Якщо ви прочитали попередні чотири частини циклу про Локвуда та його друзів, то мені нічого не треба вам пояснювати. Наближається розв'язка! Ми стоїмо на порозі розгадки походження Проблеми, тобто нашестя привидів на Великобританію. Декілька десятиліть тому померлі - замість того, щоб залишатися в потойбіччі - вирішили повертатися до світу живих. І не просто повертатися, але й убивати: дотик привида смертельний. Він чимось подібний чи до обмороження, чи до інфаркту, тобто відмирання м'язів. Раніше вважалося, що Проблема трапилася, тому що... Загалом, цим питанням люди не дуже переймалися, бо привидів бачити можуть лише неповнолітні (за британськими законами, тобто люди віком до 21 року), але от загинути від них може будь-хто. Тому більш нагальне питання: як вижити, а не академічне питання, звідки взялася Проблема.
Втім, Локвуда та друзів хвилює й проблема меншого масштабу. Пенелопа Фіттес, директорка однієї з найбільших агенцій по боротьбі з привидами, виявляється не тією, за кого вона себе видає. Якби не Череп-що-шепоче, наші головні герої про це ніколи б не дізналися. Але тепер перед ними більш прикладна проблема - вивести на чисту воду Пенелопу. І, як їм здається, це тісно пов'язано з самою Проблемою.
Якщо ви читали попередні чотири частини, то всі ці пояснення зайві. Страуд майстерно підводить нас до п'ятої частини, а більшість "гачків" закидає ще в четвертому томі, який, відповідно, й сам стоїть на фундаменті з попередніх трьох: всі незрозумілості та загадки раптом починають складатися в одну картину. От тільки наші герої ще не знають, як на неї дивитися.
Якщо ж ви не читали перші чотири томи, то можу сказати лише одне: прочитайте! "Локвуд і Ко" - це чудовий young-adult. Хоча його цільовою аудиторією є підлітки, дорослим його читати буде також цікаво. Локвуд майстерно вибудовує світ альтернативного Лондона, закручує інтриги, які в перших частинах нагадують детективи, а от в останніх вже ближчі до трилерів чи пригодницьких романів. Це читання, яке, якби це не звучало дивно, заспокоює. Це оповідь, яка тримається не лише на інтризі та загадці, але на цінностях та емпатії до персонажів. Вони переживають проблеми, більш близькі підліткам, але які будуть знайомі і зрозумілі дорослим. А через це - навіть якщо ви знаєте спойлери - читати романи буде цікаво. Наприклад, я перші дві книги спершу "побачив", тобто переглянув екранізацію. А вже потім їх прочитав. І ні про що не шкодую: серіал додав картинки до тексту, але з часом "книжкові" образи витіснили "серіальні". Принаймі, Джордж Кабінс чи Кіпс для мене будуть "книжковими". Люсі та Локвуд - "серіальними", але лише тому, що актори дуже близькі до книжкових оригіналів.
Якщо ви не знаєте, хто такі Люсі, Джордж, Локвуд, Кіпс, а також Костомаха-Фло, Барнс, Голлі, Руперт та Пенелопа, то... То раджу читати цикл, бо нічим тут не зарадиш.
Що ж сказати про сам роман, але без спойлерів? Розкажу про структуру роману. На вас чекатиме дві сюжетні лінії. Одна з них є центральною, а інша - бічною. Причому бічною в прямому сенсі: це side quest, який має виконати агенція "Локвуд і Ко". Врешті-решт, вони таки мають боротися з привидами. А справа Фатальної Красуні їм трапилася, можливо, не дуже вчасно, але в умовах кризи від роботи не відмовляються. Насправді, бічна лінія введена, щоб додати детективного присмаку, але також вона розкриває нам кількох персонажів. До загального розвитку головної лінії наче нічого не додає, але... Після справи Фатальної Красуні ми краще зрозуміємо, чому деякі герої поводяться так, як поводяться у фінальній сутичці.
Страуд майстерно вибудовує оповідь. Сюжет ніде не "провисає". Навпаки, чим далі, тим події стають інтенсивнішими - книжку годі відкласти! Звісно, нас чекають зміни: меншає містичної атмосфери, зникає нуар четвертого тому. Щодо містики - то нема на це ради: герої не мають часу перейматися містикою, бо в них дуже серйозні виклики. Щодо нуару, то... Якби тут ще був нуар, то роман вийшов би вдвічі товстішим, а герої почали б втрачати в привабливості. Адже, як ми пам'ятаємо, наур - це про аморальних персонажів, які намагаються досягати моральних цілей аморальними методами. Або й цілі аморальні. І все це під дощем та вночі. Ні, щодо дощу та ночі в мене упереджень немає. Але якби головні герої почали між собою сваритися чи не довіряти одні одним - типова картина для нуару! - я б не знав, що й робити...
До речі, Страуд майстерно завершує цикл. По-перше, ми маємо відкритий фінал. Не можу пояснити, що ж там відкрите. Але повірте на слово: фінал містить чіткі натяки, але відкритий. По-друге, ми дізналися розгадку Проблеми та Пенелопи Фіттес, Товариства Орфея та сімейної історії Локвуда. Але й тут Страуд не пояснює всього. Ми наче дізналися загальний принцип, чому Проблема почалася. Але конкретних деталей ми не знаємо, а тому... Проблема не є вирішеною! Попереду ще десятиліття кропіткої роботи. І ні, йдеться не про Агенцію "Локвуд і Ко", а всієї британської науки. Ми дізналися таємницю Пенелопи Фіттес, але... Ви вже зрозуміли логіку, так? Хто такий Єзекієль? Чому в шафі зберігався цей артефакт? Звідки браслет? Чому браслет? Я змішую головні питання з другорядними, а частину головних не озвучую, бо не хочу спойлерити. По-третє, Страуд зв'язує головні сюжетні лінії, за якими ми слідували від першого тому. Але Страуд не пояснює всього, що було в цьому світі. Чому Руперт міг бачити привидів?! Адже йому явно за двадцять! І це прийом, який я б назвав так: Страуд не "закриває" створений ним світ. Закривши книгу, ви розумієте, що - як би це дивно не звучало! - альтернативний Лондон продовжує існувати. Вже не на сторінках книги, але в нашій уяві. Як на мене, це дуже майстерно. Не всі автор(к)и вміють так писати фінали. Не всі автор(к)и вміють так описувати вигадані світи.
Агенція "Локвуд і Ко" - цикл, який однозначно варто прочитати!
П.С. І трошки вже особистого. Також без спойлерів, але і не дуже до теми. Цей цикл мені сподобався більше, ніж "трилогія" Бартімеуса.
(Пишу слово "трилогія" в лапках, бо там чотири частини, але четверта - приквел, який ні на що вже не впливає, а написаний для тих, кому бракує Бартімеуса. "Перстень Соломона" - це розповідь про пригоди Бартімеуса в Античності.)
Але для мене ці цикли будуть пов'язаними, бо я й далі буду вперто вірити, що Череп-що-шепоче - це Бартімеус. Просто його доля метає між альтернативними Лондонами: в одному є Проблема, в іншому - магія та джини. Лондони міняються, а Бартімеус такий же людяний, але саркастичний.