Lion Feuchtwanger was a German Jewish emigre. A renowned novelist and playwright who fled Europe during World War II and lived in Los Angeles from 1941 until his death.
A fierce critic of the Nazi regime years before it assumed power precipitated his departure, after a brief internment in France, from Europe. He and his wife Marta obtained asylum in the United States in 1941 and remained there in exile until they died.
Запись на внутренней стороне затёртой ко времени дополнения классоврепроз-обложечки определяет длительность чтения в месяц и ещё 1\60 Смутно-зелёного Дракона (таки рассчитываю, что к концу Февралю "смутность" уступит место какой-нибудь "трансперсональной" изумрудности). Благотворное послевкусие подсказывает, что не менее 101 дня было проведено в при любых обстоятельствах сомнительной компании: раба-эконома-идеолога и просто заботливого отца (чересчур заботливого, вспоминая, как сынулю нарекли); любимого подопечными военачальника, разочаровавшего ценителей зрелищ без гвоздей и прочей giallo-пилатовщинки; наконец, императорского горшечника с Красной улицы, венчающего золотушную пирамидку одного картонного интервьюера, хранимую в надежде рано или поздно, а интервьюировать хоть кого-нибудь, кто был (бы) виноват во всем, признавшего вину (без исключений и с бонусным пакетом), как можно комфортней (ради беседы двух превзошедших самих себя в культуре общения публичностей) расположившегося на, скажем, электрическом стуле. Пусть стул будет не IKEA, а LEGO, однако время для исторического диалога обязательно окажется самым подходящим; ибо всё, в чем виноват был электрифицируемый - разрешится так, что интервьюер, одев кудрявый с переливающимися сединками паричок, вновь с чёрными и умиротворёнными как море пуговицами на фольговой кольчуге, в совершенстве овладев искусством перевоплощения Эдди Мёрфи, сможет прогуливаться по родимому курятнику, исчирканному замоскворецким почерком примитивными оскорблениями в адрес беззащитных трудящихся єПоприща на Банковой: "Теренцій таки л*х" Впрочем, прочитанное важнее, а значит - молчать о нём можно с более умудрённым выражением кофейного четверга на будто бы, наконец, отдохнувшей от сновидных гримасничаний физиономии. Der Falsche Nero, читана російською (за відсутності оригінального тексту, на жаль - а англійський переклад навряд міг би стати повнішим у випадку Фейхтвангера, українській буде відсутнім, як мінімум до фантазмічних виборів), стала для мене унікальним досвідом з пари простих причин: я очікувала чогось значущого від автора в принципі, але все ж розраховувала на те, що тріаду ААА (алюзії, асоціації, аналогії) доведеться звичним спекулятивним шляхом видобувати; отримала (ж) я очікуване у такій консистенції, що збережена спекулятивна енергія на момент рецензування може бути перероблена хіба в неконтрольовану, райхіанську (в кращому випадку), елевсінську хіть. Тобто - все до тої міри відверто, настільки не потребує розуміння, що виникає навіть питання, чи не був Ліон Фейхтвангер - "відомий комуніст", як висловився батько, звертаючись до ситого й дрімлючого сина з переднього сидіння таксі, "але до Дюренмату в творчості далеко" - чи не був він, хто народився в одній імперії, помер в іншій (за чутками, тій самій), але через океан, вже з нагородою третьої (тієї самої) імперії за санскрито-маргариновою душею - чи не був він позачерговим членом остогидлої Масонської ложі? Одна з великих поразок німецької літератури в еміграції буде доказ того, що Фейхтвангера створив Ден Браун. У той же час, а як був масоном, то й що? Питання в тому (для мене), скільки "рядова людина" (скажімо, поціновувач телемарафону і донор безвідповідальності при виконанні "бойових завдань") потребуватиме часу на сторінках даного романа, щоб отримати хоча б 49% розуміння чи інтуїтивне осягнення роману, на сторінках якого вона проводить ніби повномасштабних два, а по суті - всі дцять років? Звісно, der Falsche Nero сповнений надзвичайно характерних сцен, більшість яких проходить в діалогах, але і сам автор, наче відвідуючи під час уявлення та формулювання їх зображуваний Вороно-Шабрілівський Схід, сучасний Титовим римлянам - Ліон притримується орієнталістської стриманості, одночасно втілюючи у міміці, жестах, позах, дієсловах, займенниках та сполучниках співбесідників наміри - і не як звичний (післяобідній) автор-оповідач, а скоріше постає він у ролі Гаранту потенційної сповіді кожного зі згадуваних, з принижених (знов, знов, знов, знов) участю в авантюрі історичних персонажів відносно "істини" та "пережитого". Умовно, Фейхтвангер постає своєрідним Варроном дял власної книги - навіть як не згадувати про популяризоване співвідношення приходу нацистів до влади в Німеччині, де й досі рідка гуморина за участю Адольфа (за чутками ж) сприймається без судового або хоча б морального позову. Можливо, офіційно репрезентовані німці настільки бояться "повторення", що просто не сприймають факту і можливості збереженого (на невиразний жаль) беззупинного історичного процесу вдосконалення феномену нацизму? Рецензентка, маючи німецькі корені не стільки в зубах і землі, скільки в своєрідному гібриді естетики, онтології та лінгвістики, не бачить причин засуджувати чи підлещуватися до подібних соціальних і політичних явищ (в даному контексті, соціальне не є примусовим, політичне не може не бути). Врешті, ця "жертва" була, є і деякий час ще залишиться мертвонародженою, але в момент непередбачуваного й запланованого відживлення - людство нарешті винайде здатність та сміливість відкрито сміятись навіть над власними злочинами проти (не якогось іншого чи абстрактного) людства. Не прилагая лишних усилий и на (практически) пустой, захмелевший до косноязычия желудок перефразировав, "..в третий раз серый кот стоически стряхнул со спины вновь и вновь взбирающуюся обратно пустую чёрную кожаную перчатку, точно отмеряющую время предсновидного виночерпанья, а к рецензии всё ещё не подошли" - но что же такое рецензия, если не (кухня и спальня) чувства и мысли, не бесполезная для заграничных инвестиций рефлексия, не способность человеческая говорить ни о чём, всем тем одновременно предлагая, отчасти настаивая на ознакомлении случайного вуайериста с тем, что человек наблюдаемый если и поминает, то весьма неумелыми намёками на художественное богатство бессознательного материала Истории; материала, раскрывающегося в каждой "эпохе" и одном и том же моменте, превышающем прозаическую секунду разве что в антропоморфной терпеливости. Где-то в предыдущем абзаце затерялся вопросительный знак. Немаловажно отметить, с каким мастерством (или удачей?) Лионом, а с ним Горкиной и Розенталь, применяется юмор в повествовании, имевшем значительный потенциал превращения в (ретроактивное?) подражание Быковской "Правде" (в лучшем случае - Успенскому "Жихарю"): "..богиня смотрела на него сверху вниз с кроткой и злой улыбкой, и ему стало страшно своего собственного величия..он почувствовал потребность опорожнить мочевой пузырь" - не, простите, "пос*ать", не "отлить", не "по-маленькому", не "приспичило" горшечнику, вскоре уже читавшему про себя Фре..то есть "Эдипа", чтоб заснуть. "..и писающий Гитлер может быть преподнесён в более выгодном для художественных качеств пусть даже рекламного ролика свете, чем прихрамывающее ВВП" - прошепотів бритий наголо лев зомлілому чумаку. За відсутності оригінального тексту, від чого буває іноді сумно, активного цитування із відповідними спекуляціями не передбачено. Що не слід вважати фатальною помилкою, принаймні порівнювати із проскрипцією єдиної, вартої співчуття істоти на весь роман, вартий Путліцерівської 2023 року - жінки із іронічно-міфологічним іменем Гайя. Підсумовуючи, після умоглядного ручкання із усіма ініціатор(к)ами проекту der Falsche Nero, я (зайвий?) раз переконалась, що в Україні немає культури (і не тільки мистецтва) як такої, рахуючи, беручи найнижчі показники, з перших пандемічних місяців. Не складно примітити, що в реченні відсутнє обов’язкове в інших випадках декорування - "на жаль". Адже це був (і залишається на невизначений термін) вибір нації.
ლიონ ფოიხტვანგერი ეპიგრაფშივე გვეუბნება, რომ ყველაფერი რაც ხდება ან მოხდება, უკვე იყო (ეკლესიასტეს სიტყვები იდეალურად არის შერჩეული). იყო ნამდვილი ნერონი, ცრუ-ნერონი, ჰიტლერი (ავტორის პოზიციიდან გამომდინარე სწორედ მას უნდა ეძღვნებოდეს წიგნი)... დღესაც არიან დიქტატორები, მაგრამ უნდა გვახსოვდეს, რომ ადრე თუ გვიან ყველას ერთი დასასრული ელის. სიმდიდრე, ტერორი (იქნება ეს "დანებისა და ხანჯლების" თუ "გრძელი დანების" ღამე, რაიხსტაგის თუ რომის ხანძარი), პროპაგანდა, ქვეშევრ���ომთა მონური მორჩილება ვერავის გადაარჩენს. აბსოლუტური ძალაუფლება ჯერ ფსიქოპათად აქცევს ხელისუფალს, შემდეგ კი დგება დღე მისი დაცემისა. აუცილებლად დგება.
Jeden z nejlepších Feuchtwangerových románů. Ano, když tompsal, tak to mířilo na nacismus (ve třicátých letech, kdy to vyšlo, ještě hlavně německá diktatura, ne imperiální stát), ale naštěstí to není alegorie... netřeba ani mnoho vědět o tomto konkrétním Pseudo-Neronovi, ba o Římě či jeho východních provincií (on se F. zase tolik detailů nedrží), aby si člověk vychutnal příběh falešného císaře, ambiciózních lidí za ním a kolem něj, pritom podanych životně a ne jenom jako karikaturní zloduchy...ano, dělají zlo, ale právě to obyčejné a proto strašidelné.
I love his works. What a brilliant writer. What a captivating story. Characters that are hard to forget and words that are so vivid even when you close the book.
"Что было, то и будет; и что делалось, то и будет делаться, и нет ничего нового под солнцем." Этими словами из Экклезиаста, избранными в качестве эпиграфа к своему произведению, Фейхтвангер хотел подчеркнуть циклическую повторяемость исторических событий. Писатель противопоставил события двадцативековой давности/попытки узурпации власти рабом и простолюдином в Древнем Риме/ и современные события прихода к власти немецких нацистов. Но мне подобная повторяемость захвата власти самозванцами видится гораздо шире. Попытки узурпации власти/удачные и провалившиеся/, опирающиеся на внешнее сходство с истинным держителем власти довольно часто имели место в истории. картинка muzlaner Например, подмена русского царя Петра Первого на "Петра Великого", голландского морехода, которого даже не успели как следует обучить русскому языку. Внешнее сходство русского царя и засланного ими агента "лже-Петра" тайные силы Запада успешно использовали в своих целях. А русские учебники до сих пор скрывают сей удручающий факт. "Лже-Нероны" появлялись и среди двойников из расстрелянной большевиками царской семьи Романовых. Самый яркий пример - лже- Анастасия, мнимая дочь Николая Второго, якобы выжившая после расстрела царской семьи. Но наиболее богатым на современных "Лженеронов" оказался ХХ век. Иметь многочисленных двойников среди тиранов и прочих держителей власти стало модно. Сталин, Гитлер, Саддам Хусейн и прочие диктаторы использовали своих двойников для своей безопасности и даже спасения жизни. Например, некоторые историки полагают, что в разгромленном Берлине 1945 года погиб двойник Гитлера. Сам же Гитлер сбежал в Аргентину и там здравствовал до конца 60-х годов прошлого века. картинка muzlaner Но самое страшное заключается в том, что двойников "тайные устроители власти" довольно удачно использовали в качестве современных "лже-Неронов". А правду, возможно, узнают лишь наши дети или даже правнуки, если, вообще, узнают когда-либо. картинка muzlaner Многие считают бредом использование агентами ЦРУ, которые властвовали в 90-е в разгромленном Советском Союзе, двойников Ельцина в качестве непосредственного "президента России". Некоторые западные журналисты недоумевают по поводу сомнительного сходства истинного
с неким "удмуртом"/так в народе стали называть "лже-Путина" за неожиданно приобретённые "президентом России" ярко-выраженных монголоидных черты лица/. Но даже такая топорная работа сошла с рук "тайным устроителям власти". Русские люди до сих пор боготворят самозванца, не зная, что настоящий Путин давно умер от рака позвоночника.
Теперь по-поводу самого произведения. Я поставил троечку. В первую очередь за псевдо-историзм: уж слишком много у Фейхтвангера проколов с историей, много исторических несоответствий/например, организованный кликой лже-Нерона потоп произошёл не на реке Евфрат, хотя и в той же провинции/ и использование современных слов/полиция, губернатор и т.д./. Во-вторых, текст слишком тяжеловесен, читается с трудом. Впрочем, во времена Фейхтвангера такой стиль повествования, возможно считался "высоким". Не стоит и забывать, каким образом немецкому еврею удалось завоевать популярность у советского народа, а теперь уже и российских читателей. Фейхтвангера нередко сравнивают с французом Андре Жидом. Оба симпатизировали коммунизму и сталинизму. Но первый, после встречи с Советским Союзом и лично со Сталином стал писать в западной прессе ещё более пышные дифирамбы советской власти и кавказскому диктатору, за что широко и обильно даже после смерти Сталина публиковался в советской печати. Андре Жид же во время встречи со Сталиным смог разглядеть за деланной оболочкой благодушного "отца народов" жестокого диктатора, о чём позже и писал в западной прессе. И кто теперь знаком с творчеством Андре Жида в отличие от Фейхтвангера?
Knyga, kurią perskaičiau net 3 kartus. Aišku, kaskart vis praėjus nemenkam laiko tarpui. Nepaprastai puikus, "etaloninis" istorinis romanas, kaskart sušvytintis vis naujomis spalvomis.
Meistriškai kuriami charakteriai – istorine Rytų-Vakarų suvienijimo misija "įtikėjusio" senatoriaus Varono, o ypač iki pat "imperatoriaus" Nerono iškilusio paprasto puodžiaus Terencijaus – įsuka ir jau nebepaleidžia. Autoriaus stilius žavus - kalba gyva, pasakojimas prisodrintas epochos kultūrinio konteksto. Didis malonumas.
An sich kein schlechter Plot. Ein Doppelgänger Neros, Töpfer, taucht 12 Jahre nach des Kaisers Tod in Syrien, Edessa, auf und wird da von einem lokalen Gouverneur oder so als der Wahre verkauft und Millionen glauben es. Unter anderem beinahe auch eine ehemalige Gespielin des Kaisers. Aber irgendwie dann doch öde. (5/10)
Seniai norėjau perskaityt, kadangi buvo lentynoje nuo vaikystės. Visai nieko, tačiau veiksmas vystosi gan lėtai, todėl tik 4 iš 5 įvertinimas. Šiaip vertinga apie valdžią, beprotybę ir žmogaus psichologiją Faina, kad suskirstyta keturiomis knygonis, o šie dar į trumpus skyrelius.
Книга просто великолепна. И слог чудесен. И перипетии с восточным окрасом описаны очень умело и интересно. И сатира на нацистский режим весьма правдоподобна.
I read this book as a child, probably 9-10 years. I don't remember it well, but it definitely had a great impression on me, I used to think about the book a lot for quite a long time. I was actually "in love" with the character of Nero, rereading the bedroom scenes again and again
Brilliant book. Exciting story, strong characters, nice turns and stable logic. It gave me so many new thoughts.. a world, the acient world, I didn't know anything about, took shape and now I want to know more about it.