What do you think?
Rate this book
Стіна
У фантастичному романі Андрія Цаплієнка перед читачем постають два постапокаліптичні суспільства, одне з яких упевнено торує прогресивний шлях розвитку, а інше — просто деградує. Автор переконаний, що ментальність і тяглість традицій дуже мало змінюються впродовж століть. Герої роману — українці та росіяни, носії яскравих національних рис — перебувають у постійному напруженому антагонізмі. Війна між ними йде відразу на кількох рівнях — від збройних сутичок до зіткнень душ та внутрішніх переконань. А Дикі Поля, які залишаються після великих і малих протистоянь, — це як незагойні рани, ракові пухлини: вони продовжують кровоточити, демонструючи людству, що війна породжує тільки війну.
576 pages, Hardcover
First published January 1, 2018
2 people are currently reading
67 people want to read
About the author
Андрей Цаплиенко
5 booksАндрей Цаплиенко - украинский телеведущий, журналист, военный корреспондент, режиссёр-документалист, сценарист, автор пяти книг.
Author's page in Ukranian: Андрій Цаплієнко
Author's page in Ukranian: Андрій Цаплієнко
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 10 of 10 reviews
March 23, 2021
«Стіна» фантастичний роман, антиутопія
Андрій Цаплієнко
Видавництво Старого Лева, @starylev 2018
⠀
Homo homini lupus est*
Людина людині вовк (лат.)
⠀
Коли я прочитала «Помирану» Тараса Антиповича - я відчула «атмосферу» утопічного світу.
⠀
Коли я прочитала «Стіну» Андрія Цаплієнка - я відчула «весь світ» утопії цього формату.
⠀
Автор створив якісний сюжет постапокаліптичного суспільства майбутнього.
⠀
Читаючи не відчуваєш «гніт» війни, текст постійно рухається від жорстокості до наївності, від правди до вигадки.
⠀
Рекомендую до читання!
⠀
Цитата:
⠀
«- Вороги за Стіною терпіли, поки ми вставали з колін. Але тепер, коли ми майже встали, терпіти не будуть. Поки ворота в Стіні відчинені, вони зроблять усе, щоб стерти з лиця землі сам спогад про Московію. Тепер я питаю вас - у чому ваша надія?
- У ядерних ракетах, - прошелестіло в галереях.
«Рухаємося в правильному напрямку», - зазначив я про себе, продовжуючи старим методом Сократа підштовхувати дикунів до потрібних мені висновків:
- А в кого залишився код запуску цих ракет?
- У тебе, - відгукнулося підземелля.
- Отже, ваша надія - Я!»
⠀
Про книгу:
⠀
«У фантастичному романі Андрія Цаплієнка перед читачем постають два постапокаліптичні суспільства, одне з яких упевнено торує прогресивний шлях розвитку, а інше - просто деградує. Автор переконаний, що ментальність і тяглість традицій дуже мало змінюються впродовж століть. Герої роману - українці та росіяни, носії яскравих національних рис - перебувають у постійному напруженому антагонізмі. Війна між ними йде відразу на кількох рівнях - від збройних сутичок до зіткнень душ та внутрішніх переконань. А Дикі Поля, які залишаються після великих і малих протистоянь, - це як незагойні рани, ракові пухлини: вони продовжують кровоточити, демонструючи людству, що війна породжує тільки війну.»
⠀
#примхливачитака
Андрій Цаплієнко
Видавництво Старого Лева, @starylev 2018
⠀
Homo homini lupus est*
Людина людині вовк (лат.)
⠀
Коли я прочитала «Помирану» Тараса Антиповича - я відчула «атмосферу» утопічного світу.
⠀
Коли я прочитала «Стіну» Андрія Цаплієнка - я відчула «весь світ» утопії цього формату.
⠀
Автор створив якісний сюжет постапокаліптичного суспільства майбутнього.
⠀
Читаючи не відчуваєш «гніт» війни, текст постійно рухається від жорстокості до наївності, від правди до вигадки.
⠀
Рекомендую до читання!
⠀
Цитата:
⠀
«- Вороги за Стіною терпіли, поки ми вставали з колін. Але тепер, коли ми майже встали, терпіти не будуть. Поки ворота в Стіні відчинені, вони зроблять усе, щоб стерти з лиця землі сам спогад про Московію. Тепер я питаю вас - у чому ваша надія?
- У ядерних ракетах, - прошелестіло в галереях.
«Рухаємося в правильному напрямку», - зазначив я про себе, продовжуючи старим методом Сократа підштовхувати дикунів до потрібних мені висновків:
- А в кого залишився код запуску цих ракет?
- У тебе, - відгукнулося підземелля.
- Отже, ваша надія - Я!»
⠀
Про книгу:
⠀
«У фантастичному романі Андрія Цаплієнка перед читачем постають два постапокаліптичні суспільства, одне з яких упевнено торує прогресивний шлях розвитку, а інше - просто деградує. Автор переконаний, що ментальність і тяглість традицій дуже мало змінюються впродовж століть. Герої роману - українці та росіяни, носії яскравих національних рис - перебувають у постійному напруженому антагонізмі. Війна між ними йде відразу на кількох рівнях - від збройних сутичок до зіткнень душ та внутрішніх переконань. А Дикі Поля, які залишаються після великих і малих протистоянь, - це як незагойні рани, ракові пухлини: вони продовжують кровоточити, демонструючи людству, що війна породжує тільки війну.»
⠀
#примхливачитака
October 28, 2022
Частини з екшином написані дуже круто і фінал мені здався цікавим. Того третя зірка в оцінці.
Але ляпів просто капєц скільки, починаючи з чисто не вичитаних, де герої в діалогах на трьох сторінках називають співрозмовницю лише Іскрою, тільки один раз в мові автора зустрічається її ім‘я і один раз в роздумах героя, а потім раптом Іскра відрубує — все! Відтепер жодних більше (ім‘я), відтепер я для вас тільки Іскра! — ну так якби ніхто іі на вм‘я і не назвав, і не впевнена що комусь крім головного героя її ім‘я і було відомим 🙄
І закінчуючи абсолютно нелогічними рефлексіями героя, яким просто нізвідки було взятись.
Частина, де «дикун» в третьому поколінні потрапляє в цивілізацію найгірша частина книги. О які в них чисті туалети не те що в нас. Звідки? Звідки дикун який ходив на брудну дірку мав би впізнати в отому білому, що він побачив, туалет? 😐 і так все без винятку.
За тиждень у всіх склад розуму тотально перестроівся. Угу.
Провали в логіці і далі теж стосувалися в основному «цивілізованоі частини всесвіту». З брудом і розрухою якось читалось бодрячковіше.
Ще були соплі на рівному місці (симпатіі, яким в принципі не було звідки взятись)
Сексизм і бодішеймінг, при чому саме в мові автора, а не в словах «диких що з них візьмеш» персонажів. Остаточно зруйнували для мене цю книгу.
Однаковість мови в Україні і у здичавілих відгорожених вже сто років стіною росіян як мінімум видається «дуже дивною». В мега цивілізованому Києві через сто років після перемоги і нарешті повного відділення від дикунів сусідів всі повністю перейшли на російську мову, да? 😳 так що на українську «дикун з-за муру» жодного разу навіть випадково не натрапив?
Але ляпів просто капєц скільки, починаючи з чисто не вичитаних, де герої в діалогах на трьох сторінках називають співрозмовницю лише Іскрою, тільки один раз в мові автора зустрічається її ім‘я і один раз в роздумах героя, а потім раптом Іскра відрубує — все! Відтепер жодних більше (ім‘я), відтепер я для вас тільки Іскра! — ну так якби ніхто іі на вм‘я і не назвав, і не впевнена що комусь крім головного героя її ім‘я і було відомим 🙄
І закінчуючи абсолютно нелогічними рефлексіями героя, яким просто нізвідки було взятись.
Частина, де «дикун» в третьому поколінні потрапляє в цивілізацію найгірша частина книги. О які в них чисті туалети не те що в нас. Звідки? Звідки дикун який ходив на брудну дірку мав би впізнати в отому білому, що він побачив, туалет? 😐 і так все без винятку.
За тиждень у всіх склад розуму тотально перестроівся. Угу.
Провали в логіці і далі теж стосувалися в основному «цивілізованоі частини всесвіту». З брудом і розрухою якось читалось бодрячковіше.
Ще були соплі на рівному місці (симпатіі, яким в принципі не було звідки взятись)
Сексизм і бодішеймінг, при чому саме в мові автора, а не в словах «диких що з них візьмеш» персонажів. Остаточно зруйнували для мене цю книгу.
Однаковість мови в Україні і у здичавілих відгорожених вже сто років стіною росіян як мінімум видається «дуже дивною». В мега цивілізованому Києві через сто років після перемоги і нарешті повного відділення від дикунів сусідів всі повністю перейшли на російську мову, да? 😳 так що на українську «дикун з-за муру» жодного разу навіть випадково не натрапив?
April 30, 2021
А не погана ж ідея
Недалеке майбутнє, імперія гнид розпалась та веде війни вже між собою, нас від проклятого русcкого міра відділяє величезна стіна — ми нарешті живемо спокійно. Проте це історія не про нас, а про них, а саме про мандрівного блазня, знахаря-чаклуна й мудреця в одній особі. Скоморох Ян, як і його колеги, заприсягся не відбирати життя, але на це чхали одні вояки, що запланували вбити ватажка інших, бо у нього більше шансів підібратися до мішені. Чи це все насправді хитрий план таємничої дівчини, яку він нещодавно зустрів? Хай там як, але в результаті герой вплутується у доленосні пригоди, що приведуть його до розуміння правди про себе.
В історії доволі бадьорий початок, але в один момент все уповільнюється, щоб вже ніколи не пришвидшитись. Такий сякий "Шалений Макс” трансформується в “Скарб Нації” все в тих самих антиутопічних декораціях. Не те щоб одразу стає нецікаво — рівень зацікавлення має стабільний графік пониження, — але просто було дивно та хотілось бойовику ще хоч трохи.
Також у мене є безліч питань до важливих елементів роману: до затягнутого другого акту, до незрозумілої мотивації персонажів, до самих персонажів (діти повертаються в це пекло?), до української мови (її наче не існує в цьому світі), до любовної лінії та ще до цілої купи речей. Однак попри вищезазначене, мені дуже сподобалось саме як все написано: читати одна насолода.
Мені здається, що ця книга непогано буде заходити років так через двісті, коли сьогодення стане лише додатковими сторінками в підручнику з історії, для всіх охочих зрозуміти, як ми бачимо їх, що насправді завжди були за ментальною стіною.
Недалеке майбутнє, імперія гнид розпалась та веде війни вже між собою, нас від проклятого русcкого міра відділяє величезна стіна — ми нарешті живемо спокійно. Проте це історія не про нас, а про них, а саме про мандрівного блазня, знахаря-чаклуна й мудреця в одній особі. Скоморох Ян, як і його колеги, заприсягся не відбирати життя, але на це чхали одні вояки, що запланували вбити ватажка інших, бо у нього більше шансів підібратися до мішені. Чи це все насправді хитрий план таємничої дівчини, яку він нещодавно зустрів? Хай там як, але в результаті герой вплутується у доленосні пригоди, що приведуть його до розуміння правди про себе.
В історії доволі бадьорий початок, але в один момент все уповільнюється, щоб вже ніколи не пришвидшитись. Такий сякий "Шалений Макс” трансформується в “Скарб Нації” все в тих самих антиутопічних декораціях. Не те щоб одразу стає нецікаво — рівень зацікавлення має стабільний графік пониження, — але просто було дивно та хотілось бойовику ще хоч трохи.
Також у мене є безліч питань до важливих елементів роману: до затягнутого другого акту, до незрозумілої мотивації персонажів, до самих персонажів (діти повертаються в це пекло?), до української мови (її наче не існує в цьому світі), до любовної лінії та ще до цілої купи речей. Однак попри вищезазначене, мені дуже сподобалось саме як все написано: читати одна насолода.
Мені здається, що ця книга непогано буде заходити років так через двісті, коли сьогодення стане лише додатковими сторінками в підручнику з історії, для всіх охочих зрозуміти, як ми бачимо їх, що насправді завжди були за ментальною стіною.
July 6, 2018
Гарно написана книга про те, що було б через років 100 після 2014. За Андрієм Цаплієнком між Україною та Росією виросла б стіна, по західну сторону якої жили б щасливі люди - українці, а по східну - росіяни зі своїми проблемами. Як на мене, якось дуже просто, навіть якщо це "просто" - дуже важко далося. Бо стіна - не рішення, а радше тимчасовість і випробовування волі, відтермінування поневірянь.
August 14, 2018
Затянутое начало с лихвой компенсируется нетривиальной концовкой. Сам факт появления такой книги-рефлексии на происходящее радует
November 4, 2019
Книга відомого українського військового журналіста Андрія Цаплієнка вийшла друком у 2018 році. Книга-антиутопія розповідає про майбутнє, а саме світ у 2054 році, коли нарешті закінчилася війна з Росією і на кордоні з Україною виросла височезна стіна, яка закрила прохід московитам у Європу. І наче все чудово, Україна процвітає, а московія гниє. Проте не все так просто. У ненаситних варварів знову відроджується інстинкт загарбника і окупанта, який хоче прорватися у цивілізований світ. Головним героєм роману є 50-річний скоморох Ян, що мешкає за стіною, серед світу хижої дикої російської орди. Людина, мандрівник, психоаналітик, лікар, який покликаний зцілювати душі бійців, хворих на посттравматичний синдром. Одного разу Ян опиняється за стіною і світ для нього вже назавжди стає іншим. А головною місією героя є зупинення спроби росіян відновлення своєї імперії.
Книга цікава, незвична і досить оригінальна для сучасної української літератури. Це такий собі клубочок фантастичної, містичної, історичної, детективної та мелодраматичної ліній. Часом мені здавалося, що я дивлюся черговий голлівудський блокбастер, тому що події описані дуже реалістично. Роман так і проситься на екранізацію.
Книга цікава, незвична і досить оригінальна для сучасної української літератури. Це такий собі клубочок фантастичної, містичної, історичної, детективної та мелодраматичної ліній. Часом мені здавалося, що я дивлюся черговий голлівудський блокбастер, тому що події описані дуже реалістично. Роман так і проситься на екранізацію.
June 15, 2022
Якби не спільні читання, я б і далі не звертала увагу на цю книжку. Неприваблива (як на мене) обкладинка, відсутність відгуків, наявність на полицях накладу 2018 року, невеликий досвід Андрія як письменника мене не приваблювали. А дарма! Книжка дуже гарно написана (і перекладена Сергієм Осокою) і буде актуальною, поки ми не переможемо росію.
Фантастичний роман з елементами антиутопії розповідає про 2054, а саме — розквіт і процвітання України та занепад і животіння росії. Уже заманливо, правда? Після нашої перемоги у російсько-українській війні ми побудували величезну стіну між країнами, яку видно із космосу (я уявляла себе «Гру престолів»). Вона так само стримує дикунів від цивілізованого людства. Поки в Україні в усій красі триває життя і науковий прогрес, в росії воюють між собою розрізненні клани – є і «кроти», і козаки, і привладні тітушки, які прагнуть захопити Новгород і причепити його до Москви. Кремль перетворився на гетто прокажених, а голодні й злі люди намагаються на вулицях обміняти бражку на якусь їжу. Як на мене, доволі реалістична картина майбутнього!
Перша частина була захопливим бойовиком, текст читався на одному подиху і думалось: невже такий темп втримається до кінця роману? Не сталося. Уже друга частина, яка оповідає про події в Україні, де головному герою, російському скоморохові Янові, досліджували мозок і вербували, здається спокійнішою, але не менш цікавою. На третій частині я перестала орієнтуватися в реальності (чи то фантазії), бо автор вирішив наслідувати Дена Брауна і завів нас у дебрі скарбів тамплієрів, кодів, шифрів та загадок. Тут, як на мене, найбільша кількість логічних нестиковок, починаючи від рукописів, які тягав із собою Ян і які по суті не знадобились, закінчуючи власне думкою стосовно самих незнаних скарбів: якщо москва їх мала, то чому ж вони опинились в такій… халепі і ніяк не використали їх? Чому хотіли позбутися? Тільки щоб мати можливість ударити по Україні? Можна було б придумати щось переконливіше)
Ені вей, у книжці є й переваги. Окрім згаданого добре написаного тексту, в романі чудове закінчення — мені сподобалось, як викрутився автор! Обраний головний персонаж також зацікавлює: Ян — не хоробрий і гідний укр, а недалекий скоморох без роду й племені, якій не має власної позиції і права вбивати ворогів. Не буде розказувати, у кого він перетворився, але вас здивує його трансформація.
Ще хочу відзначити не дуже приховане глузування автора з роботи миротворців «на білих електрокарах із синіми буквами на боці», які воліли не вступати в конфлікти, а відсижуватися за стіною. А високопоставлений генерал, заїхавши за стіну з дуже важливою переговорно місією, ще й став колаборантом. Браво, Андрію! Ну і наостанок — часте згадування бурятів. Тут, певно, надсилав «привіт» своєму українському другові — Доржу Бату. Усміхнуло!
Фантастичний роман з елементами антиутопії розповідає про 2054, а саме — розквіт і процвітання України та занепад і животіння росії. Уже заманливо, правда? Після нашої перемоги у російсько-українській війні ми побудували величезну стіну між країнами, яку видно із космосу (я уявляла себе «Гру престолів»). Вона так само стримує дикунів від цивілізованого людства. Поки в Україні в усій красі триває життя і науковий прогрес, в росії воюють між собою розрізненні клани – є і «кроти», і козаки, і привладні тітушки, які прагнуть захопити Новгород і причепити його до Москви. Кремль перетворився на гетто прокажених, а голодні й злі люди намагаються на вулицях обміняти бражку на якусь їжу. Як на мене, доволі реалістична картина майбутнього!
Перша частина була захопливим бойовиком, текст читався на одному подиху і думалось: невже такий темп втримається до кінця роману? Не сталося. Уже друга частина, яка оповідає про події в Україні, де головному герою, російському скоморохові Янові, досліджували мозок і вербували, здається спокійнішою, але не менш цікавою. На третій частині я перестала орієнтуватися в реальності (чи то фантазії), бо автор вирішив наслідувати Дена Брауна і завів нас у дебрі скарбів тамплієрів, кодів, шифрів та загадок. Тут, як на мене, найбільша кількість логічних нестиковок, починаючи від рукописів, які тягав із собою Ян і які по суті не знадобились, закінчуючи власне думкою стосовно самих незнаних скарбів: якщо москва їх мала, то чому ж вони опинились в такій… халепі і ніяк не використали їх? Чому хотіли позбутися? Тільки щоб мати можливість ударити по Україні? Можна було б придумати щось переконливіше)
Ені вей, у книжці є й переваги. Окрім згаданого добре написаного тексту, в романі чудове закінчення — мені сподобалось, як викрутився автор! Обраний головний персонаж також зацікавлює: Ян — не хоробрий і гідний укр, а недалекий скоморох без роду й племені, якій не має власної позиції і права вбивати ворогів. Не буде розказувати, у кого він перетворився, але вас здивує його трансформація.
Ще хочу відзначити не дуже приховане глузування автора з роботи миротворців «на білих електрокарах із синіми буквами на боці», які воліли не вступати в конфлікти, а відсижуватися за стіною. А високопоставлений генерал, заїхавши за стіну з дуже важливою переговорно місією, ще й став колаборантом. Браво, Андрію! Ну і наостанок — часте згадування бурятів. Тут, певно, надсилав «привіт» своєму українському другові — Доржу Бату. Усміхнуло!
June 11, 2023
Погляд на майбутнє, в якому здійснилась, часто озвучуванна сьогодні, мрія кожного українця — росія розсипалась на десяток міст-країн, або скоріше банд угруповань, а Україна відгородилася від цієї ями цивілізації величезною високотехнологічною стіною.
Тут важливо, напевно, що книга написана десь у 17-18 році, бо є речі, які зараз сильно тригерять читача — цитати російських авторів і російських пісень. Але вони контекст оповіді, тому — най буде.
Найбільший мінус для мене — це головний герой який є росіянином. Для нас його виправдовують тим, що він «скоморох» представник особливих чуваків, які лікують психологічні проблеми, піднімають бойовий дух і щось таке. Їх кодекс не дозволяє їм брати до рук зброю чи обирати якусь сторону конфлікту. Можна сказати, що маємо за головного героя «хорошого руского», або російського ліберальчика, якому все одно потрібно зберегти його країну. І такий герой, як на мене, трохи неправильно будує драматургію, бо бувають сцени, де з його точки зору українці виходять кровожерливими і ти, читаючи, маєш собі нагадувати, що насправді усе зроблено правильно і обґрунтовано.
Але думки у книжці правильні: і щодо країни боліт, і щодо ООН, яка має стерегти стіну, і щодо дикунів у Дикому полі, і щодо того, як росіяни вкрали нашу історію.
Загалом, як на мене, тут йдеться навіть не про фізичну стіну, зведену між двома країнами, а про ментальну стіну між нами, яка чітко демонструється в деталях (наприклад епізод на красній площі і бажання натовпу когось та й вбити). Ну і найголовніша думка — українці завжди, завжди! мають бути уважними з таким сусідом. Бо навіть будучи роздробленим, раз на кілька десятків років знову знайдеться такий псих, який захоче возз'єднати землі «вєлвкой імпєрії» і помститися всьому світові.
От якось так.
Тут важливо, напевно, що книга написана десь у 17-18 році, бо є речі, які зараз сильно тригерять читача — цитати російських авторів і російських пісень. Але вони контекст оповіді, тому — най буде.
Найбільший мінус для мене — це головний герой який є росіянином. Для нас його виправдовують тим, що він «скоморох» представник особливих чуваків, які лікують психологічні проблеми, піднімають бойовий дух і щось таке. Їх кодекс не дозволяє їм брати до рук зброю чи обирати якусь сторону конфлікту. Можна сказати, що маємо за головного героя «хорошого руского», або російського ліберальчика, якому все одно потрібно зберегти його країну. І такий герой, як на мене, трохи неправильно будує драматургію, бо бувають сцени, де з його точки зору українці виходять кровожерливими і ти, читаючи, маєш собі нагадувати, що насправді усе зроблено правильно і обґрунтовано.
Але думки у книжці правильні: і щодо країни боліт, і щодо ООН, яка має стерегти стіну, і щодо дикунів у Дикому полі, і щодо того, як росіяни вкрали нашу історію.
Загалом, як на мене, тут йдеться навіть не про фізичну стіну, зведену між двома країнами, а про ментальну стіну між нами, яка чітко демонструється в деталях (наприклад епізод на красній площі і бажання натовпу когось та й вбити). Ну і найголовніша думка — українці завжди, завжди! мають бути уважними з таким сусідом. Бо навіть будучи роздробленим, раз на кілька десятків років знову знайдеться такий псих, який захоче возз'єднати землі «вєлвкой імпєрії» і помститися всьому світові.
От якось так.
December 19, 2019
Перша українська антиутопія, яку я прочитала. В ній багато правди, багато мрій, багато страху.
Мабуть, ця стіна могла б нарешті дати нам довгоочікуваний мир.
Важко коментувати цю книгу. Це наче притча, яка відкриває мені правду. Хто я у ній? Чим керуюся?
Важливо збудувати стіну у власному сумлінні. Нехай вона не пропустить нічого, що може зруйнувати моє майбутнє і майбутнє мого народу. Бо воно - в руках кожного з нас.
Мабуть, ця стіна могла б нарешті дати нам довгоочікуваний мир.
Важко коментувати цю книгу. Це наче притча, яка відкриває мені правду. Хто я у ній? Чим керуюся?
Важливо збудувати стіну у власному сумлінні. Нехай вона не пропустить нічого, що може зруйнувати моє майбутнє і майбутнє мого народу. Бо воно - в руках кожного з нас.
January 19, 2023
І тут автор класно нафантазував про час після війни в Україні.
Displaying 1 - 10 of 10 reviews