«Бунар» — книжка, в якій поєднуються лейтмотиви вкорінення і дороги, війни й любові. Тексти, написані впродовж чотирьох воєнних українських років, шукають слів для оновлених взаємин людини та її питомої території, для досвіду, який змінює і не проминає, врешті-решт — просто для розгублення. Ця книжка — старий колодязь, у який заглядаєш і бачиш на поверхні води відображення тих, хто дивився в нього сто років тому. Оскільки ж людські досвіди зазвичай повторюються циклічно, зазирнути в такий колодязь особливо важливо — хоч і трохи лячно.
Катерина Калитко – поетка, прозаїкиня, перекладачка.
Народилася 1982 року у Вінниці. Закінчила Києво-Могилянську академію. Журналістка за фахом. Лауреатка конкурсів “Гранослов”, “Смолоскип”, фестивалю читаної поезії “Молоде вино”, літературної премії ім. Богдана-Ігоря Антонича “Привітання життя”, премій “Благовіст” і “Культреванш”. Авторка п’яти поетичних збірок, численних публікацій у періодиці, альманахах та антологіях (зокрема, в низці знакових, таких як “Початки”, “Молоде вино”, “Колекція”, “Дві тонни”), а також прозової книги «М.істерія». Перекладає з балканських мов.
Складні вірші у Калитко, як на мене. Складне в них римування, темп, образність, символіка. Поетика - терпка, в'язка і від того вражаюча. Кожне слово на своєму місці, як X та Y на осі координат. Скажу чесно, читати "Бунар" традиційно, як пісні, неможливо - насолоджуватися доведеться не мелодичністю і дрімотою, навіяною нею, а розумовою активністю, що пробуджує зі сну.
Читання цих рядків радше схоже на розв'язування математичних алгоритмів, таке ж кропітке, вдумливе і продуктивне. І саме від того "садизму" ментальної роботи воно здається п'янким. Нелегко з віршами Калитко мені було й тому, що авторка часто вкраплює у рядки слова із тюркських мов та поняття з південних берегів України. Їх я не знаю, тож часом губилась у гущі незнайомих метафор, поки не приставала до рідних лексичних островів.
Словом, збірка - сильна і крута, але для підготовленого читача.
вірші катерини калитко - це вмерти і воскреснути, дуже ріжуть по серцю, але в той же час наповнюють світлом. як добре, що в неї є ще кілька нечитаних збірок і, дайбоже, буде ще досі ненаписаних
після такої поезії закохуюсь в українську мову ще сильніше.
мова соковита, насичена та присмачена. не приторна. лине, мов струмок, а ти линеш разом з нею. линеш тривожно. линеш натхненно. Калитко володарює емоціями, а ти й не суперечиш їй.
від образності перехоплює подих. чутно голос темряви та ковтки забуття.
час гусне.
читати наодинці з собою. читати декілька разів. читати вголос. читати вдумливо.
поезія все ж не мій жанр, а Катерина Калитко не моя авторка
читання Калитко це суцільна спроба зібрати докупи слова в речення, а речення в текст, щоб зрозуміти бодай якось прочитане, бо воно ніяк не заходить, ніяк не відгукується, і тексти жодним чином не запам'ятовуються. чи взагалі приносять флешбеки, нагадують мені про те, як нестерпно бути жінкою, нагадують про пережите насилля, і тоді від її текстів аж вивертає
словом Калитко для мене авторка - ніколи знову. ніколи знову не читати
з висновків для себе - не покладатися більше на анотації до книг і оминати десятою дорогою цю авторку
То я це... читав цю збірку майже рік. Не тому що вона погана, зовсім ні. Просто тут майже 300 сторінок, у віршах купа слів що мені незнайомі (тяжело, когда русский всю жизнь был родной), тематика досить гнітуча, а якість коливається. Ну і, взагалі, Калитко відома не занадто життєрадісною творчістю. Але збірка насправді дуже хороша, з купою розчулюючих, тендітних поем, так само як і з купкою віршів, від яких відчуття приреченості просто чавить і хочеться знову перегорнути кудись до поеми про річки і садки, там полегше.