In the hold

Cloaca Maxima #1

by Vladimir Arsenijević

Set during the autumn of 1991, at the beginning of the war in the former Yugoslavia, In the Hold tells a brutal, nightmarish, and comical story of a generation taken helplessly unawares by the horrors of war. Three young people, including a young couple expecting their first child, are trapped in Belgrade, as the realities just beyond the border close in on them..

Genres: Fiction, Contemporary, Serbian Literature, Novels, War

112 pages, Paperback

First published January 1, 1994

About the author

An awarded and internationally acclaimed writer and prolific cultural worker and activist. He won the 1994 NIN-award thus becoming the youngest recipient to win this prestigious prize (novel: In the Hold). This was the very first debut book ever to be awarded with this significant prize. The anti-war book was soon translated into 20 languages and placed Arsenijevic almost instantly among the most translated Balkan writers ever. Since then, Arsenijevic continued to publish novels, short story and essays collections and even graphic novels at a steady pace. As of 2021, he published 11 books of prose and established himself also as a well known columnist and literary editor. In 2000 he formed and developed the RENDE publishing house, and worked in it as editor in chief from its foundation until 2007 while in the period between 2007 and 2009, he developed a Belgrade subsection of a distinguished Croatian publishing house VBZ. Since 2009 he is a president and creative director of thewell known literary association KROKODIL based in Belgrade and most famous for its' dynamic and popular festival KROKODIL (www.krokodil.rs). He lives and works in Belgrade, Serbia.

Reviews

[Jan-Maat]

The question was if I had read a book about the Balkan wars. No, I thought neither those at the beginning of the twentieth century nor those towards it's end, except of course this one, which I close dimly recall, specifically the title, the red cover and that the author's name had 'arsen' in it.

I might have even read it twice, but I certainly hung on to it for a while, after about twenty years I found looking at the other reviews on Goodreads that it mostly came back to me.

It is not a book that is about the war on the surface, characters on the fringe of the narrative go off to fight, or come back, the narrative is curled in around the narrator, his pregnant wife, and the approaching arrival. But there is a way in not foregrounding the wars, that they become the elephant in the room, or may be better said the hidden key that explains the sense of social and personal breakdowns that we are presented with through the characters, recovering (or not) drug addicts and drop outs.

Like I said, it was on my shelves for many years, I think it spoke to me because, stumbling out of university, the characters in the book reminded me of the people I had been rubbing shoulders with. The fragile faith in relationships on which they hoped to build a future, restlessness, the distance from their parents' generation.

There we are, a novel virtually remembered.

[Vladimir · Rating 4 out of 5]

Uglavnom ne čitam savremene pisce. Stručnjaci za marketing su me mnogo puta odradili, te sam dragoceno vreme za čitanje potrošio na ne tako dobro štivo. Sada se držim onog Andrićevog stava da tek kad prođe 50 godina možeš da kažeš da li je knjiga dobra ili ne. Prošlo je četvrt veka od kako je ovaj roman dobio NIN-ovu nagradu, a još uvek se često spominje, pa sam pomislio da možda i nije tako loš. U svakom slučaju se nisam pokajao. Roman je nedorečen i povremeno previše "prljav" za moj ukus. Sa druge strane jezik je zaista dobar, bogat i na momente očravajući. Četiri zvezdice od mene.

[Murtaza · Rating 3 out of 5]

A novel about the life of young Bohemian residents of Belgrade during the Balkan Wars. It is written in the manic depressive style often employed by Russian writers, of which I am not particularly a fan. It's well known that many people in the educated classes of Serbia did not like the wars and did their best to stay out of them. This seems to be the experience of the characters in this short, strange novel. The book gave me some sense of the psychology of this class vis a vis the government during wartime, for which I am grateful.

[Weltschmerz · Rating 2 out of 5]

Bla bla bla bla bla.
Bla.

[Luka Antonić · Rating 4 out of 5]

Sjedeći u svojoj sobi, u tami, iza sebe s danom provedenim u naslućivanju nečega što bi se trebalo zvati životom, pokušavam da razmislim o Arsenijevićevom romanu. Ali, sve nekako tone bestraga i svaka misao o, kako opštoj društvenoj zaluđenosti, tako i psihološkoj evaluaciji postupaka odlično izgrađenih likova, odlazi bestraga.

Čitanje ovog romana podstaklo me je da se detaljnije upoznam sa Arsenijevićevim razmišljanjima, jer ne mogu da vjerujem da je neko iz ovog naroda, sujetnog, do krajnjih granica egocentričnog, uspio istupiti i pružiti stavove koji se gotovo nikad ne čuju na našim ulicama: "Kosovo nije Srbija","Napravili smo sranje u..." Ali Asrenijević je izgleda prevazišao "filozofiju palanke" i uspio da prodre u neke od suštinskih problema Srba:

- Rat je sranje. Nedavno sam imao priliku da čitam Vojni leksikon sa brojnim pojmovima vezanim za rat. Knjiga debela 800 strana, koja ne bi trebala ni postojati. Ali, to je tako očigledno, ovo postaje dosadni stereotip - rat je besmislen. Nemojte, molim vas, misliti da je ponos učestvovati u klanju drugih projekcija sopstvene svijesti. Nisam rođen u vrijeme kad bi mi rat mogao direktno oduzeti djetinjstvo. Ali, baš je to uradio, mada u djelićima. Svi mi rođeni u grotesknim, kičastim devedesetim, iako nezahvaćeni ratom u onom uobičajenom smislu (svjesnih jedinki pod oružanim napadom), osuđeni smo da živimo pod snažnim uticajem rata. Uzrok je sigurno dublji i u njemu leži nacionalizam i iracionalna međusobna mržnja. Iako, rođeni tek po završetku rata, naš život je određen njim. Sugestije "odraslih" da rat još traje važe samo u metonimičnom smislu. Istina je da danas imamo lakši pristup informacijama (kao i dezinformacijama), ali je takođe istina da smo mi 10-18-godišnjaci samo Izvršitelji, pod okriljem neobuzdanog i samog po sebi podrazumijevajućeg šovinizma, i tako u potpalublju, u mraku, većinom nedovoljno jaki ne uspijevamo da isplivamo iz bezdana, niti da postanemo nešto više od mjehurića koji bivaju uništeni pod najlakšim povjetarcem. A, naravoučenije je jednostavno, ne treba ubijati druge ljude zarad tako besmislenih stvari kao što su:

- Nacija. Kakva nacija, jebo te? Koliko bi nacionalista, koji su većina među Srbima, mogli okarakterisati sebe na odgovarajući način. Šta to čini Srbe ili bilo koji drugi narod nacijom? U staroj Grčkoj postojala je maksima, koja je karakterisala pripadnost naciji, parafraziram: ista vjera, ista krv, isti običaji, i nešto četvrto čega se ne mogu sjetiti. Vjera - 10% Srba su vjernici, a ostali su, preko kurca, obavezni da sa strahopoštovanjem pristupaju onome, koji je tvorac "nebeskog naroda". Raspravu o tome koliko je vjera u institucionalizovani koncept boga besmislena ne treba ni počinjati. Krv. Ovo je vrlo zanimljiva pojava kod nas. Tu na scenu stupaju vrlo popularne teorije antisrpskih zavjera. Srbi su direktni potomci Kromanjonaca, ma šta, stariji su od ameba. Poznato? Vjerovali ili ne Srbi su porijeklom mješavina Ilira, Slovena, samim tim mongolskih plemena, Vikinga, Kelta itd. A svaki od tih predaka potomak je nekih drugih plemena, i tako unedogled. Kao i svi drugi narodi. Zar smo tako prepuni odsustva samopoštovanja, da karakterišemo sebe na ovaj način? Ako već hoćemo da pojednostavljujemo, sebe je najbolje karakterisati kako to radi pisac ovog romana: "Ja sam Vladimir Arsenijević, pisac." Iza tog nekoherentnog nominalnog sistema krije se nikad potpuno demistificirana "Ličnost".

- Običaji. Morao sam ovo izdvojiti kao jedinstvenu tezu. Možda bi bilo bolje nazvati ovu stavku tradicionalizmom. Pod ovim podrazumijevam onu karakterističnu i vrlo prisutnu ulogu društva. Djeca, koja se od ranih godina uče šovinizmu, koji kasnije prerasta u prevlast Naredbodavca nad Izvršiteljem. Dopuštanje ljudima sa lijepim plavim očima i očinskim crtama lica da imaju kontrolu nad tuđim životima. Iako je nešto drugo prauzrok (religija između ostalog), tradicionalizam, kog sačinjava skup pogrešnih moralnih načela, slijepi nacionalizam (kao da postoji drukčiji), uobičajeno odsustvo sposobnosti estetskog rasuđivanja, ili nesposobnosti dosezanja kvalitetnog umjetničkog profila, potpuno odsustvo bilo kakvog oblika logičkog rasuđivanja itd, ono je što danas onemogućava bilo kakav iskorak ka nečemu što nije dio svakodnevnog galimatijasa.

Vladimir Arsenijević nije samo jedan od savremenih pisaca i kolumnista. On, takođe, nije ni revolucionarna pojava, niti je njegov stil savršen. Ovo ne znači da dajem negativnu kritiku inače odlične knjige, koja je dala veliki podsticaj za razmišljanje. Ono što Arsenijević pruža je prisustvo ljudskosti i potpuno odsustvo nepravedno uspostavljenih podjela na osnovu marginalnih osobina, čiji je uzrok djelovanje medija, sredine i ostalih ključnih faktora.

Čak i pritajene patriote odbijaju samokritičnost. Desila se Oluja, ali se desio i Vukovar. Svi krvavi, krvožedni, nezamislivi, i zastrašujući pokolji su se desili. A ništa od toga nije smjelo da se desi. Kao anacionalan, smatram da je jedino što ostaje nakon rata ogromna praznina i žal koji je prati. Ali, jasno je da ovo sveprisutno stanje latentnog egocentrizma nije rješenje. Sve dok budemo indolentni nećemo uspjeti da se uspnemo iz potpalublja. A put je težak.

[Marko Bojkovský · Rating 4 out of 5]

Ovu knjigu sam uzeo da čitam očekujući da će me nervirati, smoriti i da ću joj na kraju dati za mene retku ocenu od neke dve zvezdice. Nije bilo tako.

Želja mi je bila da pre svega počnem malo detaljnije isčitavam srpsku književnost koju bi mogli smatrati savremenom, odnosno onu koja je nastajala uoči crkavanja SFRJ, tokom riknjavanja i dalje u post-SFRJ periodu. Arsenijević je dobitnik NIN-ove nagrade 1994. godine za ovaj (izuzetno) kratki roman, tako da nije u pitanju bio preterano hrđav izbor.

Pre ove knjige, pročitah "Glad" Knuta Hamsuna, takođe jedan debi roman, i što sam za njega napisao, važi i ovde - prosto to jeste taj "šmek" prve objavljene duže priče. Nije "U potpalublju" u vrhu debitanstkih romana (odnosno, ne stoji ravnopravno u društvu dela kao što su "Mansarda", "Kad su cvetale tikve", "Dnevnik o Čarnojeviću"...), ali jeste pristojna pričica. Sve ono što jeste zadesilo Srbiju početkom devedesetih, sa mračnim osamdesetim kao pripremom ovde se stopilo u uvertiru mraka i bola koji tek čekaju da eksplodiraju punom snagom. "U potpalublju"je tek prva knjiga u planiranoj tetralogiji (do sada objavljena tri dela) i zaista služi tek da nasluti patnju koja bi tek trebala da se desi (nastavak je "Anđela", odnosno skorašnji rimejk "Ti i ja, Anđela"), jasno ocrtava heroin kao temu koja je ovde tek na pauzi (zbog trudnoće) ali koja tek čeka da zada svoje najjače udarce na aktere romana, iako je u poznim osamdesetim ta droga već odnela bezbroj njima dragih ljudi. Heroin je u ovoj knjizi zamenio početak građanskog rata u Jugoslaviji, masovni egzodus mladih ljudi koji su počeli da beže iz zemlje, kako od uniformisanih pozivara koji su po gradu nosakali koverte koje je pečatirao nadležni vojni odsek raspadajuće JNA, tako i od opšteg ludila, apatije, bede i nadolazeće gladi. tu su i oni manje srećnih, možda manje pametnih, možda više časni koji su se tim pozivima odazvali, otišli na ratište samo da na njemu izginu, ostanu bogalji, učestvuju u unapred dogovorenim sukobima i podelama teritorija, razmeni stanovništva, a pre svega plena među zločinačkim elitama na svim stranama...

Jedna zvezdica više, zato što je Vladimir Arsenijević čitao Svedenborga:
"Verujem da iz svega navedenog proizlazi zašto sam, od rane mladosti i mojih prvih susreta sa Svedenborgom, toliko prezreo sve što je civilizacija imala da mi poruĉi o konzumiranju ili nekonzumiranju goveđe salate, ili već svinjskog mesa, alkohola, droga ili seksa, zašto sam odbijao da se bavim svim „gorućim” pitanjima svog vremena, zašto sam odmahivao rukom pri samom pomenu moralne problematike bundi ili kožne obuće, prava na abortus, gladi u Africi, ili efekta staklene bašte, zašto sam dozvolio samom sebi da ne znam kako se krste pravoslavni, a kako rimokatolici, recimo, iako nikada nisam bio baš ni ubeđeni ateist. Zapravo, meni se, zbog Svedenborga, zgadio ĉitav taj katalog razliĉitih dogmi čiji je jedini cilj da sakriju od nas veliku istinu koju se Bog već toliko dugo upinje i bori da nam doturi."

[Раде Станишић · Rating 3 out of 5]

3.5

Можда је мало незахвално да ја оцјењујем како неко описује догађаје и атмосферу за вријеме рата у Југославији имајући у виду да сам рођен 1997. године те да о томе имам искључиво посредна сазнања, али сматрам да је писац постигао оно што му је, по мом мишљењу, био циљ.

"У потпалубљу" је за мене неки његов покушај да ублажи реалност која је несумњиво била катастрофална и да, писајући о "свакодневним" догађајима и стварима у таквом окружењу и атмосфери, олакша терет који су, како и он, многи носили у то вријеме.

Не знам много о аутору, али првенствено јер је ово роман првенац, сигуран сам да је књига испуњена аутобиографским моментима што му донекле даје на значају али са друге стране не спада у домен онога што читам са баш великим ужитком. Наравно, то је ствар укуса.

Стил и вокабулар је на мјесту, иако повремено, бар за мене, превише прљав али могуће је да то управо и био циљ.

Све у свему, важна књига, како и у вријеме њеног објављивања (добила је НИН-ову награду) тако и сада, која се највише може тумачити као лексикон бруталности и бесмисла рата.

[Александра · Rating 3 out of 5]

Није досадно, али није баш ни умешно - ипак је у питању роман првенац. Нисам раније била у додиру са књигама Арсенијевића, па не бих претерано судила. Можда је само исувише кратак роман да би се уопште и дискутовало о њему и теми којом се бави. Лудило '90-их је нешто о чему се може непрестано причати и писати, а књига нам говори само о почетку тог безнађа, што ставља један мрачан и песимистичан печат на овај роман, као и његов млак завршетак. Треба прочитати и следећи део, који се надовезује на овај, па тек онда мало дубље просудити.

[Marichka Blindiuk · Rating 4 out of 5]

• мої очікування не справдилися, і мені це подобається

• могла бути книжка про війни на території колишньої Югославії, а вийшли зарисовки про любов

• затишна буденність, що живе через стінку від однієї з найкривавіших боєнь кінця ХХст.

[Miroslav Maričić · Rating 3 out of 5]

Mišljenje o devedesetim ukratko je objasnio Djordje Balašević i u toj pesmi je čitava suština svega što se na prostoru bivše SFRJ događalo. I kao što ne volim ni da se sećam, a ne znam ko uopšte može da voli, ne volim ni da čitam o temama vezanim za izgubljene generacije devedesetih. Arsenijević je dobio NIN-ovu nagradu za U potpalublju, ali ova knjiga, osim neprivlačne teme, realno nema ni kvaliteta da se svrstava u neke buduće klasike književnosti sa ovih prostora. Početak ratnih dešavanja, masa zaluđenih mladih glava, pozivi za mobilizaciju i odlazak rođaka, prijatelja i poznanika na put bez povratka. Oni koji su bili pametni lagali su u ime svoje dece, oni koji su mogli započeli su egzodus, koji i dalje traje, u neka mirnija područja, a oni koji nisu mogli ili se nisu vratili ili su se vratili psihološko- fizički oštećeni... Traume mladih ljudi koji su tek započinjali svoje živote, glavni likovi čekaju trenutak da u njihov život uđe bebeća stvarnost, ali glavno pitanje je čemu? Gde dolaze ti novi ljudi u kakav svet i šta im u stvari ostavljamo u nasleđe? Cloaca Maximu neću nastaviti da čitam, muka mi je od stvarnosti iz devedesetih... Od svega mi se najviše dopada hronologija i sećanje na zvezdani datum iz Tokija i Džarmuševu Noć na zemlji, kao i vanvremenski Majklov Triler i još po neku pravu umetnost, sve drugo bih samo da zaboravim...

[Dejan Vojnovic · Rating 5 out of 5]

"Beograd, decembar 1991. god
Mrak, tama, beg, gubljenje razuma..."

Arsenijević u prvom licu opisuje taj, mnogo puta predhodno opisivan rat, ali iz nekog drugog ugla, iz neke svoje perspektive, sa nekom svojom stvarnošću i nekim svojim demonima..

[Jonfaith · Rating 5 out of 5]

It was in San Francisco that I encountered this novel. My future wife had mentioned the other in an email. I was nine time zones away, walking in the chilly July air, regretting that I was clad in shorts. I found the book innocent in a narrow shop. I likely paid too much for it. I wandered the streets and began reading it over black bean soup at a place called the Prague Cafe. I took a photo of the cafe: I must still have it somewhere. I finished the novel that night at my brother's place. I told his wife about the following afternoon. I read it again, I think, in 2006 just after returning from Belgrade.

[Malcolm · Rating 3 out of 5]

It’s Belgrade in 1991, and the war between Serbia and Croatia over the crumbling of Yugoslavia is underway. On both sides young men are being drafted into a ferocious battle, while elsewhere the militias and assorted other forces are lining up to tear Bosnia-Hercegovina apart… but this is all background and context as well as an inescapable presence in this novel of trying to avoid the war, deal with work and families and pending parenthood: only the conflict with Croatia is mentioned.

At the heart of this oddly lively tale is our unnamed narrator, his wife the former-heroin-dealing-now-gone-cold-turkey Angela in the 7th month of pregnancy, her Hare Krishna brother Lazar who takes his draft papers and goes off to fight and Dejan, former hard edged electronica musician (it seems by the description) whose war experience left him armless. Along the way we see faltering new business ventures, a shameful encounter at a funeral, unexpected parental bonding and hooligan-like soldiers delivering draft papers. Central to the novel’s power is Arsenijević’s laconic, almost flat, style which gives the moments of drama – usually related to the war’s death-intrusions – all the more power. Yet despite all this looming disaster, the book is wonderfully life inducing – not because of the obviousness of ending with Angela’s labour, but because despite it all, and their poverty, everyday life carries on.

Episodic, droll – right down to the appendices listing those who died and those who escaped – and balancing grim with promise, just a few years after the war, but while Yugoslavia was still eating itself, Arsenijević manages to take us into the pervasive fear of the war, its looming danger, as well as the confidence to get through it despite the powers that be – who only seem to threaten everyday survival.

[Robert Wechsler · Rating 3 out of 5]

This episodic novella is about the early 90s war between Serbia and other former Yugoslav areas, but takes place in a Belgrade that is reasonably normal, except for “drafters” and the results of battles going on elsewhere. The first-person narrator seems to be lost in a transitional period in his life, trying to hide from the war. He focuses on his relationships with friends and family, even though his wife is at the end of her pregnancy. The novella is essentially his voice. A 3.5.

[Branko · Rating 1 out of 5]

Intelektualna masturbacija nazovi pisca. Žao mi je što sam potrošio vreme na ovaj izbljuvak.

[Sara · Rating 5 out of 5]

It's not often you find a book as authentic as this one. Comparable to Kundera or Saramago.

[Sandra · Rating 4 out of 5]

Sve vreme čitanja knjige bila sam uspešno teleportovana u jesenji Beograd 1991. godine. Zavirila sam u jednu ključaonicu stana u kojem živi mladi bračni par koji očekuje da im se beba uskoro rodi, ali i u ceo njihov mehur u kojem pokušavaju da žive. Budući da se moj brat rodio baš tada, želela sam da povučem paralelu sa pričama mojih roditelja iz tog perioda. Mislim sa nisam baš uspela, sve zvuči malo nerealno.
Sve nagrade i kritike moje je dobila ova knjiga pretpostavljam da ukazuju na verodostojno opisan duh tog vremena ili čak trenutka.

[Milan/zzz · Rating 4 out of 5]

This book was huge hit during my high school. It won one of the most prestigious literary award in Serbia during horrible political mud which was kind of rebellion against regime. Later there was a theater play which was amazing.

[Yuliia Razinkova · Rating 3 out of 5]

Трохи не те, чого я очікувала, але написано і перекладено перфектно

[Đurđica Bolfek · Rating 3 out of 5]

Malo sam zbunjena nakon čitanja, djeluje mi nedovršeno (ok i planirana je kao dio nekog opusa imena "Sapunska opera"). Knjigu sam podulje vrijeme željela pročitati i sad kad sam je pročitala ne znam što bih rekla i kako ocijenila, na kraju se odlučujem za trojku koja opasno naginje prema četvorci.

[Hryhorii Stolnikovych · Rating 5 out of 5]

брав книжку очікуючи на роздуми чи сповідь серба-противника війни, судячи з анотації. на щастя, ці очікування не справдились і «у трюмі» виявилась таким собі slice of life з життя молодого чоловіка в Белграді, в якій портрет війни постає через його побут, стосунки з дівчиною, батьками, друзями і випадковими знайомими. І хоча війна та ставлення до неї експліцитно майже не описуються, портрет цей постає дуже яскраво

[Ivan Milke · Rating 5 out of 5]

1995 godine kada sam je citao me je dosta jako udarila.
tada nije bilo knjiga koje se bave ratom, sankcijama i beznadjem kod mladih ljudi
o tome se cutalo ili maskiralo u Dizel ili Ruzicasto

Trebao bih ponovo da je uzmem i iscitam i nastavi dalje Andjelu...

[ILIYAN RUZHIN · Rating 3 out of 5]

Югославската Народна Армия чука на твоята врата с призовка за една безсмислена война.

[Gremrien · Rating 1 out of 5]

Even more weird and confusing book about the Yugoslav wars.

Reading the annotation, you feel warmth and compassion, right? You may even believe that this book is relevant for us, Ukrainians, during our current war. Well, you should look also at the very helpful warning nearby: “Ця книга видана за фінансової підтримки Міністерства культури та інформування Республіки Сербії.”

And that’s where all the shit breaks loose.

So, this book was written by a Serbian writer from the point of view of an aggressor nation, Serbia. The same Serbia that invaded almost all its neighbors, trying to prevent them from becoming independent nations and/or dismembering them city by city, village by village, region by region, in order to grab as much land from them as possible and annex them with the aspiration of creating “Greater Serbia.” The same Serbia that created multiple “Serbian republics” on the territory of its neighboring countries with the purpose of imitating “genuine national pride” of the Serbs living there and their “desire to rejoin Serbia” because they were “a discriminated minority in these countries.” The same Serbia that barbarically destroyed whole cities, conducted ethnic cleansing, including mass murders on all non-Serbians (their former “brothers,” whom they suddenly started to call “fascists” and “Muslim terrorists”), kept people in concentration camps in totally inhumane conditions, starving them to death, torturing, mutulating, and raping them on unimaginable scale, held siege of Sarajevo for 4 years with everyday shelling its streets and killing random people by snipers, etc., etc. The same Serbia that forced all surviving non-Serbs to leave their homes on the territories “freed” by Serbia during the war and encouraged all the Serbs to come to these territories and grab these now-empty homes and all the possessions, in order to claim that “the Serbs and only the Serbs have always lived there.”







Well, you should know this before reading this book because you wouldn’t learn all this from it. You may even not understand what the war is meant here and which side of “warring parties” you are looking at. Yeah, it’s like reading a modern Russian novel about “a war” that suddenly, totally unexpectedly, absolutely unrelated to the life of our hero “appeared” somewhere beyond Russia borders but Russians somehow should participate in it even if they just want to live their sweet peaceful private Russian lives. And our hero even considers himself “a good Russian” — I am sorry, “a good Serb,” because he mentioned in one place that he protested against something (?) before and he is now opposing this war and avoiding mobilization into the army, as any peace-loving person would do. Somehow, all his friends, even the most estranged from anything military, became soldiers (as volunteers or just responding diligently to conscription notices), and our hero is now “reflecting” upon this phenomenon (that’s basically what the whole book is about).

Similarly to “good Russians,” our “good Serb” never says “my country invaded another country and wages a bloody, barbaric, genocidal war with our former friends and relatives.” No, he says “вибухнула війна в Хорватії” and “почалася війна у Хорватії” (yeah, probably by itself, and luckily “outside” Serbia, as if Serbia had nothing to do with it). He never says “my country committed an unprecedented and unprovoked aggression with predatory intentions.” He says “(публічна) кривава драма, класична трагедія на велику тему війни між Народами,” “уздовж і поперек всіх сателітарних каналів наші безупинно й ретельно різали один одного,” and “сербсько-хорватська почергова бійня.” He is waiting for some “Бог з Машини” who would “розборонити пересварених і розділити правду на рівні частини.” He is seemingly horrified by the images he sees from the war on TV but he never actually identifies that this is a horrifying crime commited by his nation (and all those his friends who volunteered to participate in this or were obediently mobilized into the army) against another nation, peaceful people who just wanted to live as a separate country. No, in his rendition, all this is just some generic “horror of war” (any war):

“А протягом цього часу листопад пожирав власне серце — Дубровник, актуальний і бомбардований у жовтні, замінили моторошні картинки з Вуковара. Заплакана Анджела спиралася підборіддям на спинку дивана, дивлячись на зруйновані людські житла над Дунаєм і Вукою десь у тлі солодкавого сюжету воєнного репортера з простацькими рисами. Заплутаними діагоналями по нашому екрану блудили колони отупілих облич, випущених із підвалів і сховищ після ста днів, сором’язливо до нас усміхалися, показуючи пощерблені зубки, сивоволосі діти, тіло чоловіка головою спиралося на стіну чогось, що колись, можливо, було його домом, на голові в нього виднілася принизлива купа тиньку, якийсь солдат згорів повністю, до кісток, ця чорна маса, все ще гаряча, огидно тліла, бачили ми й молоду жінку без половини голови, біженців, які замерзають у спортзалах, трупи людей і трупи тварин, розкидані вулицями вбитого міста, по якому, після виконаної роботи, возилися якісь галасливі, п’яні й частково вдягнуті в уніформу чоловіки на джипах, а ми тремтіли, щоб у всьому цьому божевіллі не побачити Лазаря.
Так ми почали вимикати телевізор. Ми розуміли, що просто не зможемо з такими картинками жити. Втомлені і від страху, свідомі того, що це звикання до Смерті триватиме довше і буде болючішим, ніж ми, у своїй сорому гідній наївності й гордовитості, сподівалися, як і стурбовані сильніше, ніж будь-коли, долею Лазаря, ми тішилися думками про Новий рік. Безгрошів’я, в яке ми провалилися, було нестерпним. Ще ніколи наші справи не були настільки кепськими. На щастя, нас тримало в тонусі наближення народження дитини, бо в іншому разі ми б уже давно загризли одне одного. Ну а так інколи ми виходили прогулятися містом, купували якісь маечки чи іграшки, маленькі, прості, дешеві речі — щось більше й дорожче ми не могли собі дозволити.
Але така терапія не допомагала загоїти рани, відкриті картинками з Вуковара. Все частіше Анджела заперечно хитала головою і скрушно зітхала. Одного разу, в кухні, думаючи, що я її не бачу, вона люто відважила ляпас своєму животу, але одразу після цього прийшла до тями і почала схлипувати, опадаючи всією масою на стілець. Знаю, що мені варто було в той момент вийти на сцену, і любов наша цвіла б довіку, але я не зробив цього — лише боягузливо поплентався у вітальню, та й то навшпиньках, щоб Анджела не довідалася про мою випадкову присутність.
Якась туга огорнула мене того вечора, поки Анджела, старанніше, ніж зазвичай, робила вправи для вагітних. Лежачи на спині, почергово піднімала ноги в повітря. Я підійшов до неї ззаду, присів і поцілував у шию. Дуже раптово, наче могла впасти, вона вчепилася за мене. Тримала мене міцно.
Під нами зяяла прірва.”

Did you get from it that Дубровник and Вуковар are Croatian cities that were besieged and butchered by Serbia, i.e., by friends of our hero? Did you get from the words “ми тремтіли, щоб у всьому цьому божевіллі не побачити Лазаря” that Лазар is a brother of our hero’s wife who was mobilized into the army because of sheer curiosity and that if they actually SEE him there, he would be one of the soldiers who committed these crimes rather than one of the victims of the war? Of course, it is not an accident that the novel is written in this murky and indiscriminate way, so the reader would sympathize with the author and associate “his side” with “victims of war.” No? That’s why “Ця книга видана за фінансової підтримки Міністерства культури та інформування Республіки Сербії.” And that’s why this book became a bestseller in Serbia immediately after its publication (i.e., DURING the ongoing war) and is still “найвідоміший сербський роман про війну на території колишньої Юґославії” and “культова книжка.” Because it talks about this war in such a way that you commiserate with the Serbs even if you know that they were actually the agressors, torturers, rapists, killers, genocidaires. And if you haven’t done your homework and have not read at least something about the Yugoslav wars, you wouldn’t even understand from this book what is going on there and you would sincerely sympathize with the author and his poor, poor friends who somehow were involved in some awful war and are now sufferring from it…

The translator of the book into Ukrainian was our well-known writer Андрій Любка. He has also written a short afterword where he explains “the phenomenon” of this book:

“Що ж такого особливого було в романі, який без жодної промоції став бестселером і ввійшов до канону національної літератури? Для пояснення цього феномену вдамся до власного спогаду. Готуючись до написання дипломної роботи на балканістиці, я хотів поєднати непоєднуване — через специфіку інституту я мусив писати про політику, а хотів досліджувати літературу. Тому й почав шукати в сербській і хорватській літературах твори, в яких ішлося б про війни 90-х років і образ ворога.
Якщо в Хорватії було вдосталь книжок, що задовольняли мій запит, то в Сербії ситуація виявилася кардинально іншою: здавалося, там взагалі уникають теми війни, вона так і не стала об’єктом літературного опрацювання. Але всі, до кого я звертався за порадою, в один голос відзначали роман «У трюмі» Владимира Арсенієвича. Мовляв, це не тільки перший і єдиний, а й видатний портрет війни, участь у якій серби досі заперечують, а тамтешнє суспільство воліє замовчувати.
Чар прози Владимира Арсенієвича полягає у вмінні говорити простими словами про складні речі, через буденні ситуації на кухні показувати глобальні катаклізми, маргінальними персонажами ілюструвати панівні тенденції в суспільстві. І, безумовно, у щирості, адже значною мірою це таки автобіографічний роман, якщо автобіографією вважати історію власної країни. Рокери, пияки, буддисти-аматори, неповнолітні наркомани, драгдилери та інші герої цього твору живуть у своєму замкненому світі, але жодні аутистські звички нездатні врятувати їх від конфлікту з жорстоким зовнішнім світом.”

I am sorry, but all this is blithe shit. The novel became so popular (in Serbia!) because it responded perfectly to the key need of the Serbs (agressors, torturers, rapists, killers, genocidaires, etc.): to look like victims who could do nothing about the war and sufferred from it in the first place.

The book was not only freely published in Belgrad in 1994, i.e., DURING the war that was happennning in the middle of Europe (which just happily created the “European Union” in 1993, by the way), but also even received a prestigious literary “NIN Award” in 1995 (officially “the Award for Best Novel of the Year” that had been the main literary award for the whole Yugoslavia from 1954 and was given “for the best newly published novel written in the “Serbo-Croatian language,” thus promoting and supporting Serbian culture; right now it’s the main literary award of Serbia, of course). And now its translations in other countries are published “за фінансової підтримки Міністерства культури та інформування Республіки Сербії,” while, as Андрій Любка correctly admitted, “участь у [цій війні] серби досі заперечують, а тамтешнє суспільство воліє замовчувати.” If you still imagine that this is an honest and even “critical” novel about the war, think again. Because this novel is a masterclass case on “how to talk about a war without actually saying much about it” and “how to look like a victim while being an aggressor and/or complicit and apologetic collaborator in one of the biggest crimes against humanity of the century.” Today’s “good Russians” may learn a thing or two from this guy.

Regarding “говорити простими словами про складні речі, через буденні ситуації на кухні показувати глобальні катаклізми, маргінальними персонажами ілюструвати панівні тенденції в суспільстві” — maybe its true, but I personally hated all this. The novel is quite disgusting to me exactly because the main hero, his wife, and all their friends described there (and even some accidental episodic characters) are the marginal trash — exactly like Андрій Любка admitted, “рокери, пияки, буддисти-аматори, неповнолітні наркомани, драгдилери.” The pregnant wife of our main hero is, mind you, a drug dealer (selling no less than heroin). There is a whole chapter about all this “background,” and the key phrase from it is this one: “Коли після роботи ми з Анджелою зустрічалися в місті або в мене на Мольєра, вона щедро пригощала героїном і травою, тріпами й коксом — усього цього в ті часи вона мала у величезних кількостях.” That’s basically everything you should know about our hero and his wife, so you may see what kind of people are all the characters of the book. When Анджела decided to have a baby with our hero, she “зважилася на справжнє чудо: перестала вживати всі різновиди опіатів, щоб очистити організм для майбутньої вагітності”. “Ну, але ми курили траву — з ранку до вечора.” Yes, she “розважалася скручуванням джойнта” being pregnant, similarly to her husband (well, he was not pregnant, of course, but the pregnancy of his wife did not stop him continue doing this). At some point, during pregnancy, there was also this moment, from which you can understand that this woman cannot wait to return to heavier drugs when the pregnancy is over, and you can be sure that she would do it as soon as possible: “Мені хочеться гери, — сказала вона примирливо, з тихим зітханням (і таким чином згадала про героїн вперше, відколи ми разом живемо), але її рука, коли вона опускала складену телеграму на стіл, неконтрольовано затремтіла.”

So yeah, the whole book is about various scums and degenerates, young people who already burn their lifes to ashes regardless of any war. And I don’t think that they do it BECAUSE of the war (which theoretically could reflect some social frustration in a broad sense); no, such people exist in any society, even in the most harmonious and healthy ones, and this it exclusively their own choice regarding what to do with their lives. Somebody may enjoy reading about such characters and their degenerative lives; I do not. In any case, I don’t think that what various social garbage thinks and feels may represent “портрет війни” or “голос покоління.” The author shows us young people in 1991 who became social garbage long before the war (and they probably were social garbage all their short lives) and are just reacting to the war as well as they can with their wacky brains.

Do you still feel compassionate about all this?

“Хочу сказати, що ситуація була паскудною, але не настільки, щоб не могла бути значно гіршою. У той час війна ще не жбурнула нам людські нутрощі в обличчя — нас вона знищувала мудріше. Наш телефон тоді все частіше зловіще мовчав, а колись він не давав нам спокійно жити. Чимало з наших приятелів були вже десь далеко, поза кордонами нашої країни. У постійному намаганні звести кінці з кінцями, щоб випадково витратитися там, де це було б неощадливо, у них і не було телефонних апаратів, вільного часу чи грошей — у кожному разі дзвонили вони рідко. Часом до нас надходила якась листівка з Будапешта чи Бразилії, з Праги чи Пекіна, Копенгагена чи Касабланки, Атен чи Амстердама, Лондона чи Лісабона, усіх тих прекрасних, чарівних місць, і для нас ті листівки справді були дорогими, але водночас важко було позбутися враження, що всіх їх написала та сама особа. На їхніх зворотах розбігалися бліді каракулі латинської абетки, та й слова чомусь були схожими одне на інше, безвідносно до локальних обставин: «не маю роботи», «чимось займаюся», «тут важко», «але в мене все ок», «якось кручуся», «все буде добре» і тощо, тощо.
У ті часи багато хто з них присягався, що вони не втекли від війни. Деякі стверджували, що їхній від’їзд узагалі не має нічого спільного з війною; виїхали, бо так їм хотілося.
Подумки я їм відповідав: «Можливо, вам би й не хотілося виїхати, якби ситуація тут виглядала інакше?»
— Ти помітив різницю в суспільних тенденціях? — спитала мене одного разу Анджела. — Колись помирали, а тепер лише виїжджають…
Я не втримався, щоб не розсміятися. Помирали, і це І правда, останнім часом менше, але реальної різниці не існувало. Кожні п’ятнадцять днів ми когось ховали чи проводжали і дуже швидко переставали за ними сумувати.
(...)
У березні того року відбувалися демонстрації проти режиму, і чимало з нас щовечора стояли стиснуті, наче сардини, в серці міста — під жовтими ліхтарями на площі Теразіє. Якими ж ми були дурними й смішними!
Ми кричали, обурювалися, були страшенно злими і смертельно серйозними, а забили, за кінцевим підрахунком, значно більше автоголів, ніж голів. Не минуло й кількох місяців, як ось що з нами трапилося. Деякі з нас вже тієї ж осені гордо дивилися з блакитних некрологів, криво наклеєних на міські стовпи, дехто відправився на довге лікування до Рудо [Примітка: лікарня та заклад для інвалідів у Белграді, де виготовляють протези], ще інші писали листівки із закордону, решта тим листівкам інфантильно тішилася… тому я й питаю: що ж ми, в підсумку, взагалі там, на Теразіє, робили, протягом усіх тих днів, чому ми тратили час, коли ми дозволили, щоб з нами таке трапилося? Вже восени нам важко було зрозуміти, чи ми взагалі існуємо, чи ж уже ні, всього кілька місяців тривало наше винищення: з нами розправилися бліцкриґом, що складався із серії ударів нижче пояса. У жовтні — про який пишу в березні, який тоді все ще був перед нами, тут, на півдорозі від одного до другого, — я боявся сильніше, ніж бридився в березні, який ми вже пережили. Я боявся, що в тому майбутньому березні побачу нас, наче на невдалому фото, яке ніхто не хоче, що між нами зяятимуть великі порожні місця, і що між усіма тими плямами нас буде вражаюче мало, і що ми не знатимемо, що одне одному сказати, тому будемо валандатися цим безумним містом, раз ми вже в ньому залишилися, молячи Бога, щоб нас розігнали якомога швидше й безболісніше — якоюсь негодою, злими поглядами, лайкою, водометами, сльозогінним газом, гумовими кийками.
Ще й досі я не можу зрозуміти, що ж із нами трапилося, але майже впевнений, що насправді це сповнився якийсь фатум, про який усі встигли забути.
Що ж, і таке трапляється.”

[Maya · Rating 3 out of 5]

Една книга, която се занимава с вълненията на поколението, чиято младост се случва по време на войната в Югославия. Прочетох книгата, но не ми хареса. Дали заради тематиката, която е неприятна, дали заради начинът, по който авторът е избрал да я въведе, дали заради тягостното усещане за упадък... Не можах да се свържа с тази книга. Не мога да кажа, че не я бива, но пък няма да я прочета повторно и няма да я препоръчам другиму, освен ако този човек не се интересува изрично от сръбската литература.

[Jan Levý · Rating 4 out of 5]

Depressive fight for survival in the middle of war, drugs and pregnancy. It can make you feel great for what you have, or bad for what the humanity can do (and for what many fellow Czech citizens will currently deny or even approve of happening, e.g. the gravity of current Syria conflict and its victims' situation). Overall a quite refreshing and efficient naturalist style. Arsenijevic should travel back in time and give Zola some writing advice for the sake of all literature students.

[Dragan Nanic · Rating 1 out of 5]

At the time it appeared it won NIN's award. I read it and the only reason I could think of why it actually won was that it dealt with sensitive issues of the moment - war, sanctions against Yugoslavia and the way young people dealt with it. But it was such a poor literary achievement. Obvious rip off of many styles without a language of it's own.

[Rebecca · Rating 4 out of 5]

3.5 stars. I loved the voice, and would read more by Arsenijevic. The book occasionally felt a little loose in its bones, but the voice is so winning, and so human, that I instantly forgave him.

Okay, four stars.

[Aleksandar Obradović · Rating 3 out of 5]

Očekivao puno više... I posle kažu da je NIN-ova nagrada devalvirala posljednjih godina.

[Јелена Спарић · Rating 5 out of 5]

Лична прича смештена у свет који се распада. Са ове временске дистанце делује као подсетник.