What do you think?
Rate this book
НепрОсті
Альтернативна міфологія Карпат першої половини ХХ ст., розказана через історію "непрОстих" (так гуцули називали "земляних богів" - людей з паранормальними здібностями) письменником-мольфаром і намальована не менш магічною художницею Юлією Табенською, зачарує вас довіку у Карпатський край. Тому не "шукайте червону руту вечорами", а просто читайте "НепрОстих".
184 pages, Hardcover
First published January 1, 2005
62 people are currently reading
1326 people want to read
About the author
Taras Prokhasko
56 books205 followersTaras Prokhasko studied Biology at Lviv University. He has worked as a radio operator, an editor, a bartender, the host of a radio program, a forester, a teacher, a gallery proprietor, a screen writer, a video operator and a gardener. For the past ten years he has worked as a journalist. He is the author of Inshi dni Anny (Anna's Other Days, 1998), FM Halychyna (FM Galicia, 2001), Neprosti (The UnSimple, 2002), Leksykon tayemnykh znan (Lexicon of Secretive Knowledge, 2005), Z tsyoho mozhna bulo b zrobyty kilka opovidan (Could Have Made a Couple of Stories from This, 2005), and Port Frankivsk (2006). He has also published a number of books in his Inshiy Format series featuring interviews he conducted with leading Ukrainian intellectuals. Several of Mr. Prokhasko's books have been translated and published in Poland, Russia and Germany. His novella Necropolis and novel The UnSimple have been translated and published in English. Taras Prokhasko is the recipient of the Joseph Conrad Award (2007) as well as Korrespondent magazine's Best Ukrainian Book Award (2006, 2007).
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 30 of 206 reviews
October 10, 2021
Не зважаючи на спроби роз’яснити історичні процеси, показати метафізичний ландшафт Карпат, ніщо в цьому творі не перекреслить романтизацію інцесту, «нормалізацію» педофілії, замилення долі дитини, яка не усвідомлює аб‘юзивності ситуації - ось це і є канва цієї книги, яку не сховати під «гарно написаний» текст, запакований в привабливу обгортку магічного реалізму.
Ця проблема навіть не піднята, її для автора не існує, і як висловлюється він сам у одному з інтерв‘ю:
«мушу признатися, якби я мав доньку і вона би виросла мені такою файною, і якби я в неї закохався, то не знаю, чи мене б спинили ці традиційні поняття «батько—дитина».
Найприкріше, що українське суспільство протягом майже 20 років продовжує толерувати і нахвалювати твір і власне чітку авторську позицію щодо цієї проблеми, названої критиками «невинним інцестом», тим самим ще раз підтверджуючи «нормальність» сексуального насилля в сім‘ї , прикритого найпростішим патріархальним контраргументом: дитина - донька, а згодом і онука, за сюжетом жодного разу не були проти і навіть самі того хотіли. Так ніби вибір було хоч коли-небуть їм надано.
Нагромадження історичних персоналій і подій в загальній «направдоподібній правдоподібності» тільки пантеличить, а образ Непростих так і залишається збірним розмитим поняттям, хоч можливо, таким і був задум автора.
Про все інше, що багатьма визнано в творі прекрасним, написано чимало критики. Хоч жодне розкладання по поличках цього роману не перекреслює принцип «закритих очей» на проблему, яка залишається нагальною. Це ще один безвідповідальний внесок в загальну картину байдужості і толерування як зі сторони автора, так і професійного і пересічного читача.
Ця проблема навіть не піднята, її для автора не існує, і як висловлюється він сам у одному з інтерв‘ю:
«мушу признатися, якби я мав доньку і вона би виросла мені такою файною, і якби я в неї закохався, то не знаю, чи мене б спинили ці традиційні поняття «батько—дитина».
Найприкріше, що українське суспільство протягом майже 20 років продовжує толерувати і нахвалювати твір і власне чітку авторську позицію щодо цієї проблеми, названої критиками «невинним інцестом», тим самим ще раз підтверджуючи «нормальність» сексуального насилля в сім‘ї , прикритого найпростішим патріархальним контраргументом: дитина - донька, а згодом і онука, за сюжетом жодного разу не були проти і навіть самі того хотіли. Так ніби вибір було хоч коли-небуть їм надано.
Нагромадження історичних персоналій і подій в загальній «направдоподібній правдоподібності» тільки пантеличить, а образ Непростих так і залишається збірним розмитим поняттям, хоч можливо, таким і був задум автора.
Про все інше, що багатьма визнано в творі прекрасним, написано чимало критики. Хоч жодне розкладання по поличках цього роману не перекреслює принцип «закритих очей» на проблему, яка залишається нагальною. Це ще один безвідповідальний внесок в загальну картину байдужості і толерування як зі сторони автора, так і професійного і пересічного читача.
January 26, 2023
This is a fascinating book. When I was reading it I’ve had this mental image of a plant growing organically, but chaotically and changing direction of growth with the change of light. I remember the phenomenon is called “tropism”. I would not know what was “the source of light” for the novel, but it seems to be a very alive creature. The plants, seeds and trees naturally play a big role in this text. At one point, to protect Yalivitz, a little imaginary resort town in the Carpathians, the people plant a wild, fast growing creepers around it. They would cover it, hide it and made it invisible for any passing armies. The stories within the novel not simply grow, they sometimes “break through a soil” from where they’ve been buried before.
The novel attempts to uncover stories with the sense of the place and its people. “The plots are not getting created, they do not disappear either. They are and they exist. They are only might be forgotten”. Through this colourful patchy bundle of “plots’, myths and stories, the book puts this place firmly on the map. Geographically, it is somewhere in the mountains of the Central Europe. But it has also being carved somewhere on the invisible mental map of each reader. “To find the place is to start a history”.
The characters drink coffee accompanied with grapefruit juice, gin; they dream and hallucinate; they learn each other’s past; make films, design buildings, climb mountains and write letters. They also travel, love and die or get brutally killed. They try to find an accommodation with the UnSimple (NeProsti from the title). No one knows who are those for sure; they might be just people all the same or they might be gods. In any case they possess the power. The power to create and control a narrative and the power to change someone fate for better or for worse.
It seems this work among other things is an attempt in foundational myth-making. This includes a sort of variation of an ancient creation myth. At least that is how I’ve interpreted it: a possible reincarnation of the same woman in four generations runs through the book; in three of them she is in a relationship with the same man being his daughter and later as a lover. A creation that ironically in this case does not untimely lead to a new world; neither it stops the destruction of the old.
“To find the place is to start a history”. There is however another history. The one these people have not started but the one they’ve made a part of.
“Why there is always a war?”. A young girl asks her father. He does not answer directly. But then there is this passage in the book:
“when the South is fighting the North, and The East fighting the West, they do it predominantly in the center of Europe, in the Carpathians and between their rivers. And the worse that could happen is for people to perform a role of civilians living there or of their place to be a strategically important point on a topographical map.”
It is especially painful to read this now when there is a war again or the continuation of the same old endless one. The fight has moved further East but it has not ended. It makes the reading experience very immediate and poignant in this context:
“A swamp under boots. Movement in columns. The crossings in cold water. Pussy wounds are cleaned with the dirty fingers… Rain and mud in the trenches… Explosions nearby. We have to lie low… Their deserters. People hanged in their gardens. To crawl on the snow… Burned hands. Pain, insomnia, cold…”
When was it? Was it WWI? Was it yesterday? Is it tomorrow?
But it is not a war novel. It is a poetic, dense by parts, philosophical organism. It plays with the storytelling and of course with the language. The vocabulary is so reach. The author uses so many words and names that are plain delicious often being out of the daily usage in Ukrainian. The text might even contain the beginnings of a peculiar theory of language. It also plays with Wittgenstein when a character is so enchanted with “Tractatus” that at the end he forgets where he knows all those maximums from and believes they are all his very own ideas.
In its own turn, the book inadvertently asks to be parsed and quoted:
“Each person is able make a book during her life… Each person, but only one book. Those who think they’ve written many books are mistaken - all of this is a continuous making of a single book. Whatever one is trying to change in the text, one cannot jump out of her own book. It is possible to improve it but not to create another. Your single book is limited by your voice, intonation, articulation. A fate is a way to speak.”
Written in the 00s, the novel belongs to the earlier post-modern tradition of the 80s but with a distinctive Mitteleuropean flavour. It reflects a melancholy of Central European identity. It also conveys a distinctive experience of being rooted to a place, and at the same time, being made to feel strangers in their own land by the bigger powers. The book has reminded me of other books: Milorad Pavić, Primeval and Other Times by Tokarzchuk, or less directly The Good Soldier Schweik. Also there is nothing post-Soviet about this novel and I found it very refreshing.
“Everything I’ve learned and remembered from my life were a few landscapes that meant a joy of thinking; a few scents that were feelings; a few movements that entailed sensations; a few things, objects that epitomised culture, history and suffering; a lot of plants that were our access to beauty, and wisdom, and everything else compared to which we simply do not matter in this world. And lots and lots of intonations. Unrepeatable similar intonations I do not know about - what they did mean. Maybe with their help, we would be recognisable in that place where there is nothing left except from the voice.”
______________________
For the purposes of this review, I’ve translated the quoted passages. However, the book has been translated into English by Uilleam Blacker, UCL professor of Ukrainian and the International Booker judge 2023.
It is called “The UnSimple” in English. There is the first part available on line (the 52 pages out of circa 150):
http://sites.utoronto.ca/elul/Ukr_Lit...
It seems the whole novel would be included into a “Earthy Gods” by Prokhasko published by Harvard University Press this year:
https://www.hup.harvard.edu/catalog.p...
The novel attempts to uncover stories with the sense of the place and its people. “The plots are not getting created, they do not disappear either. They are and they exist. They are only might be forgotten”. Through this colourful patchy bundle of “plots’, myths and stories, the book puts this place firmly on the map. Geographically, it is somewhere in the mountains of the Central Europe. But it has also being carved somewhere on the invisible mental map of each reader. “To find the place is to start a history”.
The characters drink coffee accompanied with grapefruit juice, gin; they dream and hallucinate; they learn each other’s past; make films, design buildings, climb mountains and write letters. They also travel, love and die or get brutally killed. They try to find an accommodation with the UnSimple (NeProsti from the title). No one knows who are those for sure; they might be just people all the same or they might be gods. In any case they possess the power. The power to create and control a narrative and the power to change someone fate for better or for worse.
It seems this work among other things is an attempt in foundational myth-making. This includes a sort of variation of an ancient creation myth. At least that is how I’ve interpreted it: a possible reincarnation of the same woman in four generations runs through the book; in three of them she is in a relationship with the same man being his daughter and later as a lover. A creation that ironically in this case does not untimely lead to a new world; neither it stops the destruction of the old.
“To find the place is to start a history”. There is however another history. The one these people have not started but the one they’ve made a part of.
“Why there is always a war?”. A young girl asks her father. He does not answer directly. But then there is this passage in the book:
“when the South is fighting the North, and The East fighting the West, they do it predominantly in the center of Europe, in the Carpathians and between their rivers. And the worse that could happen is for people to perform a role of civilians living there or of their place to be a strategically important point on a topographical map.”
It is especially painful to read this now when there is a war again or the continuation of the same old endless one. The fight has moved further East but it has not ended. It makes the reading experience very immediate and poignant in this context:
“A swamp under boots. Movement in columns. The crossings in cold water. Pussy wounds are cleaned with the dirty fingers… Rain and mud in the trenches… Explosions nearby. We have to lie low… Their deserters. People hanged in their gardens. To crawl on the snow… Burned hands. Pain, insomnia, cold…”
When was it? Was it WWI? Was it yesterday? Is it tomorrow?
But it is not a war novel. It is a poetic, dense by parts, philosophical organism. It plays with the storytelling and of course with the language. The vocabulary is so reach. The author uses so many words and names that are plain delicious often being out of the daily usage in Ukrainian. The text might even contain the beginnings of a peculiar theory of language. It also plays with Wittgenstein when a character is so enchanted with “Tractatus” that at the end he forgets where he knows all those maximums from and believes they are all his very own ideas.
In its own turn, the book inadvertently asks to be parsed and quoted:
“Each person is able make a book during her life… Each person, but only one book. Those who think they’ve written many books are mistaken - all of this is a continuous making of a single book. Whatever one is trying to change in the text, one cannot jump out of her own book. It is possible to improve it but not to create another. Your single book is limited by your voice, intonation, articulation. A fate is a way to speak.”
Written in the 00s, the novel belongs to the earlier post-modern tradition of the 80s but with a distinctive Mitteleuropean flavour. It reflects a melancholy of Central European identity. It also conveys a distinctive experience of being rooted to a place, and at the same time, being made to feel strangers in their own land by the bigger powers. The book has reminded me of other books: Milorad Pavić, Primeval and Other Times by Tokarzchuk, or less directly The Good Soldier Schweik. Also there is nothing post-Soviet about this novel and I found it very refreshing.
“Everything I’ve learned and remembered from my life were a few landscapes that meant a joy of thinking; a few scents that were feelings; a few movements that entailed sensations; a few things, objects that epitomised culture, history and suffering; a lot of plants that were our access to beauty, and wisdom, and everything else compared to which we simply do not matter in this world. And lots and lots of intonations. Unrepeatable similar intonations I do not know about - what they did mean. Maybe with their help, we would be recognisable in that place where there is nothing left except from the voice.”
______________________
For the purposes of this review, I’ve translated the quoted passages. However, the book has been translated into English by Uilleam Blacker, UCL professor of Ukrainian and the International Booker judge 2023.
It is called “The UnSimple” in English. There is the first part available on line (the 52 pages out of circa 150):
http://sites.utoronto.ca/elul/Ukr_Lit...
It seems the whole novel would be included into a “Earthy Gods” by Prokhasko published by Harvard University Press this year:
https://www.hup.harvard.edu/catalog.p...
Read
February 20, 2022Перечитувала з певним острахом, бо за останні 15 років і українська література розрослася, і я виросла - не все те, що тішило 15 років тому, може чи мусить тішити й зараз - але "НепрОсті" таки вещ. Питань у мене побільшало, звісно, проте це великого шарму текст - шарму сновидного й алогічного, але.
Центральна Європа як стилістична проблема, маленькі вигадані міста, де сходяться докупи всі сюжети світу - від африканських війн гіпермаскулінної колоніальної літератури до магічного реалізму із проклятих провінцій великих імперій - а ще що тільки не: альпіністські дуелі, й відрубані голови, і снайперки з Січових стрільців, й інцест, і мандрівний бар в автобусі, що їздить горами, і зоофілія, і шпигуни-орнітологи, і фальсифікатори творів мистецтва, які роблять підробки лиш для того, аби збільшувати кількість краси у світі і тим усе порятувати, і цілі звіринці, зроблені з сиру, і наймані вбивці-растамани, які приносять в Карпати "мате, кольорові чоловічі сорочки навипуск, співані самби, великі в’язані берети, звичку спати в гамаках, виставляти влітку кімнатні вазонки на сходи, вечеряти на балконах".
Багато велемовної філософії буття, але багато й жизи: скажімо, заридала на цьому моменті про найманого вбивцю, який любив нахапатися дедлайнів: "Між іншим, через цю Штефанову безвідповідальність багато людей були живими. Штефан – як то властиво українцям – постійно брав на себе зобов’язань більше, ніж міг виконати. Тому на здійснення деяких замовлень чекалося роками, а деякі просто забувалися".
Звичайно, з тим, щоб уявити жінку, в цілого того покоління досить великі проблеми. Можна уявити непрОстих - чаклунів, що правлять світом з віадуку понад маленьким карпатським містом, розказуючи історії, - але жінку уявити? хто такі жінки взагалі? як це взагалі влаштовано? - і "НепрОсті" тут не виняток. Бо ясно ж, що жінка може функціонувати лише як аніма головного героя, і тому герой кохатиметься зі своєю донькою, потім внучкою, збільшуючи питому частку себе в кожній наступній партнерці, доки інцест не перетвориться на мастурбацію. Але це не найбезумніше в цьому тексті, він в цілому не реалістичний, тому навіть ліньки закочувати очі.
Адже натомість отримуємо цю химерну ві��криту структуру, і велику оповідацьку свободу і вигадливість, і дуже впізнаваний недидактичний тон, а Франц казав мені, що є речі, значно важливіші від долі. Скажімо, інтонації, синтаксис. Коли хочеш залишитися самим собою – ніколи не відкидай власних інтонацій. Він цілу війну говорив тим самим голосом, що завжди.
непрості панують світом. непрості приходять, як хтось народжується або щось народжується, і придумують йому життя. оповідають сюжет. оповідь стає причиною, життя – наслідком оповіді. причиною нової оповіді, яку можна послухати і переповісти. життя нема без оповіді. бо оповідь є життям. сюжети не закінчуються, казав Франциск. сюжети ховаються і виникають. історії, як зараза, дають гарячку, переносяться, передаються, ховаються, вилазять і дають гарячку. сходяться, розходяться, перемішуються, зростаються, ломляться в інших місцях, перевертаються, кришаться, перероджуються. визбирувати сюжети. комбінувати сюжети (аналіз, синтез, дедукція, індукція, мітологізація, демітологізація, аналогія, гіперболізація, додавання, віднімання, множення, ділення, наголос, тембр, артикуляція, перенесення, зчеплення, вкорінення, викорінення, тональність, темп, ритм, хронотоп, персоніфікація, алегорія, синоніми, антоніми, омоніми, конструкція і деконструкція, порівняльна лінгвістика). віддавати сюжети, слідкуючи за часом і місцем. така метода непростих. і ця метода є результатом. бо є так, як сказано, наказано, розказано, відказано, переказано, заказано, вказано, приказано, підказано. а навіщо є. щоби казати.
Центральна Європа як стилістична проблема, маленькі вигадані міста, де сходяться докупи всі сюжети світу - від африканських війн гіпермаскулінної колоніальної літератури до магічного реалізму із проклятих провінцій великих імперій - а ще що тільки не: альпіністські дуелі, й відрубані голови, і снайперки з Січових стрільців, й інцест, і мандрівний бар в автобусі, що їздить горами, і зоофілія, і шпигуни-орнітологи, і фальсифікатори творів мистецтва, які роблять підробки лиш для того, аби збільшувати кількість краси у світі і тим усе порятувати, і цілі звіринці, зроблені з сиру, і наймані вбивці-растамани, які приносять в Карпати "мате, кольорові чоловічі сорочки навипуск, співані самби, великі в’язані берети, звичку спати в гамаках, виставляти влітку кімнатні вазонки на сходи, вечеряти на балконах".
Багато велемовної філософії буття, але багато й жизи: скажімо, заридала на цьому моменті про найманого вбивцю, який любив нахапатися дедлайнів: "Між іншим, через цю Штефанову безвідповідальність багато людей були живими. Штефан – як то властиво українцям – постійно брав на себе зобов’язань більше, ніж міг виконати. Тому на здійснення деяких замовлень чекалося роками, а деякі просто забувалися".
Звичайно, з тим, щоб уявити жінку, в цілого того покоління досить великі проблеми. Можна уявити непрОстих - чаклунів, що правлять світом з віадуку понад маленьким карпатським містом, розказуючи історії, - але жінку уявити? хто такі жінки взагалі? як це взагалі влаштовано? - і "НепрОсті" тут не виняток. Бо ясно ж, що жінка може функціонувати лише як аніма головного героя, і тому герой кохатиметься зі своєю донькою, потім внучкою, збільшуючи питому частку себе в кожній наступній партнерці, доки інцест не перетвориться на мастурбацію. Але це не найбезумніше в цьому тексті, він в цілому не реалістичний, тому навіть ліньки закочувати очі.
Адже натомість отримуємо цю химерну ві��криту структуру, і велику оповідацьку свободу і вигадливість, і дуже впізнаваний недидактичний тон, а Франц казав мені, що є речі, значно важливіші від долі. Скажімо, інтонації, синтаксис. Коли хочеш залишитися самим собою – ніколи не відкидай власних інтонацій. Він цілу війну говорив тим самим голосом, що завжди.
непрості панують світом. непрості приходять, як хтось народжується або щось народжується, і придумують йому життя. оповідають сюжет. оповідь стає причиною, життя – наслідком оповіді. причиною нової оповіді, яку можна послухати і переповісти. життя нема без оповіді. бо оповідь є життям. сюжети не закінчуються, казав Франциск. сюжети ховаються і виникають. історії, як зараза, дають гарячку, переносяться, передаються, ховаються, вилазять і дають гарячку. сходяться, розходяться, перемішуються, зростаються, ломляться в інших місцях, перевертаються, кришаться, перероджуються. визбирувати сюжети. комбінувати сюжети (аналіз, синтез, дедукція, індукція, мітологізація, демітологізація, аналогія, гіперболізація, додавання, віднімання, множення, ділення, наголос, тембр, артикуляція, перенесення, зчеплення, вкорінення, викорінення, тональність, темп, ритм, хронотоп, персоніфікація, алегорія, синоніми, антоніми, омоніми, конструкція і деконструкція, порівняльна лінгвістика). віддавати сюжети, слідкуючи за часом і місцем. така метода непростих. і ця метода є результатом. бо є так, як сказано, наказано, розказано, відказано, переказано, заказано, вказано, приказано, підказано. а навіщо є. щоби казати.
November 6, 2023
— Реабілітація інцесту… Ще таке кажуть про твій роман…
— Вважаю недоречним слово реабілітація. Інцест є, і реабілітувати його немає сенсу. Навіщо? У моєму романі не йдеться про інцест у такому прямому розумінні. Хоча мушу признатися, якби я мав доньку і вона би виросла мені такою файною, і якби я в неї закохався, то не знаю, чи мене б спинили ці традиційні поняття «батько—дитина». Але в романі інакше, там є два моменти… Я розумію, що в ринкових умовах тема інцесту є дуже привабливою. Але тут мені йшлося, аби за допомогою цього інцесту і повторення Анни з покоління в покоління передати найважливіше: відчуття єдності-тривання роду. Одне й те саме, але завжди неповторне. Це один момент, а другий… Ті, хто були у нашому житті, не мають іншого шансу, як залишитись. Так чи інакше, вони нагадують нам про своє існування якимись знаками. Неможливо розпрощатися назавжди.
нормалізація інцесту й педофілії, через використовування їх як метафори — все це є для мене неприпустимим. і ховатися за символізмом не випадає у цьому випадку. і виправдовуватися тим, що це магічний реалізм — теж. анни росли з себастьяном з самого малечку не знаючи нічого іншого глибоко в горах. він ще й свідомо відмежовує їх від інших людей і позбавляє індивідуальності (навіть імен: спочатку переназиває стефанію анною, а з другою жертвою просто не запарюється й одразу кличе анною). я далеко не пуристка й можу ставитися до проявів інцесту… доволі по-грецьки. але не у випадку, коли чоловік (а потім дід) вирощує собі два покоління для єбання.
те, наскільки книга добре написана, змушує мене бути ще більш категоричною. якби це була якась графоманщина, то чхала б я, але це дуже хороше письмо. у тому й проблема.
мене верне від того, як ми усі дружно вирішили вдавати ніби ця книга ок, і говоримо про її відчуття повноту буття, майстерний символізм, образну свіжість, захопливу будову й фонетичну довершеність. автор може написати геніальну книгу про заперечення голодомору чи естетику зґвалтування. це перверсійно, так, але це ж автор, а себто може собі дозволити будь-що. а от те, що ми це приймаємо, виправдовуємо або воліємо не помічати — вже симптоматично. звісно, найчастіше все ж обирається опція не помічати слона в кімнаті, закривати очі. знаєте, як на насильство в родині.
тішуся лиш за дітей тараса, що поталанило народитися чоловіками.
10 год тюрми з 10, карочє
Read
December 10, 2025вкрай прикра книжка і ще більш прикрий дискурс навколо неї.
у мене склалися абʼюзивні стосунки з цим текстом. я хочу його любити — через його неймовірну мову і форму (вітґенштайн, якби він писав художню літературу), але не можу — через його зміст і те, що його оточує.
моє видання («лілея-нв», 2017) супроводжувалося передмовою оксани забужко — і вже тут в мене виникають питання й сутнісні розбіжності з нею (власне, це і є той дискурс навколо тексту, який викликає в мене ще більше неприємних відчуттів, ніж книжка):
1. отож, про найголовніше — інцест. в передмові мене намагаються запевнити: інцесту тут немає. інцест — це метафора. анна (в трьох екземплярах) — не дочка й не внучка — вона втілення ідеї ідеальної (sic!) жінки (тобто, фактично, в фізичному світі вона не існує). окей, тоді якщо інцесту тут немає, я буду злитися не через інцест, а через метафору інцесту. але чи це якось змінило або покращило ситуацію? в моєму розумінні — ні; більш того, використання саме метафори інцесту робить ситуацію ще гіршою, аніж якби прохасько зобразив інцест у фройдівському сенсі, бо існуванням творів різної ступені трешовості (для аудиторії яких прохаськова метафора інцесту буде дитячим лепетом) нікого здивувати вже неможливо — бачили й не таке; але там, де інцест перетворюється на метафору, раптом з’являється дивний ореол людей, які починають з містичним придиханням вкладати глибинні сенси в цю метафору — а отже, і в інцест. якби ж хтось міг пояснити мені логіку забужко, в якій одне не тягне за собою інше!
у зв’язку з цим виникає питання: якщо вже серед усіх можливих варіантів прохасько вирішує обрати повторюваний в кількох поколіннях інцест для ілюстрації переродження і циклічності часу в міфологічній свідомості, то чому вибір і використання цієї конкретної метафори описується як нейтральне явище? відповіді я не маю, але дуже хотіла б її почути.
2. в передмові я помічаю снобське ставлення до читачів, які критикують цю метафору, бо, очевидно, не зрозуміли геніальний задум (іншої причини для критики бути не може, правда?). звісно, пані оксана має повне право на снобізм; але й читач має повне право відкинути авторитети, запитувати про межу допустимого і виправданість використання інцесту як метафори й не вестися на ментальну гімнастику, якщо він відчуває, що його щось непокоїть в тексті (тим більше, коли текст є об’єктивно прикладом неймовірної майстерності в поводженні зі словами). інтелектуали іноді люблять оверсінкати, й іноді інцест&педофілія — це саме інцест&педофілія.
нарешті, до самих «непрОстих». відчувається, що це дуже чоловічий текст — в найгіршому сенсі цього слова: це книга про чоловічий світ, в якому єдино можливий спосіб існування та побудови стосунків є субʼєкт-обʼєктним. цим модусом просякнутий весь текст, але виділю деякі яскраві приклади для ілюстрації:
в главі «третя стара фотографія — хіба до ларусса» про народження дитини говориться так: «…через півроку він буде вдячний мертвій Анні, яка передала немовля якраз тоді, коли не стало Франциска і треба було щось робити, щоб не втратити глузду від самотності». тут дитина є засобом для задоволення потреб головного героя. загалом з тексту я роблю висновок, що сенс існування всіх анн в тому, аби бути засобом для втілення патріархальної ідеї роду себастяна — патріархальної в базовому значенні слова, де буквально чоловік=патріарх. анна не існує без себастяна — в главі «війни уяви — коротко» момент споглядання фотографії мертвої анни описується так: «Він не міг сприйняти цю Анну за свою. Себастян узагалі не вірив у все існування Анни, якого сам не бачив, — таку вона мала здатність і за життя». мертва анна втрачає здатність втілювати ідею роду і перестає бути своєю — вона онтологічно вичерпується своїми відносинами з себастяном-патріархом.
текст відчутно мізоґіністичний. в главі «фізіологічно» на основі роздумів про знання і процес навчання-вчителювання описується, що жінка й чоловік є представниками різних, навіть паралельних світів — стверджується нездоланний дуалізм раціонального/ірраціонального, що віддзеркалює дуалізм чоловічого/жіночого. там же стверджується, що знання, які передаються чоловіками чоловікам, формують неперервний процес — однак жінки з нього, схоже, виключені — бо прохасько буквально вказує, що в мудрих жінок нічого жодному чоловікові навчитися неможливо. отже, їхні «знання» не є частиною раціонального процесу взагалі. в цій логіці дуалізму перший складник пари завжди є ціннісно вищим. це тільки один приклад, але за такою логікою побудований весь текст.
цікаво те, що моральний вимір в книзі начебто повністю відсутній — але, з іншого боку, цей текст не міг би існувати по-іншому. інцест (і секс з тваринами, але я не хочу на цьому зупинятися) в прохаська не є моральним питанням — він зведений до суто біологічного, природного процесу. в логіці тексту все відбувається без пояснень та обґрунтувань — бо так просто має бути, якщо інцест слугує природному процесу продовження роду. при цьому неможливо не бачити збоченість такої ідеї роду, яка втілюється через повторюваний в поколіннях інцест. те, що тут відбувається насправді — це маскування ідеї продовження «я» себастяна під ідею продовження роду. але рід передбачає множинність, а інцест — повторюваність; продовження такого «роду» веде тільки до його повного виродження.
наостанок — про вічне питання (не)розділення автора і його творів. якщо в багатьох текстах про роман йдеться мова про вплив географічного ландшафту (а ландшафт в прохаська очевидно не є нейтральним, він є пережитим — з цим справді важко сперечатися) біологічної освіти й інших моментів прохаськової біографії на його твори, то я пропоную бути послідовними і так само зважати на відоме інтерв’ю, в якому він без задньої думки повідомляє, що не виключав би інцесту в своїй сім’ї, якби мав доньку (схоже, прохасько теж, подібно до його героїв, існує поза виміром морального).
то що? інцест — це лиш метафора?
у мене склалися абʼюзивні стосунки з цим текстом. я хочу його любити — через його неймовірну мову і форму (вітґенштайн, якби він писав художню літературу), але не можу — через його зміст і те, що його оточує.
моє видання («лілея-нв», 2017) супроводжувалося передмовою оксани забужко — і вже тут в мене виникають питання й сутнісні розбіжності з нею (власне, це і є той дискурс навколо тексту, який викликає в мене ще більше неприємних відчуттів, ніж книжка):
1. отож, про найголовніше — інцест. в передмові мене намагаються запевнити: інцесту тут немає. інцест — це метафора. анна (в трьох екземплярах) — не дочка й не внучка — вона втілення ідеї ідеальної (sic!) жінки (тобто, фактично, в фізичному світі вона не існує). окей, тоді якщо інцесту тут немає, я буду злитися не через інцест, а через метафору інцесту. але чи це якось змінило або покращило ситуацію? в моєму розумінні — ні; більш того, використання саме метафори інцесту робить ситуацію ще гіршою, аніж якби прохасько зобразив інцест у фройдівському сенсі, бо існуванням творів різної ступені трешовості (для аудиторії яких прохаськова метафора інцесту буде дитячим лепетом) нікого здивувати вже неможливо — бачили й не таке; але там, де інцест перетворюється на метафору, раптом з’являється дивний ореол людей, які починають з містичним придиханням вкладати глибинні сенси в цю метафору — а отже, і в інцест. якби ж хтось міг пояснити мені логіку забужко, в якій одне не тягне за собою інше!
у зв’язку з цим виникає питання: якщо вже серед усіх можливих варіантів прохасько вирішує обрати повторюваний в кількох поколіннях інцест для ілюстрації переродження і циклічності часу в міфологічній свідомості, то чому вибір і використання цієї конкретної метафори описується як нейтральне явище? відповіді я не маю, але дуже хотіла б її почути.
2. в передмові я помічаю снобське ставлення до читачів, які критикують цю метафору, бо, очевидно, не зрозуміли геніальний задум (іншої причини для критики бути не може, правда?). звісно, пані оксана має повне право на снобізм; але й читач має повне право відкинути авторитети, запитувати про межу допустимого і виправданість використання інцесту як метафори й не вестися на ментальну гімнастику, якщо він відчуває, що його щось непокоїть в тексті (тим більше, коли текст є об’єктивно прикладом неймовірної майстерності в поводженні зі словами). інтелектуали іноді люблять оверсінкати, й іноді інцест&педофілія — це саме інцест&педофілія.
нарешті, до самих «непрОстих». відчувається, що це дуже чоловічий текст — в найгіршому сенсі цього слова: це книга про чоловічий світ, в якому єдино можливий спосіб існування та побудови стосунків є субʼєкт-обʼєктним. цим модусом просякнутий весь текст, але виділю деякі яскраві приклади для ілюстрації:
в главі «третя стара фотографія — хіба до ларусса» про народження дитини говориться так: «…через півроку він буде вдячний мертвій Анні, яка передала немовля якраз тоді, коли не стало Франциска і треба було щось робити, щоб не втратити глузду від самотності». тут дитина є засобом для задоволення потреб головного героя. загалом з тексту я роблю висновок, що сенс існування всіх анн в тому, аби бути засобом для втілення патріархальної ідеї роду себастяна — патріархальної в базовому значенні слова, де буквально чоловік=патріарх. анна не існує без себастяна — в главі «війни уяви — коротко» момент споглядання фотографії мертвої анни описується так: «Він не міг сприйняти цю Анну за свою. Себастян узагалі не вірив у все існування Анни, якого сам не бачив, — таку вона мала здатність і за життя». мертва анна втрачає здатність втілювати ідею роду і перестає бути своєю — вона онтологічно вичерпується своїми відносинами з себастяном-патріархом.
текст відчутно мізоґіністичний. в главі «фізіологічно» на основі роздумів про знання і процес навчання-вчителювання описується, що жінка й чоловік є представниками різних, навіть паралельних світів — стверджується нездоланний дуалізм раціонального/ірраціонального, що віддзеркалює дуалізм чоловічого/жіночого. там же стверджується, що знання, які передаються чоловіками чоловікам, формують неперервний процес — однак жінки з нього, схоже, виключені — бо прохасько буквально вказує, що в мудрих жінок нічого жодному чоловікові навчитися неможливо. отже, їхні «знання» не є частиною раціонального процесу взагалі. в цій логіці дуалізму перший складник пари завжди є ціннісно вищим. це тільки один приклад, але за такою логікою побудований весь текст.
цікаво те, що моральний вимір в книзі начебто повністю відсутній — але, з іншого боку, цей текст не міг би існувати по-іншому. інцест (і секс з тваринами, але я не хочу на цьому зупинятися) в прохаська не є моральним питанням — він зведений до суто біологічного, природного процесу. в логіці тексту все відбувається без пояснень та обґрунтувань — бо так просто має бути, якщо інцест слугує природному процесу продовження роду. при цьому неможливо не бачити збоченість такої ідеї роду, яка втілюється через повторюваний в поколіннях інцест. те, що тут відбувається насправді — це маскування ідеї продовження «я» себастяна під ідею продовження роду. але рід передбачає множинність, а інцест — повторюваність; продовження такого «роду» веде тільки до його повного виродження.
наостанок — про вічне питання (не)розділення автора і його творів. якщо в багатьох текстах про роман йдеться мова про вплив географічного ландшафту (а ландшафт в прохаська очевидно не є нейтральним, він є пережитим — з цим справді важко сперечатися) біологічної освіти й інших моментів прохаськової біографії на його твори, то я пропоную бути послідовними і так само зважати на відоме інтерв’ю, в якому він без задньої думки повідомляє, що не виключав би інцесту в своїй сім’ї, якби мав доньку (схоже, прохасько теж, подібно до його героїв, існує поза виміром морального).
то що? інцест — це лиш метафора?
February 15, 2024
Я вам так скажу: одна справа - писати про інцест (камон, у віддалених і аж настільки закритих селах і не таке було), і зовсім друга - казати, що ти і сам того, не те щоб дуже проти 🥲
August 21, 2020
Перечитала вдруге, люблю ще більше 💔
June 7, 2021
Я мала до цієї книги високі очікування. Ні, не так, мої очікування були здоровенними, вищими ніж дубайські хмарочоси. Я читала захоплені відгуки, чула як цей роман називають кращим за усі роки нашої незалежності. Та що там, я так дорожила кожною сторіночкою, що навіть проковтнула передмову Оксани Забужко. Дуже хорошу, до речі.
Але ні, у нас з "НепрОстими" не склалося. І, оскільки цей текст заявлено як роман, я буду розглядати його як роман. За сюжетом це така специфічна родинна сага, яка, по суті тримається на інцесті. Цей інцест поетизований, унормований, і, як знати (як хочеться думати), є частиною якоїсь великої, глибокої метафори. Але я її не зчитала. Я бачила інцест. Я бачила чоловіка, який знову і знову вирощує собі жінку й коханку під свої потреби, не відпускаючи її від себе настільки, що аби піти, вона мусить померти. І з цього випливає ще один важливий фактор оцінювання великого прозового тексту - я не змогла співчувати жодному з персонажів. Я не змогла з ними злитися і увійти у їхній світ, відчути всю магію всього, що відбувалося навколо.
Я так само з тексту не зрозуміла, хто такі ці непрості, довелося гуглити. Можливо, галичанам ця книжка буде прозорішою і вони впізнають тут якісь знайомі з дитинства, з діда-прадіда мотиви, пісні моху й ялівцю.
Для мене ж цей роман залишився піснею на чужій мові. Мені сподобався ритм і голос виконавця, я вихопила з цього потоку певні слова та образи, мене заділо за якісь струни, але я так і не зрозуміла, про що співалося в цілому.
Але ні, у нас з "НепрОстими" не склалося. І, оскільки цей текст заявлено як роман, я буду розглядати його як роман. За сюжетом це така специфічна родинна сага, яка, по суті тримається на інцесті. Цей інцест поетизований, унормований, і, як знати (як хочеться думати), є частиною якоїсь великої, глибокої метафори. Але я її не зчитала. Я бачила інцест. Я бачила чоловіка, який знову і знову вирощує собі жінку й коханку під свої потреби, не відпускаючи її від себе настільки, що аби піти, вона мусить померти. І з цього випливає ще один важливий фактор оцінювання великого прозового тексту - я не змогла співчувати жодному з персонажів. Я не змогла з ними злитися і увійти у їхній світ, відчути всю магію всього, що відбувалося навколо.
Я так само з тексту не зрозуміла, хто такі ці непрості, довелося гуглити. Можливо, галичанам ця книжка буде прозорішою і вони впізнають тут якісь знайомі з дитинства, з діда-прадіда мотиви, пісні моху й ялівцю.
Для мене ж цей роман залишився піснею на чужій мові. Мені сподобався ритм і голос виконавця, я вихопила з цього потоку певні слова та образи, мене заділо за якісь струни, але я так і не зрозуміла, про що співалося в цілому.
January 16, 2024
Я завжди оцінюю твір, не зважаючи на те, хто його написав - навіть якщо це визнані майстри і мало не святі літератури. І сміливо можу сказати - мені зовсім не сподобалося.
Головна причина - романтизація педофілії, інцесту, грумінгу. І відмовки про міфологічність, містичність і сюжет - не пройдуть. Толерування таких речей неприпустиме і крапка. Навіть сам автор говорить - що якщо в нього була б дуже гарна дочка, то він би в тому нічого такого не бачив. Просто огидно таке слухати і читати.
Також - кучеряві фрази і високі цитати - не робили текст цікавішим, а за ширмою інтелектуалізму ховали таку собі оповідь.
Ну і вкотре переконуюся, що магічний реалізм - не моя історія.
Прочитала половину - червоних прапорців і нудної оповіді мені було достатньо.
А так - одна зірочка за оформлення і одна за опис Карпат.
Головна причина - романтизація педофілії, інцесту, грумінгу. І відмовки про міфологічність, містичність і сюжет - не пройдуть. Толерування таких речей неприпустиме і крапка. Навіть сам автор говорить - що якщо в нього була б дуже гарна дочка, то він би в тому нічого такого не бачив. Просто огидно таке слухати і читати.
Також - кучеряві фрази і високі цитати - не робили текст цікавішим, а за ширмою інтелектуалізму ховали таку собі оповідь.
Ну і вкотре переконуюся, що магічний реалізм - не моя історія.
Прочитала половину - червоних прапорців і нудної оповіді мені було достатньо.
А так - одна зірочка за оформлення і одна за опис Карпат.
May 6, 2020
Félve mondom, mert ordas nagy klisé, sőt, nem is mondom, épp csak megfordul a fejemben, ám egy óvatlan pillanatban kihallatszik, szóval: íme a hucul Száz év magány. Prohaszko regénye egyfajta felfordított családregény, szereplői fél lábbal a történelemben állnak, fél lábbal pedig valami mágikus létezésben, ahol a lehetséges és a lehetetlen összemosódik. A csonka viadukt tetején üldögélnek a Jelesek, hó födi be őket, miközben a világ jövőjéről kombinálnak. Jalivecet, a híres üdülőfalut úgy el lehet rejteni a háború elől, mint galambot a bűvész cilinderében. Francia mérnökök, román haramiák, rasztafári bérgyilkosok tűnnek fel és el, közben akad vérfertőzés, ornitofília (ne akard tudni), párbaj, lefejezés, sőt, a kávét is grépfrútlével isszák (de ezt azért már mégsem hiszem el). Ám Prohaszko nem hagyja, hogy a kaotikus cselekmény leuralja a szöveget, végig képes a hangulati elemet, az atmoszférát előtérben tartani - kicsit kevésbé kacifántosan mondva: úgy tud extrém lenni, hogy közben szép is marad. Speciális könyvecske, izgalmas és autonóm ukrán kisvilágot teremt, igazán emlékezetes.
January 9, 2023
Pasirodo, kiek mažai žinau apie Ukrainą, ne tik apie šios šalies nepaprastą istoriją, bet ir apie spalvingą jos kultūrą, folklorą, mitologiją.
Pragulėjo ši knyga mano e-book bibliotekos norų sąraše porą metų. Jau buvau ir primiršusi ją. Prisiminiau autorių tik prasidėjus karui. Gal ir gerai, jog tuomet nepuoliau jo skaityti. Manau, dabar šį romaną suskaičiau godžiau ir supratau giliau (tikiuosi).
Nepaprastai sužavėjo pasakojimo subtilumas, tokia savotiška odė Ukrainos Karpatų regionui ir Hutsulų kulturai.
https://en.wikipedia.org/wiki/Hutsuls
Taras Prokhasko (Тарас Прохасько, 1968- ) vadinamas Ukrainos Gabriel Garcia Marquezu. Romanas parašytas tikrai magiškojo realizmo stiliumi, bet jis čia kažkoks kitoks – gal ukrainietiškas, o gal Prokhaskiškas. Anotacija sako, jog tai filisofinė pasakėčia – gyvenimo apmąstymai.
Autorius studijavo biologiją Lvovo Universitete (botanikos specializacija), tad nestebina visokiausių žolelių ir jų galių aprašymai. Vėliau autorius dirbo įvairiausius darbus, kol draugo paskatintas apie trisdešimtuosius savo gyvenimo metus (1990-jų pradžioje) išdrįso išleisti savo pirmąją knygą – apsakymų rinkinį.
Romanas „NeprOsti“ išėjo 2002-iais, yra nuprktos teisės ekranizacijai. Ir jei ne karas, greičiausiai, šis projektas jau būtų ir pradėtas įgyvendinti.
Pasakojimo veiksmas vyksta tarp 1913-jų – 1951-jų metų. Parašytas jis lyg dienoraščio/atsiminimų forma. Pastraipos ar sakiniai sunumeruoti, aprašomos nuotraukos, daug man nežinomų simbolių, metaforų, tad iš pradžių buvo sunkoka įsijausti į patį pasakojimą ir susigaudyti jame. Tai viena iš tų knygų, kur tradicinio siužeto nereikėtų tikėtis. Svarbiausia čia – nepaprasta Ukrainos Galicijos istorija, Hutsulų mitologija. Ir kaip autorius išradingai savo meilę šiai kultūrai sugebėjo pavertsti literatūra.
NepAprastieji (NeprOsti) tai žemės dievai. Dar vadinami žyniais/ėmis, raganiais/ėmis, kuriuos Hutsulai vadino Nepaprastaisiais, žmonėmis, turinčiais daugiau žinių apie Žemę ir galinčiais pasinaudoti tomis žiniomis keičiant pasaulį. Mistikos čia netrūksta. Aš nesu jos didelė gerbėja, tačiau šiame romane ji labai natūraliai įsikomponuoja į pasakojimą.
Kontraversija. Kad ir sakiau, jog siužetas šiame paskojime nėra pirmame plane, bet šioks toks jo kontūras yra matomas. Ir, beje, būtent jis labai daugeliui ir užkliuva. Pasakojimo sentre – incestas. Sebastianas ir trys jo Anos – žmona, duktė-žmona ir anūkė-žmona.
Skaitydama romaną pastoviai galvojau – tai kaip čia dabar suprasti, kodėl autorius renkasi tokį kontraversišką istorijos pasakojimo būdą? Ir nieko kito negalėjau sugalvoti – tik, kad tai -pasakojimas apie meilę. Kad tas incestas simbolizuoja einančią iš kartos į kartą meilę Ukrainai/Karpatams/Tėvynei/Gimtinei. Turiu omeny – tuokiesi ir prižadi amžiną meilę gimtajam kraštui. Lyg ir nieko gražesnio (prozoje) nesu skaičiusi apie tai. O dar tas švelnus autoriaus humoras.
Ir kažkaip aktualiai dabar skamba, kuomet pagrindinis veikėjas gailisi, jog neišmokino savo Anos, išėjusios į karą (1914) svarbiausios snaiperiškos taisyklės kovojant mieste: pirmiausia – balkonai.
Labai patiko antrosios Anos sapnų ir Sebastiano kuriamų trumpų filmukų garsių paveikslų motyvais (sukuriama minutinė paveikslo priešistorė) jungtys.
Hieronymus Bosch
Triptych of the Temptation of Saint Anthony, 1506
Štai šis Boscho paveikslas minimas pasakojime, man, labai tinka ir šiam romanui. Daug čia visko, labai daug. Ir suvesti galus, iššifruoti viską man nepavyko. Tad, tikiuosi surasiu laiko skaityti jį dar kartą. Versti į lietuvių kalbą tai labai reikėtų. Prisegu nuorodą, kur galima paskaityti angliška šios knygos pirmos dalies variantą.
http://sites.utoronto.ca/elul/Ukr_Lit...
Man atrodo, labai vykęs mano ebook varianto viršelis (negaliu nepasidalinti). Paimta sena hutsulų moters fotografija ir padengta nėriniais. Man vat taip ir jautėsi, lyg pasakojimas būtų neriamas kiauraraščiu pro kurį prasišviečia ta autoriaus aprašoma sunkiai įžiūrima kita/ kitokia realybė...
Be šio filosofinio romano į knygą įeina ir autobiografiniai apsakymai/esė. Jie labai įdomūs, bet tai jau visai kitas žanras ir kitos istorijos. Kai kuriuose jau jaučiasi ir karo Ukrainoje neišvengiamybė.
Labai rekomenduoju.
Pragulėjo ši knyga mano e-book bibliotekos norų sąraše porą metų. Jau buvau ir primiršusi ją. Prisiminiau autorių tik prasidėjus karui. Gal ir gerai, jog tuomet nepuoliau jo skaityti. Manau, dabar šį romaną suskaičiau godžiau ir supratau giliau (tikiuosi).
Nepaprastai sužavėjo pasakojimo subtilumas, tokia savotiška odė Ukrainos Karpatų regionui ir Hutsulų kulturai.
https://en.wikipedia.org/wiki/Hutsuls
Taras Prokhasko (Тарас Прохасько, 1968- ) vadinamas Ukrainos Gabriel Garcia Marquezu. Romanas parašytas tikrai magiškojo realizmo stiliumi, bet jis čia kažkoks kitoks – gal ukrainietiškas, o gal Prokhaskiškas. Anotacija sako, jog tai filisofinė pasakėčia – gyvenimo apmąstymai.
Autorius studijavo biologiją Lvovo Universitete (botanikos specializacija), tad nestebina visokiausių žolelių ir jų galių aprašymai. Vėliau autorius dirbo įvairiausius darbus, kol draugo paskatintas apie trisdešimtuosius savo gyvenimo metus (1990-jų pradžioje) išdrįso išleisti savo pirmąją knygą – apsakymų rinkinį.
Romanas „NeprOsti“ išėjo 2002-iais, yra nuprktos teisės ekranizacijai. Ir jei ne karas, greičiausiai, šis projektas jau būtų ir pradėtas įgyvendinti.
Pasakojimo veiksmas vyksta tarp 1913-jų – 1951-jų metų. Parašytas jis lyg dienoraščio/atsiminimų forma. Pastraipos ar sakiniai sunumeruoti, aprašomos nuotraukos, daug man nežinomų simbolių, metaforų, tad iš pradžių buvo sunkoka įsijausti į patį pasakojimą ir susigaudyti jame. Tai viena iš tų knygų, kur tradicinio siužeto nereikėtų tikėtis. Svarbiausia čia – nepaprasta Ukrainos Galicijos istorija, Hutsulų mitologija. Ir kaip autorius išradingai savo meilę šiai kultūrai sugebėjo pavertsti literatūra.
NepAprastieji (NeprOsti) tai žemės dievai. Dar vadinami žyniais/ėmis, raganiais/ėmis, kuriuos Hutsulai vadino Nepaprastaisiais, žmonėmis, turinčiais daugiau žinių apie Žemę ir galinčiais pasinaudoti tomis žiniomis keičiant pasaulį. Mistikos čia netrūksta. Aš nesu jos didelė gerbėja, tačiau šiame romane ji labai natūraliai įsikomponuoja į pasakojimą.
Kontraversija. Kad ir sakiau, jog siužetas šiame paskojime nėra pirmame plane, bet šioks toks jo kontūras yra matomas. Ir, beje, būtent jis labai daugeliui ir užkliuva. Pasakojimo sentre – incestas. Sebastianas ir trys jo Anos – žmona, duktė-žmona ir anūkė-žmona.
Skaitydama romaną pastoviai galvojau – tai kaip čia dabar suprasti, kodėl autorius renkasi tokį kontraversišką istorijos pasakojimo būdą? Ir nieko kito negalėjau sugalvoti – tik, kad tai -pasakojimas apie meilę. Kad tas incestas simbolizuoja einančią iš kartos į kartą meilę Ukrainai/Karpatams/Tėvynei/Gimtinei. Turiu omeny – tuokiesi ir prižadi amžiną meilę gimtajam kraštui. Lyg ir nieko gražesnio (prozoje) nesu skaičiusi apie tai. O dar tas švelnus autoriaus humoras.
Ir kažkaip aktualiai dabar skamba, kuomet pagrindinis veikėjas gailisi, jog neišmokino savo Anos, išėjusios į karą (1914) svarbiausios snaiperiškos taisyklės kovojant mieste: pirmiausia – balkonai.
Labai patiko antrosios Anos sapnų ir Sebastiano kuriamų trumpų filmukų garsių paveikslų motyvais (sukuriama minutinė paveikslo priešistorė) jungtys.
Hieronymus Bosch
Triptych of the Temptation of Saint Anthony, 1506
Štai šis Boscho paveikslas minimas pasakojime, man, labai tinka ir šiam romanui. Daug čia visko, labai daug. Ir suvesti galus, iššifruoti viską man nepavyko. Tad, tikiuosi surasiu laiko skaityti jį dar kartą. Versti į lietuvių kalbą tai labai reikėtų. Prisegu nuorodą, kur galima paskaityti angliška šios knygos pirmos dalies variantą.
http://sites.utoronto.ca/elul/Ukr_Lit...
Man atrodo, labai vykęs mano ebook varianto viršelis (negaliu nepasidalinti). Paimta sena hutsulų moters fotografija ir padengta nėriniais. Man vat taip ir jautėsi, lyg pasakojimas būtų neriamas kiauraraščiu pro kurį prasišviečia ta autoriaus aprašoma sunkiai įžiūrima kita/ kitokia realybė...
Be šio filosofinio romano į knygą įeina ir autobiografiniai apsakymai/esė. Jie labai įdomūs, bet tai jau visai kitas žanras ir kitos istorijos. Kai kuriuose jau jaučiasi ir karo Ukrainoje neišvengiamybė.
Labai rekomenduoju.
February 24, 2026
Перш за все, це дуже важливий та цінний особисто для мене твір та текст. Відтак, я не міг ані залишити без уваги #110 випуск подкасту ПереФарбований лис, ані не перечитати вчергове (щонайменше втретє) цей безсумнівно дивний, однозначно бентежний, досконало химерний та вкрай чуттєвий, хоч і для багатьох — очікувано обурливий роман.
Авжеж, це все про "Непрості" Тараса Прохаська, яким в наступному році виповниться вже чверть століття. Не забути б зорганізувати з такого чудового приводу якусь оргію, але, бажано б, таки не на Щекавиці...
Тій книжечці, з якої я читав та перечитував (і ще буду!), сьогодні лише двадцять років, але вона, не зважаючи на м'яку обкладинку колись білого кольору та інші помітні свідчення знакових подій та часу — справжній артефакт.
На другій сторінці у ній є навіть фрагмент топографічної мапи з більш-менш точним розташуванням містечка Ялівець — легендарного курорту в Центральній Європі, де Франциск наймає убивцю, котрий його фотографуватиме і викликає на дуель кохану жінку Анну, де Себастіан кохається з Анною (тією ж або іншою, яка різниця) у всіх можливих та неможливих місцях, де у старому панцернику вайбує старий Беда, а Непрості живуть понад містом на арках недобудованого залізничного акведука, де можна було сп'яніти, нализавшись криги (зі смаком та властивостями ялівцевого джину) просто з вулиць, але якого ніколи не існувало в нашій реальності.
Зараз мені складно повірити у те, що одна з найхимерніших мандрівок Карпатами, яка трапилася зі мною двадцять років тому (тобто — точнісінько у рік появи в мене цієї книжки, але я не можу сказати — до її прочитання чи після), відбувалася прямо на околицях Ялівця, якщо вірити зображеному на мапі. Ми тоді змушені були податися навпростець, під час якого заблукали і вибиралися на чітко марковану дорогу між Говерлою та Петросом довгих п'ять годин. Якби тоді ще існував Ялівець, ми б обов'язково його побачили, але надибали лише старезні, либонь австрійських часів, порослі мохом кладки через потічки.
У цьому ж випуску подкасту згадується історія про те, як однієї осінньої ночі багато років тому в печерному місті Криму двоє хлопців синхронно читали вголос "Непростих" і за силою переживань це було схоже на магічне дійство... В моєму житті цю книгу оточує така дивовижна реальність, в якій справді можна побачити магію, адже одним із тих хлопців, які читали в унісон "Непростих" в печері Тепе-Кермен — був я.
У печері тріщало та дихало багаття, над Кримом подзенькували майже вічні (якщо порівнювати з життям людини) зорі, доки між Сабастіаном та Анною "вигнуті лінії повторювалися, вгиналися або вигиналися точно вслід за вигинами і вгинами, накладалися так, що дві поверхні відчували ні себе, ні другу, а з'яву третьої, такої досконало тонкої, що згиналася, прогиналася, перегиналася самостійно."
Я не знаю, навіщо читати будь-яке порнофентезі тоді, коли найчуттєвіші, найеротичніші тексти, які я в своєму житті читав — причаїлися у лічених абзацах цього роману на сто двадцять п'ять сторінок.
Якщо у Небесній Україні існуватиме книжковий клуб, то він буде імені "Непростих", адже у вічності мусить бути тільки й розмов, що про море, гори та всі наші з вами надмірні дні.
Авжеж, це все про "Непрості" Тараса Прохаська, яким в наступному році виповниться вже чверть століття. Не забути б зорганізувати з такого чудового приводу якусь оргію, але, бажано б, таки не на Щекавиці...
Тій книжечці, з якої я читав та перечитував (і ще буду!), сьогодні лише двадцять років, але вона, не зважаючи на м'яку обкладинку колись білого кольору та інші помітні свідчення знакових подій та часу — справжній артефакт.
На другій сторінці у ній є навіть фрагмент топографічної мапи з більш-менш точним розташуванням містечка Ялівець — легендарного курорту в Центральній Європі, де Франциск наймає убивцю, котрий його фотографуватиме і викликає на дуель кохану жінку Анну, де Себастіан кохається з Анною (тією ж або іншою, яка різниця) у всіх можливих та неможливих місцях, де у старому панцернику вайбує старий Беда, а Непрості живуть понад містом на арках недобудованого залізничного акведука, де можна було сп'яніти, нализавшись криги (зі смаком та властивостями ялівцевого джину) просто з вулиць, але якого ніколи не існувало в нашій реальності.
Зараз мені складно повірити у те, що одна з найхимерніших мандрівок Карпатами, яка трапилася зі мною двадцять років тому (тобто — точнісінько у рік появи в мене цієї книжки, але я не можу сказати — до її прочитання чи після), відбувалася прямо на околицях Ялівця, якщо вірити зображеному на мапі. Ми тоді змушені були податися навпростець, під час якого заблукали і вибиралися на чітко марковану дорогу між Говерлою та Петросом довгих п'ять годин. Якби тоді ще існував Ялівець, ми б обов'язково його побачили, але надибали лише старезні, либонь австрійських часів, порослі мохом кладки через потічки.
У цьому ж випуску подкасту згадується історія про те, як однієї осінньої ночі багато років тому в печерному місті Криму двоє хлопців синхронно читали вголос "Непростих" і за силою переживань це було схоже на магічне дійство... В моєму житті цю книгу оточує така дивовижна реальність, в якій справді можна побачити магію, адже одним із тих хлопців, які читали в унісон "Непростих" в печері Тепе-Кермен — був я.
У печері тріщало та дихало багаття, над Кримом подзенькували майже вічні (якщо порівнювати з життям людини) зорі, доки між Сабастіаном та Анною "вигнуті лінії повторювалися, вгиналися або вигиналися точно вслід за вигинами і вгинами, накладалися так, що дві поверхні відчували ні себе, ні другу, а з'яву третьої, такої досконало тонкої, що згиналася, прогиналася, перегиналася самостійно."
Я не знаю, навіщо читати будь-яке порнофентезі тоді, коли найчуттєвіші, найеротичніші тексти, які я в своєму житті читав — причаїлися у лічених абзацах цього роману на сто двадцять п'ять сторінок.
Якщо у Небесній Україні існуватиме книжковий клуб, то він буде імені "Непростих", адже у вічності мусить бути тільки й розмов, що про море, гори та всі наші з вами надмірні дні.
November 26, 2015
український народний пантеїзм. кохання з птахами - норм, кохання з павуками - чудово, інцест - взагалі файно. боголюди Прохаська можуть собі дозволити все, що завгодно, от тільки вмирають не дуже привабливо, неприродньо, хоча в усьому іншому - головний персонаж тут природа і автор-біолог.
August 30, 2021
Я не знаю, що це було, але це заворожує!
Цю книжку не можна читати буквально, бо тоді ви закинете її після циклічних інцестів, не дійшовши до зоофілії ))
Якщо серйозно, це магія, сон, галюцинація, міфологія і бозна-ще який сюр, це дуже глибоко, тонко і красиво, але й непросто.
Однозначно, для перепрочитання.
І це видання від Терра Інкогніта неймовірно гарне і вишукане, хочеться просто гортати і розглядати.
Цю книжку не можна читати буквально, бо тоді ви закинете її після циклічних інцестів, не дійшовши до зоофілії ))
Якщо серйозно, це магія, сон, галюцинація, міфологія і бозна-ще який сюр, це дуже глибоко, тонко і красиво, але й непросто.
Однозначно, для перепрочитання.
І це видання від Терра Інкогніта неймовірно гарне і вишукане, хочеться просто гортати і розглядати.
January 22, 2024
Як я боялася її читати, і недарма.
Не через описи інцесту, а через те, що образ Прохаська для мене похитнеться. Так і сталося.
Речей, які мені тут сподобалися, і тих, які викликали огиду, було десь 60 на 40 відсотків.
Як на мене, стосунки між головними героями могли бути не зав‘язаними на інтимі, і ця книга нічого би не втратила. Тобто вони нічого красивого/важливого/мистецького/цікавого в текст не привносять, тільки якусь гидливість…я постійно собі повторювала, що це не варто сприймати буквально, окей, але це не допомогло, бо який тоді сенс в цих епізодах? Задля краси? Але ж це некрасиво…
Така образність, така мова, такий пейзаж, і все це підсмерджує старою куфайкою(
Відгук вийшов прямо якийсь обурений, так не задумувалось) просто більше нічого не хочеться у нього читати, хоча у свій час я читала і ФМ Галичина, і Інші дні Анни.
Постараюсь краще сформулювати для відео.
Не через описи інцесту, а через те, що образ Прохаська для мене похитнеться. Так і сталося.
Речей, які мені тут сподобалися, і тих, які викликали огиду, було десь 60 на 40 відсотків.
Як на мене, стосунки між головними героями могли бути не зав‘язаними на інтимі, і ця книга нічого би не втратила. Тобто вони нічого красивого/важливого/мистецького/цікавого в текст не привносять, тільки якусь гидливість…я постійно собі повторювала, що це не варто сприймати буквально, окей, але це не допомогло, бо який тоді сенс в цих епізодах? Задля краси? Але ж це некрасиво…
Така образність, така мова, такий пейзаж, і все це підсмерджує старою куфайкою(
Відгук вийшов прямо якийсь обурений, так не задумувалось) просто більше нічого не хочеться у нього читати, хоча у свій час я читала і ФМ Галичина, і Інші дні Анни.
Постараюсь краще сформулювати для відео.
February 4, 2024
Писати відгук на Непростих завдання надзвичайно складне. Для мене це історія, яка містить в собі безліч інших. Це можна читати як історичний роман, як сімейну сагу, як роман про важливість історичної пам'яті та пам'яті свого роду, про ландшафт і простір, про щастя батьківства, сильних жінок і багато чого іншого. Але тут стільки зашифровано, що потрібно бути уважним читачем і тягнути ниточки самостійно, розкручувати сюжет для самого себе.
Ще обов'язково перечитаю. І впевнена, що побачу багато чого нового для себе.
Ще обов'язково перечитаю. І впевнена, що побачу багато чого нового для себе.
July 10, 2022
182 сторінки естетики
March 2, 2020
Магія в прозі, або Маркес по-українськи.
Мені пощастило читати цю книгу в поїзді, який їхав з Карпат додому, тому я ніби щойно залишила той Ялівець, де живуть Анни, Франциск, Себастян, Беда та переховуються НепрОсті.
Чесно кажучи, зрозуміла я з цієї книжки не так і багато, але в мене склалося враження що розуміти головою тут багато і не варто, бо відчувається ця історія набагато правильніше і глибше.
Дуже рада, що читала саме це видання в космічно-прекрасному оформленні Юлії Табенської.
І кілька улюблених фраз:
Ніколи не полишати близьких дерев напризволяще
Те що має залишитися, приходить назустріч і проростає
Йому приснилося що він чай з молоком, змішаний у пропорціях, які дають найкращий відтінок
Мені пощастило читати цю книгу в поїзді, який їхав з Карпат додому, тому я ніби щойно залишила той Ялівець, де живуть Анни, Франциск, Себастян, Беда та переховуються НепрОсті.
Чесно кажучи, зрозуміла я з цієї книжки не так і багато, але в мене склалося враження що розуміти головою тут багато і не варто, бо відчувається ця історія набагато правильніше і глибше.
Дуже рада, що читала саме це видання в космічно-прекрасному оформленні Юлії Табенської.
І кілька улюблених фраз:
Ніколи не полишати близьких дерев напризволяще
Те що має залишитися, приходить назустріч і проростає
Йому приснилося що він чай з молоком, змішаний у пропорціях, які дають найкращий відтінок
September 4, 2024
Перше прочитання: Це неймовірно гарне якісне ілюстроване видання. Але літературний твір викликав в мене огиду і нерозуміння, нащо я це читаю.
Друге переслуховування: Моя думка не надто змінилася.
Давайте так, в цій книзі багато прекрасного: Карпати (огорнуті війнами), містика (але якщо чесно заявленого розкриття "непрóстих" мені було недостатньо), фенсі-курорт Ялівець з дуже цікавою архітектурою, бар із усілякою алкогольною смакотою та які-не-які пригоди.
Чула погляди, що відносини, які мене так обурили - це ніби давньогрецький міф чи колесо Сансари, або додані вони задля протиставлення потворного прекрасному. Забужко нібито називає це "любовʼю історії з географією". Але мені геть незрозуміло, що можуть означати інцест та педофілія крім власне інцесту та педофілії. А, до речі в книзі також присутнє casual зґвалтування та зоофілія.
Можна звісно знаходити аргументи напротивагу: ніби-то це все - свідомий вибір кожної з Анн, нібо це все ставалося після повноліття (хоча це досить нечітко окреслено). Але цю книгу написав чоловік, і жіночого голосу тут геть не чути.
Мені дивно, що поважна спільнота засуджує романтизацію культу німфєток від Христини Соловій, але чомусь зовсім не приділяє уваги "Непрóстим", бо зносини Себастяна з Аннами - це буквально те, про що мріяв Набоківський Гумберт: що Долорес народить йому донечку, яку він зможе "любити", а натомість вона - ще одну.
Більше відгуків: https://t.me/kseniia_reads
Друге переслуховування: Моя думка не надто змінилася.
Давайте так, в цій книзі багато прекрасного: Карпати (огорнуті війнами), містика (але якщо чесно заявленого розкриття "непрóстих" мені було недостатньо), фенсі-курорт Ялівець з дуже цікавою архітектурою, бар із усілякою алкогольною смакотою та які-не-які пригоди.
Чула погляди, що відносини, які мене так обурили - це ніби давньогрецький міф чи колесо Сансари, або додані вони задля протиставлення потворного прекрасному. Забужко нібито називає це "любовʼю історії з географією". Але мені геть незрозуміло, що можуть означати інцест та педофілія крім власне інцесту та педофілії. А, до речі в книзі також присутнє casual зґвалтування та зоофілія.
Можна звісно знаходити аргументи напротивагу: ніби-то це все - свідомий вибір кожної з Анн, нібо це все ставалося після повноліття (хоча це досить нечітко окреслено). Але цю книгу написав чоловік, і жіночого голосу тут геть не чути.
Мені дивно, що поважна спільнота засуджує романтизацію культу німфєток від Христини Соловій, але чомусь зовсім не приділяє уваги "Непрóстим", бо зносини Себастяна з Аннами - це буквально те, про що мріяв Набоківський Гумберт: що Долорес народить йому донечку, яку він зможе "любити", а натомість вона - ще одну.
Більше відгуків: https://t.me/kseniia_reads
December 19, 2024
Чи можливо написати щось аморальне так красиво і магічно, що більшість читачів перестануть звертати увагу на мораль, а будуть бачити тільки красу тексту?
Напевно, так. Іншого пояснення високому рейтингу та схвальним відгукам укр. інтелегенції я не бачу.
І це дійсно написано дуже красиво. Хоча червоною лінією тут проходить тема інцесту: спочатку з донькою, потім з онукою.
Як не зважати на описи девіантного кохання? Просто вважати це дивною, але глибокою метафорою? Чесно сказати, я не знаю. Я визнаю поетичність текстів. Я визнаю геніальність деяких метафор та філософських роздумів. Але я відмовляюся приймати нормалізацію/романтизацію інцесту, навіть, якщо мені кажуть, що автор не те мав на увазі, коли його герой ї₴₴в (ой, пробачте, кохався з) доньку, а потім онуку.
Напевно, так. Іншого пояснення високому рейтингу та схвальним відгукам укр. інтелегенції я не бачу.
І це дійсно написано дуже красиво. Хоча червоною лінією тут проходить тема інцесту: спочатку з донькою, потім з онукою.
Як не зважати на описи девіантного кохання? Просто вважати це дивною, але глибокою метафорою? Чесно сказати, я не знаю. Я визнаю поетичність текстів. Я визнаю геніальність деяких метафор та філософських роздумів. Але я відмовляюся приймати нормалізацію/романтизацію інцесту, навіть, якщо мені кажуть, що автор не те мав на увазі, коли його герой ї₴₴в (ой, пробачте, кохався з) доньку, а потім онуку.
December 17, 2016
До Прохаська мені просто треба було дорости, і цієї весни це сталося. Після дощу і вина. Читаю "Непростих" і думаю, як чудово, що я не встигла всі найкращі сучасні тексти української літератури прочитати ще в академії. Їх небагато, це було реально. І я намагалася. Але всі тексти чекають свого часу. "Непрості" просто ховалися від мене доти, доки це було потрібно
August 23, 2023
ВАУ! це що я таке тільки що прожила? книга - і дивна, і диво. написана просто надзвичайно! майже кожне речення хотілося перечитувати, промовляти, переписувати, щоб відчути його якомога глибше та яскравіше. я просто в шоці та в захваті! це Прохасько весь такий?
January 7, 2024
Карпатський магічний реалізм з нотками Ієронімуса Босха.
Очевидний номінант на Нобеля від України.
Очевидний номінант на Нобеля від України.
December 21, 2021
Якщо з попередньої мною прочитаної Прохаськової книжки мені стало зрозуміло, за що його люблять, то ця успішно забрала це розуміння назад.
Вкотре переконалася, що не бачу виправдання магічному реалізму як методу.
2 зірочки за Карпати та окремі уривки.
-3 зірочки за сексуальні сцени та пасажі, які нічим мене не збагатили, та за спроби автора писати так, щоб читачам/читачкам хотілося виписувати з тексту цитати. Мені було зле в цих місцях:
- "Є речі, важливіші від долі" — не розумію, як можна визначати важливість долі; мені здається, важливим може бути те, що можна берегти, за що можна боротися; чому людина сама може призначати "ціну". А як визначити важливість долі? Вона ж просто є, вона цілковито непіддавана впливу людини. Якщо я скажу, що моя доля для мене не важлива, — чи матиме це якесь значення?
- "Вагання - це більше, ніж помилка, або менше" — замість вагання можна вписати будь-який іменник з тлумачного словника: навчання, чекання, кохання, життя, страждання, впевненість тощо.
- "Треба по-справжньому любити місця, щоб вони любили тебе." — узбережжя Сен-Мало незабаром мені освідчиться.
- "Не може бути кориснішого заняття, ніж споглядання доньки" — корисність всього, що я роблю, витає на рівні нулика.
- "Тато є для того, щоб міг потім снитися" — значення татового життя витає на рівні корисності всього, що я роблю.
- "Страх — найбільша спокуса" — серйозно? Справжня насолода боятися смерті своїх рідних, боятися, коли за тобою біжить собака, коли ти сам у темряві, коли ти послизаєшся біля прірви, коли чуєш позаду скрегіт коліс, коли пускається кров з носа. Це все дуже заманює себе відчувати, чи не так?
Вкотре переконалася, що не бачу виправдання магічному реалізму як методу.
2 зірочки за Карпати та окремі уривки.
-3 зірочки за сексуальні сцени та пасажі, які нічим мене не збагатили, та за спроби автора писати так, щоб читачам/читачкам хотілося виписувати з тексту цитати. Мені було зле в цих місцях:
- "Є речі, важливіші від долі" — не розумію, як можна визначати важливість долі; мені здається, важливим може бути те, що можна берегти, за що можна боротися; чому людина сама може призначати "ціну". А як визначити важливість долі? Вона ж просто є, вона цілковито непіддавана впливу людини. Якщо я скажу, що моя доля для мене не важлива, — чи матиме це якесь значення?
- "Вагання - це більше, ніж помилка, або менше" — замість вагання можна вписати будь-який іменник з тлумачного словника: навчання, чекання, кохання, життя, страждання, впевненість тощо.
- "Треба по-справжньому любити місця, щоб вони любили тебе." — узбережжя Сен-Мало незабаром мені освідчиться.
- "Не може бути кориснішого заняття, ніж споглядання доньки" — корисність всього, що я роблю, витає на рівні нулика.
- "Тато є для того, щоб міг потім снитися" — значення татового життя витає на рівні корисності всього, що я роблю.
- "Страх — найбільша спокуса" — серйозно? Справжня насолода боятися смерті своїх рідних, боятися, коли за тобою біжить собака, коли ти сам у темряві, коли ти послизаєшся біля прірви, коли чуєш позаду скрегіт коліс, коли пускається кров з носа. Це все дуже заманює себе відчувати, чи не так?
August 22, 2025
Слухав аудіокнигу яку начитав сам автор.
Стиль є, досить цікаво і все таке, але не можу поставити вище 2 бо
а) ну це прям дуже сильно Маркес воннабі, типу в нас є сто років самотності вдома, в карпатському контексті.
б) але навіть не це головна проблема. Головна проблема це те, як в "непростих" подається інцест і грумінг, читати відверто неприємно (до речі у Маркеса це теж є і теж на мою думку є абсолютно зайвим) і не може бути сховано за символізмом чи магічним реалізмом.
Додуматись до сюжету, де мужик пежить свою доньку, а потім й онучку; ще й типу вони не проти - і не просто (непрості хаха) не проти, а навіть дуже ЗА бо.... а хз чому, бо такий він класний і містичний, наш головний герой; ще і звуть їх однаково - ну тут вибачте. Автор це пояснює ніби якоюсь циклічністю РОДУ й оце все, але знов-таки - вибачте, я такі пояснення не купую.
Взагалі сумно, бо якби не це то була б колоритна і цікава книга з непоганими сценами й місцевим фольклором.
Стиль є, досить цікаво і все таке, але не можу поставити вище 2 бо
а) ну це прям дуже сильно Маркес воннабі, типу в нас є сто років самотності вдома, в карпатському контексті.
б) але навіть не це головна проблема. Головна проблема це те, як в "непростих" подається інцест і грумінг, читати відверто неприємно (до речі у Маркеса це теж є і теж на мою думку є абсолютно зайвим) і не може бути сховано за символізмом чи магічним реалізмом.
Додуматись до сюжету, де мужик пежить свою доньку, а потім й онучку; ще й типу вони не проти - і не просто (непрості хаха) не проти, а навіть дуже ЗА бо.... а хз чому, бо такий він класний і містичний, наш головний герой; ще і звуть їх однаково - ну тут вибачте. Автор це пояснює ніби якоюсь циклічністю РОДУ й оце все, але знов-таки - вибачте, я такі пояснення не купую.
Взагалі сумно, бо якби не це то була б колоритна і цікава книга з непоганими сценами й місцевим фольклором.
January 27, 2018
Це хороша книга, нештучна і неповерхнева. А ще, Непрості - по справжньому український твір, нехай і з регіональною перчинкою. Все б добре, аби не постійне відчуття Маркесівської присутності. Все це вже було...в іншій книзі, в іншій країні.
February 3, 2025
Turbūt geriausia skaityti vienu prisėdimu, nes dabar, su patrūkčiojimais, jausmas buvo toks, kad įneriu ir išneriu iš naujo, ir vėl susigaudyti reikia.
Keistas knygos užmanymas priminė žiūrėjimą iš paukščio skrydžio į žmonių gyvenimą. Atrodo, kad galima tiek visko patirti ir su tiek viskuo susidurti, o galiausiai lieka tik prisiminimų nuotrupos, iš kurių dėliojamos istorijos.
Keistas knygos užmanymas priminė žiūrėjimą iš paukščio skrydžio į žmonių gyvenimą. Atrodo, kad galima tiek visko patirti ir su tiek viskuo susidurti, o galiausiai lieka tik prisiminimų nuotrupos, iš kurių dėliojamos istorijos.
December 3, 2023
Оповідь коротка, але насичена. Структура цікава, ігри з шрифтом. Окремі моменти хотілось виписувати, цілими сторінками на цитати. Інші - геть незрозумілі, хотілось відредагувати, викреслити. Також захотілось поїхати в Карпати, дивитися на птахів, доторкатися до рослин, говорити з місцевими. Видавництво Терра Інкоґніта (2018 рік) проробило блискучу роботу з оформлення.
*
Франц роздумував про редукцію. Він зважував, як велетенське людське життя, нескінченність наповнених нескінченністю секунд поступово можуть редукуватися до кількох слів, якими, наприклад, сказано все про цю людину з енциклопедії.
*
Він захотів жити в Ялівці, бо сподівався, що там не буде ніяких вражень, не відбуватиметься жодних історій. Він хотів, щоб довкола не ставалося нічого, за чим не встигаєш. Нічого, що треба би було запам'ятовувати. Був ще молодий. Не знав, що так не буває, - це перше - життя вирує всюди, хай по-дрібному, одноманітно, але нестримно, неповторно і нескінченно. а друге - нічого і так не мусиш запам'ятовувати, лапати насильно. Те, що має залишитися, приходить назустріч і проростає. Така собі ботанічна географія - вичерпність радості проростання.
*
Я свою книжку написав. Не знаю - добру чи ні, але написав. А з тим так є, що вже немає значення -дописав чи не дописав, переписав чи лише намірився. Твоя книжка однакова в одній сторінці й у шафі томів. Голос є - досить.
*
Франц роздумував про редукцію. Він зважував, як велетенське людське життя, нескінченність наповнених нескінченністю секунд поступово можуть редукуватися до кількох слів, якими, наприклад, сказано все про цю людину з енциклопедії.
*
Він захотів жити в Ялівці, бо сподівався, що там не буде ніяких вражень, не відбуватиметься жодних історій. Він хотів, щоб довкола не ставалося нічого, за чим не встигаєш. Нічого, що треба би було запам'ятовувати. Був ще молодий. Не знав, що так не буває, - це перше - життя вирує всюди, хай по-дрібному, одноманітно, але нестримно, неповторно і нескінченно. а друге - нічого і так не мусиш запам'ятовувати, лапати насильно. Те, що має залишитися, приходить назустріч і проростає. Така собі ботанічна географія - вичерпність радості проростання.
*
Я свою книжку написав. Не знаю - добру чи ні, але написав. А з тим так є, що вже немає значення -дописав чи не дописав, переписав чи лише намірився. Твоя книжка однакова в одній сторінці й у шафі томів. Голос є - досить.
January 17, 2023
„Nepaprastieji – žemiški dievai, kurie įgimtų ar įgytų žinių dėka gali atnešti naudą arba kažkam pakenkti. Svarbu, kad yra šitas punktas – įgimtos arba įgytos. Jie kažką žino. Ir tai galima sužinoti. Įgyti. Tad nepaprastuoju galima tapti kažką sužinojus.“
Ukrainiečių Márquezu neretai tituluojamo rašytojo rintinė, kurią sudaro romanas „НепрОстые“ ir pora autobiografinių apysakų, kuriose vienas prisiminimas dantimis įsikibęs į kito uodegą – ir taip ir bėga nenutrūkstama vorele. Bet grįžkim prie romano.
Dabar žiauriai suspoilinsiu visą siužetą, tai nenorit – neskaitykit. Bet siužetas Prohasko kūrinyje net ne antraplanis, tai ir nesijaučiu žiauriai nusikalstantis.
Jauna pora, Anna ir Franciskas, surengia kalnuose mirtiną dvikovą, mat negali kartu auginti ir auklėti savo dukters, Stefanijos. Žodžiu, gyvas turi likti tik vienas. Anna žūsta, o Franciskas pervadina savo dukterį žmonos vardu. Į Jalivcą (arba, kad norit – Kadagynę), išgalvotą kurortinį miestelį Karpatuose, kuriame ir gyvena Franciskas su Stefanija, kuri dabar jau Anna, atsibeldžia Afrikoje pakariavęs Sebastjanas, kuris ir veda Anną. Toji jam pagimdo dukterį, bet pati miršta, o Sebastjanas dukrą pavadina Anna. Vėliau ją veda, duktė-žmona Anna pagimdo jam dukrą-anūkę Anną, o pati miršta. Na, o Sebastjanas veda savo dukrą-anūkę Anną.
Skamba kaip karščiuojančio žmogaus klejonės? Panašiai. Bet, kaip jau minėjau, siužetas (kad ir kaip jo svarbą vietomis pabrėžinėja autorius), čia visiškai nesvarbus. Visas romanas nupintas iš mitų, kultūrinių tradicijų, dvejų per kraštą nusiritusių karų istorijos palikimo ir atmosferos. Ir būtent atmosfera čia stipriausia. Būtent ji primena Márquezo aprašytą Makondą.
Skaityti nėr labai lengva. Iš dalies dėl to kaltas ir autoriaus eksperimentavimas su forma (paklausit manęs, pasakysiu – ne visur pateisinamas, bet kas manęs klaus?). Vietomis užsižaidžiama su tuščiažodžiavimu – nes, na taip jau gražu, kai žodis žaidžia su žodžiu.
O tai kas tie Nepaprastieji, kurie iškelti į pavadinimą, ir kuo jie čia dėti? Atsakysiu paties Prohasko citata: „Nepaprastieji valdo pasaulį, nepaprastieji ateina, kai kažkas gimsta ir sugalvoja jam gyvenimą. Papasakoja siužetą. Pasakojimas tampa priežastimi, gyvenimas – pasakojimo pasekme, kurią galima išklausyti ir papasakoti. Gyvenimo nėra be pasakojimo, nes pasakojimas yra gyvenimas.“
Keista, savotiška. Keturi iš penkių.
Ukrainiečių Márquezu neretai tituluojamo rašytojo rintinė, kurią sudaro romanas „НепрОстые“ ir pora autobiografinių apysakų, kuriose vienas prisiminimas dantimis įsikibęs į kito uodegą – ir taip ir bėga nenutrūkstama vorele. Bet grįžkim prie romano.
Dabar žiauriai suspoilinsiu visą siužetą, tai nenorit – neskaitykit. Bet siužetas Prohasko kūrinyje net ne antraplanis, tai ir nesijaučiu žiauriai nusikalstantis.
Jauna pora, Anna ir Franciskas, surengia kalnuose mirtiną dvikovą, mat negali kartu auginti ir auklėti savo dukters, Stefanijos. Žodžiu, gyvas turi likti tik vienas. Anna žūsta, o Franciskas pervadina savo dukterį žmonos vardu. Į Jalivcą (arba, kad norit – Kadagynę), išgalvotą kurortinį miestelį Karpatuose, kuriame ir gyvena Franciskas su Stefanija, kuri dabar jau Anna, atsibeldžia Afrikoje pakariavęs Sebastjanas, kuris ir veda Anną. Toji jam pagimdo dukterį, bet pati miršta, o Sebastjanas dukrą pavadina Anna. Vėliau ją veda, duktė-žmona Anna pagimdo jam dukrą-anūkę Anną, o pati miršta. Na, o Sebastjanas veda savo dukrą-anūkę Anną.
Skamba kaip karščiuojančio žmogaus klejonės? Panašiai. Bet, kaip jau minėjau, siužetas (kad ir kaip jo svarbą vietomis pabrėžinėja autorius), čia visiškai nesvarbus. Visas romanas nupintas iš mitų, kultūrinių tradicijų, dvejų per kraštą nusiritusių karų istorijos palikimo ir atmosferos. Ir būtent atmosfera čia stipriausia. Būtent ji primena Márquezo aprašytą Makondą.
Skaityti nėr labai lengva. Iš dalies dėl to kaltas ir autoriaus eksperimentavimas su forma (paklausit manęs, pasakysiu – ne visur pateisinamas, bet kas manęs klaus?). Vietomis užsižaidžiama su tuščiažodžiavimu – nes, na taip jau gražu, kai žodis žaidžia su žodžiu.
O tai kas tie Nepaprastieji, kurie iškelti į pavadinimą, ir kuo jie čia dėti? Atsakysiu paties Prohasko citata: „Nepaprastieji valdo pasaulį, nepaprastieji ateina, kai kažkas gimsta ir sugalvoja jam gyvenimą. Papasakoja siužetą. Pasakojimas tampa priežastimi, gyvenimas – pasakojimo pasekme, kurią galima išklausyti ir papasakoti. Gyvenimo nėra be pasakojimo, nes pasakojimas yra gyvenimas.“
Keista, savotiška. Keturi iš penkių.
November 19, 2025
«Незаперечно для кожного, хто хоч трохи знається на літературі: «НепрОсті» - не лише один з найкращих українських романів доби незалежності, а й один із найкращих центральноєвропейських після 1989 року» - такими слова починається передмова до книжки від Оксани Забужко.
Я погортав і мені сподобалась загадковість книги, я вирішив її колись прочитати. Передмову я дочитав лише вже після прочитаної книги.
Далі будуть спойлери
Я б порівняв цю книгу із пазлом на 10000 часточок, в яких не вистачає половини в різних місцях: десь одного-двох, а десь і сотні, і для мене складений наполовину пазл виглядає погано. Це враження підкріплюється нелінійністю оповідань, де завіса терра інкогніта привідкривається в різних місцях. Привідкриті ділянки історії створюють загадку, але вже на половині роману я зрозумів, що я не дізнаюсь для чого тут був цей інцест в трьох поколіннях, для чого всі ці персонажі, які зʼявлялись і пропадали, відрубана голова у Франца, чудернацька помста, постійне пʼянство, постійний інцестуозний секс. В цьому магічному світі нічого не пояснюється, не існує грошей і не існує сварок, відбувається щось раптово і так само раптово завершується, щоб потім десь пригадатись.
Інцест зображено доволі реалістично, якщо брати лише оптику Себастяна: він закоханий у кожну Анну, а ті виступають ідеалами. Перша - бо не довго, дві наступні - бо доньки, які хотіли потішити тата. Проте якщо б коханками Себастяна були б просто якісь жінки, твір мабуть нічого б не втратив.
Від мене +1 зірочка за дійсно іноді гарні описи ландшафту, за любов до гір, і за дропінг важливих історичних контекстів, але на цьому все.
Я погортав і мені сподобалась загадковість книги, я вирішив її колись прочитати. Передмову я дочитав лише вже після прочитаної книги.
Далі будуть спойлери
Я б порівняв цю книгу із пазлом на 10000 часточок, в яких не вистачає половини в різних місцях: десь одного-двох, а десь і сотні, і для мене складений наполовину пазл виглядає погано. Це враження підкріплюється нелінійністю оповідань, де завіса терра інкогніта привідкривається в різних місцях. Привідкриті ділянки історії створюють загадку, але вже на половині роману я зрозумів, що я не дізнаюсь для чого тут був цей інцест в трьох поколіннях, для чого всі ці персонажі, які зʼявлялись і пропадали, відрубана голова у Франца, чудернацька помста, постійне пʼянство, постійний інцестуозний секс. В цьому магічному світі нічого не пояснюється, не існує грошей і не існує сварок, відбувається щось раптово і так само раптово завершується, щоб потім десь пригадатись.
Інцест зображено доволі реалістично, якщо брати лише оптику Себастяна: він закоханий у кожну Анну, а ті виступають ідеалами. Перша - бо не довго, дві наступні - бо доньки, які хотіли потішити тата. Проте якщо б коханками Себастяна були б просто якісь жінки, твір мабуть нічого б не втратив.
Від мене +1 зірочка за дійсно іноді гарні описи ландшафту, за любов до гір, і за дропінг важливих історичних контекстів, але на цьому все.
Displaying 1 - 30 of 206 reviews