Листування. 1901-1922 роки

by Євген Чикаленко, Петро Стебницький, Надія Миронець (упорядниця, вступ)

У виданні на основі архівних матеріалів уперше публікується взаємне листування відомих подвижників української справи початку ХХ ст. Євгена Чикаленка (1861–1929) та Петра Стебницького (1862–1923) протягом 1901–1922 рр. У представленому корпусі документів переплелися різноманітні теми і сюжети: від громадсько-політичних, культурних, видавничих до особистих. Листи розкривають не лише зміст і характер українського руху, а й активну участь у ньому обох авторів, які, перебуваючи в Петербурзі (П. Стебницький) та в Україні (Є. Чикаленко), наполегливо і цілеспрямовано працювали над відродженням української преси та книговидання.
Книга становитиме інтерес для науковців, учителів, студентів і всіх, хто цікавиться історією України початку ХХ ст.

628 pages, Hardcover

Published January 1, 2008

About the author

Визначний громадський діяч, благодійник, меценат української культури, агроном, землевласник, видавець, публіцист.

Родом із села Перешори Ананьївського повіту Херсонської губернії.

У 1875—1881 — навчався в Єлисаветградській реальній школі. Сидів за однією партою з Панасом Тобілевичем (Саксаганським), знав його братів — Миколу Садовського та Івана Карпенко-Карого. У тому самому класі вчився Олександр Тарковський — батько поета Арсенія Тарковського і дід кінорежисера Андрія Тарковського.

Освіту здобув у Харківському університеті (природничий відділ), де був діяльним в українській студентській громаді й у драгоманівському радикальному гуртку (керівник В. Мальований), за участь в якому був заарештований (1884) і перебував 5 років під наглядом поліції в с. Перешорах.

На той час батько вже помер. Тож Євген Чикаленко починає господарювати в родинному маєтку самостійно. У цей час експериментує як агроном, навіть у посушливі роки домагається хорошого врожаю на своїх полях.

Пише і видає практичні поради для сільського господарства «Розмови про сільське хазяйство» у 5 книгах (Одеса (1897), пізніше Петербург), що з'явилися півмільйонним накладом і становили своєрідну популярну енциклопедію.

У 1894 переїхав до Одеси, а в 1900 — до Києва, де включився в громадське життя.

Був меценатом різних починів: на його гроші видано «Русско-український словарь» Уманця-Комарова (Львів, 1893–1898), він допомагав журналу «Киевская Старина», даючи нагороду (1000 крб) за найкраще написану історію України та сплачуючи гонорари за українські твори письменства, друковані в «Киевской Старине»; організував при НТШ у Львові фонд ім. Мордовця для допомоги українським письменникам, фінансував тижневик РУП «Селянин» у Львові, став головним фундатором «Академічного Дому» у Львові (25 000 крб), заохочуючи наддніпрянську молодь їхати на студії до Львова.

Від 1897 почав видавати свою працю «Розмови про сільське хазяйство».

Був активним членом «Старої Громади» (з 1900), Загальної Безпартійної Демократичної Організації, Української демократичної партії (з 1904), Української Демократично-Радикальної Партії (з 1905 р.); 1908 року був ініціатором заснування Товариства Українських Поступовців і його фактичним головою.

Найбільше до поширення національної свідомості спричинився фундацією (при підтримці В. Симиренка і Л. Жебуньова) єдиних українських щоденних газет на Наддніпрянщині — «Громадська Думка» (1906) і «Рада» (1906–1914).

Під час Першої світової війни ховався від переслідування поліції у Фінляндії, Петрограді, Москві; з початком революції 1917 повернувся до Києва, однак участі в політичній діяльності не брав.

У січні 1919 виїхав до Галичини (де згодом його інтернували поляки).

З 1920 перебував у Рабенштайні (Австрія).

Будучи в еміграції, жив у великій бідності. Українська нью-йоркська газета «Свобода» навіть оголошувала збір коштів на його лікування.

З 1925 очолював Термінологічну Комісію при Українській господарській академії у Подєбрадах.

Помер 1929 року в Чехії, заповівши розвіяти його прах у рідному селі Перешори.

Свій досвід у сільському господарстві виклав у брошурі «Розмова про сільське хазяйство» (1897). У формі розмови із селянином у ній оповідається про ефективні методи агрономії. Свою брошуру Євген Харлампійович написав українською мовою і потім аж п'ять років добивався її видання, причому дозвіл підписував сам міністр внутрішніх справ Росії, оскільки українська мова на той час була забороненою. Автор «Спогадів» (І-II, Львів, 1925–1926) та «Щоденника 1917–1919» (Львів, 1931), які дають багатий матеріал до історії українського руху кінця 19 і початку 20 століть.

Reviews

[Ярослава · Rating 4 out of 5]

Найкращу історію з цієї книжки вже розповідала на фейсбуку, процитую тут:

"А я вважаю, що коза могла б зіграти велику ролю в ділі відродження недержавних народів, особливо українців", - писав Євген Чикаленко, прекрасний, як п'ятсот мульйонів світанків. А річ була ось у чому:

Чикаленко саме здійснював регулярний обхід всіх українських діячів, аби зібрати яку копійку на українську щоденну газету (продавалася вона так, що Чикаленкові друзі радили її влітку видавати без тексту, просто як липучку від мух, від цього продажі зросли б). Хай там як, потенційні жертводавці чомусь комизилися й воліли радше годувати власних дітей, ніж редколегію, хіба що у випадку Симиренка вийшло добре: "доля наша змилувалась над нами й не послала йому отих смоків, і, може, Бог дасть, що 'Рада' і надалі матиме змогу смоктать його". Знов-таки, своїх дітей у Чикаленка було п'ятеро - наче і класні (старша дівчина, Ганна, он на початку століття стала доктором зоології у Лозанні, це вам не жарти), але в українську справу не інтегровані, як і діти всіх інших відомих Чикаленку українських діячів. Так Чикаленко й доходить висновку, що "діти у ідейних людей - се гальма, се смок, який з їх витягає сили моральні і матеріальні, що могли б піти на громадські справи".

Але до чого тут кози, спитаєте ви? Пише Чикаленко: "Тепер я популяризую ідею, що українським діячам не треба женитись, а завести собі козу, як той турок у Фореля. Форель цілком розумно доводить, що коза далеко гігієнічніша за проститутку, і дивно, чому наші законодавці так вороже до неї ставляться ... На сторінках 'Ради' ще не рішаюсь виступать з своєю теорією, бо не можу зупинитись на породі кіз. Корольов на сторінках 'Села' рекомендує якусь заанентальську породу, а я вважаю, що проста жидівська коза краща, бо з давних-давен розводиться у нас по містечках і вже акліматизувалась на Україні" (ст.182).

Якщо комусь раптом треба скрипти, щоб відповісти навколишніми про "часікі-то тікають", то ваша історія приходить вам на підмогу :)

(Діти Чикаленка:
)


Поза тим кумедне з книжки:
* Українці ніколи не змінюються-1: "Всі українці - природжені філологи. Спочатку, може, вони й кинуться виписувати 'Думські вісті', а коли побачать, що вони друкуються мовою не тою, якою говорять в їх селі, то почнуть відпадать та ще й лаять, часом навіть і 'истинно-русскими выражениями' [...] в грудях моїх клекотить злоба проти всіх 'хахлацьких пик' і 'щирих сірдець', що завалюють нас листами з своїми філологічними докорами. Я плював би на їх, якби се не одбивалось на передплаті".

* Українці ніколи не змінюються-2, але змінюються пояснення наших недоліків: те, в чому зараз винуватять совок, сто років тому винуватили царат. "Перше якийсь страх був, який ще здержував селян, а тепер же вони крадуть, розтягають, нікого не боячись. Вся ж наша держава здодійська - від царя до мужика, за нікчемними винятками; все царським режимом здеморалізовано до самого споду, загнилось до дна, і я не знаю, хто і що зможе дезінфікцирувати цю гнилятину". Взагалі, на відміну від трохи ранішого покоління (чи трохи більш міських людей) Чикаленко вважає опорою народу не селянство, а землевласників, до селяства в нього мало замилування: "По селах тільки й розмови - про крадіжки та грабіжи одних у других, про п'янство; од сільських інтелігентів - лікаря, тільки й чув про небувале поширення сифілісу та інших венеричних хвороб. Отсе здобутки революції [1905 р.] по селах. Ще ж революція чортзна-яка була, а якби настояща, то чисто все попалило б та розікрало 'трудове крестьянство' і само згоріло б од горілки з розбитих монопольок та гуралень. Правда, тоді могло б явитись спасення в нашествії іноплеменників. Може, тоді німці та англічане, поділивши цю державу алкологіків, сифілітиків та взагалі дегенератів, вивели б нас у люде".

Взагалі, від читання Чикаленка часто відчуття, що нічогісінько в нас не міняється, але якщо попри всі граблі, на які ми не те щоб наступаємо, а просто з них не сходимо, попри століття негативної селекції і тд, ми досі тут і навіть з паспортами своєї держави, то Бог, мабуть, нас дуже-дуже любе. Себто я в Бога не вірю, але інакше, ніж чудом, нашу присутність тут пояснити не можу, бо ще століття тому для того ж Чикаленка - не найбільшого песиміста - незалежність була настільки зухвалою мрією, що фактично нездійсненною: "боюсь я отих широких замірів, мало не самостійної України. Ми тільки перелякаємо великоросів у центрі і своїх ольстерців вже є приклади" (пише він у 1917 р.). А після того було ще дуже паршиве й непросте століття, а ми все одно тут. За що і вип'ємо.