Іван Драч (1936) — визнаний лідер шістдесятників, що з натхненням жонглера закручував в одну поетичну орбіту і золоту цибулину, і теорію відносності, і ридаючі, як леви, синхрофазотрони, і випрані штани, і комуністичну партію, і зворушливу бабусенцію, і ленінські фанфари, і пропалу кінограмоту, і Чорнобиль, і Рух, і дух, і Стенлі К’юніца, котрий переклав і видав книгу віршів Драча у США. За сценаріями Івана Драча було створено наші найкультовіші фільми: «Пропала грамота», «Криниця для спраглих», «Камінний хрест».
До вибраного одного з найвідоміших поетів ХХ століття увійшли його знакові поезії, створені упродовж усього творчого шляху.
Ivan Drach was a Ukrainian poet, screenwriter, literary critic, politician, and political activist. Ivan Drach was born 17 October 1936, in Telizhyntsi, Kyiv Oblast, Ukrainian SSR. After finishing high school, Ivan Drach complied with military service, after which he studied in the Faculty of Language and Literature of Kyiv University from 1959-1963. At this time Drach visited the popular "Klub tvorchoyi molodi" ["Club for Creative Young People" (CCY)] and took part in literary evenings with reading of innovative poems. This creative way started in the period of Khrushchev thaw. Drach made his debut in 1961 with the publication of his poem-tragedy Knife in the Sun in the Kyiv literary newspaper. He worked in the newspapers "Literary Ukraine" and "Fatherland", as well as in the film studio O.P. Dovzhenko. In 1976, he won the USSR State Prize for his work, The Root and the Crown. In the aftermath of the 1986 Chernobyl disaster, Drach was involved in a growing movement of Ukrainian dissident intellectuals that demanded larger cultural autonomy for Ukraine and an honest conversation in the Soviet Union about the stalinist government's actions in Ukraine, particularly the Holodomor.
After the beginning of Perestroika, he resumed contacts with dissident circles. Together with Vyacheslav Chornovil, Mykhailo Horyn, and a number of other Ukrainian activists, in 1989 he created Rukh or People's Movement of Ukraine, first official Ukrainian pro-reform organization. Ivan Drach was the first chairman of Rukh from September 8, 1989 to February 28, 1992. He was co-chairman of the NRU with Chornovil and Horyn from February 28 to December 4, 1992. In the spring of 1990, Ivan Drach was elected to the Verkhovna Rada from Artemivsk (№ 259) constituency by the 66.38% of voters. After retiring from his office in the NRU in late 1992, Ivan Drach retired from politics in 1994. He promoted the use of the Ukrainian language and whilst serving as Ukraine's minister of communication, he proposed wide-ranging measures, including setting quotas for Ukrainian-language broadcasts and tax breaks for Ukrainian publishing.
At the 29 March 1998 elections to the Verkhovna Rada member Drach (NRU party) ran for parliament from Ternopil (№ 167) constituency and voting results (21.04% of the vote), the second time he was elected to Parliament. In the parliamentary elections of March 2002, Drach appeared in the Our Ukraine party at number 31. Thus, the third time he became a deputy. After a long dispute with the party leadership NRU, Drach in March 2005 left the party and joined the Ukrainian People's Party Yuri Kostenko. In the parliamentary elections of March 26, 2006, he was number 14 on the electoral list "Ukrainian National Bloc of Kostenko and the Ivy". But the bloc lost the election and Drach was not elected to Parliament.
From August 1992 to May 19, 2000, he headed the Ukrainian World Coordinating Council. Other positions included the chairmanship of the Ukrainian Intelligentsia Congress and heading the Writers' Union.In 2006, he was awarded the title Hero of Ukraine. Ivan Drach died 19 June 2018 in Feofania Hospital, Kyiv, following an undisclosed illness. Drach requested to be buried next to the grave of his son Maksym in his native Telizhyntsi.
такі легкі, невимушені, аж повітряні, і байдуже, що напхані тракторами, синхрофазотронами, гудроном і солідолом – воно в нього аж ніби саме римувалося, ставало в рядки, наче так одвіку й було задумано, абсолютно природне (спить трактор надворі, накритий дощами і тишею). з цього періоду – пречудові хрестоматійні штуки: про цибулю, про крила, про випрані штани.
а потім – як відрізало. ми сьогодні припускали, що це після вступу в партію, але в партію він пішов раніше, ще у 1959. а дисидентів засудив пізніше, у 1966, кажуть. у кожному разі, хоч би з чого воно таке почалося, назад не поремонтувалося. навпаки, що ближче до кінця книжки (тобто хронологічно – до сьогодні), то складніше йому впоратися з ритмом, то більше слів доводиться підстригати, щоби якось увібгати їх у строфу, то виразніше стирчать граматичні рими (і не граматична, але печальна сама в собі й кілька разів повторена – навіть у цьому вибраному – «мушу – душу»).
до останніх – зі спробами громадянської критики, чи про білочку, чи про внука – робиться вже не прикро навіть, просто якось бентежно: нащо він це робив?
Поет в цій збірці закінчується десь на першій третині і далі починається коньюктурне…щось 🤷♂️ Не знаю, чи це трагедія чи черговий наочний доказ що зрада власних ідеалів це маленька смерть. Не мені Драча судити. Але треба бути сліпим, щоб не побачити як талановитий, оригінальний поет поступається співцю НІЩО. Найяскравішою ілюстрацією є остання третина збірки, де після цілого шару поезій про Чорнобиль (в якийсь мент здається що він взагалі ні про що окрім Чорнобиля не писав) в 1989 з нізвідки включається тема «ах нещасна Україна». При чому перехід в даній збірці аж комічний для уважного читача: тут, значить, Драч критикує західних демонстрантів що викидають на територію совєтського посольства радіоактивну капусту, звинувачує їх і бере словосполучення «імперія зла» в лапки виправдовуючи свою «трагічну вотчину», а ось в 1989 він одним махом перевзувається і згадує про катів народу і тд і тп. Іспанський сором. «Виходьте, поци, свобода прийшла!» як писав Майстер. Трійка могла би бути натягнута на цю збірку хоча б за Баладу про Соняшник, але… зрада є зрада. А так Малкович його видав тільки тому, що вони корєша були.
Сумно читати цю збірку вибраного, бо по ній добре видно поступову деградацію Драча відтоді, як він поцілував пантофлю Папи у середині 60-х. Тьмяніють метафори, стають шаблонними рими, ніби прокляття якесь на нього наклали. І це навіть при тому, що сюди не увійшли славнозвісні паровозы типу легендарного «Дихаю Леніним», все одно стає ніяково з автора, так все блідо виглядає на тлі «Соняшника» та «Протуберанців серця». Не люблю історичні аналогії, але напрошується порівняння, що у нашому другому Відродженні Драч повторив долю поета з першого Відродження — Тичини. Хотів ще додати, що тут за відомою Марксовою фразою, вперше це було як трагедія, вдруге як фарс, але це вже надто різко, мабуть, прокляття частково передається й читачам, тому виникає бажання цитувати класиків марксизму-ленінізму.
З певною натяжкою можу назвати один вірш після 60-х, якій мені сподобався, але радості від нього мало:
САМООБСЛУГОВУВАННЯ
Дивовижний народ! Найбільші його вороги Сконали своєю смертю... Не кажу вже про Сталіна і про Гітлера. Лазар Каганович, один з організаторів Голодомору, Помер у Москві, граючи у доміно, Даючи бойові інтерв'ю комсомолові, Здолавши дев'яностолітній бар'єр… Жоден бандерівець не злякав його навіть з рогатки… Рейхскомісар України Еріх Кох, Нещадний фашист, «другий Сталін», Помер у затишній польській тюрмі 12 листопада 1986 року, маючи 92 роки... Жоден ковпаківець не сполохав його навіть тінню... А українці, прославлені по світах Як найбільші вбивці і зарізяки, Гайдамакобандерівці — люті дейнеки, Постраховище світове, А українці стріляли по українцях, А українці вішали українців І досі катують одне одного З витонченою жорстокістю... Безсмертний народ! Незнищимий народ! Навіщо їм вороги?! Вони — самі собі вороги!
Мене настільки тягнуло до раннього Драча, наскільки відштовхувало від пізнього. Звісно не можна відкидати вибірку, нерівномірність тем легко на неї зіпхнути, але деградація справді помітна. Соняшники, штани, відра, крила та моє улюблене про лоша - це була вершина його фантазії і вміння з банального зробити незабутнє. До Чорнобиля ще гарно йшло, а от у ньому наче все перегоріло. Я перестала впізнавати Драча й на бабі з коровою у целофанах із ним попрощалася. На жаль, справдилося. Від поета лишився просто дід, який думав за політику, внука і долю України. Що ж, важко стільки прожити й тримати планку. Зате з сонячною обкладинкою вгадали. У такому тоні й залишу спогади про його ранню поезію в своїй голові.
Ох, важко. З одного боку це видатна в історії сучасної Української держави людина. Чи робить це його гарним поетом? Питання риторичне. Я так і не зміг зрозуміти: чи то збірка так упорядкована, чи у людини в житті були періоди коли не писалось, а писати було потрібно, але спектр вражень від віршів - неймовірно широкий. Від захоплення трохи панковими віршами про цибулю до крінжування від програмних творів з пролетарською римою періоду сімдесятих. Від глибоких особистих переживань на фоні найбільшої техногенної катастрофи до старечих віршиків про білочку і про онука. Тут точно є що пошукати і що знайти, але от сама підбірка викликала бажання кинути читати, тому 4/5