«Соняшник» – це роман, події якого сконцентровано навколо заворушень, що у вересні 1973 року призвели до встановлення влади військових у Чілі. Але це не політичний роман. У центрі роману – загадкова персона на ім’я Симон, журналіст, в наочно аполітичному житті якого (він видає журнал для дівчат-підлітків) є таємниця — певно, він не той, ким хоче здаватися. Але це не шпигунський роман. У цьому романі ірландський танцівник, чилійський фотограф та чеська журналістка, які, здавалося б, лише побіжно торкнулися долі харизматичного «агента змін», розповідають про те, яким чином ця зустріч змінила їхнє власне життя. Це роман, у якому мертві приходять до живих і розмовляють із ними уголос. Це роман, у якому вмирають назавжди.
Зазвичай не пишу відгуки про неоднозначні книжки в день прочитання, намагаюся їх трохи обдумати та відрефлексувати. Але зараз розумію, що час нічого не змінить. І "Соняшник" для мене так і залишиться неоднозначним. Загалом сподобався роман. Хоч і було важко читати його на початку, згодом втягнулася у стиль, і наче пішло, і історія цікава. Але... Окремі оповіді від імені окремих персонажів постійно збивали з ритму і пантелику, примушуючи зупинятися для перевірки: "чи все вірно я зрозуміла?", і через це читала досить довго. А це напружує. Тема Симона так і залишилася нерозкритою, хоча попервах він видавався головним героєм. І мене це також збентежило. І хоч я зазвичай досить сильно занурююсь у текст, в "Соняшнику" мені не вдалося відчути атмосфери Чилі та Австралії 70х років, а цього не вистачало.
І ще одне. Коректору безжально відбити руки. Стільки пропущених крапок, пробілів і ком в житті не бачила. 11 помилок на 170 сторінок - то забагато.