economic policy) in Kyiv, which was just beginning to recover after the civil war. In the fall of 1922, the protagonist, Ippolit Varetsky, who works part-time as a teacher and as a chemist at a factory, meets Alexander Vladyslavovych Tikhmenev, a representative of the Supreme Council of National Economy (VSNKh) from Moscow. Tikhmenev is a big shot, some people now automatically assume that this means a career Bolshevik, but I'm more inclined to think of him as a "spets" – one of old-regime experts, who were actively used by the Soviet government in the 1920s to rebuild the country (and killed in the 1930s). He invites Varetsky to become a tutor for his two daughters, Zina and Lesia, aged 16 and 18, respectively. Varetskyi agrees. They live in quite different worlds:
After my smoky, dank cave room, it was wonderful to enter the Tikhmenevs' clean, spacious, bright, warm apartment. There were no sacks of flour on the chairs in the hall, no sacks of potatoes on the Becker grand piano. The windows were glass, not carboard.
I, with my big boots, soldier's knee-length wraps, green, protective-colored pants, wide sweatshirt, and cracked glasses, did not fit in.
When I burst into the living room in my draped coat, belted with a sash, dragging a sled behind me, my sled caused surprise among the Tikhmenevs. They asked me where I had come down from the mountains on my sled. So I had to explain that I was going to go to ARA (American Reconstruction Agency, headed by Hoover) to get the parcel with flour, sugar, etc... As for sledding down the mountains, first of all, my years are not those of a young man, and secondly, even if I wanted to have fun, I would not have enough time for it.
From the question I was asked, I realized that the Tikhmenevs never belonged to the category of "people with sledges," that they were completely abstract in their ideas about people with sledges, skiing down the mountains, free time, flour and sugar, food for tomorrow, and "tomorrow" in general. They could look at the sled as an object of fun. Rationing was not a problem for them.
Then we have the somewhat strange romance between Varetskyi and Zina. Strange, because Ipolit is more concerned with practical matters than emotional ones, he is a rather closed person, he is satisfied with his life, even if at some point romance clouds his head so much that he even spends his last money to go to Moscow, where the Tikhmenev family has temporarily moved, almost reaches their estate, but returns at the last moment. Zina likes to tease him, for example, asking him at a family dinner: "Tell me, Ippolit Mykolaiovych, what do you do with your glasses when you kiss? Do you take them off or not?"
Zina is a child from a wealthy family (all the way back to 1917, which is why I say that Tikhmenev is a spets), but who saw the tremendous changes that took place as she grew up. To understand the magnitude of the change, in the 20s, some people were promoting nudism and a departure from the old ‘bourgeois morality’ so much that they traveled naked in public transport. So for her, having an affair to Varetskyi was primarily a teenage rebellion.
I won't tell you how it ended. This is a wonderful novel about Ukraine, in particular Kyiv and Crimea in the 1920s, with masterful characterization and rich language.
=============
На початку кілька слів про автора. «В. Домонтович» (насправді без розшифровки імені, хоч деякі сучасні видання пишуть Віктор) псевдонім Віктора Платоновича Петрова (1894-1969).
Назовні це був український письменник, філософ, соціальний антрополог, літературний критик, археолог, історик і культуролог. Менш відома його співпраця з радянськими органами безпеки, імовірно ще з 1930-х років, що швидше за все дозволило йому не стати одним з «розстріляного відродження». У 1941 відомо що перебував у окупованому німцями Харкові і носив німецьку уніформу, у 1944-45 імовірно відступив з німцями і у 1945-1949 працював у Мюнхені. Він зник і «винирнув» у СРСР у 1956 – факт, що яскраво свідчить про співпрацю з органами. Ще у 20-ті закохався у дружину Зерова (літературний критик, розстріляний у 1937), одружився з нею після війни.
Тож до роману. Він починається на початку НЕПу у Києві, що лише починає відновлюватись. Восени 1922 року головний герой - Іполіт Миколайович Варецький, що підробляє як учителем так і на заводі, досить випадково знайомиться з Олександром Владиславовичем Тихменєвим, що приїхав з Москви, як представник ВРНГ (Вища рада народного господарства). Тихменєв – велике цабе, дехто зараз автоматично вважає – більшовик-кар’єрист, але я більше схиляюсь до «спеца» - старорежимного експерта, яких активно використовувала рядянська влада у 20-ті для відбудови країни (та знищувала у 30-ті). Він запрошує Іполіта стати репетитором для двох своїх дочок — Зини та Лесі 16 та 18 років відповідно. Варецький згоджується. Тут ми зустрічаємо реалії у яких живуть доньки Тихменєв і Варецький:
Після моєї продимленої вогкої печерної кімнати було чудно ввійти в чисту, простору, світлу, теплу квартиру Тихменєвих. На стільці в залі не стояли лантухи з борошном, на Беккерівському роялі не було мішків з картоплею. У вікнах шкло, а не дикт.
Я зі своїми великими черевиками, солдатськими обмотками до колін, зеленими, захисного цвіту штанями, широкою толстовкою й тріснутими окулярами аж ніяк не пасував до цієї обстановки.
Коли я вдерся у вітальню в драповому, підперезаному поясом пальті, тягнучи за собою саночки, мої саночки викликали здивування в Тихменєвих. Мене запитали, де саме спускався я з гір на своїх саночках. Отже, прийшлось пояснити, що я збирався звідціля одним заходом зайти в "АРА" й одержати там призначену мені посилку з борошном, цукром, какао, маїсом, кокосовим маслом... А кататись на саночках з гір, то, по-перше, й роки мої вже не ті, та, по-друге, коли б і захтілось розважитись, то мені для цього бракувало б часу.
З запропонованого мені запитання я зрозумів, гцо Тихменєви ніколи не належали до категорії "людей з саночками", що вони цілком абстрактні в своїх уявленнях про людей з саночками, про саночки, катання з гір, вільний час, борошно й цукор, їжу на завтрашній день і про "завтрашній день" взагалі. Вони могли дивитись на саночки як на предмет веселої забавки. Пайок не був для них за життєву проблему.
Дивно, дуже дивно! Видко, що таки можна не мати жодних реальних уявлень про життя, про різницю між тим, що входить у склад червоноармійського пайка й арівської посилки й... жити. І до того ж, ще й добре жити!..
Розмова й почалася про саночки, пайки, читання лекцій в червоноармійських клюбах, про "АРА", про американців з "АРА", про доляри, курс на радзнаки й золоті десятки.
Далі ми маємо дещо дивний роман між Іполітом і Зиною. Дивний, бо Іполіт все більше по практичним питанням, а не емоційним, він досить закрита людина, його влаштовує його життя, навіть якщо у певний момент романтика хмарить йому голову так, що він навіть витрачає останні гроші аби поїхати у Москву, куди на час виїхала родина Тихменєвих, майже доходить до їхнього маєтку, але у останній момент повертається. Зина ж полюбляє його дражнити, наприклад на родинному обіді запитуючи: «Скажіть, Іполіте Миколайовичу, що Ви робите зі своїми окулярами, коли цілуєтесь? Ви їх здіймаєте чи ні?»
Зина – дитина із заможної родини (увесь час, включно з до 1917 року, тому я кажу, що Тихменєв – спец), але яка бачила грандіозні зміни, що відбулися за її дорослішання. Для розуміння – у 20-ті роки деякі люди настільки просували нюдизм і відхід від старої міщанської моралі, що голими роз'їжджали у громадському транспорті. Тож для неї віддатись Іполіту це передусім підлітковий бунт.
Чим закінчилося не буду оповідати. Чудовий роман про Україну, зокрема Київ і Крим 20-х років, з майстерним описом характерів і багатою мовою.
February 23, 2025
Петров - мій міні-парадокс, я знаю про його життя багато (може навіть і більше ніж про інших письменників, роботи яких я читала), у мене є навіть книга з його листами до Софії Зерової. Але, я ніколи не читала його творів.
І це таке вау, пазлики у моїй голові поволі почали складатись!
Є відчуття, що «Дівчина з ведмедиком» - тільки початок, і мене попереду чекає ще багато смакувань «путівниками для інтелектуального бродяжництва» Петрова - ну так принаймі десь-колись запевняла одна відома критикиня 😎
І це таке вау, пазлики у моїй голові поволі почали складатись!
Є відчуття, що «Дівчина з ведмедиком» - тільки початок, і мене попереду чекає ще багато смакувань «путівниками для інтелектуального бродяжництва» Петрова - ну так принаймі десь-колись запевняла одна відома критикиня 😎
November 10, 2023
Мій перший твір, знайомство з творчістю Домонтовича. Не скажу, що я була якось неймовірно в захваті, але мені сподобалось, і я хочу продовжити знайомство з цим автором.
Що до сюжету. Це історія про одного гарного правильного хлопчину, котрий почав давати уроки в одній багатій сімʼї з двома доньками - одна з котрих, дівчина з ведмедиком, була вельми цікавою, якщо так можна сказати, особою для того часу. Цікавинка її була в її ставленні до прийнятих суспільством норм; цей роман, власне, й розповідає, що зазвичай траплялось в багатих сімʼях з такими дівчатами в той час.
Що до сюжету. Це історія про одного гарного правильного хлопчину, котрий почав давати уроки в одній багатій сімʼї з двома доньками - одна з котрих, дівчина з ведмедиком, була вельми цікавою, якщо так можна сказати, особою для того часу. Цікавинка її була в її ставленні до прийнятих суспільством норм; цей роман, власне, й розповідає, що зазвичай траплялось в багатих сімʼях з такими дівчатами в той час.
April 5, 2025
4,5 🌟
уже другий мій твір Домонтовича. знову нетиповий сюжет, повороти і тези.
а ще прекрасна мова 🤍
уже другий мій твір Домонтовича. знову нетиповий сюжет, повороти і тези.
а ще прекрасна мова 🤍
January 3, 2025
Чому потрібно прочитати цю книгу? По-перше, неймовірно гарна українська мова та легкий стиль автора. По-друге, хоч в основі лежить розповідь про стосунки між вчителем та ученицею, але для мене це книга про те як дівчина намагалася зламати навʼязані суспільством стереотипи про невинність, сексуальність та шлюб.
Аж не віриться, що книга написана майже 100 років тому, адже багато думок актуальні досі.
Аж не віриться, що книга написана майже 100 років тому, адже багато думок актуальні досі.
Read
September 2, 2024Палімпсести не(по)розуміння
Домонтовича відверто важко читати.
Спочатку, коли ти лише знайомишся (заново) з українською літературою, стираючи написане радянською школою сільсько-кріпацьке марево, - тебе захоплює інтелектуальність його текстів.
Першим романом Домонтовича, який я прочитала, був "Аліна і Костомаров". Божевільний Костомаров, доречі, теж вчитель; його 15-річна учениця, котра пізніше стане дружиною (ох же ці жінки, що віртуозно грають на фортепіано! - куди ж без них в модерній укрліт!); надмірність інтелектуальних умопобудов, якими пересичений текст; те, що Соломія Павличко називає "демістіфікацією історії української літератури", - все це настільки не подібне до попереднього знання і розуміння української культури, що спочатку сприймаєш хіба що власну закоханість; про аналіз чи глибше розуміння ще не йдеться.
Пізніше - берешся за наступний роман. Хай буде "Дівчинка з ведмедиком".
Знову - вчитель і дівчинка, яка його зваблює. "Домонтовича читати важко; давайте знайдемо ключ інтерпретації, котрий це полегшить!"
Звісно, берешся за "Дівчинку", тримаючи в голові схему набоковської Лоліти (читати її для цього не обов'язково, стереотипи на те і стереотипи, щоб працювати навіть без знайомства з першоджерелом).
От тільки якщо дати собі час відійти від першого враження від тексту ("Що це взагалі було? і не про лоліту, і не про зваблення - про що?!"), і спробувати заглянути під нав'язане стереотипне прочитання, - з'являється зовсім інша історія.
Петров на те і шпигун\розвідник\невідомо хто ще, щоб не говорити прямо; і те, що він говорить прямо - наврядче буде саме тим, про що він хоче говорити. Тож якщо не лоліта - то що?
Читаючи одного з неокласиків, - чого б не використовувати ті ключі, котрі вони використовували для самоозначення?
"Я знаю: ми — тугі бібліофаги,\ І мудрість наша — шафа книжкова."
"Книжка, що її куплено й оправлено в належну оправу, здавалась мені приборканою й переможеною".
Коли у палімсесті нарешті побачиш напівзатертий текст, поверх якого писане оманливе, - більше не можеш його розбачити.
"Приборкана і переможена".
Макіавеллі.
Ніцше, про якого неможливо не думати, коли читаєш випади Зіни на адресу псевдоморалі і усталених норм.
Роман про дівчинку з ведмедиком виявляється романом про владу і право вирішувати.
Тетяна Белімова, письменниця і літературознавиця, називає Іполіта Варецького (якщо ви не запам'ятали імені головного героя, не страшно, я теж ні) - "слухняною маріонеткою в руках своєї учениці Зини, не здатною звільнитись з полону емоцій, незважаючи на засвоєний багаж раціоналістичних прийомів та постулатів". Ой-йой, як же ми, читачки, прагнемо опинитися у ролі всепробачаючих матусь-піклувальниць!
Фаталістичний двійник героя, Микола Буцький, стає таким собі радіопередавачем роздумів Іполіта. "кинути її, чи не значить це зробити з неї повію? Та вона не піде в повії, вона не піде тинятись по парадних, вона швидше помре з голоду й одчаю. Де вихід?"
Ой як добре, що я не велика любительниця феміністичної критики. Бо тут би і спитати - а чого ж тобі, Іполіте (і Миколо заразом), аж таким неймовірним здається варіант, коли жінка знаходить вихід без тебе, і дає собі раду, не помираючи "з голоду й одчаю"? Нарцисичний Варецький не вірить у таку можливість; не надає Зині права вирішувати. "Зина обернулась в повію, тільки в повію. ..Вона повірила в химеру свого я, своїх особистих путей, своїх відокремлених бажань". "Хіба ж ти існуєш, дорогенька, поза моєю у тебе закоханістю (у владу над тобою)?
Чому Зина поведеться в ресторані саме так?
Ми не знаємо; знаємо лише його пояснення світу; і ще питання - про кого він тут говорить? "Не завжди любов буває м'яка й лагідна: іноді вона буває жорстока й сувора. І часто в учинкові, на перший погляд, дикому й потворному, проявляється високий порив душі, відданої коханню".
Звісно, хочеться благородно привласнити собі "високий порив душі", пояснити своє ігнорування бажань Зини якимось абстрактним порятунком від абстрактного падіння. Проте протилежний варіант теж цілком влаштує - "а що, як саме високий порив душі, відданої коханню, пояснює цей її дикий і потворний вчинок"?
Якщо світ обертається навколо тебе - обидва пояснення підійдуть.
---
Тверезі, методичні і розсудливі - і Зина, і Іполіт.
Хімік, що сидить у "продимленій вогкій печерній кімнаті", а пізніше приборкує книжки, - не може не викликати тінь Фауста. Проте якщо Варецький - Фауст, то хто тоді Зина, і хто тут Мефистофель?
На роль Гретхен Зина точно не підходить. Варецькому б дуже хотілося бачити її саме такою; але ж ні.
Спочатку про нього.
"Мене цікавила ця молода дівчинка, що на моїх очах з дівчинки
перетворювалась на дівчину, — отже, чи є для дорослого чоловіка більша принада, як спостерігати цей розквіт дівчачої душі?"
Ніякою педофілією тут і не пахне. Дівчинка його не цікавила. А от якщо подивитися з позиції влади - то перехід з дівчинки у дівчину стає дійсно дуже заманливою історією. Дівчинка ще не підвладна; жінка - вже не підвладна. Тільки дівчину можна попросити "подаруй мені найцінніше для тебе" (мова про ведмедика, а не про те, що ви подумали).
Проте Зина бути Гретхен відмовляється. Але і Мефістофелем вона не буде. "Вона була надто розумна, щоб надавати будь-яку вагу й значення цінностям, що їх попередні покоління вважали за усталені правила, принципи, норми й мораль. ..Вона говорила так, ніби хтіла знищити все, що для інших було недоторканим і непорушним". Це не Мефістофель; це байронівський спротив лицемірству ("Будь ласкава сказати Лесі, що це нечемно штовхатись під столом ногою й щипатись"). Навіть повією Зина стане не тут, а у Берліні; у своїй власній версії "східної поеми". Зіна у своїх пошуках виявляється таки переконливішим Фаустом; може, саме цього їх Варецький і не пробачає, і аж ніяк не "падіння", яке не настільки для нього і важливе (Марії Іванівні одруження чомусь не пропонувалось).
На справжнього Мефістофеля-спокусника випробувати реальність на міцність скидається Василь Гриб. Приємно, що мені не здалося - спочатку припустила, а потім побачила у вибраних цитатах: "він заперечував тільки для того, щоб заперечувати".
Мефістофель тут автор; складно повірити, що це не його словами говорить Гриб: "Ви ..не призвичаїлись ставитись серйозно до несерйозних речей і не знаєте того, що коли поставитись знов таки несерйозно до справ, нібито серйозних і важливих, то легко розкрити їхню химерну й невірну суть".
Домонтович грається реальностями тексту, спокушаючи підказками; і спробуйте-но розгадати їхню химерну й невірну суть.
---
От вам ще одне відгалуження цього лабіринту.
Якщо Макіавеллі і влада - добре, хай буде.
Але ж як незручно виходить! У Макіавеллі індивідуум приноситься в жертву суспільному благу, Батьківщині. Це я чесно вкрала це речення у гуглі. Домонтович, підозрюю, точно краще орієнтувався у ідеях радника Борджиа. То де ж суспільне благо, і тим паче Батьківщина, тут?
Тут вже грається не герой, а сам автор. І грається приголомшливо віртуозно.
"Що вже казати! Одержати року 1922-ого велику білу пухку паляницю було більш, ніж приємно. Ніколи не бував такий смачний білий хліб, як у ті напівголодні роки".
Історія починається з "їжі в подарунок" - і закінчуватиметься проханням "їжі в подарунок". І якщо порівняти локації - виявляється, що автор цілком свідомий реальності, навіть якщо не говоритиме про неї аж так прямо. Бо це про двадцяті можна писати, як все було погано; а от щодо пізніших часів - доведеться вдаватися до набагато тонших ліній. Наприклад, розповідаючи колезі про німецький досвід: "З щирою вдячністю я згадую за німецькі лікарні, німецьку асептику й описую, як налагоджено в німців лікувальну справу, яка чистота й тиша панують по берлінських лікарнях". Наче б то нічого про батьківщину; от тільки колега, в минулому фельдшер, "дуже жалкує, що тепер не можна дістати електролітної води", "і досі любить своїм знайомим при простуді ставити банки". А так звісно, ніхто не порівнює нічого, що ви.
---
І хотілося би ще написати - але хай буде достатньо цього.
А так би написала про "задзеркалля" Тихменєвих, в якому живуть і "не мають жодних реальних уявлень про життя", правда пізніше виявиться, що саме Зина, жителька цього задзеркалля, знається на сучасному мистецтві, і рветься змінювати світ, поки ви тут працюєте на мертвих заводах; і не можеш не задуматися, а що ж є задзеркаллям насправді.
Про гру з часом оповідача. Вже коли гортала, вибираючи цитати, звернула увагу - коли оповідач "тут і зараз", і коли він переказує те, що відбувалося, з дистанції, "я зробив те, вона сказала це". Ой цікаво було би зрозуміти, чи це зроблено спеціально (бо цілком повірю, що так), і для чого.
Про діонісійські пристрасть і хаос і аполоністичні порядок і гармонію, якщо вже про Ніцше, - котрі у цьому кривому дзеркалі стають не лише двійниками одне одного, а ще й гротесковими, викрученими у абсурд двійниками.
Про "Іфігенію в Тавриді" і про кримський розділ - ай як же хочеться його перечитати, щоб хоча б у тексті знову побути на українському Півдні.
Але досить.
Читати Домонтовича - беззаперечно складно. Але ж і цікаво!
Справжній модерніст. "Скажи мені, чого ти не бачиш, і я скажу, хто ти".
Суцільний лабіринт двійників і оманливих відзеркалень.
І скільки не знімай тих шарів - завжди знайдеться щось ще.
А я наївна думала, що мені не сподобалось)
Домонтовича відверто важко читати.
Спочатку, коли ти лише знайомишся (заново) з українською літературою, стираючи написане радянською школою сільсько-кріпацьке марево, - тебе захоплює інтелектуальність його текстів.
Першим романом Домонтовича, який я прочитала, був "Аліна і Костомаров". Божевільний Костомаров, доречі, теж вчитель; його 15-річна учениця, котра пізніше стане дружиною (ох же ці жінки, що віртуозно грають на фортепіано! - куди ж без них в модерній укрліт!); надмірність інтелектуальних умопобудов, якими пересичений текст; те, що Соломія Павличко називає "демістіфікацією історії української літератури", - все це настільки не подібне до попереднього знання і розуміння української культури, що спочатку сприймаєш хіба що власну закоханість; про аналіз чи глибше розуміння ще не йдеться.
Пізніше - берешся за наступний роман. Хай буде "Дівчинка з ведмедиком".
Знову - вчитель і дівчинка, яка його зваблює. "Домонтовича читати важко; давайте знайдемо ключ інтерпретації, котрий це полегшить!"
Звісно, берешся за "Дівчинку", тримаючи в голові схему набоковської Лоліти (читати її для цього не обов'язково, стереотипи на те і стереотипи, щоб працювати навіть без знайомства з першоджерелом).
От тільки якщо дати собі час відійти від першого враження від тексту ("Що це взагалі було? і не про лоліту, і не про зваблення - про що?!"), і спробувати заглянути під нав'язане стереотипне прочитання, - з'являється зовсім інша історія.
Петров на те і шпигун\розвідник\невідомо хто ще, щоб не говорити прямо; і те, що він говорить прямо - наврядче буде саме тим, про що він хоче говорити. Тож якщо не лоліта - то що?
Читаючи одного з неокласиків, - чого б не використовувати ті ключі, котрі вони використовували для самоозначення?
"Я знаю: ми — тугі бібліофаги,\ І мудрість наша — шафа книжкова."
"Книжка, що її куплено й оправлено в належну оправу, здавалась мені приборканою й переможеною".
Коли у палімсесті нарешті побачиш напівзатертий текст, поверх якого писане оманливе, - більше не можеш його розбачити.
"Приборкана і переможена".
Макіавеллі.
Ніцше, про якого неможливо не думати, коли читаєш випади Зіни на адресу псевдоморалі і усталених норм.
Роман про дівчинку з ведмедиком виявляється романом про владу і право вирішувати.
Тетяна Белімова, письменниця і літературознавиця, називає Іполіта Варецького (якщо ви не запам'ятали імені головного героя, не страшно, я теж ні) - "слухняною маріонеткою в руках своєї учениці Зини, не здатною звільнитись з полону емоцій, незважаючи на засвоєний багаж раціоналістичних прийомів та постулатів". Ой-йой, як же ми, читачки, прагнемо опинитися у ролі всепробачаючих матусь-піклувальниць!
Фаталістичний двійник героя, Микола Буцький, стає таким собі радіопередавачем роздумів Іполіта. "кинути її, чи не значить це зробити з неї повію? Та вона не піде в повії, вона не піде тинятись по парадних, вона швидше помре з голоду й одчаю. Де вихід?"
Ой як добре, що я не велика любительниця феміністичної критики. Бо тут би і спитати - а чого ж тобі, Іполіте (і Миколо заразом), аж таким неймовірним здається варіант, коли жінка знаходить вихід без тебе, і дає собі раду, не помираючи "з голоду й одчаю"? Нарцисичний Варецький не вірить у таку можливість; не надає Зині права вирішувати. "Зина обернулась в повію, тільки в повію. ..Вона повірила в химеру свого я, своїх особистих путей, своїх відокремлених бажань". "Хіба ж ти існуєш, дорогенька, поза моєю у тебе закоханістю (у владу над тобою)?
Чому Зина поведеться в ресторані саме так?
Ми не знаємо; знаємо лише його пояснення світу; і ще питання - про кого він тут говорить? "Не завжди любов буває м'яка й лагідна: іноді вона буває жорстока й сувора. І часто в учинкові, на перший погляд, дикому й потворному, проявляється високий порив душі, відданої коханню".
Звісно, хочеться благородно привласнити собі "високий порив душі", пояснити своє ігнорування бажань Зини якимось абстрактним порятунком від абстрактного падіння. Проте протилежний варіант теж цілком влаштує - "а що, як саме високий порив душі, відданої коханню, пояснює цей її дикий і потворний вчинок"?
Якщо світ обертається навколо тебе - обидва пояснення підійдуть.
---
Тверезі, методичні і розсудливі - і Зина, і Іполіт.
Хімік, що сидить у "продимленій вогкій печерній кімнаті", а пізніше приборкує книжки, - не може не викликати тінь Фауста. Проте якщо Варецький - Фауст, то хто тоді Зина, і хто тут Мефистофель?
На роль Гретхен Зина точно не підходить. Варецькому б дуже хотілося бачити її саме такою; але ж ні.
Спочатку про нього.
"Мене цікавила ця молода дівчинка, що на моїх очах з дівчинки
перетворювалась на дівчину, — отже, чи є для дорослого чоловіка більша принада, як спостерігати цей розквіт дівчачої душі?"
Ніякою педофілією тут і не пахне. Дівчинка його не цікавила. А от якщо подивитися з позиції влади - то перехід з дівчинки у дівчину стає дійсно дуже заманливою історією. Дівчинка ще не підвладна; жінка - вже не підвладна. Тільки дівчину можна попросити "подаруй мені найцінніше для тебе" (мова про ведмедика, а не про те, що ви подумали).
Проте Зина бути Гретхен відмовляється. Але і Мефістофелем вона не буде. "Вона була надто розумна, щоб надавати будь-яку вагу й значення цінностям, що їх попередні покоління вважали за усталені правила, принципи, норми й мораль. ..Вона говорила так, ніби хтіла знищити все, що для інших було недоторканим і непорушним". Це не Мефістофель; це байронівський спротив лицемірству ("Будь ласкава сказати Лесі, що це нечемно штовхатись під столом ногою й щипатись"). Навіть повією Зина стане не тут, а у Берліні; у своїй власній версії "східної поеми". Зіна у своїх пошуках виявляється таки переконливішим Фаустом; може, саме цього їх Варецький і не пробачає, і аж ніяк не "падіння", яке не настільки для нього і важливе (Марії Іванівні одруження чомусь не пропонувалось).
На справжнього Мефістофеля-спокусника випробувати реальність на міцність скидається Василь Гриб. Приємно, що мені не здалося - спочатку припустила, а потім побачила у вибраних цитатах: "він заперечував тільки для того, щоб заперечувати".
Мефістофель тут автор; складно повірити, що це не його словами говорить Гриб: "Ви ..не призвичаїлись ставитись серйозно до несерйозних речей і не знаєте того, що коли поставитись знов таки несерйозно до справ, нібито серйозних і важливих, то легко розкрити їхню химерну й невірну суть".
Домонтович грається реальностями тексту, спокушаючи підказками; і спробуйте-но розгадати їхню химерну й невірну суть.
---
От вам ще одне відгалуження цього лабіринту.
Якщо Макіавеллі і влада - добре, хай буде.
Але ж як незручно виходить! У Макіавеллі індивідуум приноситься в жертву суспільному благу, Батьківщині. Це я чесно вкрала це речення у гуглі. Домонтович, підозрюю, точно краще орієнтувався у ідеях радника Борджиа. То де ж суспільне благо, і тим паче Батьківщина, тут?
Тут вже грається не герой, а сам автор. І грається приголомшливо віртуозно.
"Що вже казати! Одержати року 1922-ого велику білу пухку паляницю було більш, ніж приємно. Ніколи не бував такий смачний білий хліб, як у ті напівголодні роки".
Історія починається з "їжі в подарунок" - і закінчуватиметься проханням "їжі в подарунок". І якщо порівняти локації - виявляється, що автор цілком свідомий реальності, навіть якщо не говоритиме про неї аж так прямо. Бо це про двадцяті можна писати, як все було погано; а от щодо пізніших часів - доведеться вдаватися до набагато тонших ліній. Наприклад, розповідаючи колезі про німецький досвід: "З щирою вдячністю я згадую за німецькі лікарні, німецьку асептику й описую, як налагоджено в німців лікувальну справу, яка чистота й тиша панують по берлінських лікарнях". Наче б то нічого про батьківщину; от тільки колега, в минулому фельдшер, "дуже жалкує, що тепер не можна дістати електролітної води", "і досі любить своїм знайомим при простуді ставити банки". А так звісно, ніхто не порівнює нічого, що ви.
---
І хотілося би ще написати - але хай буде достатньо цього.
А так би написала про "задзеркалля" Тихменєвих, в якому живуть і "не мають жодних реальних уявлень про життя", правда пізніше виявиться, що саме Зина, жителька цього задзеркалля, знається на сучасному мистецтві, і рветься змінювати світ, поки ви тут працюєте на мертвих заводах; і не можеш не задуматися, а що ж є задзеркаллям насправді.
Про гру з часом оповідача. Вже коли гортала, вибираючи цитати, звернула увагу - коли оповідач "тут і зараз", і коли він переказує те, що відбувалося, з дистанції, "я зробив те, вона сказала це". Ой цікаво було би зрозуміти, чи це зроблено спеціально (бо цілком повірю, що так), і для чого.
Про діонісійські пристрасть і хаос і аполоністичні порядок і гармонію, якщо вже про Ніцше, - котрі у цьому кривому дзеркалі стають не лише двійниками одне одного, а ще й гротесковими, викрученими у абсурд двійниками.
Про "Іфігенію в Тавриді" і про кримський розділ - ай як же хочеться його перечитати, щоб хоча б у тексті знову побути на українському Півдні.
Але досить.
Читати Домонтовича - беззаперечно складно. Але ж і цікаво!
Справжній модерніст. "Скажи мені, чого ти не бачиш, і я скажу, хто ти".
Суцільний лабіринт двійників і оманливих відзеркалень.
І скільки не знімай тих шарів - завжди знайдеться щось ще.
А я наївна думала, що мені не сподобалось)
December 22, 2024
Залишилась у захваті! Ставлю заслужені 5⭐️
Книга дійсно перегнала свій час, хоча, можливо, правильніше сказати, що це Зіна перегнала час. Її вчинки та слова здавались настільки бунтівними для 1920-х, що часом важко було повірити, що йдеться про ті роки.
Домонтович — майстер! Його стиль, фрази, ідеї… Багато цікавих висловів, які зачепили. Також автор чудово підкреслив нерівність між людьми, яка, вочевидь, була і буде.
Але одне з 1924 році не змінилось і по сьогодні: люди люблять випити 😄 Це додає книзі правдоподібності й робить персонажів такими «своїми».
Точно ще щось почитаю у Домонтовича!
October 30, 2020
Домонтович - майстер передати словами думки і почуття героїв. І як же ж цікаво зрозуміти, що переживання і проблеми людей сто років тому не такі ж інші як наші сьогоднішні: чи то коли йдеться про нудьгу Іполіта Миколаєвича, чи про безглузді вчинки, чи про відданість праці. І навіть Зинина поведінка, як наприклад бажання поглянути на все по-новому, знищити всі правила і звичаї, торувати "новий" шлях - це теж не нове було ні тоді, ні сьогодні.
А ще: як же автор гарно малює Київ і Крим!
А ще: як же автор гарно малює Київ і Крим!
October 11, 2021
Дуже бісячий головний герой Іполіт з філістерськими цінностями. Про таких в японській культурі кажуть "вузька душа".
Сподобалась мова твору і запам'ятались деякі яскраві метафори.
Сподобалась мова твору і запам'ятались деякі яскраві метафори.
April 17, 2024
Боже, яка бахнута героїня.
February 14, 2024
Хіба ти не думаєш, що кохання дає волю? (с)
Книга, що випередила свій час. Головна героїня в свої юні 17 років озвучує такі недитячі думки. Зина — освічена і розкута, вона живе поза часом і місцем, іде проти усталених норм. Вона хоче бути вільною, їй достатньо того, чого вона прагне. Але її майже ніхто не розуміє.
ГГ постає інтелектуальною людиною, яка викладає в школі, згодом працює в лабораторії на заводі, він колекціонує книги, але зрештою виявляється, що він — довбень. Іполіт Миколайович навіть після розмови із другом про Зину, не почув його доводів, продовжуючи стверджувати, що все це нісенітниці. Так і не зрозумів своєї коханої, і замість визнати, що він помилявся, нарікає її повією. Післясмак від того залишається не дуже.
Але це книга, яку варто перечитувати. Тут багато відходів від основної сюжетної лінії, роздумів про твори інших авторів із наведенням цитат в оригіналі, смачних описів. Ну і зрештою — це книга про людину, як про особистість.
А ще мені дуже сподобалась мова, якою написаний роман. Так, я мушу його перечитати ще.
Книга, що випередила свій час. Головна героїня в свої юні 17 років озвучує такі недитячі думки. Зина — освічена і розкута, вона живе поза часом і місцем, іде проти усталених норм. Вона хоче бути вільною, їй достатньо того, чого вона прагне. Але її майже ніхто не розуміє.
ГГ постає інтелектуальною людиною, яка викладає в школі, згодом працює в лабораторії на заводі, він колекціонує книги, але зрештою виявляється, що він — довбень. Іполіт Миколайович навіть після розмови із другом про Зину, не почув його доводів, продовжуючи стверджувати, що все це нісенітниці. Так і не зрозумів своєї коханої, і замість визнати, що він помилявся, нарікає її повією. Післясмак від того залишається не дуже.
Але це книга, яку варто перечитувати. Тут багато відходів від основної сюжетної лінії, роздумів про твори інших авторів із наведенням цитат в оригіналі, смачних описів. Ну і зрештою — це книга про людину, як про особистість.
А ще мені дуже сподобалась мова, якою написаний роман. Так, я мушу його перечитати ще.
October 25, 2023
МДА, чому є так багато книжок, що, претендуючи на жанр інтелектуального роману, створюють враження, що автор бачив жінок тільки на картинках? Я все розумію, і Домонтовича буду читати ще, в першу чергу тому, що хочу краще знати український модернізм, але господи прости, оці невинності, втрати невинності, невинність як буржуазний пережиток, падіння жіноцтва, повії, ах ах це все не так винепоняли! це настільки не моє, наскільки шось може бути не моє в літературі, 2 зірки буквально за те, що Україна, Київ 20х, і чудова поіздка у Крим.
February 16, 2025
З одного боку це проривний на той час роман про емансипацію, зародки фемінізму й свободи жінок від умовностей і стереотипів. З відвертою відразою до патріархату і навʼязаних жінкам правил поведінки. А з іншого - чергові вологі фантазії підстаркуватого нікчеми про юну (неповнолітню!) дівчину.
Описи Києва, українсько-татарського Криму і побуту початку минулого століття дещо рятують потік свідомості постмодерніста.
Описи Києва, українсько-татарського Криму і побуту початку минулого століття дещо рятують потік свідомості постмодерніста.
May 8, 2021
Роман про те, що таке "не-любов", про те, коли людина робить вчинки, виправдовуючи їх своім почуттям любові, хоча насправді її почуття якраз любов'ю і не є. Головний герой розмірковує про мораль та етичність поведінки, при цьому сам поводячись не етично і не морально.
April 3, 2023
Після «Доктора Серафікуса» це сприймається як дуже легкий та ненапряжний роман: здивувати він навряд здивує, але на якісь думки наштовхне. Я б порадила з нього починати знайомство з Домонтовичем, бо саме ця книга не відлякне, а налаштує Вас на автора)
November 17, 2025
Книга не потребує додаткового обґрунтування, щоб її читати
10/10.
10/10.
November 9, 2022
Lehrer und die jüngere Schülerin im Kyiv der 20er Jahre - automatisch wird das schnell mit Lolita verglichen - rein aus der Sicht des Mannes erzählt, der vom Lehrer zum Liebhaber wird. Dadurch bleiben die Frauen der Geschichte sehr passiv - das Ganze genau umgedreht erzählt wäre viel interessanter.
May 31, 2025
Згодна, що це краще за "Лоліту", але все одно такі героїні викликають у мене відразу. На щастя, головний герой зовсім не схожий на Гумберта Гумберта.
October 3, 2022
якщо у вестернів є "діалоги Тарантіно", то в нас повинні бути "діялоги Домонтовича". Василь Гриб мій кумир!
April 9, 2024
Я мала стійке відчуття книжки на 5 зірок, аж поки не дізналась фінал цієї історії…
Він видав для мене настільки спотворено-пародійний образ Зини, підлітки, яка прагнула все заперечувати і відкидати, підпадала під вплив дешевих поетів і філософів і так і не навчилась брати відповідальності. І попри те, що багато хто вбачає в її розвитку феміністичні посили (в той час ми яскраво бачимо безальтернативність становища тогочасних жінок), мені ця ідея здалась викривленою. Ну не вірю я, що що виглядає нелогічно в цій оповіді.
Він видав для мене настільки спотворено-пародійний образ Зини, підлітки, яка прагнула все заперечувати і відкидати, підпадала під вплив дешевих поетів і філософів і так і не навчилась брати відповідальності. І попри те, що багато хто вбачає в її розвитку феміністичні посили (в той час ми яскраво бачимо безальтернативність становища тогочасних жінок), мені ця ідея здалась викривленою. Ну не вірю я, що що виглядає нелогічно в цій оповіді.
May 24, 2025
Щиро захоплюють стрибки у наративі, коли найбажаніше або найнеочевидніше подається наче джамп-шот у кіно: холодно й різко.
October 24, 2025
Не маю чого додати після багаторівневого огляду від авторок подкасту «ПереФарбований лис». За винятком хіба що того, що Іполіт – бовдур. А Домонтович прекрасний і складний, вже майже улюблений автор українського модернізму.
Displaying 1 - 30 of 100 reviews