Якщо людська пам'ять не довготривала, то чи культурна пам'ять може існувати довше? і Що це взагалі таке?
Читаючи текст, мені було важливо зрозуміти для себе, за які місця, артефакти, історію, спогади, тексти ми зараз боремося з росією. Бо вони є ключовими при формуванні нас, як ідентичностей, нашої нації та визначають майбутнє. Авторка наводить, дуже часто, приклад Голокосту і місць, які з ним пов'язані. Це місця-страждання і люди, які його пережили, не можуть нічого про нього сказати, бо страждання законсервоване у собі, не вистачить слів, аби його описати і донести реципієнтові. Так само і місця (Аушвіц, Бухенвальд, Бабин Яр) не можуть бути музеями, бо це надто висока концентрація болю і горя, щоб просто відвідувачі це зрозуміли. Тут цікаво було прослідкувати аналогію з Бучею, Маріуполем - як нам будувати політику пам'яті у майбутньому (та і зараз), які це мають бути форми мистецтва, урбанізму чи політики, аби запам'ятати, оформити, передати у майбутнє? Адже це не просто окуповані місця, це вже простори спогаду.
Цінний та глибинний текст, адже тут і про філософію, архітектуру, літературу, війни, нації, людину. Ми всі - згустки спогадів, всі шукаємо втрачений час, всі боїмося загубити пам'ять.
Ключова фраза для мене з тексту: "Кістяк ідентичності, нова самосвідомість спираються не на силу, а на сенси". Саме в цьому і є наша перемога над росією.