What do you think?
Rate this book
Miscelánea
Reunidos en un solo volumen los mejores ensayos y críticas de Jorge Luis Borges. «Novalis, memorablemente, ha "Nada más poético que las mutaciones y las mezclas heterogéneas". Esa peculiar atracción de lo misceláneo es la de ciertos libros la Historia natural de Plinio, la Anatomía de la melancolía de Robert Burton, la Rama de oro de Frazer, tal vez la Tentación de Flaubert.» Quizá sea este volumen un catálogo de la curiosidad lectora de Borges. Aquí se convocan sus juicios sobre libros y acontecimientos, juicios que hallaron la forma de ensayos y notas, artículos y crónicas, prólogos y reseñas, versiones y traducciones, conferencias y clases. Desde sus colaboraciones en Sur y El Hogar hasta sus lecciones magistrales ante un público universitario, pasando por la glosa de clásicos y contemporáneos a los que abrió las puertas de su biblioteca personal, todo ello se reúne en este escrutinio -donoso e ingenioso- titulado Miscelánea .
1189 pages, Mass Market Paperback
First published January 1, 2011
12 people are currently reading
68 people want to read
About the author
Jorge Luis Borges
1,607 books14.7k followersJorge Francisco Isidoro Luis Borges Acevedo was an Argentine short-story writer, essayist, poet and translator regarded as a key figure in Spanish-language and international literature. His best-known works, Ficciones (transl. Fictions) and El Aleph (transl. The Aleph), published in the 1940s, are collections of short stories exploring motifs such as dreams, labyrinths, chance, infinity, archives, mirrors, fictional writers and mythology. Borges's works have contributed to philosophical literature and the fantasy genre, and have had a major influence on the magic realist movement in 20th century Latin American literature.
Born in Buenos Aires, Borges later moved with his family to Switzerland in 1914, where he studied at the Collège de Genève. The family travelled widely in Europe, including Spain. On his return to Argentina in 1921, Borges began publishing his poems and essays in surrealist literary journals. He also worked as a librarian and public lecturer. In 1955, he was appointed director of the National Public Library and professor of English Literature at the University of Buenos Aires. He became completely blind by the age of 55. Scholars have suggested that his progressive blindness helped him to create innovative literary symbols through imagination. By the 1960s, his work was translated and published widely in the United States and Europe. Borges himself was fluent in several languages.
In 1961, he came to international attention when he received the first Formentor Prize, which he shared with Samuel Beckett. In 1971, he won the Jerusalem Prize. His international reputation was consolidated in the 1960s, aided by the growing number of English translations, the Latin American Boom, and by the success of Gabriel García Márquez's One Hundred Years of Solitude. He dedicated his final work, The Conspirators, to the city of Geneva, Switzerland. Writer and essayist J.M. Coetzee said of him: "He, more than anyone, renovated the language of fiction and thus opened the way to a remarkable generation of Spanish-American novelists."
Born in Buenos Aires, Borges later moved with his family to Switzerland in 1914, where he studied at the Collège de Genève. The family travelled widely in Europe, including Spain. On his return to Argentina in 1921, Borges began publishing his poems and essays in surrealist literary journals. He also worked as a librarian and public lecturer. In 1955, he was appointed director of the National Public Library and professor of English Literature at the University of Buenos Aires. He became completely blind by the age of 55. Scholars have suggested that his progressive blindness helped him to create innovative literary symbols through imagination. By the 1960s, his work was translated and published widely in the United States and Europe. Borges himself was fluent in several languages.
In 1961, he came to international attention when he received the first Formentor Prize, which he shared with Samuel Beckett. In 1971, he won the Jerusalem Prize. His international reputation was consolidated in the 1960s, aided by the growing number of English translations, the Latin American Boom, and by the success of Gabriel García Márquez's One Hundred Years of Solitude. He dedicated his final work, The Conspirators, to the city of Geneva, Switzerland. Writer and essayist J.M. Coetzee said of him: "He, more than anyone, renovated the language of fiction and thus opened the way to a remarkable generation of Spanish-American novelists."
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 2 of 2 reviews
October 5, 2024
Безумовно, вчитель - не той, хто викладає розрізнені факти, чи той, хто старанно виконує мнемонічну роботу з їх засвоєння і повторення, бо тоді енциклопедія була б кращим учителем, ніж людина. Учитель це той, хто на прикладі вчить, як розуміти речі, як взагалі стрічатися лицем в лице з нескінченним і розмаїтим всесвітом. Навчати можна по-різному; пряме слово є лише одним із численних способів. Той, хто із запалом брався читати Сократівські діалоги, «Аналекти» Конфуція або канонічні книжки, в яких викладено притчі та сентенції Будди, мабуть, не раз почувався ошуканим; туманність або банальність того чи іншого присуду, який благоговійно підхопили учні, могли видатись йому несумісними зі славою цих слів, які відлунювали, й далі відлунюють, у порожнечі простору і часу. (Наскільки я пам'ятаю, Євангелія - єдиний виняток із цього правила, яке безумовно поширюється на бесіди Ґете чи Колріджа). Яка ж причина цього дисонансу? Ідеї, мертві на папері, були наснажливими та яскравими для тих, хто їх чув і запам'ятовував, бо за ними, при них, була людина. Вони були наповнені цією людиною та її щирістю. Інтонація, жест, обличчя надавали їм сили, яка нині для нас втрачена. Тут варто нагадати історичний чи символічнний випадок єврея, який пішов у містечко Межиріч не для того, аби почути проповідника, а для того, аби побачити, як той зав'язує черевики. Ясна річ, у того вчителя все було зразковим, навіть буденні дії. Мартін Бубер, якому ми завдячуємо цим незвичайним анекдотом, говорить про вчителів, які не просто викладали Закон, вони самі були Законом.
Хорхе Луїс Борхес "Прологи з прологом прологів." Передмова для книги Педро Енрікеса Уреньї "Критичні праці"
Переклад Галини Грабовської
"Книжка - це річ серед речей, том, загублений поміж томів, яких є сила-силенна в байдужому всесвіті, доки не натрапить на свого читача, на людину, призначену для її символів. Тоді й з'являється те особливе відчуття, яке зветься красою, та пречудова таємниця, яку не можуть розгадати ні психологія, ні риторика.
Земля є царством божевілля, і єдиною свободою, дарованою людині, є свобода її безмежної уяви."
Це мій улюблений письменник всіх часів і народів – богоговитий, оосаннений Хорхе Луїс Борхес. Книга на 200 сторінок в апельсиновій обкладинці (сторінки між іншим пахнуть якось фруктово) з химерною назвою “Прологи, з прологом прологів” містить в собі … прологи, які Борхес писав з 1924 по 1974 роки (неочікувано правда). А це ще одна прекрасна нагода отримати поради до прочитання від одного з найвідоміших читачів - завідувача Вавилонської Бібліотеки!
І читав я ці двісті сторінок майже 4 місяці, бо усвідомлював, що це поки єдина непрочитана мною книга генія і тому продовжував задоволення на скільки це було можливо.
У Борхеса можна також повчитися писати рецензії та літературознавчі есе, ось приклад блискучих роздумів про пригодницький та психологічний романи:
"Платоніки цілком могли уявляти, що на Небесах (чи у бeзмірному інтелекті бoгa) icнує книжка, в якiй зaписані тонкі переживання людини, з якою нічого, абсолютно нічого, не відбувається, і ще одна, в якій розмотується нескінченний ланцюг імперсональних дій, учинених ким завгодно або ніким. На землі першою є «The Beast in the Jungle» («Звір у джунглях») Генрі Джеймса; другою - «Казки тисячі й однієї ночі», чи наша нагромаджена пам'ять про «Казки тисячі й однієї ночі». Перша є прикладом психологічного роману; друга роману пригодницького.
Література, створена людьми, позбавлена такої строгості. У найбільш бурхливому романі є місце для психологічних штрихів; а в найбільш інертному - для якоїсь події.
У третій ночі з «Тисячі й однієї» дух, замкнений Сулейманом у мідному жбані і кинутий на дно моря, присягається збагатити того, хто його випустить, але минають сто років, і він присягається, що зробить свого визволителя володарем усіх земних багатств; однак минають наступні сто років, і він присягається, що сповнить три його бажання;
але минають віки, і, врешті, зневірений, він присягається його вбити. Хіба це не чистої води вимисел психологічного штибу - заразом правдоподібний і дивовижний? Щось схоже відбувається з «Доном Кіхотом», який є першим і найщирішим романом характерів та останнім і найкращим з лицарських романів.
Десь зо п'ять років тому для одного з розділів "Тетраморфеуса" я вибрав епіграф - початок вірша Данте Ґабріеля Росетті. Прерафаелітів я почав детально вивчати і детально обожнювати, коли в 2016 році придбав на олх за смішні гроші розкішне але трохи покусане мишами видання Люсінди Гокслі - однієї з найсильніших мистецтвознавиць в цій сфері.
Через рік придбав білінґвальну збірку віршів Росетті і читаючи, натрапив на свій улюблений - присвячений Платонівському анамнезису - спогадам із минулого життя. І ось - найпотужніший письменник людства, і мій найулюбленіший навчитель теж цитує цей таки вірш. Чудовий смак, я ніколи не сумнівався у вас Маестро!
" У Марселя Пруста є сторінки, є розділи, які не сприймаються як вигадки: які ми, не усвідомлюючи цього, приймаємо як сірість і пустоту повсякденності. Натомість пригодницький роман не подає себе як копію дійсності: це штучна річ, яка не допускає в собі нічого невиправданого. Страх стати просто ще одним варіантом «Золотого осла», «Дона Кіхота» чи семи подорожей Сіндбада приписує йому строгий сюжет.
Я навів мотив інтелектуального штибу; є інші - емпіричної природи. Всі невдоволено бурчать, що наше сторіччя нездатне сплітати цікаві інтриги; ніхто не наважується констатувати, що якщо це сторіччя має якусь перевагу над попередніми, то нею є сюжетні лінії. Стівенсон є пристраснішим, різноманітнішим, яснішим, можливо, більш гідним нашої безроздільної дружби, ніж Честертон; але сюжети в нього гірші. Де Квінсі у ночі всеохопного жаху заглиблювався в осереддя лабіринтів, але не закарбував своє враження від unutterable and self-repeating infinities у фабулах, схожих на сюжети Кафки.
Ортега-і-Гассет справедливо зазначає, що «психологія» Бальзака нас не вдовольняє; те саме можна сказати про його сюжети. Шекспіру, Сервантесу подобається антиномічна ідея дівчини, якій, не на убуток красі, вдається видавати себе за чоловіка; цей мотив уже не працює. Гадаю, що я позбавлений усіх упереджень сучасності, будь-яких ілюзій, що вчора внутрішньо різниться від нині чи відрізнятиметься від завтра, але вважаю, що жодна інша епоха не посідає романів з таким чудовим сюжетом, як «The Turn of the Screw»¹, як «Der Prozess»², як «Le voyageur sur la terre>>³, як цей, який у Буенос-Айресі вдалося написати Адольфо Біою Касаресу.
Детективні історії ще один типовий жанр цього сторіччя, який не може вигадувати сюжети, описують
загадкові події, які згодом обґрунтовує й пояснює якийсь раціональний факт; Адольфо Біой Касарес на цих сторінках успішно розв'язує, можливо, складнішу проблему. Він розгортає перед нами цілу одіссею чудасій, які, здається, можна розуміти лише як галюцинацію чи символ, і повністю їх розгадує за допомогою одного-єдиного фантастичного, але не надприродного постулату. Страх зробити передчасні або часткові розкриття забороняє мені аналі-
зувати сюжет і численні мудрі тонкощі його розгортання.
Мені досить заявити, що Біой літературно відроджує концепт, який відкинули святий Августин та Ориген, який обґрунтував Луї Огюст Бланкі і який Данте Ґабріель Россетті виразив із пам'ятною музикою вірша:
I have been here before,
But when or how I cannot tell:
I know the grass beyond the door,
The sweet keen smell,
The sighting sound, the lights around the shore..."
Коли Борхеса читає малознайомий з ним читач, то відразу складається враження розмови з занадто розумною для тебе людиною. Борхес всезнаючий, Борхес убер-інтекстульний, Борхес постійноцитуючий. І це все істинна правда, тим не менш, для читача-маніяка, читача Борхесомана і Борхесолюба - відкривається ще одне обличчя генія. Борхес-трикстер, Борхес - іронічний деміург.
Ось я читаю пролог до його прологів і там, він говорить про ідею написання передмов до неіснуючих текстів, цей задум він "дарує" майбутнім письменникам. Але хитрий геній замовчує що раніше (в 1967 році) вже втілив цю ідею в життя в збірці рецензій на неіснуючі тексти під назвою "Хроніки Бустоса Домека", яку написав у співавторстві зі своїм другом - Бйоєм Касаресом (книга все ще не перекладена українською і це треба виправляти).
Не забарилися й наступні покоління, котрі теж втілили цю ідею в життя, наприклад Станіслав Лем в збірці рецензій на неіснуючі книги "Абсолютна порожнеча" та Володимир Єшкілєв в його оповіданні "Ідеальна У".
"Наскільки мені відомо, наразі ще ніхто не сформулював теорію прологу. Ця прогалина не повинна нас засмучу вати, бо всі ми знаємо, про що мова. Пролог, у печальній більшості випадків, межує із застільною риторикою або похоронними панегіриками і рясніє безвідповідальними гіперболами, що їх хибне прочитання приймає як умовності жанру. Є інші приклади - згадаймо пам'ятний аналіз, яким Вордсворт передмовив друге видання своїх <<Ліричних балад», - які викладають і обґрунтовують певну естетику. Зворушлива і лаконічна передмова до есеїв Монтеня с не менш захопливою сторінкою його захопливої книжки. Пролог до багатьох творів, які час не захотів забути, є невіддільною частиною тексту. У «Тисячі й одній ночі» або, як хоче Бертон, «Казках тисячі й однієї ночі» - початкова казка про царя, який щоранку наказує відрубати голову своїй дружині, є не менш дивовижною, ніж ті, що йдуть за нею; похід прочан, які розказуватимуть під час своєї благочестивої кавалькади різнорідні «Кентерберійські оповіді», багатьма розцінюється як найяскравіша розповідь у книжці. На елизаветинських підмостках прологом був актор, який оголошував тему драми. Не знаю, чи вільно згадувати ритуальні заклики епічної поеми: «Arma virumque cano», які так радісно повторював Камоенш:
- As Armas, e os Barões assinalados...4
Пролог, коли зорі прихильні, не є вторинною формою заздоровного слова; це побічний різновид критики. Не знаю, якої оцінки, схвальної чи неприязної, удостояться мої прологи, які охоплюють стільки думок і стільки років.
Перегляд цих забутих сторінок наштовхнув мене на задум іншої книжки, оригінальнішої та кращої, який я пропоную тим, хто захоче втілити його в життя. Думаю, він вимагає спритніших рук і наполегливості, яка мене вже покинула. Приблизно в 1830-і роки Карлайл у своєму романі <
Х.Л.Б.
Буенос-Айрес, 26 листопада 1974 року
«Так само й воскресіння мертвих: сіється в тлінні, а встає у нетлінні». Як Персефона повертається з підземного царства Аїда, так і душа відроджується після смерті. Легенда про Деметру фігурує в одному з Гомерівських гімнів, де також можна прочитати, що посвячений після смерті здобуде щастя. Тож Ворбертон, мабуть, мав рацію в тій частині своєї теорії, яка стосується сенсу містерій; але не в іншій, яку він додав задля лоску і яку розкритикував молодий Ґіббон.
У шостій книзі «Енеїди» розповідається про сходження
героя і Сивілли в підземне царство мертвих; Ворбертон припустив, що воно означало посвячення Енея в елевсінські містерії. Еней, низійшовши в Аверн та Елісій, виходить через браму слонової кістки, через яку проходять сни оманні, а не через браму, різьблену з рогу, призначену для снів пророчих; це може означати, що пекло є, по суті, нереальним, або що світ, в який вертається Еней, також нереальний, або що Еней, індивід, є сном, яким, можливо, є і ми. Увесь цей епізод, на думку Ворбертона, є не фантазією, а точним відтворенням. Вергілій, либонь, описав у цій поемі механіку містерій; аби затушувати чи згладити вчинене таким чином віроломство, він зробив так, аби герой вийшов через браму слонової кістки, яка, як було сказано, відповідає облуді. Без цієї розгадки незрозуміло, чому Вергілій стверджує, що видіння, яке провіщає велич Риму, є апокрифічним. Гіббон в анонімній праці 1770 року аргументує, що якби Вергілій не був посвячений, то не міг
би розголосити те, чого не бачив, а якби його посвятили, то також не міг би цього зробити, позаяк це розкриття було би (в уявленні язичників) опоганенням і ницістю.
Тих, хто зраджував таємницю, засуджували до смерті і привселюдно розпинали; суд божий міг упередити цей присуд, тож було нерозважливо жити під одним дахом із нещасним, якому ставили за вину цей злочин.
Хорхе Луїс Борхес "Прологи з прологом прологів." Передмова до книги Едвард Ґіббон "Сторінки історії та автобіографії"
Переклад Галини Грабовської
Hесповідимі шляхи Господні. Наприкінці 1839 року Томас Карлайл переглянув «Тисячу й одну ніч» у благопристойному перекладі Едварда Вільяма Лейна; ці розповіді видалися йому «явними брехнями», але численні й благочестиві міркування, якими вони були прикрашені, він прийняв. Прочитане змусило його замислитися про пастуші племена Аравії, які у своїй темноті поклонялися криницям і зорям, доки один рудобородий чоловік не пробудив їх вражаючою звісткою, що немає іншого бога, крім Господа, і підняв їх на битву, якій немає краю, а її поле простягається від Піренеїв до Гангу. Що було би з арабами, якби не Магомет? запитав себе Карлайл. Такими були витоки шести лекцій, з яких складається ця книжка.
Попри пристрасний тон і численні гіперболи й метафори книжка «Про героїв і культ героїв» є вченням про
історію. Карлайл не раз звертався до цієї теми; у 1830 році він закидав, що історія є неможливою дисципліною, бо немає події, яка не була б породженням усіх попередніх, і
частковою, однак необхідною причиною всіх наступних, а тому «розповідь є лінійною, але те, про що розповідається, було тривимірним»; у 1833 році він заявив, що всесвітня
історія є Святим Письмом, «яке мусять розшифровувати і також писати всі люди, яких у нього також уписують».
Через рік у романі «Sartor Resartus» він повторив, що всесвітня історія є Євангелієм, і в розділі під назвою «Осередок безпристрасності» додав, що геніальні люди є справжніми священними текстами, а талановиті люди, і всі решта, просто коментарями, глосами, схоліями, таргумами і проповідями.
Форма цієї книжки подекуди складна аж до бароковості; теза, яку вона проголошує, дуже проста. Перший абзацтпершої лекції викладає її в усій повноті та яскравості; осььці слова: «Всесвітня історія, розповідь про те, що людина зробила у світі, фактично є історією великих людей, які над цим працювали. Саме вони були вождями людського племені; ковалями, мульдами і в широкому сенсі творцями всього того, що здійснило чи досягло людство». В наступному абзаці це викладено коротко: «Історія світу є біографією великих людей». Для детерміністів герой передусім є наслідком; для Карлайла - причиною.
Хорхе Луїс Борхес "Прологи, з прологом прологів"
Переклад Галини Грабовської
Хорхе Луїс Борхес "Прологи з прологом прологів." Передмова для книги Педро Енрікеса Уреньї "Критичні праці"
Переклад Галини Грабовської
"Книжка - це річ серед речей, том, загублений поміж томів, яких є сила-силенна в байдужому всесвіті, доки не натрапить на свого читача, на людину, призначену для її символів. Тоді й з'являється те особливе відчуття, яке зветься красою, та пречудова таємниця, яку не можуть розгадати ні психологія, ні риторика.
Земля є царством божевілля, і єдиною свободою, дарованою людині, є свобода її безмежної уяви."
Це мій улюблений письменник всіх часів і народів – богоговитий, оосаннений Хорхе Луїс Борхес. Книга на 200 сторінок в апельсиновій обкладинці (сторінки між іншим пахнуть якось фруктово) з химерною назвою “Прологи, з прологом прологів” містить в собі … прологи, які Борхес писав з 1924 по 1974 роки (неочікувано правда). А це ще одна прекрасна нагода отримати поради до прочитання від одного з найвідоміших читачів - завідувача Вавилонської Бібліотеки!
І читав я ці двісті сторінок майже 4 місяці, бо усвідомлював, що це поки єдина непрочитана мною книга генія і тому продовжував задоволення на скільки це було можливо.
У Борхеса можна також повчитися писати рецензії та літературознавчі есе, ось приклад блискучих роздумів про пригодницький та психологічний романи:
"Платоніки цілком могли уявляти, що на Небесах (чи у бeзмірному інтелекті бoгa) icнує книжка, в якiй зaписані тонкі переживання людини, з якою нічого, абсолютно нічого, не відбувається, і ще одна, в якій розмотується нескінченний ланцюг імперсональних дій, учинених ким завгодно або ніким. На землі першою є «The Beast in the Jungle» («Звір у джунглях») Генрі Джеймса; другою - «Казки тисячі й однієї ночі», чи наша нагромаджена пам'ять про «Казки тисячі й однієї ночі». Перша є прикладом психологічного роману; друга роману пригодницького.
Література, створена людьми, позбавлена такої строгості. У найбільш бурхливому романі є місце для психологічних штрихів; а в найбільш інертному - для якоїсь події.
У третій ночі з «Тисячі й однієї» дух, замкнений Сулейманом у мідному жбані і кинутий на дно моря, присягається збагатити того, хто його випустить, але минають сто років, і він присягається, що зробить свого визволителя володарем усіх земних багатств; однак минають наступні сто років, і він присягається, що сповнить три його бажання;
але минають віки, і, врешті, зневірений, він присягається його вбити. Хіба це не чистої води вимисел психологічного штибу - заразом правдоподібний і дивовижний? Щось схоже відбувається з «Доном Кіхотом», який є першим і найщирішим романом характерів та останнім і найкращим з лицарських романів.
Десь зо п'ять років тому для одного з розділів "Тетраморфеуса" я вибрав епіграф - початок вірша Данте Ґабріеля Росетті. Прерафаелітів я почав детально вивчати і детально обожнювати, коли в 2016 році придбав на олх за смішні гроші розкішне але трохи покусане мишами видання Люсінди Гокслі - однієї з найсильніших мистецтвознавиць в цій сфері.
Через рік придбав білінґвальну збірку віршів Росетті і читаючи, натрапив на свій улюблений - присвячений Платонівському анамнезису - спогадам із минулого життя. І ось - найпотужніший письменник людства, і мій найулюбленіший навчитель теж цитує цей таки вірш. Чудовий смак, я ніколи не сумнівався у вас Маестро!
" У Марселя Пруста є сторінки, є розділи, які не сприймаються як вигадки: які ми, не усвідомлюючи цього, приймаємо як сірість і пустоту повсякденності. Натомість пригодницький роман не подає себе як копію дійсності: це штучна річ, яка не допускає в собі нічого невиправданого. Страх стати просто ще одним варіантом «Золотого осла», «Дона Кіхота» чи семи подорожей Сіндбада приписує йому строгий сюжет.
Я навів мотив інтелектуального штибу; є інші - емпіричної природи. Всі невдоволено бурчать, що наше сторіччя нездатне сплітати цікаві інтриги; ніхто не наважується констатувати, що якщо це сторіччя має якусь перевагу над попередніми, то нею є сюжетні лінії. Стівенсон є пристраснішим, різноманітнішим, яснішим, можливо, більш гідним нашої безроздільної дружби, ніж Честертон; але сюжети в нього гірші. Де Квінсі у ночі всеохопного жаху заглиблювався в осереддя лабіринтів, але не закарбував своє враження від unutterable and self-repeating infinities у фабулах, схожих на сюжети Кафки.
Ортега-і-Гассет справедливо зазначає, що «психологія» Бальзака нас не вдовольняє; те саме можна сказати про його сюжети. Шекспіру, Сервантесу подобається антиномічна ідея дівчини, якій, не на убуток красі, вдається видавати себе за чоловіка; цей мотив уже не працює. Гадаю, що я позбавлений усіх упереджень сучасності, будь-яких ілюзій, що вчора внутрішньо різниться від нині чи відрізнятиметься від завтра, але вважаю, що жодна інша епоха не посідає романів з таким чудовим сюжетом, як «The Turn of the Screw»¹, як «Der Prozess»², як «Le voyageur sur la terre>>³, як цей, який у Буенос-Айресі вдалося написати Адольфо Біою Касаресу.
Детективні історії ще один типовий жанр цього сторіччя, який не може вигадувати сюжети, описують
загадкові події, які згодом обґрунтовує й пояснює якийсь раціональний факт; Адольфо Біой Касарес на цих сторінках успішно розв'язує, можливо, складнішу проблему. Він розгортає перед нами цілу одіссею чудасій, які, здається, можна розуміти лише як галюцинацію чи символ, і повністю їх розгадує за допомогою одного-єдиного фантастичного, але не надприродного постулату. Страх зробити передчасні або часткові розкриття забороняє мені аналі-
зувати сюжет і численні мудрі тонкощі його розгортання.
Мені досить заявити, що Біой літературно відроджує концепт, який відкинули святий Августин та Ориген, який обґрунтував Луї Огюст Бланкі і який Данте Ґабріель Россетті виразив із пам'ятною музикою вірша:
I have been here before,
But when or how I cannot tell:
I know the grass beyond the door,
The sweet keen smell,
The sighting sound, the lights around the shore..."
Коли Борхеса читає малознайомий з ним читач, то відразу складається враження розмови з занадто розумною для тебе людиною. Борхес всезнаючий, Борхес убер-інтекстульний, Борхес постійноцитуючий. І це все істинна правда, тим не менш, для читача-маніяка, читача Борхесомана і Борхесолюба - відкривається ще одне обличчя генія. Борхес-трикстер, Борхес - іронічний деміург.
Ось я читаю пролог до його прологів і там, він говорить про ідею написання передмов до неіснуючих текстів, цей задум він "дарує" майбутнім письменникам. Але хитрий геній замовчує що раніше (в 1967 році) вже втілив цю ідею в життя в збірці рецензій на неіснуючі тексти під назвою "Хроніки Бустоса Домека", яку написав у співавторстві зі своїм другом - Бйоєм Касаресом (книга все ще не перекладена українською і це треба виправляти).
Не забарилися й наступні покоління, котрі теж втілили цю ідею в життя, наприклад Станіслав Лем в збірці рецензій на неіснуючі книги "Абсолютна порожнеча" та Володимир Єшкілєв в його оповіданні "Ідеальна У".
"Наскільки мені відомо, наразі ще ніхто не сформулював теорію прологу. Ця прогалина не повинна нас засмучу вати, бо всі ми знаємо, про що мова. Пролог, у печальній більшості випадків, межує із застільною риторикою або похоронними панегіриками і рясніє безвідповідальними гіперболами, що їх хибне прочитання приймає як умовності жанру. Є інші приклади - згадаймо пам'ятний аналіз, яким Вордсворт передмовив друге видання своїх <<Ліричних балад», - які викладають і обґрунтовують певну естетику. Зворушлива і лаконічна передмова до есеїв Монтеня с не менш захопливою сторінкою його захопливої книжки. Пролог до багатьох творів, які час не захотів забути, є невіддільною частиною тексту. У «Тисячі й одній ночі» або, як хоче Бертон, «Казках тисячі й однієї ночі» - початкова казка про царя, який щоранку наказує відрубати голову своїй дружині, є не менш дивовижною, ніж ті, що йдуть за нею; похід прочан, які розказуватимуть під час своєї благочестивої кавалькади різнорідні «Кентерберійські оповіді», багатьма розцінюється як найяскравіша розповідь у книжці. На елизаветинських підмостках прологом був актор, який оголошував тему драми. Не знаю, чи вільно згадувати ритуальні заклики епічної поеми: «Arma virumque cano», які так радісно повторював Камоенш:
- As Armas, e os Barões assinalados...4
Пролог, коли зорі прихильні, не є вторинною формою заздоровного слова; це побічний різновид критики. Не знаю, якої оцінки, схвальної чи неприязної, удостояться мої прологи, які охоплюють стільки думок і стільки років.
Перегляд цих забутих сторінок наштовхнув мене на задум іншої книжки, оригінальнішої та кращої, який я пропоную тим, хто захоче втілити його в життя. Думаю, він вимагає спритніших рук і наполегливості, яка мене вже покинула. Приблизно в 1830-і роки Карлайл у своєму романі <
Х.Л.Б.
Буенос-Айрес, 26 листопада 1974 року
«Так само й воскресіння мертвих: сіється в тлінні, а встає у нетлінні». Як Персефона повертається з підземного царства Аїда, так і душа відроджується після смерті. Легенда про Деметру фігурує в одному з Гомерівських гімнів, де також можна прочитати, що посвячений після смерті здобуде щастя. Тож Ворбертон, мабуть, мав рацію в тій частині своєї теорії, яка стосується сенсу містерій; але не в іншій, яку він додав задля лоску і яку розкритикував молодий Ґіббон.
У шостій книзі «Енеїди» розповідається про сходження
героя і Сивілли в підземне царство мертвих; Ворбертон припустив, що воно означало посвячення Енея в елевсінські містерії. Еней, низійшовши в Аверн та Елісій, виходить через браму слонової кістки, через яку проходять сни оманні, а не через браму, різьблену з рогу, призначену для снів пророчих; це може означати, що пекло є, по суті, нереальним, або що світ, в який вертається Еней, також нереальний, або що Еней, індивід, є сном, яким, можливо, є і ми. Увесь цей епізод, на думку Ворбертона, є не фантазією, а точним відтворенням. Вергілій, либонь, описав у цій поемі механіку містерій; аби затушувати чи згладити вчинене таким чином віроломство, він зробив так, аби герой вийшов через браму слонової кістки, яка, як було сказано, відповідає облуді. Без цієї розгадки незрозуміло, чому Вергілій стверджує, що видіння, яке провіщає велич Риму, є апокрифічним. Гіббон в анонімній праці 1770 року аргументує, що якби Вергілій не був посвячений, то не міг
би розголосити те, чого не бачив, а якби його посвятили, то також не міг би цього зробити, позаяк це розкриття було би (в уявленні язичників) опоганенням і ницістю.
Тих, хто зраджував таємницю, засуджували до смерті і привселюдно розпинали; суд божий міг упередити цей присуд, тож було нерозважливо жити під одним дахом із нещасним, якому ставили за вину цей злочин.
Хорхе Луїс Борхес "Прологи з прологом прологів." Передмова до книги Едвард Ґіббон "Сторінки історії та автобіографії"
Переклад Галини Грабовської
Hесповідимі шляхи Господні. Наприкінці 1839 року Томас Карлайл переглянув «Тисячу й одну ніч» у благопристойному перекладі Едварда Вільяма Лейна; ці розповіді видалися йому «явними брехнями», але численні й благочестиві міркування, якими вони були прикрашені, він прийняв. Прочитане змусило його замислитися про пастуші племена Аравії, які у своїй темноті поклонялися криницям і зорям, доки один рудобородий чоловік не пробудив їх вражаючою звісткою, що немає іншого бога, крім Господа, і підняв їх на битву, якій немає краю, а її поле простягається від Піренеїв до Гангу. Що було би з арабами, якби не Магомет? запитав себе Карлайл. Такими були витоки шести лекцій, з яких складається ця книжка.
Попри пристрасний тон і численні гіперболи й метафори книжка «Про героїв і культ героїв» є вченням про
історію. Карлайл не раз звертався до цієї теми; у 1830 році він закидав, що історія є неможливою дисципліною, бо немає події, яка не була б породженням усіх попередніх, і
частковою, однак необхідною причиною всіх наступних, а тому «розповідь є лінійною, але те, про що розповідається, було тривимірним»; у 1833 році він заявив, що всесвітня
історія є Святим Письмом, «яке мусять розшифровувати і також писати всі люди, яких у нього також уписують».
Через рік у романі «Sartor Resartus» він повторив, що всесвітня історія є Євангелієм, і в розділі під назвою «Осередок безпристрасності» додав, що геніальні люди є справжніми священними текстами, а талановиті люди, і всі решта, просто коментарями, глосами, схоліями, таргумами і проповідями.
Форма цієї книжки подекуди складна аж до бароковості; теза, яку вона проголошує, дуже проста. Перший абзацтпершої лекції викладає її в усій повноті та яскравості; осььці слова: «Всесвітня історія, розповідь про те, що людина зробила у світі, фактично є історією великих людей, які над цим працювали. Саме вони були вождями людського племені; ковалями, мульдами і в широкому сенсі творцями всього того, що здійснило чи досягло людство». В наступному абзаці це викладено коротко: «Історія світу є біографією великих людей». Для детерміністів герой передусім є наслідком; для Карлайла - причиною.
Хорхе Луїс Борхес "Прологи, з прологом прологів"
Переклад Галини Грабовської
December 29, 2024
Як важливо благословити читача на добру путь - нової для нього історії. Я люблю передмови та прологи, післямови у книзі. Вони є якісним доповненням до основного твору. Пам'ятаю важливо передмову до Гіперіона Дена Сіммонса від Bohdan Stasiuk . Просто надважливі настанови Max Nestelieiev до цілого напрямку літератури - американського постмодерну. Volodymyr Arenev - до польських фантастів. Євгенія Ліра, Євгена Онуфрієнка до готичної прози. Поважного Андрія Олександровича Содомори - до античності. Прологи, епілоги, чи переднє слово та післямова - збагачують книгу. Це вивірений погляд перекладача на твір та постать автора, який безумовно покращує сприйняття тексту, його контекстів, суті та значення. Ми дізнаємось більше, у нас є додаткове заохочення до ознайомлення подальших книг, жанрів, авторів.
Прологи від Борхеса, це своєрідна творча збірка аргентинського генія, яка розповідає про книги, авторів та епохи у яких вони творились. Я спіймав себе на думці, що ще декілька подібних збірок і я вивчу не лише літературне надбання Аргентини, ай його культурний, історичний пласт і не лише її - Аргентини, ай решти світу. Однак, насамперед багато у прологах саме аргентинців, авторів, які виковували латиноамериканську літературу в революціях, повстаннях, бурхливих перипетіях XIX ст. і не тільки. Борхес, прекрасно оповідає які саме твори сформували аргентинську націю. Який культурний, літературний вплив зробила Франція, Великобританія, США, Італія. Остання, що правда принесла більше різноманіття в архітектуру та їжу, щоб позбутись колоніального впливу Іспанії. В літературному плані, аргентинці не хотіли наслідувати іспанців, колишню метрополію, тому більше зачитувались французькими, англійськими авторами. Ви почуєте про твори та авторів: Альмафуерте, Аскасубі, Касареса, Фернандеса, Уреньї, Дабове, Ернандеса, Кеведо, Сам'єрто. Про аргентинського українця Альберто Герчуноффа, вихідця з Хмельницької області. Зрозумієте літературу - гаучо. Це, так би мовити, аналог, ковбоїв на Дикому Заході, однак в Аргентині це дещо інше суспільне явлення. До гаучо відносили різних людей - білих, індіанців, осілих зазвичай, не містян, що займалися розведенням худоби, фермерством, деякі промишляли розбоєм, були завзяті в битвах, водночас багато дезертирів, воювали по різні боки, були різними за походженням, європейці, які розчинились на безкрайніх просторах Ла Плати, індіанцями, які там споконвік були. Саме така лиха романтика сформувала образи Мартіна Ф'єрро брутального гаучо, національного улюбленця, який був схожий на усіх й нікого. Цей твір написав Хосе Ернандес. Або ж гаучо якого зобразив Маседоніо Фернандес. Його гаучо видається більш поміркованим та врівноваженим. Мартін Ф'єрро став культовим, про що Борхес трохи жалкував, що Ф'єрро дав подальший вектор для аргентинської літератури, бо йому більш імпонував гаучо Фернадеса. Однак, це літературне надбання стало своєрідним аргентинським новим епосом таким як для народів Західної Європи були - Беовульф, пісня про мого Сіда, пісня про Роладна, король Артур та лицарі круглого столу.
Окрім латиноамериканських авторів Борхес має прологи до перекладаних видань Емерсона, Коллінза, Бредбері, Керрола, Мелвілла, Гарта, Гіббона, Кафки, Шекспіра, Сервантеса, Вітмена, Генрі Джеймса, Сведенборга та інших. Ці розповіді також цікаві. Особливо викликав інтерес пролог до Еманануїла Сведенборга. В попередній книжці лекцій Борхеса я уже чув про його. Тут дещо більше про автора та його концептуально нову релігію, про поняття раю та пекла. Приємно було прочитати про Бредбері, там мова йшла про Марсіанські хроніки. Захотілось прочитати Мелвілла та його Мобі Діка, вникнути в глибину цієї книги. Хотілось, щоб у нас були переклади Ральфа Волдо Емерсона, Едварда Гіббона, Ємануїла Сведенборга, Волта Вітмена.
Це уже 4 збірка Борхеса від видавництва Аннети Антоненко яку я прочитав цьогоріч. Хорхе Луїс Борхес це інтелектуал з великої букви. Він видається наймудрішим та найдобрішим професором до якого завжди поспішаєш на лекцію. Адже він тобі в притаманній батьківській, люблячій манері оповість за усі книги світу. Загалом цього року для мене латиноамериканський магічний реалізм, став залишньою гаванню, у якій знаходиш - спокій, щастя, пізнання та задоволення.
P.S. Ну і напевно без прологів EX Libris Abraham Hosebr я би не відкрив Terra Nova імені Хорхе Луїса Борхеса. Защо особлива дяка!
Прологи від Борхеса, це своєрідна творча збірка аргентинського генія, яка розповідає про книги, авторів та епохи у яких вони творились. Я спіймав себе на думці, що ще декілька подібних збірок і я вивчу не лише літературне надбання Аргентини, ай його культурний, історичний пласт і не лише її - Аргентини, ай решти світу. Однак, насамперед багато у прологах саме аргентинців, авторів, які виковували латиноамериканську літературу в революціях, повстаннях, бурхливих перипетіях XIX ст. і не тільки. Борхес, прекрасно оповідає які саме твори сформували аргентинську націю. Який культурний, літературний вплив зробила Франція, Великобританія, США, Італія. Остання, що правда принесла більше різноманіття в архітектуру та їжу, щоб позбутись колоніального впливу Іспанії. В літературному плані, аргентинці не хотіли наслідувати іспанців, колишню метрополію, тому більше зачитувались французькими, англійськими авторами. Ви почуєте про твори та авторів: Альмафуерте, Аскасубі, Касареса, Фернандеса, Уреньї, Дабове, Ернандеса, Кеведо, Сам'єрто. Про аргентинського українця Альберто Герчуноффа, вихідця з Хмельницької області. Зрозумієте літературу - гаучо. Це, так би мовити, аналог, ковбоїв на Дикому Заході, однак в Аргентині це дещо інше суспільне явлення. До гаучо відносили різних людей - білих, індіанців, осілих зазвичай, не містян, що займалися розведенням худоби, фермерством, деякі промишляли розбоєм, були завзяті в битвах, водночас багато дезертирів, воювали по різні боки, були різними за походженням, європейці, які розчинились на безкрайніх просторах Ла Плати, індіанцями, які там споконвік були. Саме така лиха романтика сформувала образи Мартіна Ф'єрро брутального гаучо, національного улюбленця, який був схожий на усіх й нікого. Цей твір написав Хосе Ернандес. Або ж гаучо якого зобразив Маседоніо Фернандес. Його гаучо видається більш поміркованим та врівноваженим. Мартін Ф'єрро став культовим, про що Борхес трохи жалкував, що Ф'єрро дав подальший вектор для аргентинської літератури, бо йому більш імпонував гаучо Фернадеса. Однак, це літературне надбання стало своєрідним аргентинським новим епосом таким як для народів Західної Європи були - Беовульф, пісня про мого Сіда, пісня про Роладна, король Артур та лицарі круглого столу.
Окрім латиноамериканських авторів Борхес має прологи до перекладаних видань Емерсона, Коллінза, Бредбері, Керрола, Мелвілла, Гарта, Гіббона, Кафки, Шекспіра, Сервантеса, Вітмена, Генрі Джеймса, Сведенборга та інших. Ці розповіді також цікаві. Особливо викликав інтерес пролог до Еманануїла Сведенборга. В попередній книжці лекцій Борхеса я уже чув про його. Тут дещо більше про автора та його концептуально нову релігію, про поняття раю та пекла. Приємно було прочитати про Бредбері, там мова йшла про Марсіанські хроніки. Захотілось прочитати Мелвілла та його Мобі Діка, вникнути в глибину цієї книги. Хотілось, щоб у нас були переклади Ральфа Волдо Емерсона, Едварда Гіббона, Ємануїла Сведенборга, Волта Вітмена.
Це уже 4 збірка Борхеса від видавництва Аннети Антоненко яку я прочитав цьогоріч. Хорхе Луїс Борхес це інтелектуал з великої букви. Він видається наймудрішим та найдобрішим професором до якого завжди поспішаєш на лекцію. Адже він тобі в притаманній батьківській, люблячій манері оповість за усі книги світу. Загалом цього року для мене латиноамериканський магічний реалізм, став залишньою гаванню, у якій знаходиш - спокій, щастя, пізнання та задоволення.
P.S. Ну і напевно без прологів EX Libris Abraham Hosebr я би не відкрив Terra Nova імені Хорхе Луїса Борхеса. Защо особлива дяка!
Displaying 1 - 2 of 2 reviews