Щирик зі Змієвої гори

by Володимир Рутківський, Іва Михайлян (illustrator)

Кожні чотириста літ прокидається страшний Змій Горинович і вирушає на полювання. Разом зі своїм другом Костієм Безсмертним вони не тільки розбишакують по довколишніх горах, а й викрадають хлопця, який приїхав у гості до карпатських родичів. На допомогу людській дитині приходять герої з попередніх казок Володимира Рутківського.

Ця повість є заключною частиною казкової трилогії, до якої входять повісті «Бухтик з тихого затону» та «Гості на мітлі». Прикметно, що за повість «Гості на мітлі» Володимир Рутківський потрапив у список пошани (Honour List 2018) найвидатніших письменників, художників та перекладачів у галузі дитячої літератури зі всього світу, який опублікувала Міжнародна рада з дитячої та юнацької книги (The International Board on Books for Young People — IBBY).

Genres: Fiction

256 pages, Hardcover

Published January 1, 2018

About the author

Володимир Григорович Рутківський народився 18 квітня 1937 року в селі Хрестителеве на Черкащині в родині вчителів. Його дитинство припало на воєнне лихоліття. Середню освіту здобував у Богодухівській, а згодом – Великобурімській середній школі Чорнобаївського району. Уже тоді Рутківський виявив здібності до історичного пошуку, котрі досі спонукають його не просто писати цікаві історичні тво­ри для дітей, а й відкривати до нього ще не описані, інколи навіть не досліджені періоди вітчизняної історії. Становленню його інтересу до українських старожитностей сприя­ло те, що члени шкільного гуртка, старостою якого свого часу був Володимир, відшукали в рідному селі залишки найдавнішого тоді поселення в Україні. Вищу освіту Рутківський здобував спо­чатку в Одеському інституті харчової холо­дильної промисловості, потім в Одеському політехнічному інституті. Проте зрозумів, що справжнє його покликання – література, тож згодом закінчив Вищі літературні курси в Москві. Друкується з 1959 року, творчий стаж письменника – понад півсто­ліття. Мешкає в Одесі, пише романи для дітей та юнацтва, серед яких – «Бухтик з тихого затону», «Гості на мітлі», «Канікули у Воронівці», «Сині Води», «Сторожова за­ става», «Двобій з тінню», «Потерчата», трилогія «Джури» (книга перша – «Джури козака Швайки», книга друга – «Джури характерники», книга третя – «Джури і підводний човен») та ін. Роман «Джурихарактерники» став переможцем книжкового рейтингу від «Літакценту», роман «Джури козака Швайки» названо «Книжкою року– 2009». Володимир Рутківський – лауреат премій імені Миколи Трублаїні, імені Лесі Українки, Міжнародного освітнього фонду імені Ярослава Мудрого. У 2012 році письменник став лауреатом Національної премії України імені Тараса Шевченка за історичну трилогію для дітей «Джури». Книжку «Джури козака Швайки» написано на українському історичному матері­алі, який з художнього погляду відтворено гарно і яскраво.

Джерело: http://dovidka.biz.ua/volodimir-rutki... Довідник цікавих фактів та корисних знань © dovidka.biz.ua

Reviews

[Farida Mestek · Rating 2 out of 5]

Книжкові дискусії двох авторок

Фаріда: Нарешті прочитала наступну книгу з нашої з вами підбірки. Ой, і нелегко ж вона мені далася! Це наштовхнуло мене на наступну думку. А може я просто забагато чекаю від нових книжок? Може через те, що я так багато читаю, мої стандарти занадто завищені і мені дуже важко вгодити? Може мене геть зруйнували мої улюблені книжки для інших книжок і через це я їх вже просто не сприймаю? В чому річ? Невже інші книжки такі вже погані? Бо, чесно кажучи, мені вже набридло починати відгук з того, що мене розчарувала та чи інша книжка. Невже я така вибаглива як читач? Та я ж просто хочу щоб герої, сюжет, діалоги, події, якісь несподівані повороти, тощо, мене захопили, причарували, здивували та закохали в себе. Невже це забагато? А що робити як книга цього не зробила? На жаль, писати негативний відгук. Я ж сама авторка і добре знаю як це боляче коли твою книгу не полюбили, не зрозуміли, чи, взагалі, написали таку нищівну рецензію після якої півроку не писатимеш. Та повернемося до теми нашої книжкової дискусії…

Як завжди я покладала неабиякі сподівання на цю книгу – навіть більші ніж на інші. А як же не покладати, коли я була просто в захваті від попередньої частини – «Гості на мітлі»! Я ще казала, якщо пам’ятаєте, що та книга написана з душею і що одразу відчуваєш, що її писав справжній майстер. Як же вона мені сподобалася! В мене не було жодних сумнівів щодо того що мені сподобається і «Щирик зі Змієвої гори». Я ще думала яка чудова назва! О, напевно на нас чекають справжні пригоди! І дійсно, з початку мені було дуже цікаво читати, бо автор дуже атмосферно все описав та ще й дотепно поєднав два жанри: казковий та пригодницький. Проте поступово мій захват від книги зникав, а читати ставало зовсім нецікаво, адже нічого особливого не відбувалося. Щирик – який мав би бути головним героєм з огляду на те, що саме його ім’я зазначено в назві твору – тільки те й робив що набивав своє черевце, чесав свою спину (бо в нього мали от-от прорізатися крила і він мав з’їсти свого найкращого друга та стати таким самим кровожерливим як і його батечко), та грався наче цуценя з Андрійком (тим самим другом), який, здається, з часом забув, що його викрали. А які ваші враження?

Анна: Не знаю що це таке діється з сучасними книгами, але мені вже трохи набридло потрапляти в одну й ту ж пастку: мене захоплює початок, який здається обіцяє дивовижні пригоди і відкриття, та доволі бліде продовження розбиває усі надії. Хоча з “Щириком зі Змієвої гори” це мабуть відбувалося не так швидко. Бо ж книжка дійсно причаровувала милими моєму серцю Карпатськими краєвидами та незвичністю ситуації, коли наші сучасні реалії стикаються з казковими героями, які наче виринають до нас із глибини віків. Та й самі знайомі образи Костія Безсмертного та Змія Гориновича виглядали по-новому, поєднуючи у собі те, що здавалось неможливо поєднати: вони бридкі, жорстокі, пожадливі і кумедні одночасно.

Отой Костій мене таки вразив своїм рожевим кругловидим личком як у дванадцятирічного хлопчика, та своїм гнучким довготелесим мов черв'як тілом. Не говорячи вже про його постійні жарти та чудернацьку поведінку, що так подобалась дітям. Загалом ця незмінна парочка Костій і Горинович діяла дуже злагоджено: перший заманював нещасних дітей або тварин у пастку, а другий зжирав їх, хрупаючи кісточками. Бр-р — аж мороз поза шкірою від однієї думки про це.

Проте поступово у мене почало виникати відчуття, що Костія і Гориновича у книзі було забагато. Вони розбишакували в горах та сперечались про гроші, бо Костій вимагав грудку золота за будь-яку свою послугу. Читати про ці суперечки було смішно спочатку, та занадто вже часто вони сперечалися про одне й те саме, а шаблонна поведінка усіх інших персонажів чим далі тим більше дратувала.

Фаріда: Отож бо й воно. Все йшло наче по колу, кожного разу одне й те саме. Я ж бо думала, що буду читати про захоплюючи пригоди Щирика та Андрійка! А по суті читала про брудні справи Костія Безсмертного та Змія Гориновича. Головні ж герої – малий ящерук та його друг – були найчастіше просто фоном під час їхніх розмов, суперечок чи сварок, абсолютно пасивними та нецікавими дійовими особами – та й «дійовими» їх можна назвати тільки із сильною натяжкою – а їхні «пригоди» обмежувалися виходом на свіже повітря. Навіть улюбленці з попередньої частини – Ядвига Олізарівна та її кіт, Аристарх – не дуже порадували. Адже сюжет можна було класно закрутити навколо Щирика, котрий із Андрійком вирушає на пошуки способу як йому не зробитися наступним Змієм Гориновичем, та начинити книгу всілякими небезпечними пригодами та перешкодами, які б постійно випробували друзів. В мене навіть виникло неприємне враження, що автор писав цю книгу не тому що хотів її написати, а просто тому що треба було.

Анна: Так, найбільшим розчаруванням для мене став Андрійко – хлопчик, який слугував малому ящеруку Щирику. Його не було навіть по-справжньому шкода, бо його страждання були зображені доволі невиразно — більше йшлося про те як він розважався зі своїм другом. Про свою домівку він не так вже й часто згадував, а його дві невдалі спроби втекти були такі кволі, що не викликали поваги.

Костій Безсмертний не раз застерігав Змія Гориновича, що люди тепер вже не ті, що були 400 років тому і з ними треба поводитися обережніше. Проте, чесно кажучи, я не побачила справжніх героїв у цій книзі. Оті два кремезні хлопця, що билися зі Змієм Гориновичем, скоріше нагадували вправних каскадерів — занадто вже легко вони давали відсіч кровожерному чудовиську. Якщо хтось і здався мені справжнім героєм, то це той цап, що безстрашно атакував Змія і, помираючи, крикнув йому у пащеку, що “нема славнішої смерті ніж віддати життя за товариство”.

Що ж до Андрійка, то я все чекала від нього якоїсь активної дії, та так і не дочекалася. Саме так як і та приречена овечка, що дивлячись на нього казала: “Та на щастя, у нас ще залишилися люди. А люди завжди щось та придумають”. Проте Андрійко навіть не намагався щось придумати, а коли поночі хтось скинув йому у яму мотузку з вузликами, він виліз назовні і дременув до лісу так і не згадавши про нещасних овечок.

Як не неймовірно це звучить, але прочитавши книгу, я раптом усвідомила, що єдиний персонаж, окрім цапа і овечок, який викликав мою повагу і співчуття, був сам Змій Горинович. Бо ж усі, навіть Костій, не говорячи вже про інших, завжди діяли і говорили, не виходячи за рамки доволі вузької схеми. І тільки один Горинович був здатний на непередбачувані вчинки та сильні почуття: ненависть до людей, любов до сина, гордість своїми славними предками. І дійсно чи то ж його провина що природа створила його хижаком? Якщо вже на те пішло, то люди, які безжально знищують довколишнє середовище викликають у мене набагато більшу відразу. Вони не хрумкотять кісточками — вони просто віднімають у живих створінь землю, на якій ті до того жили і харчувалися, прирікаючи ці істоти на голодну смерть.

Фаріда: До речі про хижаків. Маю сказати, що книжка видалася якоюсь занадто кровожерливою і часто визивала огиду. А останні два розділи, особливо «Запекелля», мене просто вбили наповал, бо це вже була просто якась неправдоподібна нісенітниця (так, навіть для казки!) без якої, на мій погляд, можна було легко обійтися. Воно там було просто ні до чого. А щодо Костія – головного злодія і, насправді, головного героя книги – то мені здається, що від нього можна було позбутися в більш переконливий спосіб аніж оте – «Усе. Давайте відпустку.». Серйозно?! Відпустку? Що за маячня така? Та його треба було як слід покарати – ну, хоча б, провчити – за всі те лиходійство що він коїв хтозна скільки часу. Він же занапастив не одну людську душу, а ви йому відпустку! Отакої. Чомусь я собі думала, що саме в Запекеллі він отримає своє належне покарання. А виявляється, що то якийсь собі паноптикум, яким заправляє сам Костій! Тьху ну вас! Бо знаєте, казка казкою, а головний злодій уникнув покарання та дав деру (хтозна куди) просто як в житті!

[Kate Squirrel · Rating 4 out of 5]

Історії Володимира Рутківського — як оповідки улюбленого дідуся: добрі, захопливі, з пригодами і веселощами. А ще це завжди велика любов до природи і всього живого, навіть якщо це живе — великий пазуристий кровожерливий хижак)

Раз на 400 років прокидається дракон під горою і починає своє полювання. Ось і цього разу настав йому час пробуджуватися, а разом з ним — і Костію Безсмертному, котрий служить йому спокін віків вірою і правдою (і за грудки золота). А ще у Змія Гориновича (звісно, ми ж про нього) тепер є малий син Щирик, ще безкрилий і дуже наївний, і йому потрібна нянька...

Це історія, яку буде цікаво читати що малечі, що доро��лим разом з нею. Смертельні герці, сучасні герої, підступні капості і навіть улюблені герої з інших книжок — “Бухтик із тихого затону” та “Гості на мітлі”. А крім того — це історія про справжню дружбу, про те, як це — підтримувати і захищати один одного, і що таке сімейна честь і навіть “тварь я дрожащая или право имею?”) Казки Володимира Рутківського — це завжди добра і затишна історія, яка не дасть нудьгувати. І дракони же, дракони! Вони значно ближче, ніж ви думаєте ;)

[Тетяна Савченко]

Книжка Гості на мітлі була у мене в дитинстві, але якось пройшла повз мене. Уже значно пізніше я дізналася, що це була культова казка, багато хто шукав втрачений примірник, тож добре, що її перевидали. А от мені за збігом обставин випало прочитати спочатку продовження. І так, казка дуже непогана.
Щирик - це, власне, драконеня. Виховують його трохи тупуватий тато-дракон і падлючий та хитрий Костій Безсмертний. Щоб стати справжнім дорослим драконом і відростити крила, Щирик має пройти через певну ініціацію. Але суть цієї ініціації така стрьомна, що може ліпше взагалі не бути драконом?
Ми так часто чуємо пораду "просто бути собою", цінувати своє єство і свою індивідуальність, що така постановка питання аж трохи спантеличує))