Ця книга є третя з ряду розмов Ізи Хруслінської з українськими інтелектуалами. Перші дві були з Оксаною Забужко та Йосифом Зісельсом. Але ця книга була хронологічно першою – вона була видана польською мовою ще у 2009 р. Головною темою розмови є придатність історії для розуміння того, що робиться в Україні і з Україною в останні десятиліття. Особливий наголос мають відносини України з її історичними сусідами – поляками і росіянами, а також українсько-єврейські взаємини. Але передусім йдеться про історичний вимір теперішніх проблем і викликів, з якими стикається Україна, – і наскільки знання історії дає можливість зрозуміти майбутні сценарії розвитку. Оскільки польське видання вийшло майже десять років тому, то багато чого у цій книзі передумано і переписано, зокрема з’явився новий розділ про розвиток подій за останнє неповне десятиліття.
Yaroslav Hrytsak is a leading Ukrainian historian and public intellectual. He is the author of numerous publications in modern history of Eastern Europe. He has taught at Columbia University, Harvard University, and the Central European University (Budapest), and has been awarded various Ukrainian and foreign awards for academic achievements and public endeavors.
Народився 1 січня 1960 р. у с. Довге, Стрийського району Львівській області. Доктор історичних наук з 1996 р. Професор Львівського університету ім. І. Франка. Директор Інституту історичних досліджень Львівського державного університету ім. І. Франка, гість-професор Центрально-європейського Інституту в Будапешті, Сенатор і завідувач кафедрою історії України Українського Католицького Університету (м. Львів), Перший віце-президент Міжнародної асоціації україністів (МАУ). Співредактор часопису «Україна модерна». Автор цілої низки книг з історії України. Декілька років викладав у Колумбійському університеті і Гарварді. Автор книги «Пророк у своїй вітчизні. Франко та його спільнота», яка зайняла перше місце у рейтингу «Краща українська книга» у жанрі документалістики журналу Кореспондент за 2007 р. Ярослав Грицак є одним з істориків України, який працює найактивніше і найпродуктивніше (понад 400 публікацій), відомий також своїми публіцистичними творами. Проживає у Львові.
Коли в Москві за якусь провину стрижуть нігті, то в Києві обрізають пальці, а у Львові – всю руку.
Іван Лисяк-Рудницький писав, що читаючи тексти деяких українських дисидентів, не можна було позбутися враження, що їх написав інтелектуальний Робінзон Крузо – стільки разів вони відкривали Америку, не знаючи, що вона вже відкрита.
Щоразу коли з’являється якась цікава ідея, треба зазирнути в тексти Лисяка-Рудницького і перевірити чи він цього вже не написав.
Адам Міхнік розказував мені, як після відсидки у тюрмі поїхав у Прагу до Вацлава Гавела. Вони цілу ніч гуляли містом, і над ранок дійшли висновку, що комунізм не може перемогти з суто естетичних причин: він не може знищити таку красу, як Прага. Майже кожен з нас є, умовно кажучи, людиною однієї прочитаної в дитинстві книжки, яка нас сформувала і вплинула на вибір подальшої життєвої дороги.
Аристотель прижився в католиків. Завдяки Томі Аквінському суміш християнства та вчення Аристотеля стала офіційною доктриною Ватикану. Католики вірили, що Бог має пізнаватись не лише зі священних книг – Бог залишив нам ще одну священну книгу – Природу. Тому пізнаючи її, ми ти самим пізнаємо Бога. Це доктринальне ядро католицизму стало внутрішньою пружиною наукової революції на Заході.
Ми часто дивимось на нашу історію через окуляри 19 ст. Хмельницький не прагнув створити незалежну самостійну українську державу. Не тому, що він її не хотів, а тому, що це було поза межами його мислення. Насправді боротьба Хмельницького була спробую виторгувати, чи мечем, чи угодами кращі умови для козаків, знайти для них кращого покровителя. Інакше кажучи, Хмельницький не був Михайлом Грушевським, а Мазепа не був Симоном Петлюрою. 17 століття не було 20 століттям, про що ми сьогодні часто забуваємо.
За витворення міфу козацької України відповідальний Тарас Шевченко. Цей міф уміщав в собі і давній релігійний міф, який робив козаків захисниками православної віри, а також соціальний міф, міф соціалізму – захисту пригнобленого народу. Покоління галицьких українців, яке дебютувало на культурно-політичній сцені 1860-их роках, мало одне спільне переживання – читання Шевченка. Їхній досвід можна порівняти з релігійним наверненням. Під впливом Шевченкових творів молодь у Галичині полишила польську мову. Іронія полягала в тому, що насправді Галичина ніколи не була козацькою територією.
Сьогодні ми забуваємо, що Галичини і галичан не існувало аж до 18 ст. Галичину створили Габсбурги. Відповідальність за цивілізаційну відсталість Галичини австрійська влада звалювала головною мірою на польську шляхту. Австрійська імператриця Марія Терезія та іі син Йозеф ІІ вели політику Просвітництва одним із головних принципів якої було узалежнення сил держави від освіти і свобод підданих. Це була модернізація через бюрократію, де головним агентом змін був були не підприємці чи банкіри, а державні урядовці. Їхньою місією було цивілізування цього краю на німецький лад.
Русини за походження, поляки за національністю
1860-70 на Галичині була популярне русофільство. 1863 року – Валуєвський циркуляр, який забороняв друкувати шкільні та релігійні твори українською мовою. А 1876 року Емський указ Олександра ІІ забороняв не лише друкувати, а привозити такі книжки за кордону.
Під впливом Драгоманова Франко з позиції русофіла переходить на позиції радикального українофільства – тобто українства із сильним домішком соціалізму. Драгоманов повчає Франка та галицьких русинів із цього покоління: ви маєте працювати із селянством. Драгоманов вкинув у галицький рух сильний український вірус, а Франко свої талантом і своїми творами довів його до масштабів епідемії. Ця модель потім повторилась іще двічі: з приїздом Михайла Грушевського на кафедру у Львівському університеті, яку він очолював майже 20 років (1894-1913), а потім у міжвоєнний період з приїздом Дмитра Донцова.
У момент першого поділу Польщі 1772 року у Львові вже стояв російський гарнізон. Ця територія мала бути приєднана до Російської імперії ще тоді. Якби не тиск прусського імператора Фрідріха ІІ на Марію-Терезію – це він переконав віденську імператрицю, щоб вона не віддавала ці землі, - Катерина ІІ забрала б їх собі. Зараз ми можемо собі уявити, як інакше склалась би історія, якби Галичина з 1772-го була не австрійською, а російською територією.
Роман Шпорлюк: Об’єднання Малопольщі і Малоросії дало Велику Україну.
Найбільша зміна чи несподіванка – це наскільки швидко відродився міф Галичини після падіння комунізму. І це після того, як усі режими після розвалу Австро-Угорщини – за винятком німецького – старанно видаляли пам’ять про Галичину! Враження, ніби годинник у галичан зупинився у 1918 році та зразу перейшов до 1991 року. Мій варшавський приятель Томаш Зарицький порівняв регіональні поділи в Чехії, Угорщині, Словаччині, Польщі та Україні. Він дійшов висновку, що на цьому просторі існує лише один виразний регіон, і ним є Галичина. Причому йдеться не про сучасну українську, а про колишню австрійську Галичину, включно з польською частиною. Він написав, що це єдиний регіон, під час опису якого хочеться вийти за межі сучасної політичної карти, щоби показати, наскільки живучими є кордони 19 століття.
Львів впродовж 20 ст зазнав радикальної зміни у складі свого населення. Теперішня більшість – це вихідці із села у першому чи другому поколінні. Але вони поводяться так, ніби завжди жили у Львові, ніби їхні батьки і діди весь час ходили у міські кав’ярні і театри. У цьому сила асимілюючого міфу Львова.
Як писав колись Ерік Гобсбаум, у Центрально-Східній Європі рівень національного ВВП можна загально визначити за контурами тих релігійний споруд, які є головними у цій країні, - чи це є костел, церква, а чи мечеть.
Можна сказати, що Перша світова війна розпочала в польсько-українських взаєминах те, що Друга світова завершила. Зникнення поляків з мапи України і українців з мапи Польщі означало не лише те, що завершується неймовірно важлива сторінка спільної історії, а й те, що тепер поляки та українці могли переосмислити свої взаємини. Гегель сказав, що сова Міневри вилітає лише в сутінках. Повоєнний період дав полякам та українцям змогу здійснити ревізію взаємовідносин і знайти нову формулу їх. Але, щоб це сталося, мусила, на жаль, лягти кривава карта в нашій історії 1939-1947 років – болісного конфлікту з десятками тисяч жертв з обох боків.
Це гірше ніж злочин, це - дурість
Бандера і його послідовники чекали, що якоїсь миті вибухне таке ж велике селянське повстання, як у 1917-1920 роках. Саме тому Бандера чинив опір створенню УПА, оскільки вона не узгоджувалась з концепцією української революції, прихильником якої він був. На його думку, вона мала бути масовою і стихійною, тоді як створення УПА передбачало ведення партизанської війни, яку він уважав за несерйозну.
Навесні 1930 Україну охопила низка селянських антикомуністичних повстань. Сталін спочатку відступив, щоб зібрати сили. Тоді він опублікував у «Правді» відому статтю «Запаморочення від успіхів», у якій засудив зловживання під час колективізації, перекладаючи провину на місцеву владу. Після цієї статті селянам дозволили виходити з колгоспів. Проте Сталін швидко підготував стратегію «ламання хребта» українському селянству, а завершальним пунктом цієї стратегії був Голодомор.
В Західній Європі нації творять політики, у Східній – поети. Міцкевич – Польща, Петефі – Угорщина, Шевченко – Україна.
Po tej książce zapragnęłam nauczyć się historii od nowa, ale tym razem z perspektywy każdego narodu z osobna. Hrytsak pięknie tłumaczy trudności i zawiłości historyczne, które towarzyszyły rozwojowi ukraińskiej tożsamości. Z jednej strony rozwijała się ona dokładnie tak samo jako tożsamość polska czy niemiecka (na fali romantycznej fascynacji ludowością i nacjonalizmem. Każdy naród marzył wtedy by być tak wielki jak Wielka Brytania z jej kolonialnymi podbojami. A ponieważ WB była podówczas skrajnie nacjonalistyczna, to wszystkim wydawało się, że to jest jedyna droga do niepodległości). Ukraina również była wtedy dzieckiem swoich czasów, tyle że jej związki z Rosją byly na tyle silne że wolała poszukać kolejnego zwierzchnika niż wyrywać się od razu na niepodległość. W czym jeszcze droga Ukrainy była odmienna od drogi Polski? Ukraina wzięła chrzest z "Bizancjum" nie z Rzymu, co mocniej niż nas wepchnęło ją na ścieżkę krajów azjatyckich, a nie europejskich. Kolejna sprawa to język. Koniec końców dowiedli że naród, który na marzenia mówi sny, potrafi zaistnieć. Odbyło się to ogromnym kosztem i język długo był kwestią sporną, a nie epicentrum wokół którego tworzyła się tożsamość. Niemniej te problemy z tożsamością to piękna wycieczka historyczna i zamiast ujmować dodaje tylko Ukrainie kolorytu, siły, wyjątkowości.
Розмови про Україну пропонує читачеві відверту та змістовну бесіду про національну історію. Книга представлена у цікавому форматі інтелектуального інтерв'ю, яке присвячене ревізії історичних подій, постатей, внутрішньонаціональних та зовнішніх взаємин. Відкрито та сміливо книга торкається низки гострих тем, серед яких:
- Питання нації - Мовна проблема - Історична пам'ять - Взаємини з Польщею та Росією тощо
В Грицаку як в історику дуже імпонує його здатність залишатись критичним і тверезим у своїх оцінках, які (наскільки це можливо) позбавленні упереджень і крайнощів. Замість локального трактування історії України він пропонує розглянути її в ширшому контексті, зокрема як частину історії Західної Європи. Спираючись на такий світогляд, Грицак робить спробу збагнути наше минуле та розмірковує про можливі сценарії розвитку майбутнього.
Розмови про Україну провокує на роздуми й саморефлексію, а у світлі подій останніх років сприймається ще виразніше. Попри чутливість і гостроту тем, в книзі вдалося вибудувати такий формат дискурсу, який робить її придатною для широкого сприйняття, незалежно від того, з якого регіону країни походить читач. Вважаю це головним плюсом даної роботи.
Всі ми перебуваємо в умовах інформаційної інтоксикації, тому час подумати про інформаційну гігієну і самообмежувати потоки інформації або самим її обирати. Не буду давати рецензію, але дуже рекомендую цю книгу до прочитання. Грицак - це завжди хороша книга!